Читать книгу Мюнхен - Роберт Харрис - Страница 4

У вівторок, 27 вересня 1938 року, за кілька хвилин до першої години дня містера Г’ю Леґата з дипломатичної служби Його Величності провели за столик поряд з високим – від підлоги до стелі – вікном ресторану «Ріц» у Лондоні. Він замовив пів пляшки шампанського «Дом Периньйон» урожаю 1921 року, що йому було задорого, розгорнув випуск «Таймс» на сімнадцятій сторінці та втретє почав перечитувати промову, виголошену напередодні ввечері Адольфом Гітлером у берлінському Шпортпаласті.

ВИСТУП ГЕРА ГІТЛЕРА

ОСТАННЯ ПРОПОЗИЦІЯ ПРАЗІ

МИР ЧИ ВІЙНА?

Час від часу Леґат поглядав через увесь зал на вхідні двері. Може, йому просто здавалося, але відвідувачі й навіть офіціанти, які сновигали між стільцями з матово-рожевою оббивкою, були якісь незвично пригнічені. Не чулося сміху. За товстим листовим склом сорок – п’ятдесят робітників, що деякі з них через вологість пороздягалися до пояса, безшумно копали в Грін-парку вузькі траншеї.

Ні в кого в усьому світі тепер не повинно залишитися сумнівів, що це говорить не одна людина, не один лідер, але увесь німецький народ. Я знаю, що в цей час увесь народ, мільйони людей погоджуються з кожним моїм словом (Крик «Хайль!»).

Леґат чув цю промову по трансляції Бі-бі-сі. Сталева, сувора, погрозлива, сповнена нарікання на долю, хвалькувата та вражаюча на свій моторошний лад, вона супроводжувалася ударами долоні Гітлера по трибуні й схвальним ревом п’ятнадцяти тисяч голосів. Галас був нелюдським, неземним. Здавалося, він виривається з якоїсь чорної підземної річки й рине через гучномовець.

Я вдячний містерові Чемберлену за всі його зусилля й запевнив його, що німецький народ прагне лише миру. А ще я запевнив його й підкреслюю це зараз, що, коли цю проблему буде розв’язано, у Німеччини більше не залишиться в Європі територіальних проблем.

Леґат узяв авторучку й підкреслив це речення. Потім ще одне, вище, де йшлося про англо-німецьку військово-морську угоду.

Подібна угода лише тоді морально виправдана, коли обидві держави урочисто обіцяють ніколи не розв’язувати війну одна з одною. Німеччина воліє цього. Сподіваймося, що прихильники цього погляду візьмуть гору й серед британців.

Леґат відклав газету й звірився з кишеньковим годинником. Він віддавав перевагу не наручному, як більшість чоловіків у його віці, а на ланцюжку. У свої двадцять вісім років він виглядав старшим: бліде обличчя, поважні манери, темний костюм. Столик він зарезервував два тижні тому, до вибуху кризи. І тепер почувався винним.

Дасть їй ще п’ять хвилин, а потім йому доведеться піти. Через чверть години Г’ю помітив її відображення в позолочених дзеркалах на стіні. Вона дійсно стояла навшпиньки на порозі ресторану й роззиралася навсібіч, витягнувши білу шию й піднявши підборіддя. Ще кілька секунд Леґат вивчав її як незнайомку й роздумував, як, дідько його бери, склалися б їхні стосунки, якби вона не була його дружиною. «Чудова фігура», – говорять про таких. «Не красуня, якщо відверто». «Ні, але ж гарна». «Памела з тих, кого називають породистими». – «Так, надзвичайно породиста. І бідолаха Хью абсолютно їй не пара…»

Цей обмін репліками він підслухав на вечірці на честь їхніх заручин. Він підняв руку. Підвівся. Нарешті вона його помітила, посміхнулася, помахала рукою й рушила до нього, швидко йдучи поміж столиками у своїй вузькій спідниці й приталеному шовковому жакеті та привертаючи до себе погляди відвідувачів.

Памела міцно поцілувала його в губи. Вона трохи засапалася. «Пробач, пробач, пробач…»

– Пусте. Я щойно прийшов.

За останній рік він навчився не запитувати, де вона була. Крім сумочки, вона ще тримала коробку. Дружина поставила її на стіл перед чоловіком і зняла рукавички.

– Здається, ми домовилися – без подарунків?

Він підняв кришку. На нього дивився чорний гумовий череп, металевий хобот і порожні скляні очниці протигазу. Г’ю відсахнувся.

– Водила дітей на примірювання. Само собою зрозуміло, я мушу спочатку замовити для них. Хіба це не доказ материнського піклування? – Вона запалила сигарету. – Можна чогось попити? У мене в горлі пересохло.

Він дав знак офіціантові.

– Лише пів пляшки?

– Мені працювати по обіді.

– Звичайно! Я взагалі не була впевнена, що ти прийдеш.

– Якщо чесно, я й не прийшов би. Намагався додзвонитися, але тебе не було вдома.

– Ну, тепер ти знаєш, де я була. Цілком безневинне пояснення. – Памела всміхнулася й нахилилася до чоловіка. Вони цокнулися. – З річницею, люба.

У парку робітники махали мотиками.

◾

Замовлення вона зробила швидко, навіть не поглянувши на меню: без першого, дуврський палтус без кістки, салат із зелені. Леґат віддав своє меню і сказав, що йому – те саме. Їсти не хотілося: не вдавалося позбутися образів своїх дітей у протигазах. Джону виповнилося три роки, Діані – два. Нескінченні попередження: не бігай надто швидко, вкутайся тепліше, не смокчи цяцьки або крейду, бо казна-де вони могли валятися. Він поставив коробку під стіл і чимдалі відсунув ногою.

– Вони дуже злякалися примірки?

– Та ні, звичайно. Їм здавалося, що це гра.

– Знаєш, мені інколи теж так здається. Навіть коли читаєш телеграми, важко повірити, що це не бридкий жарт. Тиждень тому здавалося, буцім усе врегульовано. А потім Гітлер передумав.

– І що тепер буде?

– Хтозна. Можливо, нічого. – Г’ю почував себе зобов’язаним зображувати оптимізм. – У Берліні ще тривають переговори. Принаймні, тривали… коли я йшов з роботи.

– А якщо припиняться переговори, то коли все почнеться?

Леґат вказав їй на заголовок у «Таймс» і стенув плечима:

– Може, й завтра.

– Справді? Так швидко?

– Він каже, що перетне чехословацький кордон у суботу. Наші військові експерти вважають, що йому треба три дні для розгортання танків і артилерії. З цього випливає, що мобілізацію він має оголосити завтра. – Г’ю кинув газету на стіл і ковтнув шампанського; воно здалося кислим на смак. – Ось що я тобі скажу: давай змінимо тему.

Він витягнув з кишені піджака коробочку для каблучки.

– О, Г’ю!

– Воно буде завелике, – попередив Леґат.

– Ой, яка гарна! – Памела наділа каблучку, підняла долоню й почала вертіти нею під люстрою, щоб синій камінь заграв на світлі. – Ти просто диво! А мені здавалося, у нас немає грошей.

– Дійсно немає. Каблучка належала моїй матері.

Він побоювався, що вона вважатиме подарунок дешевим, але, на подив, дружина протягнула руку через стіл і поклала йому на долоню.

– Ти такий любий.

Її шкіра була прохолодною. Тонкий вказівний палець попестив його по зап’ястку.

– Шкода, що ми не можемо винайняти номер, – раптом він мовив, – і провести час в ліжку до вечора. Забути про Гітлера. Забути про дітей.

– А можна якось домовитися? Ми вже тут – і що нас зупиняє?

Вона не відводила пильного погляду великих сіро-блакитних очей, і зненацька від несподіваної думки йому стисло горло: дружина говорить так тільки тому, що знає – цього ніколи не буде.

За його спиною хтось ввічливо кашлянув:

– Містер Леґат?

Памела прибрала руку. Г’ю обернувся й побачив метрдотеля: руки складені як до молитви, поважний вигляд з розумінням власної значущості.

– Слухаю вас.

– Даунінґ-стріт десять на дроті, сер.

Метрдотель навмисно вимовив фразу досить голосно, щоб її почули за сусідніми столиками.

– Лиха година! – Леґат підвівся і кинув серветку. – Перепрошую. Маю відповісти.

– Я розумію. Іди і врятуй світ. – Вона помахала йому на прощання. – Пообідаємо іншим разом, – і почала збирати речі в сумочку.

– Дай мені хвилинку. – У його голосі лунало благання. – Нам дійсно треба поговорити.

– Іди.

Г’ю на мить затримався, розуміючи, що всі за сусідніми столиками на нього дивляться.

– Дочекайся мене, – сказав він. І з нейтральним, як він гадав, виглядом вийшов за метрдотелем з ресторану до холу.

– Гадаю, вам знадобиться приватність, сер. – Метрдотель відчинив двері до маленького кабінету.

На столі стояв телефон, поруч лежала слухавка.

– Дякую. – Г’ю взяв трубку, почекав, поки двері зачиняться, і лише тоді сказав: – Леґат.

– Перепрошую, Г’ю. – Він упізнав голос Сесіля Саєрса, колеги по особистому кабінету. – На жаль, вам слід негайно повернутися. Починається веремія. Клеверлі вас шукав.

– Щось сталося?

На іншому кінці дроту відчулося вагання. Особистим секретарям постійно нагадували, що телефоністи слухають.

– Схоже, переговори завершилися. Наша людина летить додому.

– Зрозуміло. Уже йду.

Леґат поклав слухавку на важіль. Якусь мить стояв як паралізований. Невже так твориться Історія? Німеччина нападе на Чехословаччину. Франція оголосить війну Німеччині. Британія підтримає Францію. Його діти носитимуть протигази. Відвідувачі з «Ріци» не сидітимуть за білими обрусами в ресторані, а ховатимуться в траншеях у Ґрін-парку. Це важко було уявити.

Г’ю відчинив двері, квапливо перетнув хол й увійшов до ресторану. Проте персонал «Ріци» був настільки вишколений, що їхній столик уже прибрали.

◾

Упіймати таксі на Пікаділлі було неможливо. Г’ю стрибав уперед-назад через каналізаційний жолоб, дарма махаючи згорнутою в трубочку газетою перед проїжджаючими автівками. Нарешті він зневірився, завернув за ріг на Сент-Джеймс-стріт і пішов схилом униз. Час від часу він поглядав на протилежний бік, сподіваючись побачити дружину. Куди вона подалася з таким поспіхом? Якщо додому, до Вестмінстеру, то – цією дорогою. Краще не думати про це, краще ніколи не думати про це. Він геть спітнів, бо було не по сезону жарко. Він відчував, як сорочка під старомодною трійкою липнула до спини. Похмуре небо погрожувало дощем, та він не поспішав пролитися на землю. Уздовж усієї Пел-Мел за високими вікнами великих лондонських клубів – Королівського автомобільного, «Реформ» і «Атенеум» – у вологій півтемряві виблискували люстри.

Лише біля сходів, що вели від Карлтон Хауз Терейс униз до парку Сент-Джеймс, Г’ю уповільнив ходу. Дорогу заступав гурт з двох десятків людей, які мовчки спостерігали, як із-за будівлі парламенту повільно з’являвся невеликий дирижабль. Підіймаючись, він пролетів повз шпиль Біг-Бену. Це було напрочуд гарне видовище – величне, сюрреалістичне. Удалині Г’ю розгледів ще пів десятка дирижаблів у небі на південь від Темзи: маленькі сріблясті торпеди, деякі з них піднялися вже на тисячі футів угору.

Якийсь чоловік поруч пробурмотів:

– Гадаю, можна сказати, що наші кулі вже в небі.

Леґат подивився на нього. Пригадав, як батько, приїздивши у відпустку з фронту під час Великої війни, саме так і говорив, мовляв, доведеться-таки повернутися до Франції, бо «наші кулі вже в небі». Шестирічний Г’ю подумав, буцім тато збирається на вечірку. Тоді він востаннє бачив батька.

Г’ю обійшов глядачів і майнув униз трьома маршами широких сходів через Мелл на Хорс-Ґардс-роуд. Тут, у центрі чималого піщаного плацу, уже за пів години дещо змінилося. З’явилося дві зенітки. Солдати розвантажували з машини мішки з піском, передаючи їх із рук до рук довгим ланцюгом військовослужбовців; працювали квапливо, немов побоюючись, що будь-якої миті з’являться літаки люфтваффе. Захисна стіна з мішків швидко збільшувалася навколо батареї прожекторів. Один із зенітників завзято крутив колесо наведення; дуло гармати різко розвернулося й піднялося вгору, поки не стало майже сторчма.

Леґат дістав великий білий бавовняний носовичок і витер обличчя. Не хотілося б з’явитися розчервонілим і спітнілим. В особистому секретаріаті найбільшою вадою вважалася поява у невідповідному вигляді.

Він піднявся сходами на вузьку, затінену та вкриту кіптявою вуличку, що виводила навпрошки на Даунінґ-стріт. На бруківці навпроти № 10 на нього звернула увагу група репортерів. Якийсь фотограф підняв камеру, але, зрозумівши, що це другорядний посадовець, опустив її. Леґат кивнув полісменові, і той один раз лунко вдарив молоточком. Двері відчинилися неначе самі по собі. Г’ю увійшов.

Чотири місяці тому його відрядили з Форин-офісу до № 10, але щоразу в нього з’являлося одне й те ж відчуття – ніби він входить до джентльменського клубу, що вийшов з моди: вистелений чорною і білою плиткою коридор, стіни жовтогарячого кольору, бронзовий світильник, дідівський годинник, що рівномірно цокав, чавунна підставка з єдиною парасолькою. Десь у глибинах будинку дзвонив телефон. Швейцар привітався з Леґатом і повернувся до свого шкіряного, як у візника, стільця й свіжого номера «Івнінґ Стандард».

У широкому проході, що вів у либ будинку, Леґат зачекав і причепурився, дивлячись у дзеркало. Поправив краватку й пригладив обіруч волосся, випростав плечі, обернувся. Перед ним – зала засідань Кабінету міністрів, панельні двері були зачинені. Ліворуч – кабінет сера Гореса Вілсона, теж зачинений. Праворуч – коридор до кабінетів особистих секретарів прем’єр-міністра. У будинку доби королів Джорджів панувала атмосфера незворушного спокою.

Міс Вотсон, що ділила з Г’ю найменший кабінет, схилялася над столом в оточенні стосів тек так само, як у ту хвилину, коли він виходив. Виднілася тільки маківка її сивої голови. Кар’єру вона починала друкаркою за прем’єрства Ллойд-Джорджа. Г’ю чув, що на Даунінґ-стріт той бігав за дівчатами навколо столу засідань уряду. Важко було уявити, щоб він міг ганятися за міс Вотсон. До її обов’язків входило готувати відповіді на запити парламенту. Вона виглянула із-за паперової барикади й поглянула на Леґата.

– Клеверлі вас шукав.

– Він у ПМ?

– Ні, у себе. Прем’єр у залі засідань разом з Великою трійкою.

Леґат видав звук, що був чимось середнім між зітханням і стогоном. На півдорозі коридором він зазирнув до кабінету Саєрса.

– Отже, Сесілю, наскільки я вліз у біду?

Саєрс повернув крісло до нього. Сесіль був коротуном, на сім років старший за Леґата, схильний до постійної, нестримної і частенько дратівливої веселості. Він носив краватку одного з Г’ю коледжу.

– Боюся, для романтичного обіду ви вибрали невдалий день, друже. – У його голосі чулося співчуття. – Сподіваюся, вона не дуже образилася.

Якось у нападі слабкості Леґат натякнув Саєрсу про домашні проблеми. Відтоді він про це шкодував.

– Анітрохи. У нас паритет. Як справи в Берліні?

– Все зводиться до однієї з тирад гера Гітлера. – Саєрс удав, що б’є по бильцях крісла. – «Ich werde die Tschechen zerschlagen!»

– О боже! «Я розіб’ю вщент чехів!»

У коридорі пролунав командирський голос:

– Леґате, ось ви де!

Саєрс самими губами вимовив:

– Щасти тобі.

Леґат ступив крок назад, розвернувся і опинився впритул до продовгуватого вусатого обличчя Осмунда Сомерса Клеверлі. Його з нез’ясованих причин усі називали Оскаром. Головний особистий секретар прем’єр-міністра поманив його пальцем. Леґат пішов за Клеверлі до кабінету.

– Мушу сказати, ви мене розчарували, Леґате, ще й вельми здивували. – Клеверлі був старшим за більшість працівників і професійним військовим ще з довоєнних часів. – Обід у ресторані «Ріца» в розпал міжнародної кризи? Можливо, у Форин-офісі так прийнято, але не в нас.

– Перепрошую, сер. Це більше не повториться.

– Ви це якось пояснюєте?

– Сьогодні річниця мого весілля. Я не зміг додзвонитися до дружини й тому не скасував замовлення на столик.

Клеверлі ще кілька секунд пильно дивився на нього. Він не приховував своїх підозр щодо цих блискучих молодиків із казначейства чи Міністерства закордонних справ, що ніколи не служили у війську.

– Бувають часи, коли сім’я повинна відійти на другий план; зараз саме такий час. – Головний особистий секретар сів за стіл і ввімкнув лампу. Ця частина будівлі виходила вікнами на північ, на садок по Даунінґ-стріт. Непідрізані дерева, що затуляли будинок від Плацу кінної гвардії, створювали на першому поверсі постійну півтемряву.

– Саєрс ознайомив вас із справами?

– Атож, сер. Наскільки я зрозумів, переговори перервано.

– Гітлер заявив про намір почати мобілізацію завтра о другій дня. Гадаю, може початися веремія. Сер Горес біля п’ятої має повернутися й доповісти прем’єрові. О восьмій ПМ звернеться до нації по радіо. Ви повинні налагодити взаємодію з Бі-бі-сі. Вони розташують свою апаратуру в залі засідань Кабінету міністрів.

– Атож, сер.

– На сьогодні ж заплановане засідання повного складу Кабінету, ймовірно відразу після трансляції, а тому інженерам Бі-бі-сі доведеться швидко залишити приміщення. Потім ПМ зустрінеться з верховними комісарами домініонів. Начальники штабів прибудуть з хвилини на хвилину – проведете їх до ПМ, щойно вони з’являться. Вам я доручаю конспектувати перебіг зустрічі, щоб ПМ міг поінформувати про неї Кабінет міністрів.

– Атож, сер.

– Як вам відомо, Парламент відкликається. Він збирається виступити перед палатою громад про кризу завтра ближче до вечора. Розкладіть для нього всі відповідні нотатки та телеграми за останні два тижні в хронологічній послідовності.

– Атож, сер.

– Гадаю, вам доведеться залишитися на ніч. – Під вусами Клеверлі промайнула примара посмішки. Він нагадав Леґату м’язистого християнина-вчителя фізкультури в пересічній середній школі для хлопчиків. – Шкода вашого ювілею, але на це немає ради. Упевнений, ваша дружина зрозуміє. Спати можете в кімнаті чергового клерка на третьому поверсі.

– Це все?

– Наразі все.

Клеверлі начепив окуляри й почав вивчати якийсь документ.

Леґат повернувся до свого кабінету й важко сів за стіл. Висунув шухляду, дістав каламар й опустив у нього перо. Він не звик до нотацій. «Бісів Клеверлі!» – думав він. Рука злегка тремтіла, і перо черкнуло об скляний край каламаря. Міс Вотсон зітхнула, але голови не підвела. Г’ю потягнувся до дротяного лотка на столі ліворуч і взяв теку з телеграмами, які нещодавно надійшли з Форин-офісу. Але не встиг він розв’язати рожеву тасьму, як на порозі з’явився сержант Рен, що служив на Даунінґ-стріт посильним. Як завжди, Рен захекався; на війні він втратив ногу.

– Сер, прибув начальник імперського генерального штабу.

Леґат пішов коридором за кульгавим сержантом до приймальні. Віддалік під бронзовим світильником стояв віконт Ґорт і читав телеграму, широко розставивши ноги в начищених до блиску коричневих чоботях. Важлива особа – аристократ, герой війни, кавалер Хреста Вікторії, він, здавалося, не помічав клерків, секретарів і друкарок, яким раптом вкрай знадобилося зайти до приймальні, аби подивитися на генерала. Головні двері відчинилися в каскаді спалахів фотокамер, і увійшов маршал авіації Ньюолл, а ще через секунду з’явилася огрядна фігура першого морського лорда адмірала Бекгавза. Леґат сказав:

– Прошу йти за мною, джентльмени.

Дорогою до нього донеслася репліка Ґорта:

– Дафф буде?

– Ні, – відповів Бекгавз. – ПМ думає, що він передає інформацію Вінстонові.

– Ласкаво прошу почекати тут.

Завдяки подвійним дверям, зала засідань була звуконепроникна. Леґат відчинив зовнішні двері та обережно постукав у внутрішні.

Прем’єр-міністр сидів спиною до входу. Лицем до нього, на іншому кінці довгого столу, розташовувалися міністр закордонних справ Галіфакс, канцлер скарбниці Саймон і міністр внутрішніх справ Гор. Усі троє підвели очі на того, хто зайшов. У кімнаті панувала цілковита тиша, лише годинник цокав.

– Перепрошую, прем’єр-міністре. Прийшли начальники штабів, – доповів Леґат.

Чемберлен не обернувся. Він широко розклав руки на столі, неначе збирався відсунути крісло, щоб встати. Вказівні пальці повільно стукали по полірованій поверхні. Врешті-решт він чітким голосом, наче у старої діви, сказав:

– Гаразд. Зустрінемося знову після повернення Гореса. Послухаємо, що він нам скаже.

Міністри зібрали папери. Галіфакс робив це незграбно через суху ліву руку, яка недолуго звисала. Присутні мовчки підвелися. Їм було по п’ятдесят – шістдесят років: Велика трійця в апогеї своєї влади впливала радше своєю сановитістю, ніж фізичними параметрами. Леґат відступив, пропускаючи їх. Згодом Саєрсу він описав їх так: «Вони йшли, як три гробарі, що йдуть забирати труну». Він чув, як вони тихо й похмуро вітали військових високопосадовців за дверима.

– Накажете запросити начальників штабів зараз, прем’єр-міністре? – тихо спитав Леґат.

Не обертаючись, Чемберлен дивився на протилежну стіну. Його пташиний профіль мав жорсткий, упертий, навіть войовничий вигляд.

– Так, звичайно, – неуважно сказав прем’єр. – Нехай заходять.

◾

Леґат розташувався біля кінця столу в залі засідань, ближче до доричних колон, що тримали стелю. Книжкові шафи показували корінці статутів у шкіряній оправі та сріблясто-сині видання «Хансарда». Начальники штабів залишили головні убори на столику біля дверей і зайняли звільнені міністрами місця. Ґорт, як старший за посадою, сів у центрі. Усі повідкривали теки й розклали папери. Усі троє запалили сигарети.

Леґат поглянув на годинник на камінній полиці за головою прем’єра, умочив перо в каламар. На аркуші писального паперу він вивів: «ПМ і ГШ. 14:05».

Чемберлен прокашлявся.

– Ну, джентльмени, боюся, ситуація погіршилася. Ми сподівалися – і чеський уряд погодився на це, – що Судетський регіон буде передано Німеччині планомірно на підставі плебісциту. На жаль, напередодні ввечері гер Гітлер оголосив, що не готовий чекати хоча б тиждень і в суботу починає вторгнення. Сер Горес Вілсон зустрічався з ним сьогодні вранці без свідків і твердо попередив, що, якщо Франція виконає свої договірні зобов’язання перед Чехословаччиною, – а в нас є усі підстави вірити в це, – то нам доведеться підтримати Францію. – Прем’єр-міністр надів окуляри і взяв телеграму.

– Після звичного бурхливого просторікування і шалу гер Гітлер, згідно з повідомленням нашого посла в Берліні, відповів дослівно таке: «Якщо Франція та Англія завдадуть удару, то нехай. Мені це цілком байдуже. Я готовий до будь-якого розвитку подій. Можу лишень узяти до уваги таку позицію. Сьогодні вівторок, а до наступного понеділка ми всі будемо у стані війни».

Чемберлен відклав телеграму й ковтнув води.

Перо Леґата швидко бігло по щільному паперу: «ПМ – останні новини з Берліна – розрив переговорів – бурхлива реакція гера Гітлера – «наступного тижня ми будемо у стані війни».

– Зрозуміло, я продовжу докладати зусилля із пошуку мирного рішення, якщо таке існує, – вів далі прем’єр. – Хоча наразі не бачу, що ще можна зробити. А тим часом, боюся, нам слід готуватися до гіршого.

Ґорт обвів очима своїх колег:

– Прем’єр-міністре, ми уклали проект меморандуму. Він підсумовує наш спільний погляд на військову ситуацію. Дозволите мені зачитати висновок?

Чемберлен кивнув.

– «На нашу думку, ніякий реальний тиск Великобританії і Франції на морі, на землі або в повітрі не зможе перешкодити Німеччині захопити Богемію і завдати нищівної поразки Чехословаччині. Відновлення територіальної цілісності Чехословаччини стане можливим лише в результаті поразки Німеччини внаслідок тривалої боротьби, яка з самого початку стане необмеженою».

Ніхто не взяв слово. Леґат виразно чув рипіння свого пера. Воно раптом здалося неприродно гучним. Тоді Чемберлен сказав:

– Це кошмар, якого я завжди побоювався. Відчуття таке, що минула війна нічому нас не навчила і ми заново переживаємо серпень 1914 року. Одна за одною країни світу втягуватимуться в конфлікт… І заради чого? Ми вже говорили чехам, що якщо переможемо, то їхня держава в нинішньому вигляді існувати не зможе. Три з половиною мільйони судетських німців повинні отримати право на самовизначення. А тому відокремлення Судетів від Німеччини не зможе стати метою союзників у війні. То за віщо будемо ми битися?

– За верховенство права, – припустив Ґорт.

– За верховенство права. Дійсно. І якщо треба, ми будемо битися. Але їй-богу, мені дуже хочеться знайти якийсь інший вихід!

Прем’єр-міністр на мить приклав руку до чола. Старомодний стрілчастий комір привернув увагу до його жилавої шиї. Обличчя Чемберлена було сірим від виснаження. Зусиллям волі він повернувся до звичайного ділового тону:

– Яких практичних заходів необхідно вжити?

Ґорт сказав:

– Згідно з угодою, нам слід негайно скерувати до Франції дві дивізії, щоб продемонструвати нашу солідарність. Позиції вони займуть протягом трьох тижнів, а ще через вісімнадцять днів будуть готові до бою. Проте генерал Ґамелен недвозначно заявив, що до наступного літа Франція щонайбільше здійснюватиме символічні рейди проти Німеччини. Відверто кажучи, я сумніваюся, що вони підуть навіть на це. Вони залишаться за лінією Мажино.

– Вони чекають, доки ми не підтягнемо більші сили, – додав Ньюолл.

– Наші ВПС готові?

Ньюолл сидів з прямою спиною – вузьколиций, кістлявий, з сивими вусиками.

– Мушу сказати, прем’єр-міністре, що це найбільш незручний для нас час. На папері у нас є двадцять шість ескадрилей цивільної оборони, але всього шість із них укомплектовані сучасними літаками. Одна ескадрилья має «спитфайри», решта п’ять – «гаррікейни».

– Вони боєздатні?

– Деякі з них.

– Тобто?

– Боюся, прем’єр-міністре, «гаррікейни» мають технічні проблеми з кулеметами – на висоті понад п’ятнадцяти тисяч футів вони замерзають.

– Повторіть ще раз, – Чемберлен подався вперед, ніби не розчув.

– Ми працюємо над вирішенням, але це потребує часу.

– Ви хочете сказати, маршале авіації, що ми витратили півтора мільярда на переозброєння, переважно на повітряні сили, а коли настає час діяти, наші літаки виявляються небоєздатними?

– Наше планування спиралося на прогноз, що конфлікт з Німеччиною вибухне не раніше 1939 року.

Прем’єр-міністр знову звернувся до начальника Імперського генерального штабу.

– Лорде Ґорт! Чи здатна армія збити з землі більшу частину атакуючих літаків?

– Боюся, ми з головним маршалом ВПС в однаковому становищі, прем’єр-міністре. У нашому розпорядженні лише біля третини гармат з того числа, яке ми вважаємо за необхідне для захисту Лондона, і здебільшого це – застарілі релікти минулої війни. Бракує також прожекторів. Немає далекомірів і засобів зв’язку… Нам теж потрібний ще рік на підготовку.

Здавалося, уже приблизно на половині відповіді Чемберлен припинив слухати. Він знову надів окуляри й узявся перекладати папери. Атмосфера в залі зробилася незатишною.

Леґат продовжував спокійно писати, пригладжуючи незручні факти у викладі канцелярською мовою: «ПМ висловив заклопотаність достатністю засобів протиповітряної оборони». Проте прихильний до дисципліни його розум давав збій: в уяві Г’ю постійно з’являвся образ його дітей у протигазах.

Чемберлен знайшов, що шукав.

– За оцінкою Об’єднаного розвідувального комітету, до кінця першого тижня бомбардувань втрати в Лондоні складуть сто п’ятдесят тисяч душ. За два місяці – шістсот тисяч.

– Навряд чи це станеться негайно. Ми припускаємо, що спочатку метою основних бомбових ударів німців будуть чехи.

– А що станеться, коли розіб’ють чехів?

– Цього ми не знаємо. Нам, безперечно, слід використати цей час на приготування й завтра ж розпочати евакуацію Лондона.

– А яка готовність ВМФ?

У Першого морського лорда була імпозантна зовнішність: він був на голову вищий за решту присутніх. На сивій голові утворилася лисина, обличчя порили глибокі зморшки, ніби від тривалої дії стихій.

– Трохи не вистачає кораблів супроводу й мінних тральщиків. Великі бойові кораблі потребують заправки паливом і бойового спорядження; частина екіпажів – у звільненнях. Нам слід якнайшвидше оголосити мобілізацію.

– Коли це треба зробити, щоб ви були готові на перше жовтня?

– Сьогодні.

Чемберлен відкинувся в кріслі. Його вказівні пальці барабанили по столу.

– А це означає, що ми оголосимо мобілізацію раніше за німців.

– Часткову мобілізацію, прем’єр-міністре. І ось ще що: цей крок дасть Гітлеру зрозуміти, що ми не блефуємо і, якщо справа дійде до конфлікту, то готові до бою. Можливо, це змусить його подумати двічі.

– Можливо. А можливо, підштовхне до війни. Не забувайте: мені двічі доводилося дивитися йому в очі, і я вважаю, що для нього єдина річ нестерпна: завдати собі ганьби.

– Але якщо ми готові битися, хіба не важливо не залишити у нього сумнівів щодо нас? Буде жахливо, якщо Гітлер трактуватиме ваші відважні візити й ваші щирі зусилля зберегти мир як ознаку слабкості. Чи не цю помилку зробили німці в 1914-му? Вони гадали, що ми не налаштовані серйозно.

Чемберлен схрестив руки і втупився в стіл. Леґат не розумів, чи означає цей жест відмову від пропозиції, чи прем’єр обмірковує її. «Бекгавз спритно полестив йому», – подумав Г’ю. У ПМ мало було помітних слабкостей, але, як не дивно, головним гріхом скромника було марнославство. Годинник відраховував секунди. Нарешті Чемберлен підвів очі на Бекгавза й кивнув:

– Гаразд. Мобілізація.

Перший морський лорд загасив недопалок і поклав папери до теки.

– Мені краще повернутися до адміралтейства.

Інші теж підвелися, користуючись нагодою втекти.

Чемберлен озвався до них:

– Підготуйтеся до інформування основних міністрів сьогодні ввечері. Тим часом нам слід утримуватися від дій або заяв, здатних викликати в суспільстві паніку або змусити Гітлера зайняти позицію, з якої відступу в нього не буде, навіть в останню годину.

Після того, як начальники штабів вийшли, Чемберлен важко зітхнув й опустив голову на руку. Бічним зором він ніби вперше помітив Леґата.

– Ви все занотували?

– Так, прем’єр-міністре.

– Знищіть записи.