Читать книгу Імбир для душі - Ірина Мацко - Страница 5

Порція

5 сторінок

Час приготування

12 хв.

Поживність

Допоможе зрозуміти, що потрібно жити на повну

Щоб смакувало краще

Щедро полийте страву любов’ю до життя.

ПОТЯГ

У лотерею не грала ніколи. Не вірила, що таке буває, що можна виграти. Але, як кажуть, у житті кожна випадковість не випадково відбувається. Моя молода співробітниця записала мене під якусь дивну акцію навіть без мого відома, і о диво… через місяць до мене постукало СМС з повідомленням: «Ви виграли квиток. Прийдіть заберіть». Власне, записала тому, що не раз чула: я невдачлива, виграти нічого не зможу, і будь хто, лише не я. Песимізм зашкалював.

– Та ну що ви, не піду я… – відбивалася я від співробітниць, які були переповнені запалу та ентузіазму.

– Та це ж подорож! Її можна виграти лише раз у житті! І напрямок вибираєш ти сама! Погоджуйся! – наполягали.

Погодилася. Перон вокзалу зустрів холодом та метушнею. Усі кудись бігли, поспішали, застрибували в потяги.

– Куди ви їдете? Якого напрямку чекаєте? – поцікавилася літня жіночка, що стояла тихо у кутку і нікуди не бігла. Спокійна і впевнена, аж світилася зсередини гармонією і миром.

– Куди? Не знаю, – знизила я плечима. «А й справді – куди? В якому напрямку податися?» – Та в будь якому! – випалила. – А ви куди?

– А я уже приїхала… – засвітилися очі. – Довго чекала на свій потяг, вибирала, зважувала, і подорож була чудовою. Важкуватою часом, але дуже захопливою. Може, хоча б подумаєте, куди вам краще? – запитала таємниче.

– Мабуть, ні. Поїду так. Он красивий потяг зупинився і близенько. Мабуть, ним і поїду, Думаю, там має бути комфортно.

– Звісно… це ж ваш вибір, – опустила очі жіночка, а я вже бігла.

Заскочила миттєво. Усі чужі, незнайомі обличчя. Хтось осмислений, але більшість, як і я, застрибують навмання і роззираються, щоб хоч трошки визначитися, з ким і куди подорожують. «Кудись привезе, це точно», – махнула я рукою на це заняття і вирішила хоч трошки комфортніше влаштуватися. Стояти незручно, але ж і сісти нема куди. Хіба що попросити посунутися, але ж ще скажуть, що така молода – може і постояти. Нічого, може, пізніше присяду. Або іншим разом.

Їдемо…

За вікном миготіли дерева, міста, села, будинки, поля, люди… Погляд на мить зачіплявся за щось, милувався, а потім ковзав далі на іншу річ, щоб і її помацати. Час від часу потяг зупинявся на станціях, були довгі зупинки, були дуже короткі. Ми виходили на них, щоб погуляти, подивитися, можливо, захочемо залишитися, зустрічали людей, знайомилися і… знову заходили у той саме потяг і їхали далі, до кінцевої, разом.

На одній із станцій у вагон напхалося багатенько пасажирів, що вже й стояти нема як. Огрядна жінка, протискуючись вперед і шукаючи собі зручне місце, боляче наступила на ногу. Та що ж це таке? Сказати? Але ж подумають, що я неввічлива. Треба було б сказати… Нічого, наступного разу скажу.

Мовчу. Терплю…

Їдемо. Як їдемо? Та якось їдемо, та й добре.

Кожен виходив на своїй станції.

На ще одній станції звільнилося місце біля вікна, поруч молодого юнака. «Красень», – подумала. «Може, моя доля? От ми сіли в один потяг. Нам же в один бік, разом. Подивився на мене. Може, справді моя доля?»

«Підсяду…» – вирішила таки ризикнути я, але поки я думала, моє місце вже зайняла інша. Веселуха, жвавоока. Красень привітно посміхнувся пасажирці, і зав’язалася розмова. Через декілька зупинок він зібрався виходити.

– Виходите? – чемно всміхнувся.

– Ні. Мені ще ні, – розгубилася.

– Тоді щасливо! – блиснула посмішка.

«На жаль, нам не по дорозі… – вирішила. – Чи, може, я знову відклала до наступного разу?»

А поруч зі мною плюхнувся на сидіння молодик. Наколки, пірсинг і явно нетверезий стан. «О боже! І оце всю дорогу доведеться його терпіти?»

Потяги… Вони, як життя, мчать повз станцію своїм напрямком.

– Жіночко, вам виходити, – ввічливо звернувся провідник.

– Уже, я ж іще нічого… я ж не бачила, не чула, не жила…

– На жаль, це ваша кінцева станція.

Я вийшла. Задоволена? Ні. Із болем та пусткою. Розумінням того, що моя, як я зрозуміла, найважливіша подорож минула ніяк.

– Ну все, наступного разу, коли сяду в потяг, зроблю по-іншому, – подумала чи то прошепотіла я.

– А наступного потягу не буде, донечко. У нас усіх лише один шанс… – знову звідкілясь взялася та літня жіночка.