Читать книгу Імбир для душі - Ірина Мацко - Страница 7

Порція

3 сторінки

Час приготування

9 хв.

Поживність

Допоможе пережити розлуку і прийняти майбутнє

Щоб смакувало краще

Страва надто пересолена, тому вживайте потроху, запиваючи відваром віри у щасливе майбутнє.

СІЛЬ НА ПОДУШЦІ

У затишній жіночій спальні м’яка і пишна подушка не могла ніяк заспокоїтися. Скільки б не переодягала її господиня у шовкову білизну, вона щоразу ставала твердішою. Солонішою. Чому це? Але стільки солоних сліз вона щоночі вбирала у себе, що ця сіль уже не втримувалася всередині і… виступала на поверхню, залишаючись маленькими кристаликами солі. Може, на довше збережеться, але нащо?

Якось зранку, застеляючи ліжко, господиня побачила щось блискуче на подушці – блиснуло у променях сонця. Придивилася – кристалики маленькі, дуже схожі на… сіль. І справді солоні.

– Звідки? Дивно… Я ніколи тут солі не приносила, – сказала вона, але раптом її погляд затуманився і посумнішав: – Так, я знаю. Ця сіль всередині, в мені. Вона закристалізовує моє серце, консервує відчуття, щоб не чули нічого. Так звана захисна реакція організму від болю. Скільки його було? Достатньо, якщо сіль уже не втримується всередині, а засолює, як огірки у банці… подушку. На довше збережеться? А навіщо? Щоб отак, без відчуттів? Не хочу! – Вона від розпачу почала гамселити солону подушку, від чого на серці у неї ставало ще важче, а сльози, солоні сльози знову потекли на шовкову тканину.

– Невже це ніколи не закінчиться? – Подушка вже не вірила у диво і в те, що колись це припиниться. Змирилася долі.

Але щось-таки змінилося тієї ночі. Господиня довго плакала, і вона знову чемно вбирала у себе солоні краплі.

Зранку подушка відчула, що їй якось дуже просторо і вільно на ліжку. Роззирнулася. Біля неї не було нікого і нічого. І подушку, що була поруч, відколи себе пам’ятала, забрали. «Самотня?» – злякалася вона. Але з того часу сліз і солі стало менше. «Може, так і має бути? – пробувала звикнути до думки. – Добре й так. Зате все моє, я вільна і нікого мені не потрібно. Не підпущу більше нікого поряд, щоб знову не солонитися від сліз», – розлягаючись на великому порожньому ліжку, думала вона. Байдуже, що самій не так весело, нема до кого притулитися вночі, нема від кого зігрітися. Але з цим можна впоратися, та й господині її вистачає.

Та все-таки вночі, коли вже навіть господиня тихо посапувала на ній, подушка сумувала. За теплом під бочком, за чимось рідним поряд.

Самій таки не хотілося бути. «Але що ж тут вдієш?» – знову подумала безсонною ніччю і… заснула.

– Ти не будеш більше сама… – наснилося їй.

Зранку біля неї поклали ще одну подушку.