Читать книгу Мюнхен - Роберт Харрис - Страница 9

Чи буде війна, чи ні, а вогні на Потсдамер Пляц ще горіли. Баня Хаус Фатерланд з його кінотеатром УФА й величезною кав’ярнею освітлювалася візерунками з чотирьох тисяч лампочок. Навпроти бані на ілюмінованому рекламному щиті – актор-кінозірка з блискучим чорним волоссям та обличчям заввишки десять метрів палив македонську сигарету «Перфект».

Хартманн почекав, поки проїде трамвай, потім перейшов вулицю й пішов до Банхоф Ванзее. Через п’ять хвилин він уже сидів у приміській електричці й мчав крізь ніч на південний захід. Під стук коліс йому ніяк не вдавалося позбутися відчуття, що за ним стежать, хоча його вагон – він сів до останнього – був порожній, якщо не рахувати пари п’яниць та штурмовика, який читав «Фолькішер Беобахтер». П’яниці вийшли в Шонебергу, віддавши йому чолом на виході, і залишився тільки штурмовик. Міські вогні пригасали. Навколо, подібно таємничим озерам, розлилася пітьма. Хартманн здогадався, що це парки. Час від часу електричка здригалась і розпорскувала блакитні спалахи електричних іскор. Вони зупинялися на станціях Фріденау та Фоєрбахштрассе – автоматичні двері відчинялися на порожні платформи. Нарешті на під’їзді до Штеґліца штурмовик склав газету й підвівся. Ідучи до дверей, він зачепив Хартманна. Від нього відгонило потом, пивом і шкірою. Він устромив великі пальці за ремінь і звернувся до Хартманна. Набрякле тіло гітлерівця в коричневому мундирі погойдувалося в такт електричці; він нагадав Паулю грубу лялечку, що ось-ось розкриється.

– Ті хлопці були огидні.

– Ну, не знаю. Вигляд у них був безвинний.

– Ні, їм місце за ґратами.

Двері відчинилися, і штурмовик подибав на платформу. Коли електричка рушила, Хартманн озирнувся у вікно й побачив, як той зігнувся, вперся руками в коліна й блює.

Тепер дерева підступали близько до колії. Миготіли стовбури сріблястих беріз, відсвічуючи в темряві. Можна було уявити себе в лісі. Пауль притискався щокою до холодного віконного скла й думав про дім, про дитинство, про літні табори, про пісні біля багаття, про «Вандерфоґель» і «Нібелунґенбунд», про шляхетну еліту й порятунок нації. Раптом йому стало весело. Ще кілька пасажирів зійшли на Ботанішер Ґартен, і він відчув нарешті, що залишився один. На наступній зупинці, Ліхтерфельде Вест, аж до самого зачинення дверей він був єдиною людиною, яка скочила на платформу, і тоді з вагону попереду з’явився чоловік, який встиг протиснутися у вузьку щілину. Коли потяг рушив, той озирнувся через плече, і Хартманнові впало в очі брутальне лице з важкою щелепою. У Ліхтерфельді розташувалися казарми охоронців фюрера «Лібштандарте СС Адольф Гітлер»; можливо, це офіцер, що повертався з відпустки. Чоловік нахилився, щоб зав’язати шнурки, і Пауль швидкою ходою проскочив повз, піднявся сходами, пройшов через порожню станцію із зачиненим віконцем квиткової каси й вийшов на вулицю.

Дорогу він запам’ятав, перш ніж піти з роботи: праворуч, праворуч, четвертий поворот ліворуч, але інстинкт підказував йому зачекати. Хартманн перетнув брукований майдан, що знаходився перед станцією, і зупинився на порозі лавки різника на протилежному боці. Станція мала ексцентричний вигляд. Її спорудили в минулому сторіччі на манір італійської вілли. Пауль відчув себе шпигуном у чужій країні. Через пів хвилини з’явився його попутник: повагався, озирнувся, наче шукав Хартманна, а тоді завернув праворуч і зник. Пауль почекав ще п’ять хвилин, потім рушив далі.

Приємне буржуазне передмістя потопало в листі – невідповідне місце для змовників. Більшість мешканців уже спала, позачинявши віконниці. Декілька собак брехало, коли він ішов повз них. Він не розумів, чому Остер призначив їм зустріч тут. Пауль пішов по Кеніґсберґер Штрассе й повернув на Ґете Штрассе. Номер дев’ять виявився простим будинком з подвійними дверима – у таких віллах живуть службовці банку або директори шкіл. Світла у вікнах фасаду не було, і несподівано він подумав, що це пастка. Зрештою, адже Кордт нацист. Він багато років працює на Ріббентропа. Проте й Хартманн – член партії: якщо хтось хотів зробити кар’єру, мав стати партійцем. Пауль відкинув підозри, відчинив дерев’яну хвіртку, пройшов стежкою до чільних дверей і натис кнопку дзвінка.

Інтелігентним голос хтось мовив:

– Назвіться.

– Хартманн. Міністерство закордонних справ.

Двері відімкнули. На порозі стояв лисий чоловік років шістдесяти. Глибоко посаджені великі круглі меланхолійні блакитні очі. Прямо під лівим куточком губ видно невеликий дуельний шрам. Обличчя було правильне, інтелігентне. Cірий костюм, блакитна краватка – чоловік цілком міг бути професором.

– Бек, – сказав він і простягнув руку.

Міцно й далі тримаючи Хартманна за руку, Бек втягнув його до будинку, потім зачинив і замкнув двері.

«Боже! – подумав Хартманн. – Людвіґ Бек! Генерал Бек, начальник генштабу».

– Сюди, прошу. – Бек провів його коридором до кімнати в задній частині будинку, де зібралося пів десятка чоловіків. – Наскільки розумію, ви знайомі з більшістю з цих джентльменів.

– Дійсно, – Хартманн кивком привітав усіх.

Як напруга кількох останніх місяців зістарила їх! Серед присутніх – канцелярист Кордт, що його брат Тео служив повіреним у справах у посольстві в Лондоні, теж належав до опозиції і так ненавидів Ріббентропа, що ладен був ризикнути життям, аби зупинити його, полковник Остер, заступник начальника військової розвідки, привабливий кіннотник, що був вождем змови, якщо така строката група могла мати вождя, Ганс Бернд Ґізевіус, граф фон Шуленбурґ з Міністерства внутрішніх справ і Ганс фон Донаньї з Міністерства юстиції. Шостого учасника Пауль не знав, але той його впізнав. Це був той самий пасажир електрички, який зав’язував на станції шнурки.

Остер помітив його здивований погляд.

– Це капітан Фрідріх Хайнц. Не думаю, що ви його знаєте. Він з мого штату в абвері. Наша «людина дії», – додав полковник з усмішкою.

У цьому Хартманн не сумнівався. У хлопця з абверу було обличчя боксера, учасника дуже багатьох боїв.

– Ми зустрічалися, – сказав Пауль. – Певним чином.

Він опустився на софу. У кімнаті було тісно й надто жарко. Оксамитові штори закривали вікно. Книжкові полиці вгиналися від книжок французькою й німецькою, а також від видань з філософії. На столі стояв графин з водою і кілька скляночок.

Остер сказав:

– Я вдячний генералу Беку за те, що він погодився зустрітися з нами сьогодні. Думаю, генерал хоче дещо сказати.

Бек сів на дерев’яний стілець, через що трохи підносився над іншими.

– Лише полковникові Остеру й герові Ґізевіусу відомо те, що я скажу вам. – Голос у нього був сухий, різкий, чіткий. – Майже півтора місяця тому я подав у відставку з поста начальника Генерального штабу, протестуючи проти плану війни з Чехословаччиною. Ви могли не знати про цей мій вчинок, бо я обіцяв фюрерові не розголошувати це. Тепер я шкодую, що погодився на його прохання, але нічого не вдієш – я дав слово. Проте я підтримую контакти з моїми колишніми колегами у верховному командуванні й можу вам сказати, що там існує сильна опозиція. Настільки сильна, що якщо Гітлер віддасть завтра наказ про мобілізацію, то, думаю, існує серйозний шанс, що армія не послухається наказу та замість цього повстане проти режиму.

Запала тиша. Хартманн відчував, як посилилося серцебиття.

Остер сказав:

– Очевидячки це все міняє. Тепер нам варто приготуватися до рішучих дій завтра. Кращого шансу в нас може не бути.

Кордт скептично спитав:

– І як відбуватиметься цей «заколот»?

– За допомогою одного удару – арешту Гітлера.