Читать книгу Мигдаль для серця (збірник) - Ірина Мацко - Страница 5

Мигдаль віри

Порція

5 сторінок

Час приготування

10 хв.

Поживність

Дозволить повірити, що любов переможе усі негаразди

Щоб смакувало краще

Дуже добре смакуватиме, якщо приправити страву вірою та любов’ю.

Кошеня

Одного осіннього холодного ранку маленьке сіре кошеня висунуло свою голівку з-під старої порваної пачки, що валялась в місцевому парку. Оглянулося. Навкруги нікого не було, лише опале листя та безліч дерев. Тихенько нявкнуло, та ніхто не відізвався. Ще раз, і ще. Тиша. Ні братиків, ні сестер, ні рідної матусі – кошеня було саме-самісіньке. Скільки тут пролежало, воно не пам’ятало. У маленькій голівці пропливали лише приємні картинки. Згадало тепло материної шубки та смак молочка, яке воно, посапуючи та прицмокуючи, пило. Потім якісь руки, що забрали його з матір’ю, запхнули у пачку та понесли кудись. А тоді мати зникла. Воно довго її чекало. Та коли вже чекати стало несила і дуже захотілось їсти, кошеня вирішило вилізти. Від туги воно знову жалібно нявкнуло.

У животику знову тихенько завуркотіло. Але де ж взяти їжу? Всюди холод, мокрота, вітер. Але ось якийсь приємний запах! Кошеня з останніх сил побрело у тому напрямку. Дерева, дерева, стежина, кущі. За кущами воно побачило будинок, біля якого метушились люди.

Це була невеличка кав’ярня. У ній здебільшого засиджувалися не дуже вибагливі та не зовсім пристойні клієнти. За будинком стояв великий мангал, на якому готували страву, що мала найбільший попит у цьому закладі, – шашлики. І хоч вони були надто пересмажені та пересолені, охочих завжди було вдосталь. Біля мангалу височіла купа сміття. Об’їдки, шматки сала, обглоданих кісток та й всякий непотріб. Сюди і вабило усіх бездомних собак, котів, щурів – та й що тільки там не водилось. Від купи сміття йшов сморід, перемішаний з запахом смаженого м’яса.

Туди й побрело маленьке голодне кошеня. Особливу увагу його привернула невеличка кісточка, на якій ще були залишки м’яса. Кошеня зраділо. Тепер вдасться втамувати голод. Але тільки воно підійшло до кісточки та відкрило ротик, щоб посмакувати, як великий чорний кіт заступив йому дорогу та так садонув кошеняті лапою, що воно аж перекинулось.

– Це моя кістка! Геть звідси! Бо приб’ю, – блиснули злобою зелені очі.

Кошеняті набігли сльози жалю. Та що ж вдіяти? Куди йому тягатись зі здоровенним котом? Воно віднайшло десь у кущах стару обглодану собаками та мухами кістку й, посмоктавши її, там і заснуло.

Наступний день видався не кращим за цей. Кошеняті знову нічого не перепало. Великі собаки та кішки все, що було їстивне, одразу роздирали між собою. Всі вони були подерті та подрапані від щоденних сутичок за їжу. Але інакше вижити не вдавалось. Цей день кошеня також провело без рісочки в роті. Напитись вдалось з якоїсь брудної калюжі. А перекусити окрайцем, який кинули хлопчаки, що пробігали парком. Увечері воно, блукаючи парком, знову надибало свою пачку, в якій його сюди принесли. Там і заснуло. На третій день вилазити з пачки воно вже не могло і не хотіло. Пройшло ще кілька днів.

Знову прокинувшись наче уві сні, кошеня відчуло, що у голівці у нього паморочиться, щось наче ввижається, трусить всього. Воно вже кілька днів нічого не їло і не пило. Враз промайнула сіренька смугаста шубка. Рідні риси.

– Мамо! Мамо, це ти?

Це було лише марення. Але саме воно пробудило його та наче додало сили, щоб далі боротися за життя. «Ні, я не залишусь тут! Вони всі такі злі! Навіть кісточки не дадуть. Тож і я таким буду!» – міркувало воно. Кошеня знову побрело знайомою стежиною. Та було це вже не те кошеня, що з добром та надією йшло вперше шукати їжу. На худющю, зморену тваринку страшно було глянути: її брудна шерсть місцями позлипалася і нагадувала колючки їжачка. Вона була хвора і хотіла їсти.

Кошеня підійшло до смітника. З маленьких груденят вирвався не мявкіт, а страшний хриплий рик. Уся звірина на смітнику оглянулась на нього і принишкла. Кошеня, мов у тумані, підійшло до найбільшого шматка м’яса і вгризлось у нього зубами. Ніхто йому заважати не посмів. Усім було лячно. Маленьке кошеня зайняло рівне місце на смітнику.

Тепер воно вже не боялось нікого. За ласий шматок їжі воно могло тепер перегризти горло навіть найстарішому чорному коту. Кожного дня, вилазячи з старої пачки, де й був його дім, кошеня настовбурчувало шерсть, випускало кігті, виставляло гострі зуби і було схожим на дику кішку. Його на смітнику так і прозвали – Тигреня.

Але повертаючись увечері додому, воно ставало знову маленьким та безпорадним. Засинаючи, воно жалібно нявкотіло, сумуючи за мамою та її пестощами. Воно зрозуміло, що вижити зможе лише тоді, коли показуватиме свої гострі зуби та кігті. Собою кошеня могло бути лише на самоті.

Так минула холодна зима і почалася весна. Сніг розтанув. Прокинулася перша травичка. Кошеня вже вжилося у свою роль «тигреняти» і все важче йому було скинути цю маску, залишаючись наодинці. Сьогодні воно навіть образило маленьке собача, яке, як і воно колись, приблукало на їхній смітник. Та кошеня тепер було головним на смітнику і не мало права когось жаліти. На душі було важко та гидко. Воно раніше, ніж звичайно, повернулось у свою домівку і тихо плакало.

Раптом кошеня почуло якісь кроки. Виглянуло. По стежині йшла маленька дівчинка і щось наспівувала. Вона була така гарна і мила, що кошеня забуло, що потрібно втекти. А може, й не захотіло тікати? Навпаки, вилізло з-під пачки і дивилось на дівча. Вона помітила кошеня.

– Ой, яке ти гарне! – вигукнула вона. – Ти чиє?

Кошеня завмерло. Притиснулось спинкою до пачки і не ворухнулось. Тікати!!! Та у голосі дівчинки забриніли такі добрі нотки, що кошеняті раптом сильно захотілось, щоб вона погладила його. Було дуже страшно, та це бажання виявилось сильніше. І коли дівчинка нахилилась та простягнула руку, кошеня лише ще більше напружилось. Але не втікло. Дівчинка ніжно гладила маленьке тільце, яке ще ніколи не знало ласки. А кошеня, приймаючи це тепло і добро від дівчинки, заспокоїлося й солодко муркотіло.

– Ходи зі мною. Я тебе зігрію, – сказала дівчинка. Вона взяла кошеня на руки і пригорнула до себе. – Не бійся, маленьке. Я любитиму тебе.

Кошеня вже не боялось. Воно було щасливе. Воно зуміло перебороти себе та довіритись цій маленькій дівчинці. Більше воно не хотіло бути злим та жорстоким «тигреням». Воно хотіло лише обіймів цих теплих рук і з великої вдячністю легенько торкнулося носиком її щоки.

Секрет страви

У наш жорстокий світ навіть людям теж доводиться боротися за місце під сонцем. Але іноді ми боїмося зізнатися, що насправді всередині нас живе оте маленьке кошеня, яке чекає на ласку й тепло і десь потай, на самому денці душі, мріє скинути із себе оту осоружну маску загрози. Але є на світі три чарівних слова, які здатні зробити справжнє диво: перетворити грізного звіра на лагідне маленьке кошеня.

І ви знаєте ці слова. Вони звучать дуже заспокійливо і ніжно: «Я любитиму тебе».