Читать книгу Народна медицина і магія українців - Ірина Ігнатенко - Страница 3

Чи не найбільше вірувань, переказів, легенд українців пов’язано зі знахарями та чарівниками, особами, які в народній уяві наділялися особливими здібностями.[5] Як вірили пращури, вони могли лікувати та насилати хвороби, передбачати події, впливати на погоду, перетворюватися на тварин і птахів, замовляти різні предмети тощо.

Незважаючи на різноманіття функцій, якими їх наділяла народна уява, була між ними суттєва відмінність: знахар діяв за допомогою знань та сил, отриманих від Бога, насамперед лікував фізичні та психічні хвороби (!), а також допомагав у вирішенні різних господарчих, побутових, сімейних проблем тощо.

Чаклун виступав більше як втілення зла, особа, діяльність якої ґрунтувалася на зв’язку з нечистою силою, «запродаванні душі чорту» і спрямовувалася на заподіяння зла, наслання недуг, лих, тяжких фізичних і психічних хвороб тощо. Вірили, що саме чаклун спроможний перетворювати людей на тварин (найчастіше вовків), насилати на подружжя неплідність; розсварювати між собою людей; псувати худобу; «робити» на смерть тощо.

Важливо зазначити, що «знаючих» (як знахарів, так і чаклунів) завжди боялися й поважали, чому є багато свідчень із різних регіонів України. Наведемо для прикладу декілька:

«…В разных селах встречаются старики и старухи, которые слывут колдунами и знахарьками. Иные гордятся и пользуются такой славой. Их побаиваются; им платят за советы»,[6] «За свои чрезвычайные таинственные знания они пользуются большимуважением»;[7] «Ворожки й ворожбитикористуються великою пошаною,і до їхньої поради звертаються у всяких нещасних випадках і пошкодженнях»;[8] «Он пользуетсяпочетной известностью нетолько в своем селе, гдеобщество приняло насебя уплату всех егоповинностей и выдает емувознаграждение, но и по соседствуверстна 20»;[9] «Относятся к нему (знахарю – І. І.) с большимпочтением, отвешивают земные поклоны и целуют ему руки»;[10] «Вообщетип знахаря в Украине, насколькоможно судить по некоторымписьменным свидетельствами рассказам народа, был типвесьма почетный».[11]

За народними уявленнями, представники обох категорій могли бути природженими або навченими, причому сильнішими вважалися саме перші. Українці вірили, що можна було народитися зі схильністю до знахарства та чаклування. Важливими були день, час і навіть хвилини народження дитини, адже вони програмували її подальше життя. Знахарським днем вважався понеділок. Вірили, що дитина, народжена цього дня, у майбутньому може стати знахарем.

Вроджена здатність до чаклунства, як вірили в народі, могла бути закладена неправильною репродуктивною поведінкою батьків. Полягала вона передусім у порушенні батьками заборон на статеві зносини під час чотирьох річних постів, пісних днів (середа, п’ятниця), напередодні та під час великих православних свят, поминальних днів. Зачата у такий період дитина вважалася схильною до лихих справ, у тому числі чаклунства.

Переказували, що «поганою на очі» й зурочувати буде та людина, яку мати двічі віднімала від грудей, а якщо тричі, то взагалі матиме «смерте» око.

Цікаві перекази про навчання знахарського ремесла вже у дорослому віці. Переказували, що знахарство передається в основному «по крові», «по роду».

І водночас вірили: власного бажання лікувати – замало, потрібні відповідні здібності. Цікаво, що особливими здібностями також наділяли «межових» дітей: перших й останніх у сім’ї.

До речі, учень мав перейняти від учителя знання за один раз. Якщо ж це в нього не виходило, його вважали нездатним до знахарства.

Побутувало вірування, що знання такого роду будуть краще засвоюватись, якщо людина, яка вчиться, тримає свого вчителя за руку: якщо вчителька – жінка, то учневі слід тримати її за спідницю. До слова: інколи після передавання заборонялося лікувати тому, хто перейняв від трьох до семи років.

При передаванні знань слід було дотримуватися правила: передавати свої знання тільки молодшій за себе людині, аргументуючи це тим, що в зворотному випадку від неї не буде допомоги.

Крім традиції передавати такого типу знання в межах роду, траплялися випадки, коли їх передавали за якусь послугу, на знак вдячності або через неспроможність знахаря (у зв’язку зі старістю або хворобою) проводити лікувальний обряд самостійно: «Знания свои они передают одному из сыновей, наиболее любимому, а за отсутствием его – постороннему человеку, оказывавшему помощь и уважение старику»;[12] «Секреты лечения он должен передать перед смертью любимому родному или крестному сыну, или даже постороннему порядочному человеку. Сделать это он должен непременно, без сего – “мои кости Бог из того света повыкидае”».[13]

Доцільно зазначити, що секрети знахарства їх носії традиційно зберігали у великій таємниці:

«…По мнению простого народа, открытие тайны другому лицу лишает знахар, его сверхъестественной врачующей силы и знание его через это делается совершенно не действительным»:[14] «Все знахари (…) проникнуты недоверчивостью и на откровенную беседу не соглашаются, а больше держат “соби на уми”, чтобы не потерять чудотворной силы врачевания».[15]

Саме тому знахар передавав свої знання учневі лише перед смертю.

Не менш цікавим є й питання оволодіння чаклунськими знаннями. Відомості, які ми знаходимо на українських теренах про методи оволодіння знаннями з чорної магії, як правило, дуже нечисленні, мають вигляд радше фольклорного переказу й пов’язані переважно із жінками-відьмами. Що стосується безпосередньо чарівників та здобуття ними «чорних» знань, то вони зводяться до осквернення християнських святинь, насамперед хреста й ікони: «Передача секретов между ними может быть только тогда действительною, когда «ворожбит»-новичок успеет, никем невидимый, среди глухой полночи, взобраться вверх ногами накрести в таком жеположении спуститьсяобратно на землю».[16]

Втім, видається цікавим питання, які чинники змушували людей звертатися до злих сил (якщо припустити таку ймовірність) з метою отримання такого роду знань. Як нам видається, на це існує декілька причин.

По-перше, чаклунство приписували людям, які були соціально маргінальними: мали дефекти у зовнішньому вигляді (кульгаві, криві, потворні тощо), були осібними та самотніми.

У традиційній культурі патології в зовнішньому вигляді людини розглядалися як ознака її (або пращурів) зв’язку з нечистою силою, адже за народними уявленнями, тілесна потворність не сумісна зі святістю. Неодружені (перестарки) також вважалися «аномальними», «іншими», тому й небезпечними, адже у відведений їм час не виконали життєвого призначення, тобто вибилися з нормального ритму життя.

З огляду на це, ставлення до цієї категорії осіб було насторожене, підозріле, їх не запрошували брати участь у родильних, весільних обрядах, тобто така категорія людей була дещо ізольованою.

Можна припустити, що ігнорування суспільства, особисті образи, бажання помсти примушували їх насправді звертатися до опановування чорної магії. До того ж майже завжди «знаючих» боялися й поважали, тому це був ще й шлях до підвищення свого соціального статусу.

Тут вельми показовою є розповідь, записана на Харківщині. Вона переконливо показує, як шанувалися «знаючі», як добрі, так і погані, що могло бути особливо привабливим для соціально ізольованих осіб: «…Як заміте, шо прилемзавсь на свальбу який-небудь одірвиголова, ни в чим не перечуть єму й наровлять все поштувати, та всім годити, а вин перед всею кагалою чубуницьця, величаецьця: я, мол, не я; і Боже упаси піти на перекір, проти шерсти, тоді квить, тоді хоч заздалегідь кричи караул <…>А будеш недоук або вобченеуку цьому ділі, та з поїздом, з молодими, будеш їхать, токого б ти не заздрів, чи зустрів би то, здимай мирщій шапку, кланяйсьу пояс тапіднось горілки й закуски. Вип’є не вип’є, закусе не закусе, – нема тобі до того діла; будь бивонабула від тебе честьприложена, бо всякипричини від людей бувають і його худогонізащо не взнаєш між добрим».[17]

Що стосується самої знахарської практики, то існували певні обмеження: не можна було лікувати молодим жінкам, а тільки старим бабам (з огляду на уявлення про «брудну» місячну кров жінок); існувала заборона на лікування в неділю та свята; лікування проводилося вдень, до заходу сонця, й не пізніше.

Важливо, що знахар за свої послуги не мав вимагати з пацієнтів жодної оплати. Натомість останній мав обов’язково віддячити чим-небудь за лікування, щоб допомогло. Такою вдячністю, як правило, ставали борошняні вироби, натуральні продукти, вироби з полотна та гроші. Цікаво, що українці ніколи не шкодували й завжди дякували знахарям: «Селяни-малороси щодо цього делікатні, і навіть бідняки не шукають у своїх «дідів» безкоштовної допомоги. Зазвичай чоловіки приносили булочку і 5 або 10 коп., жінки десяток яєць або кілька курчат;[18] винагороду у вигляді мішків борошна або зерна і грошей до 1 рубля»;[19]«Гуцули часто платять своїмзнахарям більше, ніж коштувало б фахове лікування»;[20] «За своичрезвычайные таинственныезнания они пользуютсябольшимуважением, и к ним идут пациенты часто за десятки верст, приносявознаграждение в виде мешковмуки или зерна и денег до 1 рубля. Специалисты этого родаобыкновенно уже не работают каквсе, т. е. не занимаются земледелием, отчасти по своей старости, отчасти потому, что обеспечены своим ремеслом».[21]

Повертаючись до розгляду особи чаклуна, зазначимо, що за народними переказами на людей, які опановували знання з чорної магії, періодично находить така пора, що вони мусять комусь «втяти», «вперти» хворобу, навіть за відсутності власного бажання. За народним переконанням, коли наступає «ця пора», така людина абсолютно себе не контролює і може «зробити» будь-кому, зокрема і близьким. Чаклуни могли «втяти» не лише людям, а й тваринам, зокрема домашнім. Якщо поруч у цей момент нікого з людей не було, то чарівники могли «зсилати» свої чари тварин, дерева, вітер тощо. Крім того, насилати хворобу на горілку, а потім давали випити «жертві»; «підкидали» або «підливали» з намовленими речами до будинку або закопували біля нього; випускали на вітер (вихор), і ті, хто в нього потрапляв, довго хворіли; робили у житі «закрутки» (скручені, зламані або зв’язані колоски) на хворобу або смерть господаря (як варіант – на мор худоби, для переходу врожаю з чужого поля на своє, а також всілякі збитки.

За такі капості чаклунів чекала довга й важка смерть. За сталими традиційними уявленнями, всі чаклуни, помираючи, мучаться, кричать, а вмерти не можуть. З огляду на такі вірування, існувало кілька способів «допомогти» чаклуну померти.

Один із них (найпоширеніший) зводився до того, що треба було розібрати («зняти») дах із хати чи посадити помираючого на порозі. Дах, поріг, як і інші символічні кордони (перехрестя, межа, димар, інколи вікно, двері), розділяли «свій» та «чужий» (міфічний) простори, символізували кордони між «людським» світом і початком потойбічного, міфічного, вони були ніби входами, кордонами, «каналами зв’язку» з іншим світом. У цьому разі, знімаючи дах з хати або садовлячи помираючого на порозі, чаклуна ніби «підштовхували» до потойбіччя. Звідти, ймовірно, і походить заборона стояти на порозі.

Вірили, що померти чаклун міг і тоді, якщо передасть кому-небудь свої знання, бо гріховні слова «тримають» його й не дають душі вийти з тіла. Саме тому довго помираючий чаклун намагався передати кому-небудь «магічні» слова, навіть за відсутності учня, який би хотів взяти такий «дар» добровільно. Побутувало навіть вірування, за яким людина, навіть просто взявши за руку помираючого чаклуна або будь-який предмет з його рук, обов’язково перейме всі знання, якими він володіє. Це відбудеться через контакт, передавання чаклунської сили, енергії від одного до іншого.

Вважалося, що душа чарівника виходить з його тіла через задній прохід, на відміну від душі праведної людини, яка покидає її тіло через рот. Сама смерть викликає грозу, вихор, який і забирає його душу.

Цікаво, що чаклунів боялися і після смерті. Під час їх поховання дотримувалися певних ритуальних дій. Зокрема, наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. тіла померлих чаклунів кололи шилом, у домовину клали залізо і свячений мак, примовляючи: «Тоді прийдеш, як мак перелічиш і залізце перегризеш».

Кришку на домовину намагалися робити з осики, вірячи, що мрець нізащо не встане з такої домовини.

Вважалося, що недотримання зазначених правил призведе до того, що і після смерті чаклуни «капоститимуть».

Тих, хто «ходив» після смерті, найчастіше називали упирями. Побутувала думка про те, що упирі – це трупи чаклунів, а також осіб, що за життя були відлучені від церкви, у яких після смерті вселялися чорти і приводили їх у рух. Удень вони лежать у могилах, а вночі встають із трун і блукають неприкаяні по землі.

Схарактеризувавши народні вірування, пов’язані зі знахарями та чаклунами, хочу зупинитися на ставленні церкви до знахарів та знахарства й спробувати пояснити, чому їхня діяльність в очах церкви була і є гріховною. Натомість церковна заборона аж ніяк не заважала хворим звертатися по допомогу до знахарів і не бачити в цьому ніякого гріха чи боговідступництва.

За церковним ученням, усяка хвороба в людині є наслідком її гріховності і Божою волею призначена для її напоумлення і спрямування на шлях істини. Церква акцентує увагу на тому, що причини захворювання слід шукати лише в Божому провидінні або потуранні, а не в силі чаклуна, що нібито може напустити на людину хворобу. Захворівши, людина повинна була покаятися за свої гріхи і з допомогою власної та церковної молитви просити Бога про зцілення. Саме покаяння й молитву церква визнавала головними лікувальними засобами. У всій духовній літературі основний акцент робиться на тому, що Господь, перш ніж зцілити розслабленого, простив його гріхи.

Натомість у народних уявленнях походження захворювань не зводилася винятково до такого пояснення, хоча й не виключало його. Одним із найпоширеніших є традиційне переконання в існуванні хвороб, які насилаються «поганими людьми» – чаклунами, а виліковуються «добрими» – знахарями. Останні асоціюються з «Божими посланцями», які саме й покликані лікувати людей. У народі взагалі існувала впевненість у тому, що лікуватися у знахарів не тільки не гріх, але що тільки вони можуть вилікувати певні хвороби «ірраціонального» походження, наприклад «вроки», «дання», «подвій» тощо.

Словом, у народному розумінні не було нічого гріховного в тому, щоб звертатися до знахарів, які займаються винятково цілительством, причому не самі від себе, а за допомогою Бога, Богородиці, святих: «Припускаючи існування в природі сил і законів, невідомих масі людей, народ вважав, що багато з цих законів відомі деяким особам, званим відунами, знахарями і т. д.; причому володіння таємницями природи він не сприймав як справу гріховну, таку, щосуперечить релігії».[22]

Важливо підкреслити, що визначальним чинником у класифікації людини, яка «знає», виступала якраз церковна атрибутика (ікони, свічки, освячене зілля та вода тощо), її наявність або відсутність у хаті та лікувальних діях. У першому випадку людина вважалася доброю, в іншому – лихою. Саме наявність християнської атрибутики у знахарській практиці, згадування у замовляннях Ісуса Христа, Богородиці, святих «легалізувало» магічне лікування в очах оточення і робило знахаря «Божою людиною», як колись, так і тепер.

Свого часу знаний етнограф Микола Сумцов, характеризуючи знахаря на ім’я Івась, який жив в одному із сіл біля Києва, зазначав, що «у його хатці багато ікон і багато різного зілля».[23] Інший же «дідок, який нещодавно помер у глибокій старості, жив у невеликій хаті, завжди чисто прибраній, де багато ікон у передньому кутку».[24]

Таким чином, існувало кілька народних пояснень причин захворювання, і це визначило наявність різних підходів до лікування та необхідність у співіснуванні різних фахівців. У цьому «Селяни взагалі з відразою ставляться до лікарів і тому часто приховують свої хвороби. <…> Зрештою, хворі воліють приймати поради і ліки від тих людей, які належать до одного з ними класу і які їм ближчі. Вони більше довіряють їм; часто вони вважають, що лікарі надто освічені,щоб могли принижувати себе, обстежуючи недуги, які вважають ганебними», – писав у середині ХІХ ст. французький лікар Г. де ля Фліз.[25]

Схожі відомості подавав й знаний етнолог та антрополог Хведір Вовк, який зазначав, що знахарям «…селяни дуже вірять і, незважаючи на те що в слободі знаходиться фельдшер, а поблизу живе лікар, до останніх звертаються в рідких випадках, здебільшого тоді, коли вже всякі шептання перепробувані і жодне не допомагає».[26]

Ось ще одна схожа за змістом публікація у газеті «Киевлянин» за 1875 рік, № 2:

«…Главными и наиболее коварными врагами почетных старушек являются подлекари и фельдшера, т. е. конкуренты по профессии… Однако, при той глубокой вере, какая существует не только между сельскими, но и между большинством городского населения в таинственную целебную силу различных трав, старушкам не очень страшна конкуренция и микстуры».

Крім того, популярність знахарів може бути пояснена й ефективністю їхнього лікування, про що теж не слід забувати.

Нижче наведено цікавий текст, опублікований у «Волынских губернских ведомостях» 1882 року. Його автор – студент-медик (!), який слабував на зубний біль, але жодний медичний засіб, який він застосовував, йому не допоміг. Порятунок юнак знайшов у народного лікаря, який зняв зубний біль замовлянням, написаним на папері. На знак вдячності медик опублікував таку замітку:

«Считаю долгом заявить благодарность г-ну Гритчину, которая состоит в том, что я заболел зубной болью и употреблял при этом различные медицинские средства довольно продолжительное время, но от них не получил никакого облегчения, но, будучи наслышан, что находится человек в городе Харькове, который лечитзубную боль заговорами, а какхимик и студент, окончившийпять курсов медициныв Дерлитском университете, счел заневежество верить в симпатические средства, но мучительнаябольменя довела до того, чтоя долженбыл обратиться к этомугосподину, одним словом, пожелал сделать наблюдение и опытнадподобного рода медициною. И так отправился я к нему, взяв у него записку и на обратном пути иду и думаю, что поможет этазаписка?… Наконец пришелдомой, положилзаписку на стол и принялся опять за свои медицинскиесредства, чем более делаюполоскание и т. п. тем далее усиливаетсямучительная боль, до того – хотьстреляйся, но наконец я бросил полоскать лекарствами, взял записку, положил под мою головную подушку и лег. Через несколько минутпришел в забвение и уснул так, чтопроспал до десяти часов утра, потом проснулся и уже более неощущал никакой боли, как будто рукой сняло, и до сих порвыхожу во двор без шапки в сырую погоду, не чувствуя никакой боли. Меня крайне удивляет, чтонаш медицинский совет Харьковского университета остается равнодушными не обратилвнимания на этого господина, который вылечил 5.747 человек, а я уже5.748-й».[27]

Не змогла вбити віру в силу народних лікарів і радянська влада.

Згадаймо, що в роки радянської влади будь-які прояви лікування словом або народно-медичні методи, які офіційна медицина трактувала як «забобонні», «марновірні», «нераціональні», різко критикувалися й засуджувалися. Народні лікарі, які володіли такими знаннями, намагалися не афішувати цього або навіть згортали свою діяльність, побоюючись переслідувань влади та насмішок однопартійних односельців. Тим часом, як показують наші матеріали, а також записи інших збирачів, неспроможність радянської офіційної медицини вилікувати певні види хвороб була причиною того, що люди таємно йшли лікуватися (або водили своїх хворих родичів) до народних лікарів. Останні, хоч і боялися покарання влади, не могли відмовити людям у допомозі й лікували підпільно.

Отже, з усього вищенаведеного можна зробити висновок, що народні лікарі, незважаючи ні на офіційну церковну заборону, ні на розвиток офіційної медицини, ні на переслідування світської влади, не втрачали свого авторитету й щоразу доводили ефективність методів народного лікування, передаючи ці знання та досвід від покоління до покоління.

Також причетними до магії, щоправда не лікувальної, а шкідницької, були відьми та відьмаки.

Цікаво, що відьма в народних оповідках – набагато популярніший персонаж, аніж відьмак. Останній згадується більше як керівник відьомських шабашів або вчитель, що навчає відьомства.

За народними переказами, ці особи так само могли бути наділені відьомськими здібностями від природи або оволоділи ним у дорослому віці. Найперше, чим народна уява наділяла відьом, так це здатністю добувати молоко з будь-яких предметів у будь-якому місці, чинити дрібні капості односельцям, перетворюватися на тварин та літати на відьомські шабаші.

Народна культура виробила ряд рекомендацій, як упізнати відьму. Серед численних виокремимо такі: на Великдень дивитися, котра з жінок не йшла навколо церкви з процесією, а виходила останньою, аби поцілувати замок; хапала священика за ризи; не виголошувала разом з усіма «Воістину воскрес!», а шептала свої замовляння. Приміром, вірили що відьма у цей час може замовляти магічну карту, примовляючи «а у мене в кармані карта є», або ж будь-що бажане: «а у мене пчоли є», «а у мене молоко є» тощо.

На Правобережжі відьом випробовували більш радикально: кидали в озеро або річку й спостерігали: якщо вона тонула, то визнавалась невинною, а якщо ні – винною! У Центральній Україні над підозрілою у відьмацтві жінкою чинили самосуди, які зводилися до побиття та приниження. Лівобережжя виявилося більш лояльним до відьом. До слова: на відміну від Європи, де в епоху середньовіччя і нового часу церквою було знищено безліч людей (так звана інквізиція), на теренах України до магії ставилися досить лояльно. Дослідники пояснюють це світоглядом українців, в якому володіння особливими знаннями не вважалося гріховним, мало лише значення, чи застосовувалося воно на користь чи шкоду конкретній людині або громаді в цілому.

Цікаво, що причетними до вважали й людей, які за родом своєї професійної діяльності не були хліборобами, як більшість українців. Вірили, що представники певних професій володіли особливими знаннями, були наділені магічною силою й мали покровителів у потойбічному світі. До цієї категорії належали всі, хто пізнав «таємні ремесла», – мисливці, будівельники, гончарі, ковалі, пасічники та ін. Для прикладу зупинимося на розгляді деяких із них. Розпочнемо з гончаря та матеріалу, з яким він працював – глиною.

У світоглядних уявленнях глина асоціювалася з космічною праматерією та вшановувалася як одна з найвищих форм космічної матерії, животвірна вселенська речовина з дивовижними властивостями та можливостями. Саме глина і тільки глина, серед усіх природних матеріалів, дозволяла найповніше втілювати, матеріалізувати людську уяву в творчості. Саме тому з глини будували храми, будівлі, виготовляли посуд, обрядові та декоративні предмети, застосовували її в народній медицині, магії, астрології, ритуальних дійствах. Вірили, що люди, які опанували роботу з глиною – гончарі, так само є особливими та знаючими більше за звичайних людей.

Вважалося, що й пасічники знали магічні дії, завдяки яким можна було звести бджіл, наслати на них хворобу, переманити з іншого вулика тощо. Або ж, навпаки, вилікувати, захистити від чар, заговорити на вдалий збір меду. Вірили, що коли пасічник завжди має багато меду, то він «щось знає» і бджоли носять йому той мед звідусіль, навіть із предметів та речей, абсолютно для цього непридатних.

До знаючих людей долучали й мисливців. Вірили, що удачливому мисливцю дичину жене нечистий і всіляко допомагає йому в цьому промислі. Така думка не викликає здивування, адже приписи, завдяки яким можна було стати удачливим мисливцем, вочевидь антихристиянські й направлені на осквернення християнських святинь: «То кажуть, що як мисливий хоче, щоб добре бити дичину і завше вона йому попадалася, – треба, щоб він на саме Благовіщення, до схода сонця, вистрілив у фігуру (хрест. – І. І.)».[28] Також вірили, щоб для того, «что-бы сделаться искусным стрелком, нужно, когда приобщаешься, сохранить часточку и потом еерасстрелять», причому, розстрілюючи часточку людина мала усвідомлювати, що «замістьчасточкиГосподь розп’ятий». Щоб замовити рушницю, «нужно прочитать Отче наш наоборот». Більше того, мисливці, йдучи на полювання, ніколи не просили допомоги у Бога: «тому що мисливець іде вбивати те все, що створив Бог» і «проливали кров невинних тварин».

Потаємні здібності та особливі знання приписувались і майстрам-будівничим, через нібито їхні зв’язки з «надлюдською природою» та лісом. Вірили, що будівельник міг закласти будинок на добро чи зло. Так, у першому випадку, в новозбудованій хаті родина буде жити довго й щасливо, буде вестися господарство, зворотному випадку – навпаки.

Такі вірування не викликають подиву, адже при виборі місця, закладенні фундаменту здійснювалося чимало обрядів, дійств, ритуалів, пересторог і табу. Головну роль у цих дійствах відігравав будівничий. Якщо він дотримувався встановлених будівельних традицій, мав добрі помисли, побажання, то це передбачало й щасливе життя в будинку. Якщо ж майстер закладав хату на лихо, дім міг стати несприятливим або непридатним для життя, через різні нещастя, які в ньому відбуватимуться: хвороби, біди, лихо тощо.

Цікаво, що жителі Карпат вірили в те, що сама присутність майстра вже освячує місце під забудову, тому не завжди для цієї мети кликали священика. Саме тому майстру-будівельнику намагалися всіляко годити, виказувати пошану й повністю сплачувати домовлений гонорар.

Цікаво зазначити, що особливим статусом і знаннями наділялися мандрівники, чужинці, подорожні, в ролі яких могли бути представлені солдат, жебрак, богомолець, старець тощо. Наділення майже всіх мандрівників статусом «знаючих» людей, посередниками між потойбічним і земним світом, не є випадковим, адже таємна сила в традиційній уяві українців пов’язана з дорогою, чужиною. Чужим, прийшлим людям завжди приписували надприродні сили, адже вони прийшли іззовні (на відміну від осілих за способом життя людей) і туди ж повертаються.

До «знаючих» (зазвичай у негативному сенсі) прираховувалися й представники інших етносів та віросповідань, адже вони були «чужі», а тому й небезпечні. Слід сказати, що у слов’янській традиції існували міцні переконання про особливу спорідненість демонічних істот та іновірців, бо вони «Хреста одвернули», тому в них немає душі. «Чужим» приписували шкідницьку діяльність, а також винайдення, разом із дияволом, «нечистих» речей: спиртного, тютюну, карт тощо. Крім того, за народними переконаннями, досить часто диявол якраз і з’являвся в образі «чужого».

Принагідно зазначимо, що у своїх легендах та переказах український народ наділяв магічними якостями й козаків, яких називали великими характерниками та химородниками. Вірили, що вони могли робити усілякі дива: перекидатися вовками, наводити на ворога ману, ловити руками кулі та ядра, переходити річку, не замочивши одягу, а прислужували таким запорожцям чорти, які їм ще й гроші возили.

Історики вважають, що наділення такими рисами козаків відбулося у ХІХ ст., внаслідок романтизації та ідеалізації цього образу й навряд чи могло мати реальне підґрунтя. Натомість фольклор, етнографічні записи рясніють такими переказами. Особливо в народній уяві козаком-характерником постає отаман Сірко. Деякі усні розповіді, занотовані мною під час експедиції до с. Капулівка, де похований отаман, подані після цього розділу в рубриці «З перших вуст».

Цікаво звернути увагу й на те, що магія традиційно асоціювалася більше з жінками, аніж із чоловіками. Дехто з учених припускав, що спочатку лікувальне ремесло було виключно прерогативою чоловіків – біля витоків цього феномену стояли волхви, які наділялися різнобічними здібностями, у тому числі вмінням лікувати, але поступово чоловіки втратили першість та поступилися жінкам у цій справі. Пояснення, чому магічними практики займалися переважно жінки, досить різноманітні. Зокрема, одні вчені вважають причиною домінування у магії жінок те, що жінка могутніша від чоловіка: вона дає відродження та примноження життя, тому й сама перебуває на межі життя і смерті, що робить її більш чутливою та здібною.

Між тим, як показують джерела, чоловіки не менше, ніж жінки, були причетні до магії, мали свою специфіку та суто чоловічі сфери магічного впливу, хоча й могли не вирізнятися кількісно у цій справі.

По-перше, як представники суто «чоловічих» професій, які народна уява наділяла магічністю (вже згадувані мною вище мисливці, гончарі, пастухи, коновали, мельники, ковалі, пасічники), винятково чоловіки мали доступ до таємних знань, пов’язаних із цими професіями. Існувала лише одна «професія», яка в традиційному суспільств була суто жіночою, – повивальна справа. Отже, магія чоловічих професій була суто чоловічою і закритою для жінок.

Важливо також наголосити, що мандрівники зазвичай теж були чоловіками. Звісно, мандрувати могли й жінки, зокрема прочанки, але це було радше винятком, адже жінка вела більш осілий спосіб життя, ніж чоловік, і, як правило, рідко опинялася далеко від дому.

По-друге, представники чоловічої статті у цій царині вважалися загалом «сильнішими» за жінок. Як правило, їхні знання давали змогу «відробити» те, що «зробила» жінка, а не навпаки.

Цікаво, що самі чоловіки іноді скептично ставилися до жіночого знахарства: «баба ворожила, на четверо розложила», так відгукувався один знахар про «бабівське шептання» і вважав, що жіноче знахарство не благословенне Богом; жінка може займатися ним лише тоді, коли в неї завершаться «регули» (менструація), бо тоді «Бог ей прощает». Такі вірування, ймовірно, виникли через народні погляди на «жіночу» кров як на «нечисту», а сфера сакрального, священного, яким є знахарство, потребувала ритуальної чистоти. Відсутність вікових обмежень дозволяла чоловікам чаклувати в будь-якому віці. Жінка могла займатися знахарством лише після втрати репродуктивної функції, що пов’язано з уявленням про її «нечистоту». У чоловіків такого обмеження не було. Таким чином, не зважаючи на те, що жіноче чаклунство, знахарство, на перший погляд, було більш масовим та популярним, очевидно, що чоловіки не лише не «пасли задніх», а, ймовірно, могли бути «сірими кардиналами» української магії.

Отже, підсумовуючи все вищезазначене, можемо сказати, що з давніх часів медична сфера більшою або меншою мірою асоціювалася з надприродним, магічним. Чим давнішою є інформація про лікування у минулому, тим тісніше особа лікаря пов’язувалася з чарами, духами, нечистою силою, причому їхній вплив поширювався не лише на здоров’я людини, а й на господарську та соціальну сфери. У народній традиції діяльність знахарів та чарівників була оповита ореолом таємничості, з нею пов’язувалися всілякі вірування. Крім цих двох персонажів, до магії з різних причин були причетні й інші персонажі: відьми та відьмаки, представники не хліборобських професій, мандрівники та прочани, іновірці та ін., що було пов’язано ї їхньою господарською діяльністю, способом життя або професією.