Читать книгу Мюнхен - Роберт Харрис - Страница 6

Рівно о шостій вечора дзвін Біґ-Бену пролунав у розчинених вікнах будинку № 10.

Міс Вотсон підвелася як по команді, взяла плащ і капелюх, сухо побажала Леґату доброго вечора й вийшла з кабінету, несучи один з червоних кейсів прем’єр-міністра, ущерть заповнений анотованими файлами. Скликання парламенту на позачергову сесію у зв’язку з чеською кризою ставило хрест на її зазвичай спокійних літніх місяцях роботи. Г’ю знав, що вона, як завжди, доїде на велосипеді від Вайтголлу до Вестмінстерського палацу, залишить свою древню машину на Нью-Пелас-Ярд і підніметься приватними сходами до кабінету прем’єр-міністра, розташованого по коридору навпроти кабінету спікера. Там її зустріне парламентський особистий секретар містера Чемберлена лорд Данґлес, якому вона відверто й без взаємності подобалася, аби обговорити відповіді на письмові запитання прем’єра.

Для Леґата це був шанс.

Він зачинив двері, сів за свій стіл, зняв слухавку й набрав комутатора.

– Добрий вечір. Це Леґат, – вимовив він, намагаючись говорити невимушено. – Не могли б ви з’єднати мене з номером Вікторія 7472?

Від моменту завершення наради з начальниками штабів у Леґата не було жодної вільної хвилини. Тепер нарешті він поклав нотатки на стіл. З дитячих років загартований у гладіаторських боях екзаменаційних зал – іспити шкільні, стипендіальні, випускні з Оксфорда, вступні у Форин-офіс, – Г’ю писав лише з одного боку аркуша, щоб чорнило не розходилося. «ПМ висловив стурбованість щодо стану ППО країни…». Він спритно перевернув великого формату аркуші чистим боком догори. За наказом їх знищить. Але не відразу. Щось його стримувало. Що саме, Леґат не міг визначити… Якесь дивне відчуття недоречності, можливо. Усю другу половину дня він одного за іншим супроводив відвідувачів до прем’єр-міністра й збирав документи, необхідні ПМ для виступу в парламенті, та відчував себе причетним до реальної правди. На підставі цієї інформації формуватиметься політика уряду; можна було б сказати, що все інше в порівнянні з нею – справжні дрібниці. Дипломатія, моральність, закон, зобов’язання разом на шальках терезів не могли переважити військову потугу. Наскільки він пам’ятав, одна ескадрилья ВПС складалася з 20 літаків. Отже, на великій висоті країну зможуть захищати лише 20 сучасних винищувачів із справними кулеметами.

– Ми вас з’єднуємо, сер.

Комутатор клацнув при з’єднуванні, й почувся довгий сигнал виклику. Вона відповіла набагато швидше, ніж він чекав, і виразно пролунало:

– Вікторія 7472.

– Памело, це я.

– О, привіт, Г’ю!

У голосі її прозвучало здивування, а можливо, і розчарування.

– Послухай, у мене мало часу, тому зосередься на тому, що я скажу. Спакуй потрібні речі на тиждень, іди в гараж і негайно їдь з дітьми до своїх батьків.

– Але вже шоста!

– Там ще має бути відчинено.

– Чому такий поспіх? Що сталося?

– Нічого. Поки нічого. Просто хочу знати, що ви в безпеці.

– Звучить трохи лячно. Ненавиджу панікерів.

Леґат ще дужче стиснув слухавку:

– Боюся, люба, що без паніки не обійдеться. – Він кинув погляд на двері: хтось проходив повз, і кроки ніби зупинилися. Г’ю знизив голос, але заговорив з більшою нагальністю: – Вже пізнього вечора вибратися з Лондона може бути важкувато. Треба їхати зараз, поки дороги вільні.

Вона почала заперечувати.

– Памело, не сперечайся зі мною. Ти можеш на біса зробити хоч раз так, як я прошу?

Повисла пауза. Вона тихо запитала:

– А як же ти?

– Мені доведеться залишитися на ніч. Спробую подзвонити пізніше. Мені час іти. Ти зробиш це? Обіцяєш?

– Гаразд, якщо ти наполягаєш.

Г’ю розчув, як хтось із дітей галасує.

– Тихо! Я з вашим батьком розмовляю! – гримнула вона на них. А потім до нього: – Хочеш, занесу тобі дорожню сумку?

– Ні, не турбуйся. Я при нагоді спробую піти собі. Зосередься на виїзді з Лондона.

– Я тебе люблю – ти це знаєш?

– Знаю.

Памела чекала. Г’ю розумів, що має сказати щось ще, але не знаходив слів. Почулося клацання, коли вона поклала слухавку, і тепер у слухавці лунав тільки сигнал набору.

Хтось постукав у двері.

– Секунду! – Леґат склав нотатки з наради з начальниками штабів навпіл, потім ще удвічі та поклав їх до внутрішньої кишені.

У коридорі стояв посланець Рен. Підслуховував він чи ні? Але той сказав лише:

– Приїхало Бі-бі-сі.

◾

Уперше з початку кризи на Даунінґ-стріт зібрався неабиякий натовп. Люди неквапливо підходили до купки фотографів на протилежному боці від будинку № 10. Насамперед їхню увагу привертав великий темно-зелений фургон з емблемою Бі-бі-сі й написом золотими літерами «РЕПОРТАЖ З МІСЦЯ ПОДІЇ» з обох боків. Припаркована машина була відразу зліва від головного входу. Двоє техніків тягли з фургона кабелі через хідник до рами з підйомним вікном.

Леґат стояв на порозі й сперечався з молодим інженером на прізвище Вуд.

– Пробачте, але боюся, що наразі це неможливо.

– Чому?

На Вуді був піджак рубчастого вельвету, а під ним – светр з трикутним вирізом.

– Бо до пів на восьму в прем’єр-міністра наради в залі засідань кабінету.

– А він не може радитися з ними деінде?

– Не кажіть дурниць.

– Ну, може, тоді ми організуємо прямий ефір в іншому приміщенні?

– Ні. Він хоче звернутися до британців з серця уряду, тобто із зали засідань кабінету.

– Так от послухайте: прямий ефір у нас о восьмій, а вже сьома. Що, якщо станеться збій, бо ми не встигнемо перевірити устаткування як належить?

– У вас буде щонайменше пів години, а якщо я зможу викроїти для вас ще деякий час…

Г’ю урвав. За спиною Вуда з Вайтголлу на Даунінґ-стріт повертав чорний «остин» десятої моделі. У вечірніх сутінках водій увімкнув фари і їхав поволі, аби не зачепити когось із роззяв, які посходили з тротуару й майже перекрили дорогу. Оператори служби новин упізнали пасажира раніше за Леґата. Світло дугових ламп засліпило його. Він прикрив очі долонею, вибачився перед Вудом і зійшов на бруківку. Коли машина зупинилася, Г’ю відчинив задні дверцята.

Сер Горес Вілсон, згорбившись, сидів на сидінні, затискаючи між ніг парасольку й тримаючи на колінах портфель. Він ледве всміхнувся Леґату й виліз із автівки. На ґанку до будинку № 10 на мить обернувся, вираз його обличчя був сумний і розгублений. Зблиснули спалахи. Він шмигонув до будинку, як налякана яскравим світлом нічна тварина, покинувши свого супутника, який вийшов з автівки з іншого боку. Той наблизився до Г’ю і простягнув руку:

– Полковник Мейсон-Макфарлан. Військовий аташе в Берліні.

Поліцейський відсалютував.

У вестибюлі Вілсон уже знімав пальто й капелюх. Спеціальний радник прем’єр-міністра був худорлявим, майже хирлявим, з довгим носом, капловухим. З Леґатом він завжди був ввічливим, поводився з шармом; такий собі старший колега, який здатний певного дня пробовкнутися про щось, чого не варто чути. Репутацію Вілсон собі склав у Міністерстві праці, працюючи з очільниками профспілок. Думка про те, що він саме повернувся після вручення ультиматуму Адольфу Гітлеру, не трималася голови. Проте прем’єр-міністр вважав Вілсона незамінним. Він поставив складену парасольку біля вішалки поряд з парасолькою шефа і звернувся до Леґата:

– Де ПМ?

– У своєму кабінеті, сере Горесе, він готується до вечірнього виступу по радіо. Усі інші в залі засідань.

Вілсон упевненим кроком попрямував у глиб будівлі, давши знак Мейсону-МакФарлейну йти слідом.

– Якомога швидше введіть ПМ у курс справи, – сказав він і кинув через плече Леґату: – Прошу сповістити ПМ про моє повернення.

Він широко відчинив двері зали засідань й увійшов. Леґат встиг помітити чорні костюми, золоті галуни, напружені обличчя, сигаретний дим стовпом при тьмяному освітленні. Потім двері зачинилися.

Г’ю пішов коридором повз кабінети Клеверлі, Саєрса і свій власний до головних сходів. Піднявся ними повз низку чорно-білих гравюр і світлин усіх прем’єр-міністрів з часів Волпола. Щойно він дістався сходового майданчика – і будівля з клубу для джентльменів перетворилася на розкішну сільську садибу, якимось дивом переміщену в центр Лондона: з м’якими диванами, картинами олією і високими вікнами георгіанської епохи. У порожніх приймальнях тихо й безлюдно рипіли мостини під товстими килимами. Він почувався нав’язливим непроханим гостем. Легенько постукав у двері кабінету прем’єр-міністра.

Пролунав знайомий голос:

– Увійдіть.

Кімната була простора й світла. Прем’єр-міністр сидів спиною до вікна, схилившись над столом: правою рукою він писав, а лівою тримав запалену сигару. Перед ним, поруч із люлькою і табакеркою, на невеликій підставці стояли ручки, олівці й каламарі; крім цього, попільниці та прес-пап’є в шкіряній оправі з промокашкою, на великому столі не було нічого. Ніколи ще Леґат не бачив настільки самотню людину.

– Сер Горес Вілсон повернувся, прем’єр-міністре. Він чекає на вас унизу.

Як завжди, Чемберлен не підвів голови:

– Спасибі. Прошу вас на хвилину затриматися.

Він зробив паузу, щоб затягнутися, а тоді продовжив писати. Віхтики диму висіли над сивою головою. Леґат переступив поріг. За чотири місяці вони з прем’єр-міністром ніколи до пуття не розмовляли. У кількох випадках підготовлені ним і передані увечері записи поверталися наступного ранку з вираженням вдячності червоним чорнилом на берегах: «Першокласний аналіз», «Зрозуміло опрацьовано й гарно викладено; дякую, Н. Ч.». Ця вчительського типу похвала зворушувала Г’ю більше, ніж звичайна добродушність політиків. Але ніколи керівник не називав його на ім’я чи на прізвище, як у випадку з Саєрсом, ні, тим більше, на хресне ім’я – такої честі удостоєний був винятково лише Клеверлі.

Минали хвилини. Леґат вийняв свій годинник і подивився на циферблат. Нарешті ПМ дописав. Він поклав ручку на підставку, примостив сигару на край попільниці, зібрав аркуші докупи, підрівняв їх і віддав Г’ю:

– Прошу це передрукувати.

– Добре. – Г’ю підійшов і взяв аркуші. Приблизно десять сторінок.

– Здається, ви з Оксфорда?

– Так, прем’єр-міністре.

– Я помітив, що у вас є розуміння стилю. Будь ласка, прочитайте рукопис. Якщо треба відредагувати якісь речення, то прошу це зробити. У мене зараз дуже заклопотана голова. Можливо, потрібні стилістичні правки.

Чемберлен відсунувся в кріслі, узяв сигару, підвівся. Схоже, від різкого руху у нього закрутилася голова. Він сперся рукою на стіл, потім попрямував до дверей.

На сходовому майданчику чекала місіс Чемберлен; вона до обіду вбралася у вельветову сукню. Дружина була років на десять молодша за прем’єр-міністра: добра, дещо прохолодна, повногруда, гладка; вона нагадувала Г’ю його тещу – кажуть, замолоду ця англо-ірландка з глибинки була красунею. Леґат зачекав. Дружина сказала щось неголосно прем’єрові, і той, на подив Г’ю, узяв її за руку й поцілував у губи.

– Енні, я зараз не можу затримуватися. Поговоримо пізніше.

Коли Леґат проходив повз неї, йому здалося, що вона плаче.

Г’ю спускався сходами за Чемберленом і звернув увагу на його вузькі похилі плечі, сиве волосся, котре трохи кучерявилося на коротко підстриженій потилиці, напрочуд міцну руку, що легко торкалася поруччя, тримаючи сигару між другим і третім пальцем. Він був вікторіанською людиною. Серед портретів на стіні сходової клітки його портрет мав висіти не нагорі, а десь посередині. Коли вони дійшли до коридору приватного кабінету, прем’єр-міністр сказав:

– Будь ласка, принесіть мені промову якнайшвидше.

Минаючи кабінет Леґата, він поплескав себе по кишенях, знайшов сірникову коробку. Біля входу до зали засідань кабінету Чемберлен зупинився, розпалив сигару, відчинив двері й зник усередині.

◾

Леґат сів за свій стіл. Почерк у прем’єр-міністра виявився несподівано красивий, навіть химерний. Він свідчив, що під панциром відлюдника ховалася пристрасна натура. З самою промовою в Г’ю клопотів не виникло. Як на нього, слід було усунути якання: «Я літав туди й назад по всій Європі… Я зробив усе, що в людських силах… Я не припиню сподіватися на мирне врегулювання… Я до мозку кісток мирна людина…» При всій своїй показній скромності, міркував він, Чемберлен такий же егоцентрик, як Гітлер: постійно роздмухує загальний інтерес до себе.

Г’ю зробив косметичну правку, виправив кілька граматичних помилок, додав рядок про оголошення мобілізації на флоті, про що ПМ ніби забув, і поніс текст униз.

Під час спуску до Садової кімнати Г’ю зауважив, що атмосфера дому змінювалася. Тепер це нагадувало підпалубні приміщення люксового лайнера. Картини олією, книжкові шафи й тиша поступилися місцем низьким стелям, голим стінам, спертому повітрю, спекоті та безугавному торохтінню більше десятка машинок «Імперіал», які друкували по вісімдесят слів на хвилину. Навіть при навстіж розчинених дверях до саду перебувати тут було обтяжливо. Відколи почалася криза, до будинку № 10 ринула злива листів від громадян: щодня по кілька тисяч. У вузькому проході лежали нерозпечатані мішки з листами. Наближалася сьома година. Леґат пояснив диспетчерові терміновість завдання, і той провів його до молодиці за столом у кутку.

– Джоан у нас найшвидша. Джоан, голубонько, відставте поточну роботу й надрукуйте радіовиступ прем’єр-міністра для містера Леґата.

Дівчина натисла на важіль каретки й витягла наполовину готовий документ.

– Скільки копій?

Голос у Джоани був «знаючий», діловий. З неї вийшла б чудова подруга для Памели.

Г’ю примостився на краєчку її столу:

– Три. Розберете його почерк?

– Так, але, якщо продиктуєте, вийде швидше.

Вона заклала папір і копірки й стала чекати, коли він почне.

«Завтра збереться парламент, і мені належить дати повний звіт про події, що привели до нинішньої тривожної та критичної ситуації…»

Леґат узяв самописку.

– Вибачте, тут має бути «про події, які привели…» – Він зробив позначку в оригіналі й продовжив: «Це жахливо, немислимо й безглуздо, що нам доведеться рити траншеї та приміряти протигази через чвари в якійсь далекій країні між народами, про які ми нічого не знаємо…»

Г’ю спохмурнів. Друкарка перестала набирати текст і подивилася на нього. Обличчя її під макіяжем спітніло. З’явилися крапельки над верхньою губою, змокріла спина блузи. Він уперше помітив, що вона гарненька.

Джоан роздратовано запитала:

– Щось не так?

– Ця фраза. Я в ній не впевнений.

– Чому?

– Вона звучить трохи зневажливо.

– Але ж він має рацію! Так думає більшість людей. Нас не стосується, що одна група німців бажає приєднатися до іншої групи німців, – вона нетерпляче перебігла пальцями по клавішах. – Годі, містере Леґате… Ви ж не прем’єр-міністр.

Він несамохіть розсміявся:

– Це так, дяка Богу! Гаразд, продовжуємо.

Вона закінчила за п’ятнадцять хвилин. Додрукувавши, витягла останню сторінку, розклала усі три примірники й поєднала їх скріпками. Леґат перевірив верхній примірник. Жодної друкарської помилки.

– Скільки тут слів, на вашу думку? – запитав він.

– Приблизно тисяча.

– Отже, виступ займе хвилин вісім. – Г’ю встав. – Дякую!

– Звертайтеся. – Навздогін йому вона гукнула: – Я слухатиму.

Г’ю ще не дійшов до дверей, а Джоан уже друкувала щось інше.

◾

Леґат квапливо піднявся сходами й пішов коридором особистого секретаріату. Коли він підходив до дверей приймальні, з’явився Клеверлі. Схоже, йому потрібна була найближча вбиральня.

– Що сталося з вашими записами на зустрічі ПМ з начальниками штабів?

Леґат відчув, що зашарівся.

– ПМ вирішив, що записи наради йому не потрібні.

– А це що тоді?

– Промова для вечірнього радіовиступу. Він просив занести її, щойно вона буде надрукована.

– Добре. Гаразд. Давайте сюди. – Клеверлі простягнув руку. – Я сам занесу.

Леґат неохоче віддав сторінки. – Перевірте, як там Бі-бі-сі.

Клеверлі зайшов до зали засідань. Двері зачинилися. Леґат дивився на білі фарбовані панелі. Значимість людини залежала від перебування в приміщенні, де ухвалюють рішення. Мало хто розумів це правило краще за головного особистого секретаря. Г’ю чомусь відчув себе приниженим.

Раптом двері відчинилися знову. Нижня частина лиця Клеверлі перекосилася від посмішки, схожої на гримасу.

– Йому потрібні тільки ви.

Разом з прем’єр-міністром за круглим столом сиділо десятеро чоловік. Леґат охопив їх поглядом: очільники відомств, Велика трійця, міністри домініонів, міністр координації оборони, а також Горес Вілсон і постійний заступник міністра закордонних справ сер Александер Кедоґен. Вони слухали виступ військового аташе полковника Мейсона-Макфарлана.

– Отже, під час вчорашнього відвідування Праги мене найбільше вразив слабкий бойовий дух чехів.

Говорив він уривчасто, але швидко. Здавалося, що йому подобається виступати.

Прем’єр-міністр помітив Леґата на порозі й кивком наказав увійти й сісти праворуч від себе, де зазвичай сидів секретар Кабінету міністрів. Прем’єр саме читав текст свого виступу, ведучи пером по сторінці й іноді підкреслюючи слово. Створювалося враження, що полковника він слухає неуважно.

– До минулого року чеський генеральний штаб планував відбивати німецький наступ на двох напрямках: на півночі – через Сілезію і на заході – через Баварію. Проте приєднання Австрії до рейху посунуло кордон з Німеччиною майже на двісті миль на південь, що негативно позначилося на обороні чехів. Вони цілком зможуть битися, але щодо словаків певності немає. Прага також недостатньо захищена від бомбардувань люфтваффе.

Вілсон, що сидів з лівого боку прем’єр-міністра, докинув:

– Напередодні увечері я зустрічався з генералом Ґеринґом, і він висловив упевненість, що німецька армія переможе чехів не за кілька тижнів, а за кілька днів. Він дослівно сказав так: «Бомбардування перетворить Прагу на руїни».

Кедоґен з протилежного боку столу чмихнув:

– Зрозуміло, Ґеринґу вигідно подавати перемогу над чехами як якусь дрібницю. Але насправді в чехів чимала армія й потужні оборонні споруди. Вони цілком здатні протриматися кілька місяців.

– Лишень полковник Мейсон-Макфарлан дотримується іншої думки, як ви зараз чули.

– При всій повазі, Горесе, звідки йому знати?

◾

Кедоґен був худорлявим і, зазвичай, неговірким чоловіком. Але Леґат бачив, що прерогативи Форин-офісу він обстоює з хоробрістю бантамського півня.

– З не меншою повагою, Еліку, але, на відміну від усіх нас, він там був.

Прем’єр-міністр поклав ручку:

– Дякую, полковнику, що здолали увесь шлях з Берліна заради зустрічі з нами. Розмова була виключно корисною. Ми бажаємо вам безпечного повернення до Німеччини.

– Дякую, прем’єр-міністре.

Коли двері зачинилися, Чемберлен сказав:

– Я просив сера Гореса доправити полковника з собою до Лондона, щоб він особисто доповів нам, бо мені це здається вкрай важливим. – Він обвів учасників наради поглядом. – Припустімо, чехи будуть завойовані до кінця жовтня: як нам тоді переконати британську громадськість у необхідності продовжувати війну взимку? Ми зажадаємо від народу піти на важкі жертви… і заради чого, власне? Адже ми вже погодилися, що від початку не треба було судетських німців переселяти до держави під контролем чехів.

Галіфакс сказав:

– Саме така позиція домініонів. Вони абсолютно ясно дали зрозуміти, що їхні народи не підтримають війну з такого специфічного приводу. Америка до неї не вступить. Ірландці зберігатимуть нейтралітет. Постають сумніви, де нам шукати хоч якихось союзників.

Кедоґен зауважив:

– Зрозуміло, є ж іще росіяни. Ми забуваємо, що вони теж мають договір з чехами.

Довкола столу почулося тривожне бубоніння. Чемберлен промовив:

– Коли я востаннє дивився на мапу, Еліку, там не було спільного кордону Радянського Союзу й Чехословаччини. Єдиний для росіян спосіб втрутитися – це вторгнутися в Польщу або в Румунію. Тоді обидві ці країни вступлять у війну на боці Німеччини. Але ж, навіть попри географію, залучати саме Сталіна союзником до хрестового походу на захист міжнародного права! Це неможливо собі уявити.

Ґорт сказав:

– З погляду стратегії кошмар полягає у тому, що війна стане світовою, і зрештою нам доведеться битися з Німеччиною в Європі, з Італією в Середземномор’ї і з Японією на Далекому Сході. У цьому випадку, вважаю, саме існування імперії попадає під велику загрозу.

Вілсон промовив:

– Ми опиняємось у страшній скруті, з якої я бачу лише один вихід. Я підготував проект телеграми, де ми радимо чехам прийняти умови гера Гітлера до завершення кінцевого терміну – до другої години завтра, – віддати Судети й дозволити йому окупувати територію. Це єдиний певний для нас спосіб уникнути втягнення у війну, яка хутко набуде величезних масштабів.

– А якщо чехи відмовляться? – запитав Галіфакс.

– Вважаю, вони цього не зроблять. А якщо відмовляться, то принаймні Сполучене Королівство зніме з себе моральні зобов’язання перед ними. Ми зробили все, що могли.

Залягла тиша. Прем’єр-міністр промовив:

– Принаймні заслуга цього плану в його простоті.

Галіфакс і Кедоґен перезирнулися. Обоє взялися хитати головами: Галіфакс – повільно, Кедоґен – енергійно.

– Ні, прем’єр-міністре. Це відразу перетворить нас на поплічників Німеччини. Пропаде наш авторитет у світі, а з ним і імперія.

– А як же Франція? – додав Галіфакс. – Ми поставимо її у безвихідь.

Вілсон сказав:

– Їм слід було думати, перш ніж давати Чехословаччині гарантії, не порадившись з нами.

– О, дайте спокій! – Кедоґен підвищив голос. – Горесе, адже це не виробничий конфлікт. Ми не можемо кинути Францію напризволяще у війні з Німеччиною.

Вілсон лишився незворушним.

– Хіба лорд Ґорт допіру не сказав, що у Франції немає наміру воювати? За винятком якихось рейдів, французи до літа залишаться за лінією Мажино.

Очільники відомств заговорили всі разом. Леґат помітив, як прем’єр-міністр кинув погляд на годинник на камінній полиці та повернувся до тексту промови. Без його владного керівництва нарада вмить перетворилася на гомін розрізнених голосів. Залишалося тільки дивуватися вмінню Чемберлена зосереджуватися. Незабаром йому сімдесят, але він працював як дідівський годинник у холі: цок, цок, цок…

За високими вікнами почало сутеніти. Уже пів на восьму. Леґат вирішив, що і йому годі мовчати.

– Прем’єр-міністре, – прошепотів він. – Бі-бі-сі час зайти і встановити апаратуру.

Чемберлен кивнув. Він обвів поглядом присутніх і неголосно сказав:

– Джентльмени! – Голоси відразу стихли. – Доведеться наразі закруглюватися. Ситуація, звичайно, украй складна. У нас лишилося менше двадцяти годин до набуття чинності німецького ультиматуму. Міністре закордонних справ, можливо, нам з вами слід додатково обговорити цю телеграму чеському урядові? Горесе, ми підемо до вашого кабінету. Еліку, вам краще піти з нами. Дякую всім.

◾

Кабінет Вілсона прилягав до зали засідань і з’єднувався з нею дверима. Частенько, коли прем’єр-міністр працював сам за своїм довгим, подібним на труну столом, двері не зачинялися, і Вілсон міг входити й виходити, коли йому заманеться. У пресі про нього писали як про Свенґалі стосовно до Чемберлена, але, на думку Леґата, не варто було недооцінювати самостійність ПМ: Вілсон був радше надзвичайно корисним виконавцем. На Даунінґ-стріт він стежив за роботою урядової машини на кшталт охоронця в крамниці. Кілька разів, працюючи за столом, Г’ю відчував раптом чиюсь присутність і, обернувшись, бачив, як Вілсон стоїть на порозі й нечутно спостерігає за ним. Обличчя радника кілька секунд залишалося безвиразним, а потім з’являлася лукава, дражлива посмішка.

Інженери з Бі-бі-сі розкрутили кабелі на килимах і встановили мікрофон у самому кінці столу в залі засідань, ближче до колон. Він підвішувався до металевої опори: ця чимала циліндрична конструкція звужувалась і зіходила на нуль на зразок артилерійського набою з відпиляним вершком. Поруч були розташовані гучномовець та інші загадкові елементи обладнання. Саєрс і Клеверлі прийшли подивитися.

– Бі-бі-сі запитувало, чи не можна їм влаштувати пряму трансляцію завтрашнього виступу ПМ у парламенті, – сказав Саєрс.

– Це не нам вирішувати, – відповів Клеверлі.

– Знаю. Це безперечно створить прецедент. Я переадресував їх до головного організатора парламентської фракції.

За п’ять восьма прем’єр-міністр вийшов з кабінету Вілсона у супроводі Галіфакса й Кедоґена. Вілсон з’явився останнім. Вигляд у нього був роздратований. Леґат припустив, що він знову посперечався з Кедоґеном. У цьому полягала ще одна велика користь від Вілсона: він служив громовідводом для шефа. Прем’єр-міністр використовував його для тестування своїх ідей: шеф міг спостерігати, як їх сприймають, не розкриваючи власних поглядів і не піддаючи ризику власний авторитет.

Чемберлен умостився перед мікрофоном і розклав аркуші з текстом. Руки йому тремтіли. Один аркуш упав на підлогу, і він насилу нахилився, щоб підняти його.

– Моє хвилювання дається взнаки, – пробурмотів прем’єр і попросив води.

Легат взявся наповнити склянку з графина в центрі столу і від хвилювання перелив. На полірованій поверхні застигли краплі.

Інженер Бі-бі-сі попросив усіх інших зайняти місця в протилежному кінці зали. На вулиці на садок і Плац кінної гвардії впала темрява.

Біґ-Бен відрахував вісім ударів.

З гучномовця почувся голос диктора:

– В ефірі Лондон. Зараз ви почуєте звернення прем’єр-міністра, високоповажного Невілла Чемберлена, з резиденції уряду на Даунінґ-стріт № 10. Його промова транслюватиметься на всю імперію, на американський континент, а також на багато зарубіжних держав. Прошу, містере Чемберлене!

Поряд з мікрофоном спалахнув зелений вогник. Прем’єр-міністр поправив манжети і взяв текст.

– Я хочу звернутися до вас, чоловіки й жінки Британії та імперії, а може, й інших країн.

Чемберлен виразно вимовляв кожен склад. Тон був милозвучний, меланхолійний та натхненний, як панахида.

– Наскільки жахливо, фантастично, неймовірно те, що ми тут будемо рити окопи й приміряти протигази через сварку в далекій країні між людьми, про яких ми нічого не знаємо. Здається ще більш неймовірним, щоб сварка, яка вже розв’язана в принципі, стала предметом війни. Я цілком розумію причини, з яких чеський уряд вважав за неможливе погодитися на умови, визначені йому в німецькому меморандумі…

Леґат поглянув через стіл на Кедоґена. Той кивав на знак згоди.

– А проте я після моїх перемовин з гером Гітлером вірю, що за наявності часу має з’явитися можливість організувати передачу території, яку чеський уряд погодився віддати Німеччині, за умов, що ґарантуватимуть справедливе ставлення до населення тих земель. Після своїх візитів до Німеччини я наочно усвідомив, що гер Гітлер відчуває себе захисником інтересів інших німців. Він сказав мені особисто, а напередодні увечері підтвердив публічно, що з приєднанням судетських німців питання буде вичерпано і що це кінець німецьким територіальним домаганням у Європі…

Кедоґен поморщився в бік Галіфакса, але міністр закордонних справ дивився просто перед себе. Його довгасте бліде благочестиве й водночас хитре обличчя не ворухнулося. У Форин-офісі його називали Святим Лисом.

– Я не покину сподіватися на мирне врегулювання й докладатиму зусиль для досягнення миру, доки залишиться шанс зберегти мир. Я, не вагаючись, і втретє поїхав би до Німеччини, якби вважав, що це доцільно…

Тепер кивав Вілсон.

– Тим часом є речі, які можна і треба зробити в себе в країні. Досі потрібні охочі для протиповітряного захисту, для пожежних бригад і поліцейської служби, а також для підрозділів поліції. Не лякайтеся, якщо чоловіків мобілізуватимуть для комплектування сил ППО або ВМС. Це усього лише запобіжні заходи, яких уряд зобов’язаний ужити в такі часи…

Леґат чекав на рядок, у якому оголошується мобілізація до ВМФ. Але не дочекався. Прем’єр-міністр викреслив його. Замість цього він вставив цілий абзац.

– Як би ми не симпатизували маленькому народові в його конфлікті з великим і могутнім сусідом, ми, враховуючи всі обставини, не можемо затягти всю Британську імперію у війну на його боці. Якщо ми будемо битися, то привід має бути вагомішим…

Якби я був переконаний, що якась нація вирішила підпорядкувати собі світ за допомогою зброї, то почував би себе зобов’язаним чинити опір. В умовах такого панування життя людей, що вірять у свободу, не мало б сенсу. Але війна – жахлива річ, і, перш ніж вступити в неї, ми маємо бути повністю упевнені, що на кону дійсно важливі ставки і що заклик захищати їх за всяку ціну, зваживши всі наслідки, не виправданий.

Наразі я прошу вас дотримуватися спокою в очікуванні подій кількох найближчих днів. Поки війна не почалася, завжди є надія, що її можна уникнути, і вам відомо, що я працюватиму задля миру до останнього. Доброї ночі.

Зелений вогник згас.

Чемберлен глибоко зітхнув й обм’як у кріслі.

Вілсон схопився першим. Він ішов до прем’єр-міністра й неголосно аплодував.

– Дозволю собі сказати, що це було справді чудово: ні запинань, ні невпевненості.

Досі Леґат не бачив на обличчі прем’єр-міністра усмішки. Вона відкрила рівний ряд жовтувато-сірих зубів. Він по-дитячому тішився похвалою.

– Справді все гаразд?

– Тон вибрано чудово! – сказав Галіфакс.

– Дякую, Едварде. Дякую всім! – Загальна подяка включала і Леґата, і технічний персонал Бі-бі-сі. – Виступаючи по радіо, я завжди використовую один прийом: намагаюсь уявити, ніби звертаюся душевно, як до друга, лише до однієї особи, що сидить у своєму кріслі. Сьогодні увечері зробити це було важче, звичайно, бо я знав, що звертаюся ще до однієї особи, яка сиділа в цьому приміщенні в тіні. – Чемберлен відпив ковток води. – До гера Гітлера.