Читать книгу Острів Скарбів / Treasure Island - Роберт Луїс Стівенсон - Страница 13

Ми мчали щодуху всю дорогу і зрештою зупинилися перед дверима будинку доктора Лівсі. У вікнах по всьому фасаду було темно.

Містер Денс наказав мені зійти з коня і постукати, Доггер підставив стремено, щоб мені легше було стрибати. Майже одразу служниця відчинила двері.

– Доктор Лівсі вдома? – спитав я.

– Ні, нема, – відповіла служниця. – Він приходив додому вдень, а тепер пішов пообідати й перебути вечір у сквайра.

– Їдьмо туди, хлопці, – сказав містер Денс.

До садиби сквайра було недалеко. Я навіть не сів у сідло, а побіг поруч з конем Доггера, тримаючись за стремено.

Промайнули ворота парку. Довга, безлистяна, залита місячним промінням алея вела до поміщицького будинку, що білів у глибині парку. Тут містер Денс зіскочив з коня і, взявши мене за руку, пішов до будинку. Нас негайно пустили туди.

Служник провів нас по вкритому килимами коридору до бібліотеки, де стояло безліч книжкових шаф з погруддями на них. Біля каміна сиділи, посмоктуючи люльки, доктор Лівсі і сквайр.

Я ніколи не бачив сквайра так близько. Це був високий на зріст чоловік, понад шість футів заввишки, плечистий, з круглим почервонілим обличчям, що огрубіло і вкрилося зморшками від довгих мандрів. Дуже рухливі чорні брови вказували на його хоч і не злу, але трохи гордовиту і запальну вдачу.

– Заходьте, містере Денс, – сказав він повагом, але милостиво.

– Добрий вечір, Денсе, – сказав лікар, кивнувши головою. – Добрий вечір і тобі, друже. Якими вітрами занесло вас сюди?

Начальник охорони виструнчився по-військовому й переказав усі наші пригоди, мов добре завчений урок. І треба було бачити, як зацікавлено слухали його обидва джентльмени, як вони нахилялися вперед і поглядали один на одного, забувши навіть про свої люльки! Коли ж вони почули, як моя мати вночі повернулася до корчми, доктор Лівсі захоплено ляснув себе по коліну, а сквайр гукнув «браво» і розбив свою довгу люльку об решітку каміна. Вже в середині оповідання містер Трілоні (так, як ви пригадуєте, звали сквайра) схопився зі свого місця і почав збуджено ходити по кімнаті. А лікар, щоб краще чути, зняв свою напудрену перуку. Дивно було бачити його без перуки, з коротко остриженим чорним волоссям.

Нарешті містер Денс закінчив свою розповідь.

– Містере Денс, – сказав сквайр, – ви шляхетна людина. А що ви розчавили конем цього брудного негідника, то я вважаю це за доброчесний вчинок, сер. Таких треба душити, як тарганів!.. А Гокінс, я бачу, теж молодець. Будь ласка, Гокінсе, подзвони у той дзвоник. Містер Денс має випити елю.

– Отже, Джіме, – сказав лікар, – те, що вони шукали, зараз у тебе?

– Ось воно, сер, – відповів я і подав йому пакет.

Лікар оглянув пакет з усіх боків так, немов у нього руки свербіли негайно розкрити його. Та він цього не зробив, а спокійно поклав пакет у кишеню свого сюртука.

– Сквайре, – сказав він, – коли Денс вип’є пива, йому треба буде повернутися до своїх службових обов’язків. А Джіма Гокінса я думаю залишити тут. Він заночує в моєму домі, і, з вашого дозволу, прошу дати йому паштету, хай повечеряє.

– Звичайно, Лівсі, про що мова! – відповів сквайр. – Гокінс заслужив сьогодні більшого, ніж паштет.

Мені принесли великий шмат паштету з голубів. Сівши за маленький столик, я з величезною охотою повечеряв, бо був голодний, як вовк. Тим часом містер Денс вислухав ще кілька компліментів і пішов.

– А тепер, сквайре… – сказав лікар.

– А тепер, Лівсі… – сказав тієї ж миті сквайр.

– В один голос! – розсміявся доктор Лівсі. – Сподіваюсь, ви чули про цього Флінта.

– Чи чув я про Флінта?! – вигукнув сквайр. – Ви питаєте, чи чув я про Флінта? Та це ж був найкровожерніший з усіх піратів, які будь-коли плавали по морях. Чорна Борода у порівнянні з Флінтом просто дитина. Іспанці так боялися його, що, між нами кажучи, сер, я іноді навіть пишався з тим, що він англієць. Я бачив його вітрила на власні очі біля Тринідаду, але лякливий наш капітан, помітивши їх, негайно повернув назад. Повернув назад, сер, в Порт-оф-Спен.

– Так, я й сам чув про нього тут, в Англії, – сказав лікар. – Але мова ось про що: чи були в нього гроші?

– Гроші! – скрикнув сквайр. – Та ви ж чули, що розповідав Денс? Чого ж іще шукали ті волоцюги, як не грошей? Хіба ж їм треба ще щось, крім грошей? Заради чого б вони ризикували своєю підлою шкурою?

– Про це ми скоро довідаємося, – відповів лікар. – Але ви так розпалилися, що я не можу й слова вимовити. Я хотів би з’ясувати одне: скажімо, тут, у моїй кишені, лежить ключ, який може нам вказати місце, де Флінт сховав свої скарби. Та чи ці скарби варті розшуків?

– Чи варті розшуків, сер?! – вигукнув сквайр. – Та безперечно ж, варті! Якщо ми справді маємо в руках той ключ, що про нього ви кажете, то я негайно зафрахтую судно, візьму вас і Гокінса з собою і здобуду ці скарби, навіть якщо шукатиму їх рік!

– Прекрасно, – сказав лікар. – У такому разі, якщо Джім не заперечує, давайте розкриємо пакет.

І він поклав згорток на стіл.

Пакет був міцно зашитий нитками. Лікар розкрив свій ящик з інструментами і розрізав шви хірургічними ножицями. У згортку було дві речі: зошит і запечатаний конверт.

– Насамперед подивимося зошит, – запропонував лікар.

Сквайр і я зацікавлено дивилися лікареві через плече, як він перегортав сторінки зошита, бо, перш ніж розкрити його, він ласкаво покликав мене до себе від столика, за яким я вечеряв, і запропонував взяти участь у дослідженні загадкового згортка.

На першій сторінці зошита ми побачили лише кілька уривчастих слів, ніби хтось знічев’я чи для проби пера писав усе, що спаде на думку. Між іншим, тут був і той напис, що його капітан витатуював у себе на руці: «Хай здійсняться мрії Біллі Бонса», й інші, йому подібні, як наприклад: «Містер Б. Бонс, штурман», «Досить рому», «На Палм-Кі він дістав усе». Були й інші написи, що складалися здебільшого з одного слова, чи й зовсім незрозумілі. Мене дуже зацікавило, хто саме був той, що «дістав усе», і що таке оте «все». Можливо, удар ножем у спину?

– Ну, тут мало цікавого, – сказав доктор Лівсі, гортаючи зошит далі.

Наступні десять чи дванадцять сторінок були заповнені якоюсь дивовижною бухгалтерією. На одному кінці рядка стояла дата, а на другому – сума, як і заведено в бухгалтерських рахунках. Але замість пояснювальних записів між датою і сумою стояло тільки різне число хрестиків.

Наприклад, 12 червня 1745 року було записано, очевидно, прибуток сімдесят фунтів стерлінгів, але замість пояснення, звідки вони взялися, стояло тільки шість хрестиків. А втім, зрідка додавалася назва місцевості, наприклад: «Проти Каракаса», або ж позначено було довготу і широту, наприклад: «62˚17'20'; 19˚2'40'».

Записи велися майже двадцять років. Зафіксовані суми весь час зростали. А в самому кінці, після п’яти чи шести помилкових закреслених підрахунків, було підбито загальний підсумок і зроблено напис: «Бонсова пайка».

– Нічогісінько не розумію! – сказав доктор Лівсі.

– Та тут же все ясно, як день! – вигукнув сквайр. – Перед нами прибуткова книга цього підлого пса. Хрестиками замінено назви кораблів та міст, що вони їх потопили або пограбували. Цифри означають частку цього розбійника у загальній здобичі. Там, де остерігався неточності, він додавав деякі пояснення, як-от «навпроти Каракаса». Це значить, що там вони пограбували якийсь нещасний корабель. Допоможи, Боже, бідолашним душам, що були на цьому кораблі.

– Справді! – погодився лікар. – От що значить бути мандрівником! Таки так! Бачте, і прибутки його зростали в міру того, як він підвищувався рангом.

Більше ніяких записів там не було, крім назв кількох місцевостей, що були написані на окремій сторінці в кінці зошита, і таблиці для обчислювання французьких, англійських та іспанських грошей на монету, яка була в обігу.

– Бережливий злодюга! – вигукнув лікар. – Цього нелегко було обдурити.

– А тепер, – сказав сквайр, – подивимось, що тут.

Конверт був запечатаний у кількох місцях, причому за печатку правив наперсток, очевидно той, що я його знайшов у кишені капітана. Лікар обережно розкрив конверт, і з нього на стіл випала карта якогось острова з позначенням довготи, широти, глибини моря біля берегів, з назвами бухт, мисів і заток. Взагалі, тут було вказано все, що треба знати для того, аби безпечно підвести корабель до берега й кинути якір.

Острів тягнувся на дев’ять миль уздовж і на п’ять вшир. Формою своєю він нагадував товстого дракона, що звівся на задні лапи. На карті було позначено дві добре захищені гавані й гора в центрі острова, що мала назву «Підзорна Труба».

Крім того, на карті були різні додаткові позначки, зроблені пізніше. Найбільше впадали в око три хрестики, написані червоним чорнилом: два в північній частині острова і один – у південно-західній. Біля цього останнього хрестика тим самим червоним чорнилом дрібним чітким почерком, що дуже відрізнявся від карлючок капітана, було написано:

«Більша частина скарбу тут».

На зворотному боці карти тим самим почерком були написані такі пояснення:

«Високе дерево на схилі Підзорної Труби, напрямок на північ від північ-північ-сходу.

Острів Скелета схід-південь-схід і на схід.

Десять футів.

Злитки срібла в північній ямі. Знайдеш її, йдучи узліссям зі східного боку, за десять сажнів на південь від Чорної скелі, просто проти неї.

Зброю знайти легко, вона в піщаному горбі на північному кінці Північного мису, тримаючись на схід і на чверть румба до півночі.

Д. Ф.»

І все. Та хоч як це було коротко й незрозуміло для мене, але сквайра і доктора Лівсі записи ці захопили.

– Лівсі, – заявив сквайр, – вам треба негайно покинути вашу кляту лікарську практику. Завтра я вирушаю до Бристоля. За три тижні – та які там три тижні… за два тижні… за десять днів ми матимемо найкраще судно, сер, і найдобірніший екіпаж в Англії. Гокінс буде в нас юнгою. З тебе вийде неабиякий юнга, Гокінсе. Ви, Лівсі, – корабельний лікар. Я – адмірал. Ми візьмемо з собою Редрета, Джойса і Хантера. Погожий вітер швидко домчить нас до місця. Відшукати там скарб буде зовсім не важко. І в нас стане стільки грошей, що хоч їж їх, хоч купайся в них, хоч засипайся ними з головою…

– Трілоні, – відповів лікар, – я їду з вами. І ручуся за себе й за Джіма, що ми обидва виправдаємо ваше довір’я. Є тільки одна людина, якої я побоююсь.

– Хто це? – вигукнув сквайр. – Назвіть мені цього негідника, сер!

– Це ви, – відповів лікар. – Бо ви не можете тримати язика за зубами. Не тільки ми знаємо про ці папери. Розбійники, які вчинили напад на корчму цієї ночі, хоробрі, відчайдушні шибайголови, а решта, що лишалася на борту того вітрильника, – ще більші, насмілюся сказати. За всяку ціну вони намагатимуться здобути ці гроші. Жоден із нас не повинен ходити поодинці, поки ми не вийдемо в море. Я і Джім лишимося тут до від’їзду. Ви беріть з собою Джойса і Хантера і їдьте до Бристоля. І жоден із нас не повинен нікому казати ні слова про нашу знахідку.

– Лівсі, – відповів сквайр, – ви завжди маєте рацію. Я мовчатиму, як могила.