Читать книгу Автокефалія Української Церкви: огляд від Хрещення до Синодального Томосу - Протоієрей Віталий Клос - Страница 3

Засновником Церкви є Господь наш Ісус Христос. Він і поклав основу або ж фундамент і церковного устрою. Церква є Царством Божим на землі. Господь молився до Отця Небесного, щоб всі в Ній були одним цілим (Ін. 17:21). Передавши однакову владу в Церкві всім апостолам (Мф. 18:17–20; 28:19–20; Ін. 20:21–22), Христос став єдиним головою Церкви (Ін. 10:14–16). Коли ж виникла суперечка серед апостолів, хто з них має бути першим, Господь засудив навіть саму думку про це (Мф. 20:22–27; 23:8–12; Мк. 9:34–35). Як серед апостолів, при заснуванні Церкви, нікого не було призначено головою Церкви, подібно й не було цього і між наступниками апостолів – єпископами. І це зрозуміло, бо людина (яка залежна від умов земного життя), не може бути головою Церкви – інституції вічної та духовної. Вічний і духовний голова благодатного царства – Христос, а Церква є Його тілом, тому й має бути єдиною (Ін. 18:36).

Людина (яка залежна від умов земного життя), не може бути головою Церкви – інституції вічної та духовної.

Проте, як можна бачити зовнішніми очима, члени Церкви утворюють різні громади, які доволі часто не лише відрізняються одна від одної, а й можуть протистояти, як у вченні (православні, католики та протестанти), так і в обрядових питаннях. Однак кожна із Церков вірить у ту саму засаду церковної єдності. Розділені формально, вони творять по суті й фактично одну християнську Церкву, що має свою основу у вченні Господа нашого Ісуса Христа. Навіть якщо брати ворогують, це не означає, що вони не належать до однієї родини[13].

Любов до свого народу та особливе ставлення до нього в порівнянні з іншими не суперечить Священному Писанню, а зовсім навпаки. Так, пророк Мойсей просив Бога викреслити його з книги життя, але не знищувати єврейський народ за те, що він поклонився золотому тельцю (Втор. 9: 13–20; Вих. 32: 31–32). Апостол Павло готовий бути відлученим від Христа заради свого рідного народу (ізраїльського). Тому любов до свого народу не розриває єдності у Христі, а лише утверджує її. Основи автокефалії лежать у первісному устрої Церкви. Першопочатково кожна християнська церковна громада, яка мала свого єпископа, була самостійною та незалежною Церквою у всій своїй повноті, навіть якщо була мала й складалася з одного села. Об’єднані в дусі любові такі Церкви- парафії творили Вселенську Церкву. Через недосконалість людської природи та неможливість підтримувати належним чином у своєму середовищі мир та добре упорядкування одним духом любові, те що було встановлене Богом, досить скоро потрібно було доповнити людським, а саме за зразком суспільних інституцій впровадити в Церкві систему підпорядкування й адміністративної централізації.

У 34 Апостольському правилі сказано: «Єпископам усякого народу слід знати першого у них, і визнавати його як главу, і нічого, що перевищує їхню владу, не чинити без погодження з ним. Робити ж кожному тільки те, що стосується його єпархії і місць (селищ), що належать до неї. Але і перший нічого нехай не робить без погодження з усіма, бо так виявиться однодумність, і прославиться Бог через Господа у Святому Духові, Отець, і Син, і Святий Дух». А у 37 правилі святих Апостолів читаємо: «Двічі на рік нехай буває собор єпископів, і нехай міркують вони один з одним про догмати благочестя та вирішують церковні негаразди, якщо трапляться»[14]. У цих Апостольських правилах чітко подано основу для автокефалії – право кожного народу обирати першого серед єпископів, який буде соборно з усіма єпископами керувати Церквою. Про це говорять і правила 17-те Четвертого та 38-ме Шостого Вселенських Соборів. Так, читаємо: «…громадянським та земельним розподілам нехай відповідає і розподіл церковних справ»[15]. Тобто церковно-адміністративний устрій має відповідати устрою державному.

Канони, які з часом можуть змінюватись, доволі точно визначають, у чому полягає самостійність Церкви.

Для всіх Церков обов’язковими є незмінне догматичне вчення та основи канонічного устрою, які ґрунтуються на цьому вченні. Вимагаючи повної єдності в питаннях віри, канони надають повну свободу в галузі адміністративній. Церковне управління має в собі два складових елементи – те, що є в ньому встановлене Богом, і те, що є в ньому звичайного людського. Богом встановленою у церковному управлінні є чітка ієрархічна структура, яка складається із єпископа, пресвітерів та дияконів, а все інше, що складає собою систему так званої адміністративної централізації, має цілком людське походження[16].

Розуміння автокефалії має своїм змістом зовнішній устрій Православної Церкви. Автокефально-Соборний устрій Православної Церкви виявляється в її республікансько-демократичних засадах на відміну від централістично-монархічної засади католицького Риму, де управління здійснюється ієрархією, яка підлягає єдиному главі. На чолі Римо-Католицької Церкви стоїть єпископ, який є головою Церкви й намісником Христа на землі. Він маючи найвищу владу в Церкві – законодавчу, адміністративну й судову – представляє Її перед державними керівними органами всіх країн. Протестантська Церква відкидає адміністративні зовнішні форми устрою своїх громад і лише в інтересах практичної доцільності в окремих випадках здійснюючи централізацію церковної влади не виходить за межі окремої державної території[17].

У Римо-Католицькій Церкві, що базується на централізмі, існування окремих Церков неможливе, бо воно руйнує саму систему організації цієї Церкви. У Православній Церкві навпаки – децентралізація, це необхідна й навіть основна риса церковного устрою. Визнаючи духовну єдність вселенської Церкви як установи духовної, православ’я не пов’язує з цим єдиної церковної організації. «Єдиний пастир» та «одне стадо», Христос і Церква, в їх духовному зв’язку «нареченого й нареченої», творять єдність значно вищу ніж зовнішня організація Церкви під одним видимим главою. Між засадою єдності Церкви та фактом існування окремих церков немає внутрішньої суперечності, як немає протиріччя між засадою людства, вселюдською ідеєю, з одного боку, та фактом існування окремих народів, з другого. «Людство одне єдине, а народів багато, і кожен із них має свою національну вдачу та, в більшості, свою державну організацію. Існування окремих незалежних національних церков не виключає єдності церковного рішення та спільності певної християнської акції»[18].

На I Вселенському Соборі цих «перших» єпископів названо митрополитами. У 9 правилі Антіохійського Собору (341 р.) сказано: «У кожній області єпископам слід знати єпископа, який керує у митрополії (курсив наш. – Авт.) та має опікування про всю область, оскільки до митрополії звідусіль стікаються усі, хто має якісь справи. Тому вирішено, щоб він і за честю переважав, і щоб інші єпископи нічого особливо важливого не робили без нього, за здавна прийнятим від отців наших правилом, крім того тільки, що стосується єпархії, яка належить кожному із них, і поселень, що знаходяться у її межах. Бо кожен єпископ має владу у своїй єпархії, і нехай керує нею, з пристойною кожному обережністю, і нехай має опікування про всю територію, що знаходиться у залежності від його міста, і нехай поставляє пресвітерів та дияконів, та нехай розглядає всі справи з розмірковуванням. А поза цим нехай не насмілюється творити щось без єпископа митрополії, а також і цей без згоди інших єпископів»[19].

Виступаючи перед учасниками 6 міжнародної конференції «Православ’я в Україні», що відбулася під патронатом ЮНЕСКО в стінах Київської православної богословської академії 23 листопада 2016 року, Патріарх Філарет Денисенко, аналізуючи це питання, сказав: «…коли отримали державу, то тоді ми отримали всі умови для автокефалії Української Церкви. Яким чином в історії Церкви Христової виникали і утворювались автокефальні Церкви, від кого це залежало? Залежало це від Церкви, але рушійною силою була не Церква, а була держава. Тому, що ми знаємо, що в часи імператора Костянтина Великого існувало близько 100 автокефальних Церков. Що таке автокефальна Церква? Це Церква, яка самостійно обирає і висвячує свого предстоятеля. Ось це є автокефальна Церква. І тому, у Візантійській імперії, в Римській імперії існували провінції, і кожна провінція була автокефальна Церква, тому що в цій провінції було декілька єпархій і вони об’єднувались в одну митрополію, і ця митрополія була автокефальною Церквою, тобто митрополити не залежали від сусідніх митрополій. І на собори митрополій збирались єпископи тільки тієї провінції. Ось коли існувала Кападокійська провінція, де архієпископом був святитель Василій Великий, а потім імператор розділив Кападокію на дві провінції, і вийшло дві автокефальних Церкви. Святитель Василій Великий залишився в одній частині, а в іншу обрали іншого митрополита. То від кого залежала автокефалія? Від святителя Василія Великого? Від Церкви? Ні, залежала від держави, бо вона розділила провінції. Так було в давнину, а потім всі автокефальні Церкви стали об’єднуватися в патріархати, і таким чином виникли патріархати: Римський, Константинопольський, Олександрійський, Антіохійський та Єрусалимський… Як Константинополь довго не погоджувався на автокефалію балканських Церков, але потім змінилися умови і змушений був визнати. Так само і тут, Бог створить такі умови, і Українська автокефальна Церква буде визнана…»[20].