Читать книгу Острів Скарбів / Treasure Island - Роберт Луїс Стівенсон - Страница 17

Коли я поснідав, сквайр дав мені записку, адресовану Джонові Сільверу в «Підзорну Трубу», і сказав мені, що я легко знайду це місце, якщо йтиму вздовж доків і шукатиму маленьку таверну з великою мідною підзорною трубою над вивіскою. Я вирушив негайно, радіючи нагоді побачити ще раз кораблі й матросів. Я протискався крізь велику юрбу людей, які штовхалися між фургонів і паків з крамом, бо в доках у цей час був саме розпал роботи. Нарешті я розшукав потрібну мені таверну.

Вона була маленька, але досить затишна: вивіска недавно пофарбована, на вікнах акуратні червоні фіранки, підлога старанно посипана піском. Таверна була на розі. Обоє дверей були розчинені навстіж, і тому у просторій кімнаті з низькою стелею було досить світла, незважаючи на хмари тютюнового диму.

За столиками сиділи здебільшого моряки. Розмовляли вони так голосно, що я завмер у дверях, не наважуючись увійти.

Поки я стояв, з бокової кімнати вийшов чоловік, і з першого ж погляду я зрозумів, що то Довгий Джон. Ліва нога була в нього відтята по саме стегно. Під лівою пахвою він тримав милицю і орудував нею з дивовижною спритністю, підстрибуючи, мов птах, на кожному кроці. Був він дуже високий і міцний, з широким, наче окіст, пласким і блідим, але розумним і веселим обличчям. Йому, здавалося, було дуже весело. Насвистуючи, скакав він поміж столиками, жартував і злегка ляскав по плечах найулюбленіших своїх гостей.

Правду вам сказати, після перших же слів про Довгого Джона в листі сквайра Трілоні я потайки боявся, що це той самий одноногий моряк, якого я так довго виглядав у старому «Бенбоу». Але одного погляду на цього чоловіка було досить, щоб розвіялися всі мої підозри. Я бачив капітана, бачив Чорного Пса, бачив сліпого П’ю і гадав, що вже знаю, як виглядає пірат. Ні, морський розбійник не такий, як цей охайний і привітний господар.

Нарешті я зібрався з духом, переступив через поріг і пішов до Сільвера, що стояв, спираючись на милицю, і розмовляв з якимсь відвідувачем.

– Містер Сільвер, сер? – спитав я, подаючи йому записку.

– Так, хлопчику мій, – відгукнувся він. – Мене звуть Сільвером. А ти хто такий?

Побачивши лист від сквайра, він страшенно заметушився.

– Ого-го! – на весь голос проказав він, подаючи мені руку. – Розумію, розумію! Ти наш новий юнга! Радий тебе бачити.

І він затиснув мою руку в своїй широкій, міцній долоні.

Раптом якийсь відвідувач у віддаленому кутку швидко підвівся з місця і кинувся до дверей. Двері були біля нього, й він миттю опинився на вулиці. Але я звернув увагу на його поквапливість і з першого ж погляду впізнав його. Це був той самий чоловік з лискучим обличчям, без двох пальців на руці, що перший приходив до капітана в корчму «Адмірал Бенбоу».

– Гей, – закричав я, – тримайте його! Це Чорний Пес!

– Плював я, хто він такий, – відгукнувся Сільвер. – Але він не заплатив мені за випивку. Гаррі, біжи і схопи його!

Один з тих, що сиділи біля дверей, негайно схопився з місця і побіг наздоганяти втікача.

– Коли б він був навіть адмірал Гок, я й тоді змусив би його платити! – кричав Сільвер.

Потім, раптом відпустивши мою руку, спитав:

– То як його звуть? Ти сказав, Чорний… як далі?

– Пес, сер! – відповів я. – Хіба містер Трілоні не розказував вам про піратів? Це один з тих, що на нас напали.

– Що?! – заревів Сільвер. – У моєму домі! Бене, біжи на допомогу Гаррі. То це один з тих негідників?.. Це ти пив з ним, Моргане? А йди-но сюди.

Чоловік, якого він назвав Морганом, – старий, сивий моряк, з обличчям, неначе виточеним з червоного дерева, – покірливо вийшов наперед, жуючи тютюн.

– Ну, Моргане, – суворо спитав Довгий Джон, – ти бачив коли-небудь цього Чорного… як там його… Чорного Пса?

– Ніколи, сер, – відповів Морган, уклонившись.

– І навіть не чув його імені?

– Не чув.

– Слово честі, Томе Морган, це твоє щастя! – вигукнув корчмар. – Якщо ти плутатимешся з такою наволоччю, ноги твоєї більше не буде в моєму домі. Запам’ятай це. А про що ж він з тобою говорив?

– Не пригадую точно, сер, – відповів Морган.

– А що в тебе на плечах – голова чи пивний казан? – закричав Довгий Джон. – Чули? Він не пригадує точно! Може, ти не пригадуєш точно, з ким навіть розмовляв, га? Ну, говори, про що ви там базікали – про подорожі, про капітанів, про кораблі? Викладай! Про що ви базікали?

– Ми гомоніли про кілювання, – відповів Морган.

– Про кілювання, кажеш? Дуже підходяща штука, особливо для тебе. Ну гаразд, відчалюй на своє місце, Томе…

Коли Морган знову сів за свій столик, Сільвер таємничо нахилився до мого вуха і конфіденційно прошепотів:

– Чесний чолов’яга цей Том Морган, тільки страшенно дурний. А тепер, – сказав він уже голосно, – пригадаймо… Чорний Пес… Ні, не знаю такого імені. І все-таки я десь бачив цього негідника. Ага!.. Він, здається, частенько заходив сюди зі сліпим жебраком.

– Так, так, це був він! – вигукнув я. – Я знав і того сліпого. Його звали П’ю.

– Правильно! – вигукнув Сільвер, на цей раз дуже схвильований. – П’ю! Саме так його і звали. На вигляд він був справжнім пройдисвітом! Якщо ми тепер спіймаємо цього Чорного Пса, ото буде радість для капітана Трілоні! У Бена добрі ноги. Небагато моряків бігають краще за Бена. Від нього він не втече, от повір мені. Що він тут базікав про кілювання? Я його самого протягну під кілем…

Вигукуючи ці фрази, Сільвер без упину стрибав по таверні на своїй милиці, вдаряв по столах долонею і виявляв таке обурення, що, мабуть, переконав би в своїй щирості найнедовірливішого суддю чи поліцая.

Мої підозри виникли знову, коли я побачив Чорного Пса у «Підзорній Трубі», а тому я пильно стежив за кухарем. Та він був занадто розумний, винахідливий і спритний, як на мене.

Отже, коли обидва посланці повернулися захекані й оголосили, що загубили сліди Чорного Пса в юрбі, а господар корчми страшенно вилаяв їх, – я вже сам готовий був ручитися за непричетність Довгого Джона Сільвера до піратів.

– Послухай, Гокінсе, – сказав він, – для мене ця історія може скінчитися дуже погано. Ну що подумає про мене капітан Трілоні? Цей клятий бандит сидів у моєму власному домі і пив мій ром! А потім приходиш ти і кажеш мені, що він з розбійницької зграї. І все-таки він втікає в мене прямо з-під рук. Ти, Гокінсе, повинен підтримати мене перед капітаном Трілоні. Ти молодий, але тебе не проведеш. Ти не з дурних. Я це побачив одразу, як тільки ти увійшов сюди. Ну сам подумай: що міг зробити я, каліка на дерев’янці? Коли б я був на коні, як колись, він би від мене не втік, я б йому показав!.. Але тепер…

Та раптом він замовк і широко розкрив рота, ніби щось пригадавши.

– А гроші?! – прогримів він. – За три кварти рому! Хай йому чорт, я ж зовсім забув про гроші!

І, впавши на лаву, він почав так реготати, що з очей в нього потекли сльози. Дивлячись на нього, я теж не зміг утриматися від сміху, і ми обидва зареготали на всю корчму.

– Ну й тюлень же я! – сказав він нарешті, витираючи щоки. – З нас, бачу, вийде добра парочка, Гокінсе. Адже я й зараз юнга в душі. А проте, треба йти. Обов’язок є обов’язок, браття. Я тільки надіну свого старого трикутного капелюха, і ми підемо разом до капітана Трілоні доповісти йому про цю приключку. А справа ця серйозна, Гокінсе. І, треба визнати, вона не робить особливої честі ні тобі, ні мені. Так, так. Ні тобі, ні мені. Обидва ми дали маху. Але, чорти б його вхопили, як здорово він піддурив мене з цими грошима!

І він знову зареготав так щиро, що хоч я і не розумів, з чого тут, власне, сміятися, але мимоволі приєднався до нього.

Ми пішли вздовж набережної, і скоро я переконався, що Сільвер дуже цікавий співбесідник. Про кожен корабель, повз який ми проходили, він розповідав безліч цікавих мені речей: як зроблено його вітрила, скільки він може взяти вантажу, з якої країни прибув. Він пояснював мені, що зараз робиться в порту: одне судно розвантажується, друге, навпаки, – вантажать, а он те, третє, вже готується до відплиття. Мову свою він пересипав бувальщинами та моряцькими слівцями, які повторював по кілька разів, щоб я їх добре запам’ятав. І я справді почав розуміти, що Сільвер – один із найкращих товаришів у плаванні.