Читать книгу Острів Скарбів / Treasure Island - Роберт Луїс Стівенсон - Страница 9

Я, звісно, не гаючись розповів матері все, що знав і що, певно, слід було б розповісти значно раніше. Нам стало ясно, що ми опинилися в небезпечному становищі.

Частина капітанових грошей – якщо тільки в нього були якісь гроші – безперечно, належала нам. Але важко було повірити, що корабельні товариші нашого капітана, а особливо два типи, яких я бачив, – Чорний Пес та сліпий жебрак, – згодилися б віддати свою здобич за борги покійного. Наказ капітана сісти на коня і мчати по доктора Лівсі я виконати не міг: для цього б довелося залишити матір саму, без усякого захисту. Про це не могло бути й мови. Але нам здавалося, що й лишатися тут теж не можна: тривогою сповнювало нас навіть падіння вугілля на залізну решітку в огнищі, навіть цокання нашого годинника. Скрізь нам вчувалися чиїсь кроки, ніби хтось до нас підходив.

Мертве тіло капітана на підлозі загальної кімнати й думки про те, що клятий сліпий жебрак блукає десь поблизу і щохвилини може повернутися, – все це сповнювало мене неймовірним жахом. Треба було негайно щось робити. І ми наважилися піти разом шукати допомоги в сусідньому селі. Сказано – зроблено. Навіть не одягаючись, побігли ми в темінь і холодний туман.

Села від нас не було видно, але воно було недалеко, всього за кількасот ярдів від нашого дому, на другому боці сусідньої затоки. Мене дуже підбадьорювало, що йти треба було не в той бік, звідки з’явився сліпий і куди він, очевидно, повернувся. Йшли ми недовго, хоч не раз зупинялися, прислухаючись. Але довкола не чути було нічого підозрілого: тільки глухо шуміли хвилі та крякали в лісі ворони.

Коли ми дісталися до села, там по хатах уже засвітили свічки. Ніколи не забуду, як я зрадів, побачивши жовте світло у дверях і вікнах. Але виявилося, що, крім цього світла, ми тут не змогли отримати ніякої іншої допомоги. Бо – ви скажете, що ці люди мали самі себе соромитися, – жодна жива душа не погоджувалася піти з нами до «Адмірала Бенбоу».

Що докладніше ми розповідали про наше нещастя, то ревніше старе й мале в цьому селі ховалося кожне у свій куток. Ім’я капітана Флінта, мені зовсім незнайоме, добре було відоме багатьом жителям села і сповнювало їх жахом. Деякі з них пригадали, як одного разу, працюючи в полі, поблизу «Адмірала Бенбоу», вони побачили на дорозі кількох чужинців, яких прийняли за контрабандистів, і одразу ж порозбігалися по домівках, щоб міцніше позачиняти двері. Один чоловік бачив навіть невеличке суденце в затоці, що носить назву Лігво Кіттове. Тому навіть сама згадка про товаришів капітана лякала їх до смерті. Коротше кажучи, знайшлося кілька сміливців, які згоджувалися їхати по доктора Лівсі (їхати до нього треба було в іншому напрямку), але ніхто не хотів допомогти нам оборонити корчму.

Кажуть, боягузливість заразлива. Але суперечки і сварка, навпаки, можуть породити й велику сміливість. Отже, вислухавши всі розмови селян, моя мати раптом виголосила цілу промову. Вона заявила, що не хоче втрачати гроші, які належать її осиротілому синові.

– Якщо ви всі боїтеся, – сказала вона, – то Джім і я не з таких. Ми повернемося тією ж дорогою. Сором вам, таким здоровенним чолов’ягам з курячими серцями! Ми відкриємо ту скриню, хоч би це коштувало нам життя… Буду дуже вдячна, якщо ви дозволите взяти вашу сумку, місіс Крослі: ми принесемо в ній наші законні гроші.

Я, звичайно, заявив, що піду разом з матір’ю, і, звичайно, всі закричали, що ми божевільні. Але навіть і тоді жоден з чоловіків не наважився нас супроводити. Все, що вони зробили, – це дали мені заряджений пістолет на випадок нападу та обіцяли, що триматимуть напоготові осідланих коней, щоб ми могли втекти, якщо розбійники нас переслідуватимуть. А один юнак поїхав верхи до лікаря по збройну допомогу.

Шалено калатало моє серце, коли ми удвох вночі вирушили в цю небезпечну путь. Повний місяць уже сходив у небі і червонуватим світлом проглядав крізь туман. Це змусило нас ще більше поспішати, бо ясно було, що поки ми повернемось, буде вже видно, як удень, і мерзотники можуть побачити нас. Нечутно й швидко пробиралися ми під парканами, але нічого не помітили, що могло б посилити наш страх.

Нарешті, на превелику нашу радість, двері «Адмірала Бенбоу» зачинилися за нами. Відразу ж я засунув засув. Хвилину ми постояли в темряві, віддихуючись, самітні в цьому будинку, де лежало тіло мертвого капітана. Потім моя мати взяла свічку в буфеті, і, тримаючись за руки, ми рушили до загальної кімнати. Капітан лежав, як ми його й залишили, на спині, з розплющеними очима, відкинувши одну руку.

– Опусти штори, Джіме, – прошепотіла мати. – Вони можуть підглядати… А тепер, – вела вона далі, коли я опустив штори, – нам треба знайти ключа від скрині… Та от хто ж тільки наважиться доторкнутись до покійника…

І вона навіть схлипнула при цих словах.

Я відразу став навколішки. На підлозі біля руки капітана лежало маленьке паперове кружальце, вимазане з одного боку чимсь чорним. Я не сумнівався, що то й була чорна мітка. Взявши в руки папірець, я побачив, що на другому його боці написано дуже гарним почерком коротке послання: «Маєш час до десятої години вечора».

– Вони прийдуть о десятій, мамо, – сказав я.

І в ту ж мить почав бити наш старий годинник. Ми страшенно злякалися цих раптових звуків, але, на наше щастя, пробило тільки шосту.

– Ну, Джіме, – сказала мати, – шукай ключа.

Я обшукав кишені капітана одну по одній. Кілька дрібних монет, наперсток, нитки, велика голка, брусок пресованого тютюну, надкушений з одного краю, ніж з кривим держаком, кишеньковий компас, кресало – оце й усе, що там було. Я почав уже впадати в розпач…

– Може, він на шиї? – сказала мати.

Переборюючи огиду, я розірвав комір капітанової сорочки. І справді, на просмоленій шворці, яку я відразу ж перерізав знайденим ножем, висів ключ.

Ми зраділи й побігли нагору, до маленької кімнати, де жив капітан і де від самого дня його приїзду стояла скриня. Зовні вона була звичайною моряцькою скринею. На кришці було випалено літеру «Б», а кути стерті й побиті так, наче ця скриня відслужила довгу і тяжку службу.

– Дай мені ключа, – сказала мати.

Замок був дуже тугий, але вона відімкнула його і відкинула віко в одну мить.

Міцний запах тютюну й дьогтю війнув на нас. Насамперед ми побачили новий, старанно вичищений і акуратно складений костюм. Мати сказала, що цей костюм, мабуть, ще ніхто ніколи не одягав. Під костюмом лежала всяка всячина: квадрант, бляшаний кухоль, кілька плиток тютюну, дві пари чудових пістолетів, злиток чистого срібла, старовинний іспанський годинник, кілька дрібничок, не дуже цінних, але переважно закордонного виробництва, два оправлені міддю компаси і п’ять чи шість химерних вест-індійських черепашок. Частенько після того я розмірковував, що змушувало капітана тягати з собою ці мушлі у мандрівному, злочинному й тривожному житті.

Але, крім срібла та дрібничок, ми не знайшли нічого цінного. А нам потрібні були гроші, тільки гроші. На самому споді лежав старий морський плащ, білий від морської солі. Мати нетерпляче відкинула його, і ми побачили інші речі, що лежали в скрині: загорнутий у церату згорток, де, очевидно, лежали папери, і полотняний мішечок, в якому, судячи з того, як він дзвенів, було золото.

– Я доведу цим негідникам, що я чесна жінка, – сказала моя мати. – Я візьму все, що мені належить, але ні фартинга більше. Тримай торбу місіс Кросслі!

І вона почала відраховувати гроші з капітанового запасу, перекладаючи їх із моряцького мішка в торбу. То була довга й непроста справа, бо тут були зібрані й перемішані монети найрізноманітніших країн і карбування: і дублони, і луїдори, і гінеї, і піастри, і ще якісь невідомі мені. Гіней було найменше, а мати вміла лічити тільки гінеї.

Коли ми майже наполовину закінчили наші рахунки, я раптом схопив матір за руку, бо почув у тихому морозяному повітрі звук, що від нього в мене кров у жилах захолонула – стукіт палиці по замерзлій дорозі. Звук цей щораз ближчав. Ми затамували подих. Потім пролунав різкий удар палицею в двері корчми. Хтось почав повертати дверну ручку, засув заскрипів: злидень намагався увійти. А потім запанувала тиша і всередині дому, і ззовні. Нарешті ми знову почули постукування палиці. Не можна й змалювати нашу радість, коли цей стукіт почав поволі віддалятись і зрештою зовсім завмер.

– Мамо, – прошепотів я, – берімо все й тікаймо.

Я був певен, що зачинені двері здалися сліпому підозрілими, і він пішов, щоб накликати на наші голови все осине гніздо. І як же я радів, що здогадався закрити засув! Цього ніколи не зрозуміє той, хто не бачив того страшного сліпого.

Але мати, хоч і злякалася, не згоджувалася взяти анітрохи більше, ніж їй заборгував капітан. Однак вона рішуче відмовлялася задовольнитися й меншим. Вона повторювала, що ще й сьомої немає і в нас ще багато часу. Вона знає свої права і не поступиться. Поки я сперечався з нею, з-за горба пролунав короткий приглушений свист.

Цього було досить – навіть більше, ніж досить.

– Я візьму те, що встигла відрахувати, – сказала вона, зриваючись на ноги.

– А я захоплю ще й це, щоб зрівняти рахунок, – додав я, хапаючи цератяний згорток.

За хвилину ми вже навпомацки спускалися по сходах, залишивши свічку біля порожньої скрині. А ще за хвилину ми розчинили двері й прожогом кинулися втікати. Не можна було гаяти й хвилини. Туман швидко розвіювався. Місяць уже ясно світив над землею. І тільки на самісінькому дні ярка та навколо корчми звисала тонка завіса туману, ніби для того, щоб ми могли сховатися в ньому на початку нашої втечі. Але вже напівдорозі до села ми неминуче мали потрапити в смугу місячного світла. Та це ще було не все. Ми раптом почули поквапливі кроки кількох людей, що підходили до корчми. Ми озирнулись і побачили рухливий вогник. Отже, один з невідомих ніс ліхтар.

– Любий мій, – раптом прошепотіла мати, – бери гроші й тікай. Я відчуваю, що зараз знепритомнію…

Я думав, що прийшов кінець нам обом. Як я проклинав лякливість наших сусідів! Як я дорікав бідолашній матері за її чесність та жадібність, за її колишню відчайдушну рішучість і теперішнє слабосилля!

На щастя, ми були саме біля містка. Я допоміг матері зійти вниз, до струмка. Там вона раптом важко зітхнула і впала мені на руки. Не знаю, звідки я знайшов сили, але мені пощастило підтягти її під місток. Боюсь, що зробив це я не дуже ніжно. Далі я тягти її не міг, бо місток був занадто низький і під ним можна було тільки повзти. Отже, тут нам довелося зупинитись. Мати лежала майже на видноті. Все це коїлося за кілька кроків од корчми.