Читать книгу Народна медицина і магія українців - Ірина Ігнатенко - Страница 5

Традиційно українці розрізняли хвороби за двома великими категоріями (які в свою чергу могли поділятися на підкатегорії): зовнішні, видимі (раціонально пояснювальні) та «наслані», «зроблені», «підкинуті» чи «підлиті» (ірраціональні) тощо.

Якщо першу категорію хвороб, на загал, лікували вдома й ледь чи не в кожної господині були свої рецепти домашнього цілительства, то при виникненні хвороб з другої категорії вже зверталися до знахарів-професіоналів, які за допомогою особливих магічних обрядів, ритуалів й замовлянь позбавляли від недуги. Власне, на розгляді магії останніх ми й зупинимося.

Повсюдно по Україні були поширеним вірування в «погане око». На позначення хвороби «з очей» найчастіше вживають термін «уроки». Цікаво, що слово «ректи» означає: шляхом певних обрядодій наслати хворобу, біль на людину.

Віра в «зурочення» має дуже давнє коріння й має місце в багатьох культурах народів світу й до сьогодні тримається досить міцно. Для початку зупинимося на розгляді тих осіб, які, за народним переконанням, могли наслати уроки, «зурочити».

Так, за народними переконаннями, є «врекливі» люди, що вже народилися з «поганими» очима, через неправильну репродуктивну поведінку батьків або через порушення табу, які накладалися на вагітну жінку чи матір-годувальницю.

Крім того, можливість зурочення здебільшого приписують людям, які способом життя, специфічною поведінкою, зовнішнім виглядом (фізичними відхиленнями) різнилися від решти сільських жителів. Викликали підозру й люди з різнокольоровими, витрішкуватими очима, косоокі, з насупленими бровами.

Цікаво зазначити, що за стійким народним переконанням, зурочити може будь-хто, якщо скаже чи подумає щось у «лиху годину»: «Уректи може кожен: і отець свою дитину уречи може, такий час, така мінута надійде, що то христьян не знає, не хотів би, а урече».[29]

Українці найбільше остерігаються багатолюдних місць, бо саме тут, за їх твердим переконанням, найчастіше й зурочують. Щоб захиститися від зурочення, використовують різноманітні обереги: носять із собою свячену сіль, зілля, пришпилюють у непомітному місці шпильку, тримають дулю в кишені.

Зурочення остерігається всі верстви населення, проте існують і певні «вразливі» групи. Це передусім вродливі люди, вагітні жінки, а найбільше малі діти. Саме тому протягом століть складалися певні правила при «одвідках» новонароджених. Вважалося недоречним перехвалювати дитину, зосереджувати на ній надмірну увагу, занадто близько контактувати з нею. Щоб запобігти «зуроченню», було вироблено низку різних правил. Зокрема, гості після привітання мали казати «нівроку», до того ж спершу подивитися не на дитину, а на кінчики своїх нігтів чи на стелю.

Цікаво, що вірування в «уроки» притаманне й іншим народам, зокрема кримським татарам, які сповідують іслам.

Під час лікування «уроків» особливе значення мала вода: знахарки шептали на воду, потім тричі вмивали та напували хворого.

Розмова з місцевими жителями. Експедиція Центру захисту культурної спадщини від надзвичайних ситуацій, Житомирщина, Ємільчинський р-н, 2011 рік

Крім шептання на воду, під час лікування цієї хвороби застосовувалися ще й магічні дії. Приміром, на Поліссі «зуроченого» «стирали» тричі по обличчю пеленою спідньої сорочки. Якщо ж не допомагало, застосовували інший метод: брали неповну склянку холодної води, кидали туди три крихти свіжого хліба і три жаринки з вугілля. У цю воду вмочали пальці правої руки і верхнім боком пальців тричі «стирали» по обличчю хворого. Потім з трьох боків склянки надпивали по три рази води, у якій плавали вуглинки і хліб. Якщо хліб опускався на дно, то вважали, що людину сильно зурочено. Діагностування відбувалося і таким способом: підпалювали три сірники, кидали їх у воду і дивилися: «Як на вмируще, то вони тонуть, хрестом ляже – може очунять, а як будеш жить, то вони плавають», – розповіла мені свого часу сільська знахарка.

На Рівненщині у випадку «вроків» радили взяти свяченої води і побризкати на хворого через сито тричі, потім – стільки ж разів здмухнути і сплюнути. Якщо на «вроки» захворіла дитина, то мати тричі злизує лобик дитини та спльовує через ліве плече (бо за правим, за поліським переконанням, перебуває ангел-охоронець).

Повсюдно по Україні приписують появу деяких хвороб вітру, а особливо вихору – раптовому пориву вітру, який знімався зненацька від землі та закручувався спіраллю. За народними повір’ями, у такому вихорі «перебуває нечистий», «чорти б’ються», «злий дух жениться», «чорти та відьми танцюють» або чарівник и пускають хвороби за вітром.

На Черкащині вірили, що «коли вихор не перехрестити, то він тебе схопить і понесе», а на Сумщині застерігали «на тому місці, де крутиться вихор, не можна ступити – захоруєш».

При виникненні вихору на Поліссі радили хреститися, казати «Господь при мені» і «падать на землю ниць». Земля тут виступає оберегом від нечистих сил. Вірили, що вихор нічого не зможе вдіяти людині, яка ляже на землю.

Поміж тим, якщо потрапити у цей вихор, то довго і тяжко хворітимеш, інколи аж до смерті. На Волині, Полтавщині, Запоріжжі з «вихором» пов’язували ломлячі болі кінцівок, м’язів, загальну слабкість. На Поліссі вірили, що від «вихору» можна сильно заслабнути та померти. Номенклатура назв цієї хвороби була досить широка: «завій», «підвій», «вітриця», «завійниця» тощо.

Цікаві дані наводить філолог Віктор Мойсієнко, який зазначає, що у говірках верхньоприп’ятського ареалу зазначалося, що є 12 вітрів. Для того, щоб замовити хворобу від вітру, потрібно вимовити назву саме того, який її спричинив. Серед них поліщуки називали такі: «сайчук», «штемпер», «мури», «гири».[30]

На Західному Поліссі розрізняли «вітер» і «вітрицю», різниця між якими полягала в тому, що заподіяне «вітром» вилікувати було можливо, а «вітрицею» – ні.

Вихор, як правило, лікували традиційно: шептали на воду, а потім вмивали та напували цією водою хворого.

Багато повір’їв, переказів, способів та методів лікування, які збереглися до наших днів по всій території, пов’язано з «ляком» – хворобою, яка виникає внаслідок того, що людина когось або чогось злякається. До того ж вірили, що «задавнений ляк» спричиняє «чорну хворобу» – епілепсію. З огляду це, вірили що ляк потрібно обов’язково «викачувати» і «не задавнювати». Викачування переляку відбувається найчастіше за допомогою яйця. Подекуди його «виговорюють» на воду, виливають на віск або викачують хлібним м’якушем чи воском. На Рівненщині його ще й «палять» льоном. Зупинімося докладніше на процесі викачування, адже саме з ним було пов’язано багато вірувань та уявлень.

Розтоплений віск для виливання переляку

Процес викачування ляку на яйце розпочинався з того, що знахар качав яйцем по всіх частинах тіла, починаючи з голови і закінчуючи стопами. Причому кожна частина тіла викачувалася досить ретельно, що цілком закономірно, адже кожний орган відігравав свою роль у життєдіяльності організму.

Початок викачування з голови, одного з найважливіших органів людського тіла – верху в анатомічному коді, спричинено тим, що, за народними уявленнями, саме через голову в людське тіло проникали хвороби. Стопи ж вбачалися як нижній кордон людського тіла, тому через них шептуха виганяла хворобу з тіла в землю.

Обряд вигнання хвороби «з верху до низу» в архаїчній анатомії розрахований на те, щоб спершу зіпсувати склад людського тіла, а потім відновити заново цю цілісність, уже з очищених його частин.

Інколи трапляються випадки, коли шептуха водить яйцем навколо тіла, рук, ніг, голови, не торкаючись їх. Можна припустити, що у традиційному суспільстві існували певні уявлення про біологічне поле людини; проте відсутність даних, де проходить кордон людського тіла і чи збігається воно з фізичним, залишає це питання відкритим.

Після викачування яйце, як правило, розбивали у склянку з водою і дивилися на його вміст. Слід зазначити, що під час викачування ляку не лише лікували, а й ставили діагноз.

Після процесу викачування розбите яйце віддавали собаці, щоб «вигавкав» хворобу, або виливали туди, де люди не ходять. В іншому випадку, зафіксованому нами на Житомирщині, шептуха теж починає качати яйцем по тілу, але шість разів, після чого розбиває яйце. Жовток викидає, а білок знову виливає у шкаралупу і переливає його ще три рази зі шкаралупи у шкаралупу. Потім, розглядаючи білок, діагностує хворобу, звертаючи увагу на те, чи є «голкі і стрєли».

Цікаво, що на Рівненщині, зокрема у Дубровицькому районі, яйце спалюють у печі.

У деяких випадках яйце, яким викачали «ляк», не розбивали, а несли на перехрестя і кидали від себе назад через голову. Тут дуже застерігали: у жодному разі не обертатися, бо «може паралізовать».

Треба зазначити, що перехрестя у магічних практиках слов’ян загалом і українців зокрема відігравало роль межі, яка розділяє «свій» і «чужий» (міфічний) простори. Саме тут, за народними уявленнями, відбуваються різні контакти з міфологічними персонажами та істотами з потойбічного світу. На перехрестях проходили магічні посвяти в чарівники та проводили чари досвідчені, саме сюди «підливали та підкидали» тощо. Тобто перехрестя символізувало межу між «людським» світом і початком потойбічного, міфічного. Саме тому на перехрестях залишали предмети, в яких «зосереджувалася» хвороба, або речі, яких мали намір позбутися разом з належними їм міфологічними атрибутами чи властивостями. Такі дії ґрунтувалися на уявленнях про те, що все залишене за міфологічною межею (це автоматично означало приналежність принесених речей іншому світу), вже ніколи не повернеться назад чи перейде до когось іншого. Проте перехрестя, як й інші символічні межі, що розділяли «свій» і «чужий» простори (такими вважали межу, поріг), не належали жодному з просторів. Тому вони набували багатьох суперечливих значень: обмежували зону «свого» і водночас означали сусідство з «чужим», певною мірою сигналізуючи закінчення освоєного людського простору і початок неосвоєного міфічного, поділяючи простір на «добрий» і «поганий».

Отже, на перехресті, за спиною, вже знаходився «чужий» простір, населений істотами потойбіччя. Тому, викидаючи хворобу в «той» світ, слід було не потрапити туди самому. Саме тому людину, яка порушувала цю заборону й потрапляла в демонічний простір, могло, як вірили у народі, паралізувати або взагалі статися щось лихе.

Крім викачування «ляку» на яйце, його могли викачувати на хлібний м’якуш. Викачування переляку хлібом дуже популярне на Рівненщині. Цей процес відбувався таким способом. Шептуха бере м’якуш з хліба, скачує його у «галушки» (кульки) (3 або 9). Узявши одну таку галушку, качає по тілі хворого, примовляючи замовляння. Потім бере другу «галушку» і повторює процедуру. Викачавши всі галушки, вона зліплює їх і віддає собаці, щоб «вигавкав». На переконання поліщуків Рівненщини, собака має бути обов’язково чорним, а кидати галушку мають собаці через спину та не дивитися назад.

Інший варіант: набирали воду з трьох криниць, замішували тісто й пекли три балабушки (хлібчики), якими й качали по тілу хворого. Потім ці балабушки вкидали у відро з водою, набраною з трьох криниць, а воду виливали під березу чи грушу (після дівчинки) або під ясен чи дуб (після хлопчика). Якщо поблизу була річка, то воду з балабушками виливали туди. Злякану людину радили купати у відварі вересу.

Традиція виливання «ляку» на віск менш поширена, ніж попередні. Ритуал зводиться до того, що виконавець магічної дії розтоплює віск (інколи для цього збирають віск із церковних свічок) і виливає його у миску з водою, яку тримає над головою хворого. З того, що виллється, «діагностує» хворобу.

Щоб лікування «ляку» було ефективнішим, на Житомирщині радили «обійти три бабі, і шоб одна об одной не знала».

Крім викачування поширені й інші способи позбавлення від «ляку». Так, на Київщині практикується обкурювання зляканих дітей пір’їнкою, яку загубив бусел. Робили це таким способом: на металеву кришечку шептуха клала ладан і чебрець та підпалювала пір’їнку. Причому підпалювати пір’їну бажано було освяченою свічкою, яку світили над небіжчиком. У процесі обкурювання шептуха повторювала: «Куди дим, туди й ляк». Злякану людину обкурювали й шкаралупою, з якої вилупилися курчата. А ще робили так: на дев’ять днів ставили на те місце, де лежав небіжчик, склянку води. Щодня ту воду потроху зливали в окремий посуд, додаючи у склянку нову воду; потім тією водою поїли злякану людину. Або тричі перекладали жаринки з правої руки у ліву попід сорочкою зляканого зверху вниз. На Рівненщині радили надіти сорочку назад пазухою, вночі піти до річки, викупатися – і все минеться; обмалювати тінь зляканої дитини. А ще міряли людину вздовж і впоперек, потім ту нитку завірчували у двері та забивали її осиковим кілком.

Треба наголосити, що обмірювання хворої людини під час лікування було одним із відомих методів у народній медицині. На вербальному рівні тіло під час будь-яких ритуалів, зокрема й лікувальних, постійно конструювалося та деконструювалося. Процедура обмірювання теж належить до таких ритуалів, однак цього разу основне навантаження переходило на нитку, мотузку. Незалежно від того, чим міряли людину, зняті мірки вважали як її подобу. З одного боку, зняті мірки могли бути небезпечними і застосовані з шкідливою метою, а з іншого – використані для «перенародження» та лікування, коли хвороба переходила і залишалась у «новому» тілі.

Інколи злякану дитину три рази проймали крізь вікно. З цим варіантом лікування пов’язували імітацію нового народження, після якого дитина приходила у «цей» світ і була здоровою. Цей вид лікування, а саме протягування, просування, занурювання в певні отвори, застосовували під час особливо тяжких дитячих хвороб різного походження й інтерпретували як нові символічні пологи. Відоме лікування і без особистої присутності хворого – магічний ритуал здійснюють не з самим хворим, а над його одягом або речами, які йому належать. Така магічна дія може бути пов’язана з тим, що одяг, крім свого функціонального призначення обігрівати і прикривати тіло, ще був і символічним замінником тіла. Саме тому використовування одягу хворого вважалось ефективним під час лікування.

Для лікування «ляку» використовували і трави. Зляканим людям радили купатися у відварі заспокійливих трав, зокрема лепехи болотної, а також пити відвар з волошки, яка мала заспокійливий ефект.

Коли людині починало «видаватися», щось «гукати», то радять нізащо не озиватися, інакше людина, до якої щось «гукає», може тяжко захворіти і навіть померти. Це пов’язано з пересторогою вступати в «контакт» з хворобою, тим самим «відкриваючи» межу для хвороби у «свій» простір.

Якщо з людиною таке траплялося неодноразово, то, крім традиційного для села лікування таких хвороб – вести до «баби», ідуть ще й до священика, який обкурює хворого ладаном, читає молитви, Євангеліє.

У гостях у місцевого краєзнавця, пана Соломахи. Експедиція НЦНК «Музей Івана Гончара», с. Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської обл., 2013 рік

Однією з найстрашніших хвороб вважали епілепсію. Як зазначалося раніше, однією з причин цієї хвороби, за народними уявленнями, міг бути «задавнений ляк», а також вселення у тіло хворого нечистого духа, який мучить свою жертву зсередини. Приміром, саме так пояснювали етіологію цієї хвороби гуцули: «Він рощибає своєю жертвою зразу рідко коли, опісля ж щораз частіше, аж у кінці доходить до того, що хорим мече щодня або кожної ночі – і остаточно замучить його на смерть».[31]

На позначення цього захворювання найчастіше вживали назву «лиха бола», «чорна болєзнь», «зла болість», «чорна слабость», «нечіста слабость», «падуча», «пріпадок», «падачка» тощо. У деяких селах Полісся взагалі намагалися вголос не вимовляти назву цієї хвороби, при потребі користуючись займенниками: «воно», «вона».

Повсюдно епілепсію вважали демонічною хворобою, а тому лікували її магічними способами.

Слід зазначити, що постійне вживання слова «чорна» спричинено кількома поясненнями: по-перше, чорний колір – супутник злих духів, нечистої сили. По-друге, чорний колір забирає чорну хворобу, що може бути пояснене поширеним народним медичним принципом «чим забився, тим лікуйся». Тому під час припадку людину радили накривати шматиною, хусткою, взагалі будь-яким матеріалом чорного кольору, під голову клали землю і пір’я з чорного півня.

Якщо припадок стався з дитиною, то мати мала сісти на неї й примовляти: «Яка мати породила, усе горе одходила, яка мати породила, усе лихо одходила – тричі»; Яким місцем породила, таким і одходила», або ж «Який гость, така й честь». Практикували і такий спосіб лікування епілепсії: хвору (як правило дитину) ставили до ушака і над її головою пробивали осиновим кілком отвір, куди клали острижене волосся та нігті хворого і забивали це все осиковим кілком. Вважалося, що, як тільки дитина переросте вбитий кілок, хвороба перестане її мучити. Цю магічну дію може пояснюють таким способом: нігті належать до «безсмертних» частин тіла, які мають певну нетлінність, у волоссі зосереджується життєва сила, тому будь-які маніпуляції з ними призводять до змін стану особи, на яку були спрямовані ці дії.

Для лікування епілепсії радили пити відвари з білого латаття, з листя черемхи, з коріння чорнобилю. До речі, коріння чорнобилю радили копати лише дерев’яною лопатою і пити лише дерев’яною ложкою. Сушили і тер-ли в їжу місце (плаценту) з чорної свині. Лемки вважали дієвим вживання порошку із спаленого серця вівці або миші.

Треба зазначити, що жахливі, видимі прояви епілепсії спричинили уявлення про вселення в тіло людини злого духа, тому хворих на епілепсію також водили до церкви або монастирів.

Побутувала думка, що коли хтось з молодят, які збираються одружитися, хворіє на епілепсію, то перед весіллям треба обов’язково сказати про це священику, який вичитував молитву Василія Великого від злих духів. Якщо ж хворобу буде «завінчано», то вона вже ніколи не покине організм хворого.

Отже, як бачимо, щодо епілепсії існують різноманітні легенди, перекази, назви та способи лікування. Їх виникнення було спричинене передусім видимими проявами перебігу хвороби, що породило уявлення про вселення в тіло людини злого духа.

В українців побутувало вірування, що хворобу можна наслати шляхом «перепою» або «дання». На Поліссі «дання» вважалося однією з найстрашніших хвороб.

За народними переказами цю хворобу зазвичай «дають», «упирають на горілку» під час гулянки (особливо багатолюдної, такої як весілля) особи, які володіють знаннями з чорної магії. Крім горілки й «чорного» слова, до компонентів додавали ще й різні субстанції, які локально варіювалися. Так на Поліссі вірили, що «даннє» робили з вужа (або гадючої отрути) і закладали під нігті, які потім вмочувались у горілку, якою напували людину. На Київщині основним компонентом брали порошок гадюк, ящірок або жаб, в Карпатах – линовище гадюки або корінь «матрігану» (Atropa belladona L.).

На Поліссі вірили: щоб захиститися від «дання», необхідно було підкласти мізинець під чарку, з якої п’єш: якщо вона тріснула, хтось мав намір дати «дання».

Рекомендували й таке: «Треба дивиться в стопку, брати за дно, і як скачуть «голки», то вже пороблено – поднять скатерку і виллять на стіл: хоть малобуть мені, то хай буде на столі».[32]

«Дання» вважалося страшною хворобою, яку неодмінно потрібно вилікувати якнайшвидше, бо інакше людина помре. «Дання» лікували так само за допомогою наговореної води, якою напували та вмивали хворого.

Традиційно в лікувальній практиці майже при всіх недугах використовувалася вода, але не проста, а так звана «непочата».

Знахарі набирали «непочату» воду в криниці до схід сонця, читаючі відповідні замовляння, а йдучи назад – не оберталися. Інколи процес здобуття такої води ускладнювався: воду брали з трьох криниць у трьох селах, де є церкви, а потім уже змішували й використовували для лікування. Власне, тут теж бачимо магічний ланцюжок: до сходу сонця – магічний час, три – щасливе число, церкви – сакральний об’єкт, що освячував воду і легалізував її. Заборона нічого не говорити – не «втратити» особливе слово, бо слово – це сила, говориш слово – віддаєш силу!

Крім того, для лікування могли використовували воду, освячену в церкві на православні свята – Стрітення, Водохреща, Спаса (відповідно стрітенська, богоявленська, спаська). Нею, як правило, так само напували або окроплювали хворого.

Слід зазначити, що напували людину наговореною водою, як правило, тричі. Окроплювали все тіло, мастили водою у ділянці серця, а також коліна та лікті. Це може бути зумовлено тим, що ці частини тіла є одними з «входів» у тіло, через які можуть проникнути або виходити хвороби.

Цікаво зауважити, що в наговорену воду часто кидалися певні субстанції, які підсилювали лікувальний ефект або за якими діагностували хворобу. Приміром, для «закріплення» у воду найчастіше кидали освячений хліб, сіль, мак-відюк (самосійка). Для діагностики кидали вуглинки або сірники й спостерігали: якщо вони тонули, це був недобрий знак, якщо ж навпаки – плавали, то це віщувало одужання хворого.

Природним аналогом води є слина, якій так само приписується лікувальні властивості. З огляду на це, плювання є однією з найпоширеніших магічних, охоронних та лікувальних дій.

Одним із невід’ємних компонентів у лікувальній магії було особливе, заговірне слово. Особливість замовляння полягала в тому, що його символічно проковтували, випивали, пропускали в себе тощо. Справа в тому, що найчастіше замовляння нашіптувались на воду або їжу, яку людина мала вжити всередину. Таким чином, їжа ставала ніби транспортним засобом для доставляння слів до місця призначення (до адресата). Слово «оживлялося» і було концентратом того змісту, який в нього вкладали.

За структурою лікувальні замовляння до згаданих вище хвороб належать об’ємні тексти з розвиненою оповіддю і яскраво вираженим сюжетом. У цих текстах існує зачин, в основній частині «відшукується» хвороба, перераховуються всі можливі причини її виникнення, а наприкінці подано опис вигнання хвороби.

На початку лікування й самого шептання замовляння обов’язково треба було виголосити особливу вступну частину на зразок: «першим разом, Божим указом»; «Першим разом, ліпшим часом»; «Господу Богу помолюся, пречистой Божій Матері поклонюся». Подібні початки були поширені в багатьох регіонах України.[33] Зокрема, Іван Франко писав, що вступ «За першим разом, за добрим часом! В добрий час буду говорити, в лихий мовчати» – є типовим зачином для всіх гуцульських замовлянь.[34] Те саме є характерним і для Поліського регіону.

Наявність цих початкових формул, очевидно, пов’язана із загальноукраїнськими віруваннями про те, що бувають лихі, недобрі, «порожні» години, в які не варто нічого починати, бо робота, виконана в такий час, приречена на провал. Недаремно в Україні побутує приказка: «У добру пору сказати, у погану помовчати». Замовляти ж «у ліпший час, ліпшу мінутку, ліпшу годинку» означало «запрограмувати» собі сприятливий час для початку лікування.

Що ж до основної частини цієї групи замовлянь, то вона, як правило, починається з виявлення хвороби: відшукуються причини її появи, які можуть бути найрізноманітнішими. Хворобу може спричинити будь-хто і будь-що: тварини, природа, люди.

Після перерахування можливих причин виконавець обрядодій шукає хворобу, тобто те місце, де вона може бути. При цьому перераховуються всі частини тіла, внутрішні органи людини. Перерахування всіх можливих частин людського тіла зумовлене тим, що шептусі було невідомо, з чого саме взялася хвороба, де її осередок, тому вона намагалася згадати всі можливі причини і місця. Та все ж, «перерахувавши довгу низку причин (і навіть не назвавши дійсної), можна забезпечити концентрацію безмежної кількості причин під фокусом магічної дії. Так само, усвідомлюючи неможливість охопити всі частини й органи людського тіла, де може зосередитись хвороба, застосовується принцип кумуляції – подається довгий ряд анатомічних назв».[35]

Наступним етапом у лікуванні словом був процес «вигнання» хвороби. Її «відсилали» туди, звідки вона «прийшла» сама або повертали її до того, хто її наслав; інколи припрошували та відсилали у те місце, де їй начебто буде краще, ніж у тілі хворого, але найчатсіше хвороба відсилається в безлюдні місця, де немає ознак життя, тобто у світ, який повністю протилежний «своєму». «Свій світ» знаходиться на горі, на землі, заселений людьми, звірами, птахами, і все це живе і рухається. «Чужий світ» знаходиться там, де все мертве й нерухоме, тобто він теж, по суті, свій, проте із протилежним знаком.

Характерно, що відсилають хворобу часто у місця, які народом пов’язуються з нечистою силою; найчастіше це зарості очерету й болота, які вважалися творінням диявола. В українських легендах про створення світу диявол бере участь у світотворенні, але, на відміну від Бога, виступає як неборака, невдаха і заздрісний хитрун, який більше псує Боже творіння, ніж творить сам. Так, на землі йому належить витворення гір, каміння, боліт, проваль.

Отже, хвороби та нещастя виганяли саме туди, звідки вони, за народним уявленням, і походили, де їм належало бути.

Щодо кінцевої частини універсального типу замовлянь, то в ній, як і у вступі, фігурує «закріпка» у вигляді молитви «Отче наш» та слова «амінь» у кінці. «Закріпка» виконує функцію «магічного обрамлення», словесного «магічного кола», всередині якого знаходився сакральний текст. Так, на початку, у вступі, молитва слугувала підготовчою сходинкою, а наприкінці – закріплювала здійснюване в обряді.

Для прикладу наведемо замовляння, записане мною на Житомирщині:

Розмова з місцевими жителями. Експедиція Центру захисту культурної спадщини від надзвичайних ситуацій, Житомирщина, Ємільчинський р-н, 2011 рік

Окремо варто зупинитися й на профілактиці, діагностуванні та лікуванні суто дитячих хвороб, які становили в народному лікуванні окрему групу.

Приміром, такою були «крикси», («плакси», «вердікси», «крикливиці», «ночниці»), під час яких дитина погано спить, постійно плаче, кричить. Хвору дитину несли «лікувати» до дерев, переважно до дуба, інколи до берези (частіше дівчаток). Там через замовляння, яке промовляв виконавець магічних дій, відбувалося звернення до дерев як до певних міфологічних посередників, яким пропонувалося «посвататись», «побрататись», тобто встановити родинні зв’язки, після чого зробити обмін: поміняти «крикси», «плакси» на сон дитині:

«Добрий вечір, зелений дубе. Добре тут тобі стояти, сухим зіллям махати. Іди рожденному, хрещенному крикси виговорати. Бери крикси, плакси. А моєму дитяти дай спати, гуляти, до тілечка прибувати».

На Чернігівщині лікували «крикливиці» так: знахарка брала дитину на руки і з укліном спочатку зверталася до ікон: «Вам хороше стояти, нашей дитиноці крипко спати! Дай Боже переспати, здоровеньким стати, Божу волю мати, само себе забавляти!» Потім з таким же укліном зверталася до столу: «Тихо стил стоіть, тихо хліб лежить, под столом земля спить; тим сном поздоровляю, крик і зик отбиваю». Насамкінець іде до порога: «День добрий тобі, дубе! На тобі,дубе, крикливець і плаксивець, ті крикливець собі,дубе, забери, а сонкрепкий придели». А потім тричі: «Тобі, дубе, крипко стояти, а нашей дитиноци крипкоспати!»[36]

Як бачимо, в цій обрядодії на перший план постає ідея обміну. Так, виконавець обрядової дії просить дерево, міфологічні істоти забрати плач, крик, «несплячки», а натомість дати спокійний сон дитині.

Існували й інші варіанти лікування: хвору дитину несли в курник, під «куряче сідало», в те місце, де ночують кури, які, за народним уявленням, мають правильний і своєчасний сон, і примовляли: «Курочкі-сєднушкі, беріть од мого дитяти ночнушки. Вам треба рано вставать і співать, а моєму дитяти спать і гулять».

У гостях у місцевого краєзнавця, пана Соломахи. Експедиція НЦНК «Музей Івана Гончара», с. Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської обл., 2013 рік

Крім того, у зазначеній лікувальній обрядодії обігрується ефект відлякування хвороби як де-монічної істоти півнячими і курячими голосами; до того ж голоси домашніх тварин символізують межі освоєного людиною «свого» простору. Відомі й інші способи лікування крикливиць, зокрема на Поділлі було зафіксовано передавання їх іншим дітям, а саме: взяти декілька стебел соломи з того будинку, де живуть здорові та спокійні діти, і покласти цю солому під голову хворій дитині. Хвора дитина одужає, а діти, з хати яких було взято солому, – захворіють.

Схожий вид магічного лікування зберігається на Рівненщині й досі. Мати хворої дитини «била» її різкою з хатнього віника, а потім цю різку несла до іншої хати, де була мала дитина, і встромляла в стріху. Цю дію пояснюють так: биття означає символічне вигнання хвороби з тіла хворого. Використання віника теж є символічним, бо цей предмет хатнього вжитку вимітає все сміття, тобто все непотрібне і зайве. У цьому випадку він забирає на себе хворобу дитини.

На Житомирщині матері радили загорнути дитину в кожух, покласти на поріг і тричі переступити через неї, примовляючи: «Яка породила, та й одходила», або до заходу сонця винести дитину на смітник, покласти на землю, переступити через неї три рази, примовляючи: «Чим мати родила – тим одходила»; взяти «з-під свиней берлоги, де вони сплять, викупати у ньому дитину та вилити ту купіль у плоти, де люди не ходять».

До слова: дієвим для заспокоєння малюка вважали купіль із макових голівок. Загалом дітям готували таку купіль, «шоб лучче спали».

Цікаво, що інколи магічне лікування застосовували і при раціонально пояснюваних хворобах, зокрема при «сухотах» – туберкульозному захворюванні з переважним ураженням легень та лімфатичних вузлів.

Лікуючи дитину, хворого малюка клали на хлібну лопату (як правило, це робила мати) і саджали її, як хлібину, в піч. Частіше імітували цей процес. Так, на Житомирщині, якщо дитина до п’яти місяців була худою і не поправлялася, вважали, що вона має сухоти, які треба було запікати. Для цього мати вдосвіта «вчиняла діжу», баба-повитуха виламувала в садку 9 «живців» (вишневих гілок) і заходила до хати. Мати питала: «Нащо тобі ці живці?» Та відповідала: «Я це гілля наламала, щоб нас сухота не займала, цими різками буду сухоту чухрати, хай не заходить до нашої хати». Потім баба брала лопату, клала на неї живці, на них – хліб і саджала в піч. Одного з членів сім’ї вона виганяла за двері. Дитину обливала водою подібно до того, як змивали хліб перед тим, як саджати в піч, і клала маля на лопату. Мати притримувала дитину, а баба тричі в «челюсті» її саджала. Той, хто був за дверима, питав: «Що ж ти робиш?» – «Сухоти запікаю», – відповідала баба. І так тричі. Після цього вона віддавала матері дитину, тричі сплюнувши вліво і вправо.[37]

Символіка цього обряду, можливо, основана на ототожнюванні дитини і хліба, а процес випікання хліба – з появою дитини на світ. При цьому її ніби повертали в материнське лоно (піч), щоб вона народилася заново.

Специфічною дитячою хворобою, добре відомою на Поліссі, були «зноски» («знос», «знескі», «сходини»). Так, за народними уявленнями поліщуків, жінці з немовлям, якому немає ще року, слід уникали зустрічей з іншою жінкою, котра так само несе немовля. За віруваннями жителів Полісся, на «зноски» захворіє та дитина, яка буде нижча від іншої. Тому мати (чи батько) намагається підняти чи підкинути свою дитину вище, тим самим забезпечити її перевагу над іншими. Інша мати, побачивши таке маневрування, пускала в оборону словесні формули: «Пудкидаєшь високо, да шоб закопала глибоко»