Читать книгу Мюнхен - Роберт Харрис - Страница 7

Відповідальний службовець Міністерства закордонних справ Німеччини, статс-секретар Ернст фон Вайцзеккер, висловив бажання отримати німецький переклад виступу прем’єр-міністра через тридцять хвилин після передачі. Відповідальність за це він поклав на Пауля фон Хартманна.

Хартманн відразу створив групу з трьох жінок у приміщенні радіомоніторингу на горищі будівлі на Вільгельмштрассе під розгіллям антен на даху. Стенографістка нотувала слова Чемберлена англійською (нелегке завдання, бо сигнал Бі-бі-сі досягав Берліна, втративши велику частину потужності, і голос прем’єр-міністра в ефірі то губився, то виринав зі статичних розрядів, і його важко було розчути). Щойно стенографістка заповнювала сторінку, друга працівниця – секретарка – роздруковувала нотатки на машинці через три інтервали. Хартманн вписував між рядками переклад і віддавав аркуші третій співробітниці, яка друкувала остаточну, німецьку версію.

Wie schrecklich, fantastisch, unglaublich ist es…

Його перо швидко бігало по дешевому паперу, і брунатне чорнило трохи розпливалося на грубих волокнах.

Через десять хвилин після того, як Чемберлен закінчив говорити, робота була готова.

Друкарка висмикнула з машинки останній аркуш. Хартманн схопив його, поклав промову до картонної теки, поцілував дівчину в маківку й шмигонув з кімнати під сміх полегшення. Його усмішка зникла, ледве він опинився в коридорі. Дорогою до кабінету Вайцзеккера він скрушно і з розчаруванням гортав аркуші. Тон був занадто обережним, примирливим – благенький текст, аудіоектоплазма. Де погрози, де ультиматум? Чому Чемберлен не повторив публічно ввечері те, що його емісар сказав особисто Гітлеру сьогодні вранці: якщо Франція надасть допомогу Чехословаччині, Британія підтримає Францію?

Він спустився сходами на перший поверх, постукав у двері приймальні кабінету Вайцзеккера й увійшов, не чекаючи на відповідь. Вікна великої кімнати з високою стелею виходили в парк за будівлею міністерства. Освітлювалася вона великою елегантною люстрою. У темних вікнах, поза відбиттям електролампочок, ще можна було розрізнити контури дерев на тлі вечірнього неба. Молодші секретарки вже пішли додому, їхні зачохлені на ніч машинки нагадували клітки із сплячими птахами. За столом біля середнього вікна самотньо сиділа старша секретарка Вайцзеккера. Нафарбовані шарлатовою помадою губи стискали сигарету, а в руках секретарка тримала по листку й похмуро переводила погляд з одного документа на інший.

– Вечір добрий, шановна фрау Вінтер!

– Добрий вечір, гер фон Хартманн. – Жінка схилила голову з підкресленою офіційністю, немов Пауль висловив їй великий комплімент.

– У себе?

– Він з міністром в канцелярії.

– Он воно що, – розгубився Хартманн. – Що ж мені тоді робити з промовою Чемберлена?

– Він сказав, щоб ви її передали йому негайно. Стривайте! – зупинила вона його, коли той повернувся, аби йти. – Що це у вас на обличчі?

Пауль покірно застиг під люстрою, давши їй оглянути його щоку. Її волосся й пальці пахли парфумами й тютюновим димом. В її темних кучериках він завважив тоненькі сиві пасма. Цікаво, скільки їй років? Сорок п’ять? У кожному разі достатньо, щоб втратити чоловіка на минулій війні.

– Чорнило! – несхвально пробурмотіла секретарка. – Брунатне чорнило! Гер фон Хартманн, не можна йти до канцелярії в такому вигляді. А якщо ви наштовхнетеся на фюрера? – Вона витягла з рукава носовичок, змочила куточок язиком й акуратно витерла йому щоку. Потім відступила на крок, аби оцінити результат. – Так краще. Я подзвоню й повідомлю, що ви йдете.

На вулиці вечір був ще теплий. Довоєнні ліхтарі, розставлені через довші проміжки уздовж Вільгельмштрассе, утворювали окремі озерця світла в темряві. Перехожих майже не було. Посеред дороги двірник прибирав купки кінського лайна після параду. Тишу порушував тільки скрегіт його лопати по асфальту. Стискаючи папку, Хартманн швидко йшов уздовж фасаду міністерства, поки не досяг огорожі рейхсканцелярії. Одна з великих металевих брам була відчинена. З неї виїздив «мерседес». Поліцейський салютував. Хартманн не міг бачити, хто сидів на задньому сидінні. Поки автівка повертала в напрямку Анхальтського вокзалу, Пауль устиг назвати своє прізвище й департамент поліцейському, і його мовчки пропустили.

По усьому периметру двору світилися вікна: тут, нарешті, відчувалася якась діяльність, криза. Під дашком центрального входу один з вартових есесівців з автоматом зажадав документ, потім кивнув, дозволяючи увійти до вестибюля, де вартували ще два есесівці, озброєні пістолетами. Хартманн знову пред’явив перепустку й повідомив, що прийшов до статс-секретаря фон Вайцзеккера. Його попросили почекати. Один з вартових попрямував до телефонного апарату на столі біля протилежної стіни. Пауль подумки занотував: двоє поліцейських біля брами, чотири стрільці-есесівці тут і принаймні ще трьох він бачив у будці для вартових.

Минула хвилина. Несподівано відчинилися великі подвійні двері, і з’явився ад’ютант у формі СС. Він клацнув підборами й підкинув руку в гітлерівському вітанні, чітко, як заводний солдатик.

Хартманн відповів обов’язковим вітанням:

– Хайль Гітлер!

– Прошу йти за мною.

Вони увійшли в подвійні двері й пішли по нескінченній перській килимовій доріжці. У приміщенні панував дух кайзерівської доби: вицвіле на сонці старе сукно, пилюга, віск. Можна було уявити, як тут ходив Бісмарк. Під наглядом вартового есесівця – це який вже за лічбою, восьмий? – Пауль піднявся за ад’ютантом мармуровими сходами повз гобелени на майданчик другого поверху, пройшов через чергові подвійні двері до, як він зрозумів з прискоренням пульсу, особистих апартаментів фюрера.

Ад’ютант запитав:

– Дозвольте забрати це? Почекайте, будь ласка.

Він узяв папку, тихо постукав у найближчі двері й прослизнув усередину. За мить – перш ніж вони зачинилися – Хартманн почув голоси, потім тиха розмова урвалася. Він розгледівся. Кімната виявилася напрочуд сучасна, обставлена зі смаком: пристойні картини, столики з лампами й вазами свіжих квітів, килим на полірованому паркеті, прості стільці. Можна йому сісти чи ні? Мабуть, не варто.

Минав час. Гарна жінка в накрохмаленій білій блузі зі стосом паперів увійшла до кабінету, де тривала нарада, і майже відразу вийшла з порожніми руками. Нарешті, приблизно за чверть години, двері знову відчинилися і з’явився сивий чоловік років п’ятдесяти п’яти, з прилизаним волоссям і значком нацистської партії на лацкані. То був барон Ернст фон Вайцзеккер, хоча в дусі нинішніх егалітарних часів він зрікся титулу майже відразу, як одержав партійний значок. Він дав Паулю конверт.

– Дякую, що зачекали, Хартманне. Це відповідь фюрера Чемберлену. Будь ласка, доправте конверт негайно до британського посольства й передайте до власних рук або серові Невіллу Гендерсону, або містерові Кіркпатріку. – Він нахилився й довірливо додав: – Звернете їхню особливу увагу на останнє речення. Скажіть, що це пряма відповідь на вечірній виступ. – Потім ще знизив голос: – Скажіть їм, що це було непросто.

– Вайцзеккер!

Хартманн упізнав владний голос з кабінету – Ріббентроп. Тінь невдоволення майнула по правильних рисах статс-секретаря, і він пішов.

◾

Британське посольство розташовувалося за п’ять хвилин ходи у північному кінці Вільгельмштрассе відразу за Міністерством закордонних справ. Чекаючи, поки вартовий поліцейський відчинить браму рейхсканцелярії, Хартманн роздивився конверт. На ньому Вайцзеккер виписав адресу: «Його вельможності серові Невіллу Гендерсону, послові Великої Британії». Конверт був не запечатаний.

– Добраніч, сер, – відсалютував поліцейський.

– Добраніч.

Хартманн пройшов трохи широкою вулицею повз тихі темні вікна Міністерства закордонних справ, а потім невимушено – будь-який спостерігач визнав би його поведінку цілком природною – завернув до головного входу. Нічний швейцар упізнав його. Пауль піднявся по вистелених килимовою доріжкою сходах з камінними сфінксами, завагався, потім повернув ліворуч у порожній коридор. Його кроки відлунювали від камінної підлоги, зелених тинькованих стін, склепінчастої стелі. Двері з обох боків коридору були зачинені. У середній частині коридору розміщувався туалет. Він увійшов та ввімкнув світло. Відбиття в дзеркалі над рукомийником налякало його: похила, злодійкувата, підозріла для будь-кого особа. Він для таких справ не придатний. Хартманн зайшов до кабінки, замкнув двері й сів на край унітазу.

Шановний містере Чемберлене! Під час нашої бесіди я ще раз сказав серу Горесу Вілсону про моє остаточне рішення…

Усього було десь сім абзаців, деякі великі. Загальний тон був войовничим: чехи зволікають, їхні заперечення проти негайної окупації німцями Судетів мають надуманий характер і взагалі Прага намагається «розпалити загальну війну». Останнє речення, яким так пишався Вайцзеккер, не давало особливої надії на мир:

Лишаю на Ваш розсуд, чи у світлі вказаних фактів Ви вважатимете за доцільне докладати зусиль, за які я Вам ще раз щиро дякую, аби спонукати уряд в Празі ухвалити розумне рішення в останню хвилину.

У кінці друкованого на машинці листа – недбалий підпис Адольф Гітлер.

До кабінету Вайцзеккера Хартманн дістався тієї миті, коли фрау Вінтер усе замикала, збираючись додому. На ній був модний капелюшок з широкими крисами. Вона здивовано витріщилася на Пауля:

– Гер Хартманн? Статс-секретар досі в канцелярії.

– Знаю. Мені незручно просити вас… я б не просив, якби це не було так важливо.

– Про що?

– Не могли б ви швиденько зробити копію цього документа?

Він показав їй листа з підписом. Очі в неї розширилися. Вона зиркнула ліворуч і праворуч по коридору, повернулася, відімкнула двері й увімкнула світло.

Вона впоралася за п’ятнадцять хвилин. Хартманн стояв на варті в коридорі. Вона не промовила ні слова, поки не закінчила.

– Схоже, він має твердий намір почати війну, – сказала ніби між іншим, не відвертаючись від друкарської машинки.

– Так. А англійці своєю чергою хочуть уникнути її. На жаль.

– Ось. – Вона витягла з машинки останню сторінку. – Ідіть.

Коридор ще був порожній. Пауль хутко пройшов увесь шлях назад і щойно дійшов до останнього прольоту сходів до вестибюля, як помітив фігуру в чорному мундирі СС, що поспішала до нього по мармуровій підлозі. Голова штурмбаннфюрера Зауера, працівника особистого кабінету Ріббентропа, була опущена; якусь мить Хартманн зважував можливість уникнути зустрічі, але Зауер підвів погляд й упізнав його. Есесівець здивувався.

– Хартманн?

Офіцер, який був приблизно ровесником Пауля, мав якесь знебарвлене обличчя, біляве волосся, бліду шкіру, ясно-блакитні очі.

Не знаючи, що відповісти, Хартманн підкинув руку:

– Хайль Гітлер!

– Хайль Гітлер! – машинально відгукнувся Зауер. Але потім пильно подивився на співрозмовника. – Хіба вам не належить бути в британському посольстві?

– Саме туди йду.

Хартманн збіг по останніх східцях і поквапився до головного входу.

Зауер навздогін йому гукнув:

– Бога ради, Хартманне, не баріться! Доля рейху на кону…

Пауль був уже на вулиці й віддалявся від будівлі. Йому ввижалося, ніби Зауер біжить за ним, окликає, вихоплює пістолет, наказує зупинитися й вивернути кишені, знаходить записник. Пауль наказав собі заспокоїтися. Він третій секретар Англійського департаменту, відповідальний, зокрема, за переклад. Наявність у нього копії офіційного листа британському прем’єр-міністрові, що в будь-якому випадку опиниться в Лондоні менше ніж за годину, навряд чи зрада. Він щось придумає. Як і в усіх інших ситуаціях.

Він подолав п’ять дуже вичовганих камінних сходинок до входу до британського посольства. Інтер’єр великого портика освітлювався однією тьмяною лампочкою. Залізні двері були замкнені. Він натиснув на кнопку й почув десь усередині будівлі дзвінок. Звук завмер. Така тиша! Вона панувала навіть у найбільш фешенебельному з великих берлінських готелів «Адлоні», що стояв на протилежному боці вулиці. Здавалося, усе місто затамувало подих. Аж от відсунулися засувки та клацнув замок. З-за дверей з’явилася голова молодої людини.

Пауль сказав англійською:

– У мене термінове послання з рейхсканцелярії, яке я маю подати до власних рук послові або першому секретареві.

– Авжеж. Ми на вас чекали.

Хартманн увійшов за ним, піднявся на другий поверх до імпозантної приймальні заввишки на два поверхи, з овальним скляним дахом. Спорудив будівлю в минулому столітті один знаменитий залізничний магнат, який незабаром збанкрутував. Скрізь панувала атмосфера бучного несмаку: не одні, а двоє сходів з порцеляновими балюстрадами вели нагору попід протилежними стінами й зустрічалися в центрі. Лівим прольотом з легкістю Фреда Астера спускався високий худорлявий чоловік – денді в смокінгу з червоною гвоздикою в петельці. Він палив сигарету в жадитовому мундштуку.

– Добрий вечір! Гер Хартманн, якщо не помиляюся?

– Добрий вечір, ваша величносте. Це я. У мене відповідь фюрера прем’єр-міністрові.

– Чудово.

Британський посол узяв конверт, швидко витягнув три машинописні сторінки і, не сходячи з місця, почав читати. Очі його швидко бігали по рядках. Довгасте обличчя з обвислими вусами, що й без того було позначене меланхолію, витяглося ще дужче. Посол щось бурмотів. Закінчивши, він зітхнув, знову тицьнув мундштук у зуби й підняв очі догори. Дим сигарети був духмяний, турецький.

Хартманн сказав:

– Статс-секретар просив звернути вашу особливу увагу на останнє речення, сере Невілле. Він додав, що це було нелегко.

Гендерсон знову поглянув на останню сторінку.

– Маленька соломинка, але хоч щось. – Сер Невілл передав листа своєму молодому помічникові. – Перекладіть і негайно телеграфуйте до Лондона, будь ласка. Шифрувати немає потреби.

Він наполіг на тому, щоб провести Хартманна до дверей. Манери посла були такі ж вишукані, як його одяг. Подейкували, ніби він коханець югославського принца Павла. Якось він заявився в рейхсканцелярії в малиновому светрі під світло-сірим піджаком; Гітлер, кажуть, кілька днів згадував про це. Про що думають британці, дивувався Хартманн, надсилаючи таких людей вести справи з нацистами?

Біля дверей сер Невілл потис Хартманнові руку.

– Передайте баронові фон Вайцзеккеру, що я ціную його зусилля. – Він подивився уздовж Вільгельмштрассе. – Не віриться, що до кінця тижня нас тут може вже не бути. Не можу сказати, що дуже шкодуватиму про це.

Він востаннє затягнувся сигаретою, потім акуратно затис її між великим і вказівним пальцем, витяг з мундштука й кинув на бруківку жевріти у каскаді помаранчевих іскор.