Читать книгу Острів Скарбів / Treasure Island - Роберт Луїс Стівенсон - Страница 7

Опівдні я приніс капітанові холодного питва та ліки. Він лежав нерухомо в тій самій позі, як ми його залишили, тільки трохи підвівшись; здавалося, він був слабий і водночас дуже збуджений.

– Джіме, – сказав він, – тільки ти тут чогось вартий. Ти знаєш, що я завжди добре ставився до тебе. Я ж тобі щомісяця давав срібний чотирипенсовик. А тепер бачиш, друже, як мені погано, і всі покинули мене! Джіме, ти ж принесеш мені чарочку рому, принесеш, хлопчику?

– Лікар… – почав було я.

Але він люто, хоч і слабким голосом, почав лаяти лікаря.

– Всі лікарі – телепні! – сказав він. – А цей ваш лікар, ну хіба ж він знає моряків? Я бував у місцях, де пече, мов у гарячій смолі, де люди так і падали від пропасниці, а землетруси розгойдували грішну землю, неначе морську хвилю. Що твій лікар знає про ці краї? Я жив тільки ромом, так, ромом, кажу тобі! Він був мені за їжу і воду, за товариша й жінку. І коли я зараз не ковтну рому, мене викине на берег, мов старе розбите судно. Моя кров упаде тоді на тебе, Джіме, і на оту підтирачку, отого лікаря… І він знову вибухнув лайкою.

– Дивись, Джіме, як тремтять мої пальці, – благально мовив він. – Я не можу втримати їх так, щоб вони не тремтіли. За цілісінький день я ж ні краплини не випив! Цей лікар – дурень, запевняю тебе. Якщо я не ковтну рому, Джіме, мені ввижатимуться різні страхіття. Я вже й так бачив їх, їй-богу! Бачив старого Флінта в кутку, отам, за тобою. Бачив його ясно, мов живого. А якщо знову їх побачу, то мучитимусь, наче Каїн. Таж сам твій лікар казав, що одна склянка мені не зашкодить. Я дам тобі золоту гінею за одну чарчину, Джіме.

Він канючив усе наполегливіше і був такий збуджений, що я почав побоюватися за свого батька, якому в той день було дуже погано і який потребував цілковитого спокою. Крім того, мене переконали слова лікаря, що їх тепер повторив капітан.

– Не треба мені ваших грошей, – сказав я, ображений, що мені пропонують хабара. – Заплатіть хоча б за те, що ви винні моєму батькові. Я принесу вам склянку, але це буде остання.

Я приніс склянку рому. Він жадібно схопив її і випив одним духом.

– Гей, гей, – промовив, – отепер мені трохи покращало. Послухай, друже, лікар не казав, скільки я валятимусь на оцій старій койці?

– Принаймні тиждень, – відповів я.

– Хай його грім пальне! – вигукнув капітан. – Тиждень! Не можу цього я собі дозволити: вони встигнуть до того часу прислати мені чорну мітку. Негідники вже натрапили на мій слід. Марнотратники, ледарі, своє не зберегли, а тепер ганяються за чужим! Хіба ж так справжні моряки роблять? От узяти мене: я людина ощадлива, ніколи не тринькав гроші, ніколи їх не губив. Я зумію знов обдурити їх! Не страшні вони мені! Відчалю від цього рифу, братику, і знову пошию їх у дурні.

Говорячи це, він заледве підвівся з ліжка і сперся на моє плече з такою силою, що я мало не закричав. Раптом його ноги, мов колоди, опустилися на підлогу. Погрози ніяк не відповідали тому слабкому голосу, яким він їх виголошував.

Сівши на край ліжка, він довго віддихувався.

– Цей лікар мене доконав, – пробурмотів урешті. – У вухах дзвенить… Допоможи мені лягти…

Але перш ніж я взявся допомагати, він упав на спину і на якийсь час замовк.

– Джіме, – сказав він нарешті, – ти бачив сьогодні того моряка?

– Чорного Пса? – спитав я.

– Атож, Чорного Пса, – відповів він. – То дуже поганий чоловік, але ті, що послали його, ще гірші. Слухай: якщо мені не пощастить вибратися звідси й вони надішлють мені чорну мітку, то знай, що вони полюють на мою скриню. Сідай тоді на коня… Ти ж умієш їздити верхи, правда? Сідай, кажу, тоді на коня й жени щодуху… Ну, тепер мені все одно… Мчи хоч до цього лікаря, до того телепня, й перекажи йому, щоб він свистів усіх нагору – суддів там і різних присяжних – і накрив би тут, на борту «Адмірала Бенбоу», всю стару зграю Флінта, всіх до єдиного, скільки їх ще лишилося живими. Я був першим штурманом старого Флінта. Першим штурманом! І тільки я знаю те місце. Він сам усе передав мені в Саванні, коли лежав при смерті, як ось я тепер. Але ти не зчиняй галасу, поки вони не надішлють мені чорної мітки. Чи поки не побачиш знову цього Чорного Пca або моряка на одній нозі. Одноногого моряка, Джіме, бійся найдужче!

– А що це за чорна мітка, капітане? – спитав я.

– Це виклик, друже, так би мовити, повістка на суд. Коли її пришлють, я тобі скажу. Ти тільки не проґав їх, Джіме, і я все поділю з тобою порівну, слово честі…

Язик у нього почав заплітатися, голос послабшав. Я дав йому ліків, і він випив їх покірливо, мов дитина, сказавши:

– Якщо коли-небудь якийсь моряк потребував ліків, то це я.

Зрештою він забувся важким, безтямним сном, і я вийшов.

Що я робив би, коли б усе йшло гаразд, не знаю. Очевидно, розповів би про все лікареві, бо смертельно боявся, що капітан пошкодує про свою відвертість і приб’є мене.

Але обставини склалися інакше. Увечері раптово помер мій батько, і ми забули про все інше. Велике сімейне горе, відвідування сусідів, похорон і різні господарські турботи так закрутили мене, що в мене не було часу ні думати про капітана, ні боятися його.

Наступного ранку він зійшов униз і пообідав, як завжди. Їв мало, зате багато пив. Гадаю, він випив рому навіть більше, ніж звичайно, бо сам хазяйнував біля буфета і при цьому так сердито сопів, що ніхто не наважувався йому суперечити. Вночі, напередодні похорону, він був так само п’яний, як і завжди. Огидно було слухати його розгнуздану, дику пісню в нашому сумному домі. І хоч він був дуже слабий, ми всі до смерті боялися його. А лікар у той час був далеко: його несподівано викликали до пацієнта за багато миль звідси, і він не з’являвся поблизу нашого будинку після смерті мого батька.

Я сказав, що капітан був слабий. І справді, здавалося, що він дедалі слабшає, а не одужує. Важко пересувався по сходах, знову й знову ходив із загальної кімнати до буфета й назад. Іноді вистромляв носа з дверей – відчути запах моря, – тримаючись при цьому за стіну, щоб не впасти. Дихав важко й швидко, як людина, що здирається на круту гору.

Тепер він уже не заговорював до мене і, мабуть, зовсім забув про свою відвертість, хоч став ще буйнішим і, незважаючи на свою слабість, ще лютішим, ніж будь-коли. Напившись, він витягав кортик і клав його перед собою на столі. Але разом з тим майже не звертав уваги на людей і, здавалося, весь час був заглиблений у свої думки та примарні видіння. Якось, на превелике наше здивування, навіть почав мугикати якусь сільську любовну пісеньку, що він її чув, мабуть, замолоду, коли ще не почав блукати по морях.

Такі ото були наші справи, коли через день після похорону, – день був похмурий, туманний і морозяний, – годині о третій пополудні, я вийшов за двері і став на порозі, сповнений сумних згадок про свого батька. І раптом побачив, що хтось поволі йде по дорозі. Чоловік був, очевидно, сліпий, бо намацував дорогу перед собою палицею. Над очима й носом у нього нависав зелений щиток. Згорблений чи то від старості, чи то від слабкості, закутаний у старий подертий морський плащ з каптуром, що зовсім ховав обриси його тіла. Ніколи в своєму житті я не бачив потворнішої постаті. Перед корчмою він зупинився і співучим голосом промовив, ні до кого не звертаючись:

– Чи не скаже який добрий друг бідному сліпому, що втратив свій дорогоцінний зір, доблесно захищаючи свою батьківщину Англію, – благослови, Боже, короля Георга, – чи не скаже хтось цьому сліпому, де і в якій частині країни він зараз перебуває?

– Ви стоїте перед корчмою «Адмірал Бенбоу», в бухті Чорного Горба, добрий чоловіче, – відгукнувся я.

– Я чую голос, – мовив він, – юний голос. Дайте мені вашу руку, мій любий юний друже, і проведіть мене в цей дім.

Я подав йому руку, і ця жахлива безока потвора з таким солодким голосом стисла її, мов лещатами. Я так злякався, що спробував видертись і втекти. Але сліпий притяг мене щільно до себе єдиним порухом руки.

– А тепер, хлопче, – сказав він, – веди мене до капітана.

– Сер, – благав я, – слово честі, я не смію.

– Он як! – осміхнувся він. – Не смієш? Веди негайно, або я зламаю тобі руку.

І, кажучи це, він так повернув мені руку, що я скрикнув.

– Сер, – сказав я, – не за себе я боюся, а за вас. Капітан тепер не такий, яким був колись. Він сидить з оголеним кортиком. Один джентльмен уже приходив до нього і…

– Ану, йди! – перебив він мене.

Ніколи ще не чув я голосу такого жорстокого, холодного й огидного, як у того сліпого. Голос цей налякав мене більше, ніж біль. Я відразу підкорився і повів його просто до загальної кімнати, де сидів наш хворий старий пірат, очманілий від рому.

Сліпий вчепився за мене своїми залізними пальцями. Він наліг на мене всією своєю вагою, і я ледве тримався на ногах.

– Веди мене просто до нього і, коли він зможе побачити мене, крикни: «Ось ваш приятель, Біллі!» А якщо не крикнеш, то я ось що зроблю!

І він знову так стиснув мені руку, що я мало не знепритомнів. Після всього цього я був такий наляканий сліпим жебраком, що забув свій страх перед капітаном і, розчинивши двері загальної кімнати, вигукнув те, що наказав сліпий.

Бідолашний капітан підвів очі й відразу протверезів. На обличчі його відбився навіть не переляк, а смертельна мука. Він спробував було підвестись, але, очевидно, вже мало сил лишилося в його тілі.

– Нічого, Біллі, сиди як сидиш, – сказав жебрак. – Хоч я й не можу бачити, але чую, як тремтять твої пальці. Діло насамперед. Дай свою праву руку. Хлопче, візьми його руку й піднеси її ближче до моєї правиці.

Ми обидва слухняно підкорилися йому. Я побачив, як сліпий переклав щось із своєї руки, в якій тримав палицю, в долоню капітана, що миттю стиснулася в кулак.

– Отже, зроблено, – сказав сліпець. З цими словами він відпустив мене і з неймовірною для сліпого точністю й швидкістю вислизнув із загальної кімнати надвір. Я все ще стояв нерухомо, прислухаючись, як по дорозі щораз далі й далі стукотить його палиця.

Минув якийсь час, поки ми з капітаном трохи отямились. І тоді тільки я помітив, що все ще тримаю в своїх руках його кулак. Раптом він висмикнув руку і глянув на те, що в нього було затиснуте в долоні.

– О десятій годині! – вигукнув він. – Лишилося шість годин. Час іще є. – І зірвався на ноги. Але заточився і схопився за горло. Так стояв якусь мить, похитуючись з боку на бік, а потім, неприродно крикнувши, упав, мов сніп, на підлогу.

Я одразу кинувся до нього, гукаючи матір, та було пізно. Капітан раптово помер від апоплексичного удару. І дивно: я ніколи не любив цього чоловіка, хоч останнім часом і почав жаліти його, але, побачивши його мертвим, вибухнув цілою зливою сліз. Це була друга смерть, що сталася в мене на очах, і смуток після першої був іще свіжий у моєму серці.