Читать книгу Автокефалія Української Церкви: огляд від Хрещення до Синодального Томосу - Протоієрей Віталий Клос - Страница 5

Спробуємо коротко проаналізувати питання церковно-правових засад автокефалії на основі фундаментальної праці людини, яка багато років свого життя присвятила не тільки дослідженню, але й реалізації або ж втіленню в життя самої ідеї. Так, 1918 р. міністр О. Лотоцький, виступаючи на Соборі перед єпископами, чітко проголосив: «Основна засада української державної влади полягає в тому, що в самостійній державі має бути й самостійна Церква. Сього однаково вимагають інтереси держави й церкви. Ніякий уряд, що розуміє свої державні обов’язки, не може погодитись на те, щоб осередок церковної влади перебував в іншій державі… Таким чином, автокефалія української церкви – се не лише церковна, але й національно-державна наша необхідність. Се конечна потреба нашої церкви, нашої держави, нашої нації…»[28].

Олександр Гнатович Лотоцький

Коли звернемось до церковного законодавства у сфері церковного устрою, то побачимо, що правила Соборів про церковну адміністрацію, про права тих чи інших єпископів – це правила не основного канонічного значення, а звичайні адміністративні постанови, пов’язані з зовнішнім державним порядком, «акти політики, а не Божа установа». Всі такі постанови – змінні, як звичайні людські закони, й обов’язкові для того чи іншого часу та місця постільки, поскільки відповідають певним умовам церковним та національно-державним. Коли, наприклад, запроваджувався інститут патріаршества, то встановлений не особливий вищий ступінь священства (патріарх, як єпископ рівний з іншими архієреями), а лише певну урядову гідність, – установлено не в догматичній частині соборних рішень та затверджено державною владою. Інститут митрополитів та патріархів з’явився внаслідок політичних обставин – значення міста підвищувало й значення єпископа, що в ньому перебував, – й відповідні постанови Вселенських Соборів лише підтверджували та затверджували ці адміністративні моменти. Так, 28 правило IV Вселенського Собору говорить про постанови, прийняті I та II Вселенськими Соборами щодо Старого та Нового Риму, які отримали першість через те, що ці міста дістали «…честь бути містом царя й синкліту…»[29]