Читать книгу Народна медицина і магія українців - Ірина Ігнатенко - Страница 4

Надприродні здібності Івана Сірка

Батько мій казав, що були люди такі, шо могли наперед усе знать. Із цих людей єдиний запам’ятався Іван Дмитрович Сірко, який все наперед знав. І чому він жодної поразки не потерпів у битвах, тому шо знав, чим же кінчиться битва і як обдурить ворога! Він, можливо, цього навчився у своїх попередників, яких він дуже любив і вірив у них – волхвів <…> характерники були. І характерники це не хто інші, як люди, які в свій час мали ну, я вам скажу, надлишкові здібності. От одна людина вміє писати вірші, а інша ще кращі! От одна лікує хорошо, а інша ще краще! <…> І казали старі люди, що в далекі годи сам отаман невмирущий та й по Січі ходить! Раз в могилі тяжко стало: він устав з труни раненько, взяв кресало та табак, люльку та й виліз тихесенько. Став, навкруги оглянувся, а Дніпро шумить, і шелестить очерет, і пісок цілує. Надивившись на донечку любу, дорогою та й огорнув її білою гавою та й спать ліг, утомившись журбою такою. Під донечкою він мав свою Січ!

Сірко лежить в курені, спочиває, в жару таку, як оце! А там у нього був свій курінь – прохладно. «Гей, джуро, хто там на Май-горі стоїть?» – «Та якраз ета сотня, етого як же його, щас спомню – Брекала Михайла». – «Так негайно скачи до Брекала, скажи, що сьодні вночі буде буревій, гроза і татари прийдуть з того берега красти коней у плавні».

«Та тихо – дивіться». – «Та січас тихо, а ти, сукин син, знаєш, шо буде через 2 часа?!» – «Ні, не знаю, пане отаман!» – «Так, бігом поскакав, сказав Брекалу».

От чому не спиться старому, йому ввижається: то дощ, то буря! Які там буря, який дощ?! Як після заходу сонця піднявся вітер, налетіли хмари. «Гей, джуро, гукни мені курінного отамана!» Гукнув. Посилає ще сотню, бо їм не вправиться. «Сьогодні буде велика буря. Точно тільки сотня поскакала». Утром розбирається: ну шо там тобі Брекало сказав?! «Ану, гукни Брекала». «Так шо кому сниться? Мені сниться, а тобі і не видеться даже. Шо ти не мог розвідку послать у степ… Вобщім так, 10 нагаїв йому. Знімайте штани за те шо не слухався старого отамана». – «Та шо ти, батьку, оце мене будеш мене нагаями пороть?» – «Буду!» Так, на лаву голом животом. Зняв той штани. «Отак задери сорочку, шоб гола срака була видна». (сміється). Взяв нагайку, зняв з гвоздя, як труне мимо лави і не пари, а так со свистом… «О-о-о, – каже, – боїшся за свою сраку! Оце ти молодець! Шо ти боїшся, бо краще ти за свою б голову боявся. Якби я тебе не предупридив, то ти голови не зносився своєї. Одівай штани». Одівся та й пішов (сміється). І нада ж, каже, так як він, старий чорт, міг передбачити!

Записано Іриною Ігнатенко в с. Капулівка Нікопольського р-ну Дніпропетровської обл.

липень 2013 року

Пророцтво знахаря, який передбачив долю новонароджених дітей

Було в нього 2 дітей: дівчина й хлопець. А он лежав у больниці той дід. В одної хлопчик народився, а в одної дівчинка. А он прийшов у цю палату, дивиться на цих дітей та й каже: дівчина виросте, вийде заміж, народить дітей, а хлопець дожеве до 18 год і втопиться в колодязі. Ну так і було, а та баба каже, а йди ти дєду та й не гавкай, не балакай такого. Та й вигнали його з палати, цього дєда. Ну то той хлопець вирос і втопився в колодязі. Вирос 18 год і втопився. А дівчина нічо, так як дід сказав, так і було.

Записано Іриною Ігнатенко у с. Степанівка Ємільчинського р-ну Житомирської обл. від шептухи 1937 року народження,

липень 2011 року

Ігнорування народом церковної заборони лікуватися у знахарів

Ірина Ігнатенко (далі – І. І.): Ну а знахарство, то великий гріх?

Інформатор 1-й: Ну, знахарство тоже великій гріх, то тоже Бог отріцає, там у Євангелії написано про знахоров, вони будуть казати перед Богом на Страшном Суде: «Ми ж от твого імені там лікували і робили там чи молитви до кажуть до Ісуса і до Богородиці», а він скаже: «Отойдіте от мене, я вас не знаю».

І. І.: То виходить так, що ті, які шепчуть, кажуть, що вони там діткам ляк качають чи рожу палять, що тоже до Бога звертаються отакі бабки, що шепчуть, от вони, як ви думаєте, вони хороші чи погані? А ви до таких самі ходили?

Інформатор 2-й: Ну вже, наприклад, я думаю, як уже дасть там якусь допомогу, як злякається дитя, то уже добре.

Інформатор 1-й: А церква каже навпаки.

Інформатор 2-й: Як заболієш, то шукаєш раду де хоч: і в врачей, і в людей.

Інформатор 3-й: По бабкам саме больше шукають. Пошепче ляк, от злякається дитя, ляк шеп че бабка – помогає, врач того не поможе, а бабка поможе. Зуби шепчуть, шоб не боліли.

Інформатор 2-й: Ну, то й мені баба шептала.

Інформатор 1-й: Мені самой шептала баба.

І. І.: А ви кажете, що не ходили до бабів!

Інформатор 1-й: Я не ходила, вона до нас приходила. Вона наша сусідка. (Сміх)

Записано Іриною Ігнатенко у с. Дроздинь Рокитнівсього р-ну Рівненської обл.,

серпень 2006 року

Розмова з місцевими жителями. Експедиція Центру захисту культурної спадщини від надзвичайних ситуацій, Житомирщина, Ємільчинський р-н, 2011 рік

Передавання знахарської сили від діда до онуки

Знахарка: Це було восьмеро дітей. І він – дід вже такий плохенький, дід прожив 104 роки, і він каже: «Ану, дітки, йдіть сідайте!» Я зараз комусь должен це все віддати! Ну і сіли, він сюда по руках, по руках. «Оце ти», – так до мене.

І. І.: Тобто сіло вісім його онуків?

Знахарка: Да.

І. І.: В рядок він всіх посадив?

Знахарка: Да, да, да.

І. І.: І посадив діток, так і як він якось по руках проводив?

Знахарка: По руках. Отак-ото всі, каже, всі ложіть.

І. І.: Руки на коліна положили, так?

Знахарка: Положили.

І. І.: А. І вибрав вас, да?

Знахарка: Да.

І. І.: І сказав, шо ти будеш лікувати?

Знахарка: Да.

І. І.: Дак а він якось потім вас вчив говорив, е-е-е, замовляв, ну тексти, а ви слухали чи записували?

Знахарка: Ні, я все напам’ять, я не записувала.

Записано Іриною Ігнатенко у с. Піщанівка Цюрупинського р-ну Херсонської обл. від знахарки 1935 року народження, родом зі Львівщини,

червень 2013 року

Особливі здібності жінки знахарки-костоправа

Це історія така в нас була. В нас отут жила жінка, так вона просто Богом дана, шо в неї руки дарені Богом, шо вони людям нєрви, нервні узли вона реставрірувала людям… Були такі випадки, шо привозить було людину лежачу, вона за 2–3 рази піднімала людей на ноги! Батюшка цей наший каже, шо це вона зв’язана з сатаною. Це ж неправильно! Це ж їй Божий дар даний! Якби вона знахарка якась, не робить же ж нічого поганого! Грошей – вона ну хто там шо там їй дасть, вона не встановляла ні санкцій, нічого, а людям вона, тисячам людей спасла життя! Значить, це ж воно не від сатани дано, а дано наоборот же ж от Бога! Її даже із Черкас приїхали два врачі: один больний, а один здоровий, і просто її провірили, чи вона справді знає. А вона їх провіряла, вона їх провіряла. Одному каже: в тебе серце нікудишнє», – каже. Вона точно діагноз встановляє. А другому каже: «Ви, – каже, – будете жить сто год». Да!

Записано Іриною Ігнатенко у с. Степанці Канівського р-ну Черкаської обл. від респондентки 1941 року народження,

березень 2007 року

Зцілення знахаркою важкохворого

У мого брата була ця епілепсія… його було як спаралізовало: не говорив, одну ногу одибрало і руку, больний був… У больніци сказали, шо з нього уже ничого не буде, а це нараяла тьотка якась лічить. Саме ото цих людей, шо лічили – до їх причеплювалися, оця була совєтска власть… Люди кажуть, шо не їдьте, бо вона не прийме, її уже зазивають у міліцію, і їй не дають уже лічить… їй сказали, шоб вона никого не лєчила. Ну, а мати моя, в одном селі сказали, ставте коні тут, ідіть пішком до їх і просіть, може вона прийме вашу дитину. Мати пошла до її – вона ни за шо: «Я не приймаю». Мати давай цілувать її в руки, ноги: «Прийміть, бо дитина лежить уже спаралізована, не годна никуди… Ми принесем його ночью, ми у другому селі стоїмо». А вона каже: «Приносьте». Принесли туди, вона сказала: «Кідайте у мене його і йдіть. На ту ночь прийдете, заберете. Не знаю – буде жить чи не буде». Врачь усе равно сказав, шо йому тільки суткі жити, врачь був у селі, дав йому укола, суткі чи двоє проживе. Уже все на похорони справили, наготовили: костюмчик, усе пошили. Коли пошли на другий день, занесли цей подарок. Це все з батьком пішли на другу ночь забирать його. Прийшли – спить. Каже жонка: «Забирайте, як пробудиться – то буде жить, а як не пробудиться – може, не пробудиться». І шо вона йому робила – нихто не знає… І пройшло йому, пройшло!

Записано Іриною Ігнатенко у с. Городище Черняхівського р-ну Житомирської обл. від переселенки з с. Рудня-Калинівка Малинського р-ну Житомирської обл.,

вересень 2004 року

Помста чарівника за завдану образу

Женивсь Михаїл, хлопець один. Да вже треба, шоб у суботу свадьба була, а вон пошов да видер з його (чаклуна. – І. І.) вулика меду, видер мед йому, да ще й напаскудив. До той дід казав, шоб вон той мед забрав та був не напаскудив, я йому нічого не зробив би, а так, каже, побачите кумедію, не буде свадьби, а будуть похорони. Отак і було!

Записано Іриною Ігнатенко у с. Червона Волока Лугинського р-ну Житомирської обл.,

листопад 2005 року

Зведення зі світу чаклункою дівчини

Свадьба була. Він ходив до однієї дівки, а другу узяв, і тієї дівки мати зробила, шо та нєвеста сиділа за столом і шось їй зробилось, і вона вискочила і побігла, і її дві неділі шукали, потім десь нашли, так вона бідненька, вони не жили, вона замуж не йшла… вона вмерла.

Записано Іриною Ігнатенко у с. Червона Волока Лугинського р-ну Житомирської обл.,

листопад 2005 року

Важка смерть чаклунки

Ну, колись моя баба розказувала, шо колись кума да своюй хрещениці зробила сухоття. Таке насилали, шо дитина сохне, сохне і плаче, кричить… ну, крикси наслала. А вже та кума уже перед смертю – вже вона лежить, вмирає. Вона їй і до корові робила, вона їй багато чого робила, та кума. Тай як вже стала вмірать і не може вмерти. Вона послала до куми – хай кума прийде, я в неї попрошу прощенія, шоб вона простила. Кума прийшла, а вона каже: «Кумочко, родненька, прости мені – я тобі зробила од молока, шоб молока не було». Кума каже: «Я прощаю, хай і Бог прощає», – да й пошла. Ну, та баба знов не може вмерти, що ж, вона ще багато знає, скілько наробила. А тоді знов присилає, та знов приходить, вона знов од чогось просить прощенія, та кума знов її простила. Потім вже за третім разом знов вона її зве. Приходить кума, а вона каже: «Кумочко родненька, прости мене, що я своїй хрещениці зробила крикси, а ти по ночам не спала да з тим дитям мучалась». А вона каже: «Знаєте, кума, шо усе прощаю, а цього низашо не прощу, незашо, мучтесь і ви, так як і я мучалась». І, кажуть, стуль зривали, хату розкривали, не можна було вмерти. Двора орали – аж тоді вона сконала. Да й то насилу вмерла.

Записано Іриною Ігнатенко у с. Лисівка Попільнянського р-ну Житомирської обл. від переселенки з с. Великі Кліщі Народицького р-ну Житомирської обл.,

серпень 2003 року

«Прихід» мертвої чаклунки з «того світу» та її шкода живим

Крутить того, хто володіє лихим, до так і душу його крутить буде. До треба кому-небудь його передать, бо він як буде вмирать, до ніяк не зможе вмерти. Колись розказувала моя мати, шо одна баба знала, да никому не передала, до стуль зривали. Реве, кричить, а умірать не може. Зривають стелю у хаті – вмерла. До дехто старається передать кому-небудь <…> Вовкова Ульяна то вон багато чого людям робила, то її поховали, і ви знаете, шо вона і з того світу вставала да людям робила шкоду. І голосить, кричить, ходить по полях, а тоді юй взяли, да кажуть вивезти, да межу переїхать, да завезли її да десь там і закопали, а тоді покинула ходити, робить шкоду. Корови доїла, овечки повипускає, колись же ж люди мали овечки, да таку шкоду людям робила, шо страх, пока не взяли да не вивезли за межу, а тоді покинула робить шкоду.

Записано Іриною Ігнатенко у с. Лисівка Попільнянського р-ну Житомирської обл. від переселенки із с. Великі Кліщі Народицького р-ну Житомирської обл.,

серпень 2003 року

Вилікування знахаркою хворої дитини

Народилося нормально. Тоді, ето самоє, ну, погодувала вона суткі своїм молоком. А тоді буває, знаєте, шо пропада молоко. Годували ж там ото. Чим вони в тій лікарні годували її? От. А тоді стало воно кричать, день і ніч, те дитя кричіть. Уже вони його і світили. І, Господи! Тій дитині два місяці, і УЗІ робили, і все. І казав, як подивляться в животі… Господи, шо воно робилося тій дитині! Боже, я не знаю! Ну, а тоді все одно ж нада везти похрестить, бо воно ж так, нехрищене не везеться. Похрестили дитя. Тоді повезли. І ото було як поколихають на руках, отако, значить воно мовчить, а то кричіть, так заходиться. Та таким криком! Видно такі болі були в тому животику. Шо не дай Бог! Повезли вони до тієї баби. От. Уже тоді, шо вона там шептала, шо вона казала, як там воно було. Но, вона, ето самоє, виїхали од неї, як стали їхати додому, а син у Нікополі працює. То вона як заснула – і спала до самого дому. І потихеньку, потихеньку, і ето самоє, одужала.

Записано Іриною Ігнатенко у м. Марганець Нікопольського р-ну Дніпропетровської обл.,

червень 2013 року