Читать книгу Корона. Книга 1: Єлизавета ІІ, Вінстон Черчілль. Становлення молодої королеви (1947–1955) - Роберт Лейсі - Страница 5

Король помер

П’ятого лютого 1952 року король Георг VI, останній імператор Індії та перший глава Співдружності, вийшов на ризиковане полювання. Був пізній сезон – у цей час ліси та болота улюбленого Сандрингема набували для нього особливої чарівності. Завжди вмілий стрілець, він вбив трьох зайців останніми трьома пострілами у своєму житті й повернувся додому щасливим. Через кілька годин, у віці п’ятдесяти шести років, король помер.

Королівський камердинер не міг розбудити його вранці. Король переніс тромбоз вночі, після операції з видалення легенів (дуже радикального хірургічного втручання), якої він зазнав у вересні минулого року, марно намагаючись стримати розвиток раку. Поза колом королівських лікарів лише Вінстон Черчилль знав про справжній стан здоров’я короля. Звістка про смерть Георга дійшла до нього вранці 6 лютого. Він був на Давнінг-стріт, сидів у ліжку в піжамі й курив сигару посеред купи державних паперів. 77-річний прем’єр-міністр розплакався. «Погані новини?» – пробурмотів він. – Та це найгірші новини!»

Початок лютого 1952 року. Принцеса Єлизавета та герцог Единбурзький милуються видом з мосту на території Сагана Лодж, Кенія. Це була їхня перша зупинка у тривалому, як вони очікували, королівському турі з Африки через Цейлон (сучасна Шрі-Ланка) в Австралію та Нову Зеландію. Однак незабаром прийшла погана новина – «Закуток Гайд-парку»

«Я намагався підбадьорити його, сказавши, що він добре ладнатиме з новою королевою, – згадував у своєму щоденнику його приватний секретар Джон Колвілл. – Однак він тільки й сказав, що не знає її і що вона лише дитина».

Смерть короля спровокувала низку подій із кодовою назвою «Закуток Гайд-парку», починаючи з повідомлення, переданого до Вищої комісії Великої Британії в Найробі (Кенія), куди принцеса Єлизавета прибула зі своїм чоловіком, герцогом Единбурзьким, за кілька днів до цього. Пара щойно завершила перший етап туру країнами Співдружності, наступний передбачав мандрівку до Цейлону (сучасна Шрі-Ланка), Австралії та Нової Зеландії.

Другий епізод «Корони» зображує захопливі та досить небезпечні останні години, якими Єлизавета насолоджувалась в Африці ще у статусі принцеси. Оточена дикими слонами, вона пробиралася зі своїм чоловіком до легендарного «готелю Treetops», влаштованого на висоті 35 футів серед розлогих гілок велетенської смоківниці в кенійському національному парку Абердер. Багато глядачів, однак, вважали, що ця картина виникла в уяві творця «Корони» Пітера Моргана. Насправді тут використали спогади полковника Джима Корбетта, британського мисливця, який тоді супроводжував королівське подружжя.

«Упродовж свого довгого життя я бачив кілька мужніх вчинків, – розповідав згодом Корбетт. – Проте це було ніщо, в порівнянні з тим, свідком чого я був у лютому [1952-го року]. Принцеса та її супутники, які ніколи раніше не були в африканському лісі й тим паче не мандрували ним пішки, вирушили чудовим ранком того дня, щоб неквапно дійти до “готелю Treetops”. Та щойно вони вийшли, як їхній слух розірвав… дикий рев розлючених слонів».

Королівська пара йшла вузькою стежкою серед джунглів, яку протоптали – і досі постійно вибивають своїми ногами носороги, буйволи та слони. Єдиним шляхом втечі для людей були поодинокі драбини, прибиті цвяхами до дерев уздовж маршруту.

«Однією доріжкою, крізь густі кущі, де видимість місцями обмежувалася ярдом-двома, – вів далі Корбетт, – вони йшли назустріч тим звукам, які ставали дедалі гучнішими. А потім, коли вони підійшли до вигину на стежці й опинилися в полі зору слонів, з’ясувалося, що їм доведеться пройти на відстані десяти ярдів від них, щоб дістатися до безпечної драбини [«готелю Treetops»]».

Приватний секретар Мартін Чартеріс поспішає з британського пресцентру, щоб повідомити звістку про смерть батька Єлизаветі II, яка, нічого не підозрюючи, готується до наступного етапу свого туру, який зараз доведеться скасувати

Велика слониха рішуче стала на захист свого слоненяти. «Я вкрився холодним потом», – сказав пізніше один із лісників. Та, затулившись рушницями, Єлизавета із чоловіком перетнули галявину й піднялись по драбині. За хвилину принцеса вийшла на балкон із кінокамерою, щоб знімати слонів.

Ось так сталося, що на світанку 6 лютого 1952-го року Єлизавета II стала королевою, сидячи серед гілок велетенської смоківниці. Цей момент позначений у «Короні» польотом чудового африканського орла, який з’являється невідомо звідки, ширяє й зависає в повітрі над принцесою, він – моторошна прикмета її долі. Ця послідовність базується на спогаді іншого учасника тих подій – командира корабля Майкла Паркера, флотського друга герцога Единбурзького ще з часів служби у військово-морському флоті, та його приватного секретаря, який переконав подружжя спостерігати за сходом сонця над джунглями й був вражений величчю величезного хижого птаха, який своїм ширянням неначе віддавав їм салют.

«Я ніколи, аж донедавна, про це не думав, – писав він, – проте, гадаю, це сталося приблизно того часу, коли помер король».

Цікаво те, що нова королева однією з останніх у світі почула новину про свій новий статус. Коли найважливіша телеграма із «Закутка Гайд-парку» досягла Найробі рано вранці 6 лютого, Верховний комісар Співдружності разом з більшістю своїх співробітників уже залишив місто, прямуючи до Момбаси, звідки королівська делегація мала виїхати до Цейлону – і взяв із собою книгу офіційного кодексу. (Також в Момбаса був запакований і готовий до подорожі офіційний гардероб Єлизавети, включно з чорними жалобними вбраннями, які всюди подорожують із королівськими особами. Телеграма з Букінгемського палацу запевняла: чорний капелюшок непомітно доправлять окремо на борт літака наступного дня, коли королева прилетить до Лондона.)

* * *

МАРТІН ЧАРТЕРІС

(1913–1999)

Зіграв – Гаррі Хадден-Патон

Хитрий Мартін Хартіс, людина – собі на умі, який бачив функцію монархії як розвагу – «треба розгорнути килим національного щастя» – й колишній підполковник (Королівського монаршого стрілецького корпусу). Він зберіг те саме відчуття відвертої радості й на посаді приватного секретаря Єлизавети II, як у статусі принцеси (1950–1952), так і королеви (1972–1977). Двадцять років він був дотичним до цього кола, як і Томмі Ласселлс та Майкл Едін.

«Я просто полюбив її, коли зустрів, – зізнався він згодом. – Вона була такою молодою, красивою, слухняною, найбільш вражаючою з усіх жінок». Коли влада перейшла до рук Чартеріса, в королівських промовах зазвучала й гумористична нотка: новий автор продемонстрував здатність висловлювати думки своєї господині-улюблениці в такий спосіб. Саме це стало темою інтерв’ю, яке він дав публіці після виходу на пенсію. Інтерв’ю було захопливим: у ньому він назвав принца Чарльза «плаксивим», принцесу Маргарет – «злою феєю», королеву-матір – «жінкою, що трохи обманювала себе», а Сару Фергюсон – «вульгарною, вульгарною, і ще раз вульгарною!» Незабаром після появи інтерв’ю і королева, і королева-мати запросили дорогого Мартіна на обід.

* * *

В урядову резиденцію одна за одною летіли телеграми. Приватний секретар Єлизавети Мартін Чартеріс уперше зрозумів, що щось не так, коли його викликали до телефону в британський пресцентр. Згодом Чартеріс згадував, що поблизу телефонної будки побачив журналіста, який мав ошелешений вигляд – зі зблідлим обличчям і порожнім поглядом, він крутив в одній руці пачку сигарет. Щойно агентство Reuters передало важливі новини з Лондона про те, що уряд більше не збирається зберігати таємницю. Саме Паркер, попереджений Чартерісом з пресцентру, повинен був повідомити звістку про смерть короля Філіпу, який перебував у королівській резиденції Сагана Лодж. «Він мав такий вигляд, ніби ти опустив на нього половину світу, – згадував Паркер. – Я ніколи в житті так нікого не жалів». Філіп забрав дружину від усіх інших. «Він повів її в сад, – написав Паркер. – І вони повільно походжали по газону, поки він говорив, говорив і говорив з нею».

Коли Чартеріс прибув до Сагана Лодж, він побачив, що Філіп лежить на дивані, тримаючи копію газети The Times над обличчям, як намет, а щоки нової королеви були червоні, але від сліз не було й сліду. «Вона сиділа прямо, повністю приймаючи свою долю», – згадував Чартеріс, вражений спокоєм, з яким Єлизавета наполягала на особистому складанні телеграм вибачень тим, хто чекав її на наступних етапах вже скасованого туру. Коли приватний секретар запитав її, під яким іменем вона бажає бути відомою як королева – спитав про її монарше ім’я – вона швидко відповіла: «О, мене влаштовує моє власне ім’я, що ще треба?»

Єлизавета II залишила Сагана Лодж у блакитних джинсах, у яких виїхала з Treetops, тож попросила трьох присутніх фотокореспондентів не робити світлин. «Ми стояли мовчки біля будиночка, коли машини їхали, здіймаючи пилюку, – згадував один із них – Джон Джохімсен. – Ніхто з нас не робив фотографій у той історичний момент. Ми дивилися на молоду дівчину в машині, яка стала королевою Великої Британії. Я перейнявся її горем, коли вона просто подякувала нам рукою. Ми стояли там мовчки, наші камери були на землі».

Довгою поїздкою до Лондона, яка тривала дев’ятнадцять годин, камердинер Філіпа Джон Дін, помітив, як нова королева кілька разів залишала своє місце. Коли вона поверталася, він подумав, що вона, мабуть, плакала. Але сліз ніхто не бачив. Двоюрідна сестра Філіпа, Памела Маунтбеттен, яка брала участь у турі як придворна дама, згадує, що Єлизавета вибачалася перед своїм супроводом за перервану поїздку. «Мені дуже шкода, що нам усім доведеться їхати додому», – сказала вона, коли вони залишали Сагана Лодж.

Небажання Єлизавети II відігравати провідну роль пізніше стане визначальною характеристикою її стриманого стилю правління – разом із «прісним» почуттям гумору. Коли літак врешті приземлився в аеропорту Хітроу, вона подивилася у вікно на вервечку великих чорних службових автомобілів, що чекали на них. «Дивись, – сказала вона. – Вони надіслали катафалки».

Можна згадати сцену з другого епізоду «Корони», де показано інтер’єр королівського DC-4 (пропелерного літака), коли він, приземлившись, зупиняється біля шеренги високих посадових осіб. Усі вони зняли капелюхи. Були вечірні сутінки 7 лютого. Лондонський аеропорт. Томмі Ласселлс зійшов на борт, щоб взяти на себе відповідальність за протокол. Він перепиняє герцога Единбурзького, коли Філіп подався вперед, щоб супроводжувати свою дружину вниз – по трапу, на землю.

«Ні, сер. Якщо ви не проти, – сказав Ласселлс. – Корона йде першою».

Це сталося саме так? Деталі ніхто не записав. Але це, або якась подібна розмова, породило зворушливий образ молодої королеви – не Єлизавети Маунтбеттен чи Єлизавети Віндзор, а щойно коронованої особи, королеви Єлизавети, монаршої особи – одягненої в чорне. Спускаючись сходами, зовсім одна, вона була готова до зустрічі з прем’єр-міністром та урядом. Це була, завважив дипломат сер Евелін Шукбург, «версія [лорда] Мельбурна XX століття, що пронісся галопом до Кенсінгтонського палацу, падаючи на коліна перед Вікторією в її нічній сукні».

Коли Єлизавета повернулася в Кларенс-хаус, її першим відвідувачем стала бабуся, королева Марія, яка прийшла з розташованого неподалік Мальборо-хаусу. Усе своє життя Єлизавета схилялася в поклоні перед бабусею, та тепер їхні ролі помінялися. «Її стара бабуся й піддана, – заявила королева Марія з гордістю й сумом, – повинна першою поцілувати їй руку».

Наступного дня, 8 лютого 1952 року, першим офіційним актом нової королеви була зустріч з Радою престолонаступництва в палаці Сент-Джеймса. «Раптовою смертю мого дорогого батька, – сказала вона там, – я покликана взяти на себе обов’язки та відповідальність суверена… Моє серце занадто наповнене емоціями, щоб я сьогодні сказала вам більше, окрім того, що я завжди працюватиму, як це робив мій батько впродовж усього свого правління, підтримуватиму конституційний уряд та сприятиму щастю та процвітанню моїх народів, розкиданих по всьому світу. Я знаю, що невідступно наслідуватиму його блискучий приклад служіння та відданості, мене надихатиме відданість та прихильність тих, чиєю королевою мене покликали бути… Я молюсь, щоб Бог допоміг мені гідно виконати це важке завдання, яке так рано покладено на мене».

«Вхід королеви, – писав у своєму щоденнику майбутній прем’єр-міністр Гарольд Макміллан, – низькі поклони її радників; трохи формальний, але чарівний голос, яким вона висловила свою промову й пройшла різні церемоніальні форми ритуалу, справив на нас усіх глибоке враження».

Британія все ще перебувала в лещатах повоєнної жорсткої економії, тож Макміллан вважав, що зібрані тут політики у своїх темних пальто та смугастих штанях мають вигляд «досить похмурої, бідної компанії». Він також зазначив, що коли нового монарха проголошували «королевою Єлизаветою Другою, завдяки Благодаті Божій королевою цього Королівства та всіх Її інших королівств і територій», шотландці стверджували, що вона насправді була лише Єлизаветою Першою, королевою Шотландською, оскільки Шотландія приєдналася до Союзу до 1603 року (пізніше Черчилль пішов на компроміс з цією дилемою, вирішивши, що королівський титул в Шотландії буде звучати як «ЄК», «Єлизавета-королева»).

«Напевно, були присутні майже двісті таємних радників, – згадував Олівер Літлтон, державний секретар колоній. – Двері відчинилися, й увійшла королева в чорному. Раптом члени Таємної ради здалися незмірно старими, кострубатими та сірими. Королева виголосила одну з найзворушливіших промов, яку я коли-небудь слухав, тож, як і багато інших, не міг стримувати свої емоції».

Рада престолонаступництва скликалася лише раз на початку кожного правління й складалася з таємних радників (багато з них були колишніми чи нинішніми міністрами уряду), вищих державних службовців, лорда-мера та членів муніципалітету Лондона, деяких старших громадських службовців та представників Співдружності націй. Її основна роль – підготувати та підписати Проголошення про престолонаступництво, яке буде прочитано з балкона Сент-Джеймського палацу та в інших місцях по всій країні.

«Це було дуже зворушливо, – написав Вінсент Мессі, новий генерал-губернатор Канади. – Легка фігура, одягнена в глибоку жалобу, увійшла сама до великої кімнати і з сильними, але досконало керованими емоціями, витримала вимогливі завдання, передбачені Конституцією. Її промови були чудово виголошені. Після цього принц Філіп… тихо ступив уперед і вийшов із нею за двері».

6 лютого 1952 року. Газети повідомляють про смерть короля Георга VI. «Зрештою, – заявив Вінстон Черчилль, – смерть прийшла, як друг, і після щасливого сонячного дня та спорту, а також після “на добраніч” тим, хто його найбільше любив, він заснув так, як може сподіватися заснути кожна людина, котра прагне боятися Бога…»

А тим часом за лаштунками бунтарський уряд Черчилля розглядав політичні наслідки зміни монарха. Група старших консерваторів на чолі з міністром закордонних справ сером Ентоні Іденом вважала, що 77-річний прем’єр-міністр здає позиції, тож його повинен замінити молодий, більш динамічний лідер – сам Іден. Наступного дня після смерті короля Черчилль проспав і не зміг головувати на засіданні Кабінету міністрів, яке він сам скликав, – за словами Гарольда Макміллана, «дуже втомившись від емоцій вчорашнього дня». Передбачаючи, що коронація молодої королеви виявить слабкості старого воїна, його критики з нетерпінням чекали його виступу на похвалу покійного короля, який він мав підготувати за короткий час. Багато хто сподівався, що прем’єр змішає всі свої слова або забуде щось із промови.

Та лише один раз під час виступу їхні сподівання виправдалися. «Мої друзі, жоден міністр… – заявив Черчилль у прямому ефірі BBC від 7 лютого 1952 року, перед тим як зробити паузу і, здається, затнутися, – я припускаю, що жоден міністр – я впевнений, жоден міністр – не бачив короля під час війни так часто, як я».

Насправді це вагання Черчилля лише підсилило його сердечну данину пам’яті померлому монарху. Ця промова була сприйнята і як емоційне вітання нового єлизаветинського століття. Виступ, який він назвав «За звитягу» – девіз Хреста Вікторії, найвищої нагороди Великої Британії за хоробрість – став тріумфальним. Його потім згадували разом з великими діями, якими він згуртував країну в найтемніші дні Другої світової війни.

Фінальні сцени «Закутка Гайд-парку» зображують критиків Черчилля – Ідена та Роберта «Боббеті» Сесіла, маркіза Солсбері та лідера Палати лордів, разом із Клементом Еттлі, колишнім лейбористським прем’єр-міністром та лідером опозиції. Вони не раділи успіху промови прем’єр-міністра. Черчилль був у безпеці як керівник першого уряду Єлизавети II, принаймні поки що, коли він шанував пам’ять про батька, якого вона та нація втратили. «Упродовж останніх місяців, – заявив він у мікрофон, – король ходив поряд зі смертю, ніби смерть була його супутниця, знайома, яку він впізнав і не боявся більше. Врешті-решт, смерть прийшла як друг, і після щасливого сонячного дня та полювання, а також після “на добраніч” тим, хто його найбільше любив, він заснув, як і кожен чоловік чи жінка, які бояться Бога та сподіваються зробити щось ще в цьому світі…»

11 лютого 1952 року. Труна з тілом короля Георга VI, яку несе почесна гвардія, прибуває на лондонський вокзал Кінгс Крос із Сандрингема, де вона два дні стояла в місцевій церкві

«Мої друзі, жоден міністр… мабуть, жоден міністр – я впевнений, жоден міністр – не бачив короля під час війни так часто, як я. Я переконався, що його постійно інформували про кожну секретну справу, тож турбота й ретельність, з якими він щодня вивчав величезний звід державних документів, глибоко засіла в моїй голові…»

«Упродовж п’ятнадцяти років Георг VI був королем. Ніколи, жодної миті, незважаючи ні на що вдома чи за кордоном, публічно чи приватно, він не відмовлявся від виконання своїх обов’язків. Тож чи заслуговує він на прощальну данину від усіх своїх урядів та народів? Саме в цей час наше співчуття та жалоба висловлюються його дружині та вдові [королеві Єлизаветі, нині королеві-матері]… Це доблесна жінка, в жилах якої тече благородна кров Шотландії, підтримувала короля Георга в усіх його трудах і проблемах, виховала двох дочок, які успадкували її шарм та красу, дочок, які сьогодні оплакують свого батька. Нехай у неї будуть сили перенести свою скорботу…»

«Тепер я повинен залишити здобутки минулого та звернутися до майбутнього. Знаменитими були царювання наших королев. Деякі з найбільших періодів в нашій історії розгорнулися під їхнім жезлом. Тепер, коли ми маємо другу королеву Єлизавету, яка також зійшла на престол у двадцять шість років, наші думки повертаються майже на чотириста років тому до чудової постаті, яка керувала й, багато в чому, втілювала та надихала велич і геній єлизаветинського століття».

«Королева Єлизавета II, як і її попередниця, не очікувала з дитинства на корону. Але ми вже добре її знаємо та розуміємо, чому її дарунки та дарунки її чоловіка, герцога Единбурзького, доповнять скарбницю нашої – єдиної, цілісної Співдружності, яку вона ще не змогла відвідати. Її вже визнали королевою Канади. Ми також висловлюємо їй своє визнання… а завтра проголошення її сувереном додасть їй любові її рідної землі та всіх інших частин Британської Співдружності та Імперії».

«Я, молодість якого пройшла у серпні історії, безперечно й спокійно, у славі вікторіанської епохи, цілком можу відчути хвилювання, знову звернувшись до молитви та гімну “Боже, бережи королеву!”»

11 лютого 1952 року. Після повернення з Африки 7 лютого нова королева Єлизавета II поїхала до Сандрингема, щоб бути зі своєю скорботною матір’ю та сестрою. Вона вирушає до місцевої церкви, де стоїть труна з тілом батька, а місцеві жителі та працівники маєтку віддють йому шану, перед тим, як покійного короля відвезли в останню подорож до Лондона, зі станції Вулфертон, Норфолк, куди за ним послідувала Єлизавета (праворуч)