Читать книгу Корона. Книга 1: Єлизавета ІІ, Вінстон Черчілль. Становлення молодої королеви (1947–1955) - Роберт Лейсі - Страница 9

«Які самовдоволені й противні мої родичі… Ви ніколи не бачили такої купи пошарпаних життям старих відьом…». Щоразу, коли сімейні справи кликали його до Лондона, герцог Віндзорський, що перебував у вигнанні, любив, щоб його почуття були підкреслено амбівалентними, і в лютому 1952 року листи, в яких він розповідав своїй дружині про похорон брата Георга VI, рясніли такими одкровеннями: «Кухарка та Маргарет почуваються найбільш нещасними… («Кухарка» – це прізвисько він дав королеві Єлизаветі, королеві-матері). Мама [королева Марія] тверда, як ніготь, але зломлена. Коли королева зазнає невдачі, вони не можуть показувати такі самі почуття, як можуть інші…»

«Маунтбеттен. На нього не можна багато покладати, але він намагається домінувати й ніколи не перестає говорити. Усі підозрілі та спостерігають за тими, хто впливає на Філіпа». Тільки для одної племінниці, нової королеви («Ширлі Темпл» у Віндзорському стилі), яка запросила його на обід зі своїм чоловіком у Кларенс-хаус, екскороль знайшов добрі слова. «Неформальна та доброзичлива. Чудовий новий світ. Повна самоконтролю і, здається, береться за роботу дуже швидкими кроками».

У третьому епізоді «Корони» Пітер Морган представляє колишнього короля Едуарда VIII у ситуації драми, починаючи з моменту його зречення в грудні 1936 року – «Кілька годин тому я виконав свій останній обов’язок як король та імператор» – доки ми спостерігаємо, як маленькі принцеси, нічого не підозрюючи, граються зі своїми коргі та велосипедами. Далі в епізоді ми йдемо за герцогом, якого зіграв Алекс Дженнінгс, коли він прибув до Лондона в лютому 1952 року, поєднуючи роль на похоронах брата зі своїми маневрами, щоб зберегти 10 000 фунтів стерлінгів, які Георг VI виплачував йому, коли був живий. Наприкінці епізоду ми бачимо тріумф герцога на екрані, коли він домовляється з Вінстоном Черчиллем, який також допомагає розв’язати проблему щодо королівського прізвища.

Насправді герцог Віндзорський не отримав пенсію у 10 000 фунтів стерлінгів – «Кухарка» та мати про це попіклувалися. Але динаміка сюжету закручується на інтригуючій нитці історії: Едуард VIII був старим другом Вінстона Черчилля, і Черчилль ледь не знищив власну політичну кар’єру, коли 1936 року підтримав короля, намагаючись врятувати його від зречення престолу. Ці два чоловіки зблизилися влітку 1919-го, коли 25-річний принц мав виголосити промову на бенкеті для воєнних союзників після Першої світової. Тридцятичотирирічний Черчилль, державний секретар з питань війни та повітряної безпеки у повоєнній коаліції Ллойда Джорджа, надіслав молодому чоловікові кілька порад для промови.

Не слід соромитися читати свою промову, але якщо він все-таки складе собі письмові намітки, то повинен «робити це досить відкрито, дуже повільно й ненавмисно». Краще, звичайно, запам’ятати текст або говорити, лише кидаючи погляди на нотатки. У такому разі Черчилль рекомендував створення імпровізованої трибуни зі столового посуду та фаянсу – невеликих чаш для вмивання, розміщених на склянках, з тарілкою на вершині як мініплатформою для нотаток. «Але треба бути дуже обережним, – попередив він, – щоб не збити це все, як колись сталося зі мною». Тоді, 1919-го, молодий принц Уельський виголосив промову напам’ять, повністю без записок – на схвалення Черчилля. «Ви маєте рацію, якщо займаєтесь цим, – написав він. – З наполегливістю ви можете говорити так само добре, як будь-який професійний оратор у цій країні».

Коли через 15 років відбулося зречення, Черчилль інстинктивно став на бік короля. Він був роялістом – «останнім, хто вірив у божественне право королів», як колись у відчаї сказала його дружина Клементина. А також романтиком, захищаючи Уолліс Сімпсон, зневажену британським суспільством американську кохану Едуарда VIII, що була «такою ж необхідною для його щастя, як повітря, яким він дихав». З посиленням тиску та публічного розголосу в грудні 1936 року, король звернувся по допомогу до Черчилля, який давно не обіймав посади, проте підтримував свою репутацію завдяки твердому протистоянню переозброєнню Німеччини, а також ініціативі щодо створення міжпартійної групи «Фокус», що виступила проти фашизму.

Порада Черчилля королю полягала в тому, щоб потягнути час, сподіваючись на якесь рішення, що дасть змогу не зрікатися престолу. Можливо, це морганатичний шлюб у німецькому стилі, завдяки якому пані Сімпсон могла б стати його дружиною, але не його королевою, відмовляючись від статусу як для себе, так і для своїх дітей. Цій пропозиції не судилося довго жити, не в останню чергу через прем’єр-міністра Стенлі Болдуїна. «Це те, що я маю підтримати публічно?», – з огидою запитав він. А Ернест Бевін навіть говорив від імені Лейбористської партії: «Наші люди не зможуть такого допустити».

1919 рік. Вінстон Черчилль і принц Уельський курять сигари та розмовляють після обіду в Палаті громад на честь американських льотчиків, які пролетіли над Атлантикою під час Великої війни

У п’ятницю, 4 грудня, Черчилль поїхав вечеряти з Едуардом VIII у форт Бельведер, королівську резиденцію біля Саннінгдейла на околиці Віндзорського Великого парку. Король повинен не полишати своїх спроб, – емоційно наполягав Черчилль. Він запропонував йому обов’язково звернутися до лікаря й у жодному разі не їхати за кордон. Передовсім треба тягнути час – «у цій країні немає сили, – заявив він, – яка б вам відмовила або могла б відмовити». Парламент обговорюватиме цю тему вже незабаром, і Черчилль передчував, що так звана «партія короля» переможе. «Успіху на всіх фронтах», – написав він наступного дня королю, заявляючи про свою вдалу лобістську діяльність. Були «перспективи завоювати хороші позиції та зібрати за ними великі сили».

Але Черчилль грубо помилився з настроями країни. Члени парламенту, на яких він сподівався, не захотіли підтримати короля й сказали про це у своїх округах. Повернувшись до Вестмінстера в понеділок, вони рішуче приєдналися до непоступливої позиції Болдуїна та Бевіна. Тож якщо король хотів зберегти трон, йому довелося б зректися пані Сімпсон. Коли Черчилль у вівторок з’явився у Палаті громад, щоб виступити у справі короля, «переповнений емоціями та коньяком» (за словами одного спостерігача), його безцеремонним криком змусили замовкнути. Колись шанований колишній міністр, він благав колег не поспішати з осудом і дати королю більше часу – за що з нього ще більше кепкували вороже налаштовані парламентарі.

«Це була, – писала наступного дня газета The Times, – найяскравіша відсіч у сучасній парламентській історії». Роберт Бутбі, вірний союзник Черчилля в боротьбі проти Гітлера, зрадив його. «У дуже фатальні хвилини, – написав він, – хрестовий похід “Фокусу” проти миру “опинився в руїнах”». Як і Вайолет Бонем Картер та інші союзники Черчилля, Бутбі був вражений цією помилкою у судженнях Черчилля. «Ніхто не заперечуватиме досягнень містера Черчилля, – з радістю писала газета Spectator