Читать книгу Мандрівки близькі і далекі - Роман Іваничук - Страница 3

Ох і мчали Фебові коні, ох і мчали мої залубні – напевне, ні в кого так не неслися – і над проваллями проскакували, і на зсувах вряди-годи перекидалися, та завжди виносили їх борзі на вчовганий тракт, а руки мої, що тримали віжки, міцнішали, і ставав я впевненіший у собі та водночас щораз пильніше дослухався до голосу мого незримого керманича. Хто то був: сивоголовий Феб чи моє власне сумління, відчайдушність чи обережність, сміливість чи страх – я весь час відчував, як чиясь тепла долоня тихо лягає на моє зап’ястя, стримуючи або ж спонукуючи, і я таки знав, хто витає наді мною.

Того, хто читатиме ці спогади, може здивувати, що я не згадую про матір, оскільки весь час веду мову про стосунки з батьком, аналізую їх, намагаюся знайти в них винятковий позитив, – тож хочу запевнити читача, що підозри в моїй байдужості до мами, якби в когось виникли, не мали б жодних підстав: я, найменший серед дітей, був маминим мазунчиком – «мізинчиком», як вона мене називала; її любов до мене, а моя до неї спосилалася на нас самим Господом – готова, досконала, сповнена найніжніших почуттів, прив’язаності, відданості, нероздільності, проте я ніколи не осмислював ні маминої, ні своєї любові, ніколи не брав її під лінзу свідомості для дослідів; любов наша була немов повітря: кожної миті необхідна і, зрештою, непомітна.

А батько стояв неначе збоку – оберегом мого життя, контролем моєї поведінки, кодексом правил, за якими – і тільки за ними – я повинен був учитися жити; батько був суворий і непоступливий, коли йшлося про міру порядності того чи іншого вчинку, коли ставились на пробу моралі такі категорії як чесність, чемність, гордість; він возвисив переді мною на найвищий п’єдестал пошанівку мою націю, яка мені передалась як спадок предків, і від неї не можна відмовитись ні заради вигоди, ні через злидні: обов’язкова моя присутність у моїй нації мала бути для мене солодким прокляттям.

Батько ніколи не пестив мене, рідко бавився зі мною, методично витолочував у моїй натурі бур’янці брехливості, двоєдушності, самозакоханості, пристосовництва – витолочував ґрунтовно й безжалісно, щоб ніколи більше не проростали; він без упину чогось навчав, а коли я не все сприймав або був неуважний, карав мене найжорстокішою і найзневажливішою фразою, в якій, проте, ховалася пекельна бомба сміху:

«Дурний тебе піп хрестив!»

Ця фраза була для мене одночасно образливою і потішною, смішною, але й прикрою, бо стосувалася вона не тільки мене, а й старенького отця Вергуна з Дебеславець, який насправді хрестив мене і якого я любив… «Телень-телень!» – вривається на нашу з батьком дорогу розкішна бричка з відкидним сидінням; фірман-дяк вправно розвертає повоза на подвір’ї, сходить з брички ветхий, згорблений священик, який посідає в моєму маленькому духовному світі друге місце після Бога; отець Вергун весело вітається, батько обнімає отця й проводить до хати, а я киплю в душі від гніву на таку фальшивість; адже називав, таки називав мій батько його всечесність дурнем! Священик, спітнілий з дороги, просить подати води, я – щоб викупити батькову провину – підношу йому цілу коновку й отримую замість подяки вибух гомеричного сміху. Це бентежить мене, але і втішає одночасно: отець Вергун від сміху аж схлипує, я й не здогадуюся навіть, які тяжкі фізичні муки справляє панотцеві той сміх… Одного разу мало не довів його до погибелі: на престольний празник після розкішного обіду, який затягнувся до ночі, я – не наїджений, а напханий, мов качка, – вголос заявив при гостях, що не піду спати, бо ще не вечеряв. «Як то?!» – видивився отець, вражений моєю ненажерливістю. «Бо я ще не їв кулеші з молоком!» Бідний священик ледве відхлипався від сміху. «Телень-телень…»

Мої стосунки з батьком не були легкими, та, оскільки я вважав його найвищим для себе авторитетом, намагався віднайти в них тепло і коли знаходив – а його було повно, мов бісеру, розсипаного в поведінці, вчинках, мові, тільки треба вміти побачити ті блискітки доброти й спіймати їх, бо вони розкочувалися й губилися в глибоких ритвинах батькової суворості, – і те знайдене: чи то доторк долоні до мого тімені перед світанком на святі сливового повидла, чи ласкавий помах руки на Святий вечір, який виганяв нас з хати на санну дорогу до бабусі, чи то каяття перед Сивком за жорстокість або скупа росина сльози в кутику ока під час прощання на вокзалі – все те було для мене незмірно дороге не тільки як чиста батьківська любов, а ще й як усвідомлення того, що батькова суворість проросла на справжній доброті й через те ставала вона для мене не менш дорогою, ніж материна ніжність.

Не стало батька. Надто тяжко пережив він арешт мого брата, надто страшні й тривожні ночі довелось перетерпіти протягом багатьох років, а останнім келихом отрути було для нього моє виключення з університету. Коли я повернувся з армії, батька вже поховали: доволі молодим допав він із святвечірньою кутею до бабусі, мав усього п’ятдесят шість літ. Проте я й нині, вже на десять років старший за батька, все ще відчуваю себе дитиною, коли він приходить у мій спогадний світ або уві сни, бо помер мій вітець у глибокій старості жалю за Євгеном, який поневірявся в ґулаґах, і за мною, викинутим за межу науки… Хай його смерть залишається на совісті негідника, про якого я вже писав у попередній книзі спогадів, добравши для нього псевдонім «Панчишин». А не кається й досі каналія, мало того: з його нечестивих уст й далі бризкає на мене ядуча слина ненависті. Можливо, доведеться мені розшифрувати псевдонім й заявити на злодія в суд – живі ж іще свідки більшовицьких розправ у Львівському університеті 1949–1952 років, ініціатором яких був він.

Я вернувся з армії після смерті Сталіна, відбувши найтруднішу в своєму житті чотирирічну подорож, під час якої набрався неабиякого життєвого досвіду, і був поновлений в університеті. Братові ж, який карався у воркутинських концтаборах, дозволили побачення з рідними.

Тоді я уздрів свою матір зовсім не тією, якою звик бачити дотепер: такої метаморфози я не сподівався. Завжди залежна від батька, надміру ніжна й податлива, вона стала враз суворою й рішучою, ніби в одну мить перебрала на себе батькові функції. Сказала, коли я приїхав на канікули після закінчення другого курсу:

«Поїдеш до Євгена».

Знаю, скільки зазнала вона вагань і мук, поки зважилася на таке рішення. Дорога до Воркути була тоді досить небезпечна – саме в цей час Берія повипускав з тюрем блатняків і вуркаганів, й мати свідомо йшла на ризик: або морально врятує старшого сина, або втратить фізично обох. Євген настійно вимагав побачення зі мною, і я здогадувався, що він робить це з однієї причини: щоб утвердились ми у своїй вірі в нього й цією вірою підтримали його в житті.

І я поїхав.

Нині нікого нічим не здивуєш: ми так швидко звикли до свободи, хай і убогої, що навіть не помічаємо її і, забувши про всі принади «світлого» минулого, по-блюзнірськи називаємо його добрими часами, а в ті «добрі часи» хрущовської відлиги ми щиро раділи з таких полегш, які нині здавалися б найтяжчою наругою; нам дозволені були побачення з каторжанами, які прожили в концтабірному пеклі щонайменше по десять літ, і з гуманних, звісно, міркувань управління залізницями відкрило пряме сполучення між Коломиєю і Воркутою, щоб «ощасливлені» батьки, сини і брати в’язнів могли без пересадок добиратися в пітьму заполярного кола до страждальців. Правда, невдовзі той поїзд зняли, бо підтверджував він, що найжорстокіший більшовицький терор відбувався саме на Прикарпатті, про що відразу заговорили українські еміґранти за кордоном. Та я ще ним – в один бік – скористався.

Наша сім’я тоді зовсім не мала грошей: матері пенсії після втрати годувальника не дали, бо ніде не працювала, а була молодою, я жив на стипендію, а сестра Наталка із своїм чоловіком щойно влаштувалися після інститутів на роботу – отож вони й відклали одну тисячу карбованців: їх мені вистачило на оплату дороги і ще трішки залишилося на харч. Я зашив ті гроші у підштанці, взяв квиток у загальний вагон, зайняв найвищу поличку, призначену для багажів, простелив на ній шинелю й вирушив у непевну дорогу.

П’ять діб трясся у смердючому, з блощицями, вагоні, та я був невибагливий після довгорічної служби в армії, і пахнув ще тоді мені паровозний терпкий дим; мав я в дорозі час для роздумів, бо спілкуватися з пасажирами, які весь час мінялися у загальному вагоні, не бажав, та й боявся спійматися на гачок якомусь базіці або провокаторові, а ще – протилежну багажну полицю зайняв під Москвою підозрілий тип, з виду блатняк, який вряди-годи позирав униз і когось там втішав: «Не серчай, керя, должно, со временем освободят», і я побоювався, що, як тільки вийду на якійсь станції за окропом, моє місце займуть, тому полишав своє дорожнє лігво лише при потребі, та й то тоді, коли мій сусід давав хропака.

Я лежав і весь час думав про Євгена, якого ми по-домашньому кликали Нуськом, і щораз чіткіше приходила до свідомості думка, що тієї людини, до якої їду, зовсім не знаю, бо востаннє бачив брата понад десять років тому, коли він з карабіном вийшов з дому в провесінню пітьму, залишивши зрозпачених батька й матір, а на мене й не глянув: ми ніколи не жили в мирі, й хоч ті антагоністичні стосунки між нами були дитячі, все ж не встигли перерости в мирні – дорослі, й ми фактично не знали один про одного нічого більше, крім того, що єсьмо братами й мусимо жити під одним дахом.

Хто ж він нині – Нусько, чи утвердиться в мені добра віра в нього під час зустрічі? Може, там на мене чекає зовсім чужа як зовні, так і внутрішньо людина: зарані постарілий, знищений чоловік, здеморалізований жебрак, злодій? Або ж озлоблений на весь світ мізантроп, який вважає тих, що на волі, сподленими рабами, пристосуванцями, зрадниками великої ідеї, а себе – героєм, якому належиться за муки особлива шана, а в слушний час, коли прийде воля, – плата високими посадами і владою? А може, став достойним мужем, який у тюрмі пройшов політичні університети й готовий решту життя присвятити боротьбі за незалежність України і за неї, якщо треба, й загинути? А може, він блатняк, сексот?.. Що могла виліпити з неповнолітнього юнака за десять років найтяжча у світі каторга? І я почав побоюватися: а що, як під час зустрічі не здобуду для себе брата, а втрачу назавжди?

Добре, але який нині я? Що Євген знає про мене? Що я знаю сам про себе?

За натурою я оптиміст: ця властивість характеру допомогла мені гідно витримати всі випробування долі й залишитися в розмаїтих, інколи й зовсім тяжких ситуаціях самим собою; я ніколи не ставав іншим, ніж є, не входив у будь-які ролі, які б не відповідали моїм уподобанням і світоглядові. З юності й до останнього часу непохитно вірив, що мій народ звільниться від окупантів і стане незалежним, – інакше я не зробив би того, що зробив, бо завжди вважав і досі вважаю свою письменницьку працю одробинним внеском у відвічний і неперервний процес нашого державотворення. Так, я ніколи не міняв своїх ідейних переконань, проте завжди застановлявся над тим, яку вибрати тактику на своєму полігоні боротьби; застосовував один раз таку, а вдруге іншу – й деколи тяжко помилявся.

В армії почав писати прозу: для новел вибирав здебільшого інтимні теми, у повістях заглиблювався у передвоєнне минуле, яке зафіксувалося в моїй дитячій пам’яті, – ті перші спроби були вправлянням у письменницькій каліграфії, – і майже нічого написаного в армії не опублікував; я старанно виробляв власний стиль і шукав точки опори, яка дала б мені можливість зупинитися й спокійно глянути на світ, який мене оточує, й збагнути, що і як можу в ньому вчинити.

Служба у післявоєнній совєтській армії, в якій панувала ейфорія переможців, зарозумілість, зверхність, нахабність сильного, ніяк не сприяла тому, щоб у моїй душі могла зародитися хоча б зернина надії на тогочасне здобуття незалежності; навпаки – ті рештки сподівань повсякчас і щораз то швидше вмирали разом з останніми бункерами УПА. Героїчна смерть наших бійців, масові арешти й депортації цивільного населення, моральні злами деяких борців, які потрапляли в більшовицькі лабети, аж ніяк не вселяли оптимізму, а все-таки він животів у мені, й саме він спонукав мене вибрати – з виглядом «облудної покірності», як мовив Іван Франко, – шлях лояльності. Імперія стояла міцна, як мур, українська революція розбилась об нього остаточно – підпільних структур для боротьби більше не існувало, тож залишався єдиний, леґальний, спосіб протесту. Та, щоб не знеособитися й не стати зомбі, сліпим знаряддям окупанта, ми, які вибрали цей шлях, мусили знайти для себе опертя саме в більшовицькій ідеології. Такою опорою став для мене, і не тільки для мене, Лєнін.

Ну, не скачіть, не накидайтеся на мене, шановні мітингові патріоти, не кажіть, що ви завжди ототожнювали усіх більшовицьких лідерів з бандою терористів; ми ж з вами певний час – за хрущовської відлиги і навіть під час перебудови Горбачова – диференціювали їх: ось це Бухарін, а це Сталін, це Риков, а це Молотов, а Скрипника всі ідеалізували, правда ж? Ну, а за Лєніна, в писаннях якого можна було знайти чимало проукраїнських демагогічних фраз, ми таки чіплялися; ми з ними йшли, як з перепусткою, у стан ворога, і хоч мені за «валенродизм» перепало з усіх боків, я ще раз кажу: будьте чесні і згадайте, як ви, ніколи не вірячи в ґеній Лєніна, спекулювали його псевдодемократичним фразерством!.. А втім, і творцеві цього терміна Адамові Міцкевичу перепало від самого Івана Франка, й, треба сказати, вельми несправедливо.

Арґументувати свою незгоду із сталінізмом в умовах тоталітарної системи, залишаючись при тому на волі, можна було тільки лєнінською фразеологією, та й за це чіпляли ярлик ревізіоніста, ну а хто б наважився тоді використовувати для протесту історію Грушевського або вчення Липинського? Та що говорити – згадаймо нашу першу просвітянську конференцію у Львові 1989 року, на якій виголосив доповідь Михайло Косів, – у кого міг би виникнути сумнів щодо національної порядності цієї людини? – й вона мала назву «Порадимося з Лєніним»!

Проте гра з лєнінізмом несла з собою потужну й тиху загрозу: помимо нашої волі (таке відбулося й зі мною в молодості) гуманний імідж вождя непомітно, проте методично туманив голови українській інтеліґенції, і, хоч ми всі знали, хто задушив УНР, хто потопив чорноморський флот, хто наказав вивезти хліб з України в Росію, спричинившись до першого канібальського голоду, – все ж намагалися відокремити Лєніна від його улюбленої креатури – «залізного Фелікса» і не дуже улюбленої, але ж ним створеної – Сталіна; від лютого терору, що його справляли буцімто за спиною вождя, навіть від знищення царської сім’ї… Міфом про Лєніна поволі почала утверджуватись ідея про добрі наміри революціонерів-комуністів: мовляв, якби він жив, не сталось би відомих катастроф; люди поступово призвичаювались до цієї облудної віри й відповідними цитатами з Лєніна оборонялися, коли їм закидали антирадянщину. Цей блуд поволі приростав до свідомості зовсім порядних і розумних людей, а декому вріс у душу навічно. Борис Олійник, наприклад, і сьогодні, коли всі злочини Лєніна вже розкриті, по-блюзнірськи ототожнює його з Христом, а Сталіна з Торквемадою, котрий, бачте, поглумився над наукою месії, – і без сорому стоїть український поет на комуністичних зборищах під портретами обох пролетарських вождів.

Отож із засміченою лєнінізмом свідомістю їхав я на побачення з братом-каторжанином, який ціле десятиліття прожив у пеклі лєнінсько-сталінських концтаборів.

…Аж за Вологдою обізвався до мене мій сусід з протилежної багажної полички.

«Керюха, довольно молчать, пробуй варенье, – він подав мені півлітровий слоїк з пахучими полуничними конфітурами, – маманя дала на дорогу… Кушай и не бойся меня, я не сука, я – честный вор. Но помни: больше энтим делом не занимаюсь, надоело, работаю, как все, и дело с концом».

Я аж тепер приглянувся до нього: мій сусід зовсім не скидався на вуркагана, хоч його манери й мова були явно блатняцькі, проте я за всю подальшу дорогу не відчув з його боку нахабства чи хамства – радше якусь надламаність, ніби жаль до себе самого.

Я піддався на розмову, признався, що їду на побачення з братом, який відбуває строк на шахті «Капітальній», – це признання нас зблизило, бо Вова теж віддубасив своє на цій шахті; з політичними не мав він жодних стосунків, то й не знав мого брата; до політичних ставився прихильно: то чесні люди, а що «бандьори» – що ж, якби не бандерівці, то й Воркута навіщо? Тут повно всілякого люду, кожен сидить за своє, «а мне то что, лишь бы человек был хороший».

Ми перетяли тайгу і їхали вже лісотундрою, залитою червінню іван-чаю; той кривавий колір навіював мені певні асоціації, і від цього ставало тоскно на душі: такі шалені простори, а призначені переважно для того, щоб мучити і вбивати тут людей… Обабіч колії де-не-де маячили рублені хатки, а людей не було видно, тільки на зупинках вривалася у вагони «вохра» – червонопогонники перевіряли документи; під пригнічений настрій в очі кидалося найгірше: ось поїзд відкинув, наче м’яча, якогось п’яного ґевала, і лежить він горілиць, а з носа б’є червоний фонтан; «это привычная картина, керя, зимой здеся замерзлые лежат, как бревна, слава Богу, настало лето, ужо и не темнеет… Эх, Воркута ты, Воркута, дальняя планета: десять месяцев зима, остальное лето!..»

«А ты хохмач, браток, – гостиницу спрашиваешь. Тут такие гостиницы, что лучше не суй носа. До завтра перебудешь у меня, а завтра твой братан все устроит, они же дружны между собой, сволочи», – говорив Вова, коли ми вже під’їжджали до Воркути.

Я не перечив і таким чином опинився у блатній компанії. Було навіть цікаво: увечері до Вови прийшли «кореші» з гітарами, пили, до півночі співали «Здесь, под небом чужим» і плакали, потім грали в карти й матюкали на чім світ радянську владу. Я сп’янів і звалився на брудний матрац, що лежав на долівці, втямив лише перед тим, як провалитися в сон, що треба лежати долілиць: у підштанцях були зашиті мої гроші…

Коли прокинувся, в кімнаті нікого не було, а двері – замкнуті. Я стривожився, але не залишалося нічого іншого – лише чекати. Перевірив документи: ста карбованців, вкладених у паспорт, не було. Я занепав духом: пропала та дрібка грошей, що залишилася мені на харч.

Втім, відчинилися двері, Вова втягнув до кімнати побитого до крові «кореша», пошпурив на стіл сто карбованців, потім повернув побитого до дверей і виштовхнув на сходи.

«Сволочь, – сплюнув Вова. – Ишь ты, ишо заманывает: взял, мол, малость в интеллигентика на похмелку… А ты ж гость мой! Господи, какая мразь… Но не серчай, браток».

І мені полегшало на душі. Так гарно полегшало: адже таки можна, можна зберегти честь і серед такої потолочі!.. Я відкинув усілякі непевні думки щодо Євгена: його ж виховував той самий батько, що й мене, і відбуває він каторгу серед політичних. Якщо Вова уцілів духовно в злочинному світі, то що вже говорити про Нуська!

У табірному бюро я отримав дозвіл на побачення, що мало відбутися лише наступного дня, тож мені нічого не залишалося іншого, як ночувати на вокзалі. Жахливо брудний з дороги, я зайшов до лазні, що навпроти шахти «Капітальної». Коли вийшов – сонце, яке весь час кружляло по небі, мов навіжене, вже котилося на заході понад обрієм, й це означало, що настає вечір, тобто кінець робочого дня.

Пронизливо загули на копрах гудки… І тут почувся собачий гавкіт: лютий, завзятий, ніби десь там, серед шахтових споруд, зустрілися дві тічні стаї й гризуться за самиць, впиваються іклами один одному в горла, шарпають, розривають, з’їдають; я не міг збагнути, що це означає, мене пройняло почуття небезпеки. Хотів був повернутися назад до лазні, але побачив, що на дерев’яних хідниках зупиняються чомусь перехожі; вони були збуджені й зацікавлені, як ті роззяви на першотравневих демонстраціях.

І врешті я уздрів…

З нутра шахтових забудівель вирушала колона одягнутих у чорні роби й бушлати людей з білими номерами на кашкетах, руках, спинах і колінах; попереду колони і з боків ішли з автоматами напереваги охоронники, які тримали на поворозках запінених і лютих вівчарок; чулися покрики, лайка, і вряди-годи виразно лунала команда: «Шаг влево, шаг вправо – стреляю без предупреждения!»

То йшли в’язні з роботи в бараки. Усі вони були начебто однакові на вигляд – безликі, сірі й знеособлені; оточені з усіх боків охоронниками й собаками, що гарчали, вили й кидалися на крайніх, чорні прямокутні колони гримотіли по бруку кирзаками й заходили у відкриту пащу залізних воріт, за якими на безмежжі тундрового простору протяглося місто бараків; тим колонам не було кінця, в’язні йшли тисячами, а може, й десятками тисяч, і десь серед них мусив бути мій брат. Та як я зміг би в цій безликій масі його догледіти; я стояв геть стетерілий, бо ніколи навіть думки не допускав, що так багато може бути на світі невільників – і не за часів фараонів чи монгольської навали, не в «оспіваних» ясирах, яких гнали до Перекопу кримські татари, а нині – після розгрому німецького фашизму, під час відбудови зруйнованих війною міст, в епоху університетів, творчих організацій, за життя Михайла Шолохова, Максима Рильського, Еріха Ремарка, в еру найвищого розвитку людського мозку – розщеплення атомного ядра!

Я не міг зрозуміти, навіщо державі стільки в’язнів, й коли усвідомив, що така їх кількість знаходиться лише на шахті «Капітальній», а подібних шахт й інших промислових об’єктів тисячі й тисячі, то здалася мені держава, основою якої є тюрма, абсурдною, примарною, навіть не державою – суцільним концтабором, що не має ніяких підстав для тривалого існування.

Але ж хто створив цього гігантського й потворного державного покруча, хто?..

І в цей мент спала мені полуда з віч: творцем його був Лєнін! Не Сталін, а саме Лєнін, в якому я, свідомо обманюючи себе, дошукувався елементів людяності. І я назавше втоптав задраповане флером гуманізму злочинне ім’я в грязюку, замішену ногами каторжан.

Не так давно, коли ґрунтовно студіював Біблію, готуючись до праці над романом «Євангеліє від Томи», прочитав я в Апокаліпсисі пророцтво загибелі цивілізованого світу, висловлене в алегорії:

«І бачив я іншого звіра, що виходив із землі і мав два роги, немов агнець, а говорив, як дракон. Хто має розуміння, той нехай злічить число звіра, бо це число людське, а ім’я йому 666». Я довго розгадував цю загадку, і врешті дійшло до мене розуміння. Склав із сірників число 666, змішав і почав з них виписувати ймення: Нерон, Батий, Гітлер, Сталін. То не вистачало сірників, то залишалися. Та врешті постало переді мною ім’я звіра: ЛЄНІН.

І я заспокоїв себе думкою, що ми вже пережили апокаліпсис; комуно-фашистське звірство, яке прийшло на землю у XX сторіччі, показало, на що воно здатне, застерегло людство перед байдужістю і бездуховністю, й світ позбувся його назавше. Точніше – позбувається.

Повертаючись з Воркути, я зробив у Москві пересадку й використав вільний час для відвідин мавзолею. Мусив це зробити, щоб побачити забальзамованих звірів. Я їх побачив і зрозумів, що мертві суть, як і їхні злочинні ідеї. Животіє на світі ще комуністична практика, що зникне з лиця землі й забудеться повік, як тільки закопають мершу першого звіра, ім’я якому 666. Я забобонний.

Отак стояв я навпроти шахти «Капітальної», відчуваючи блаженну полегшу від того, що здер із себе лєнінську машкару, яку одягнув із тактичних міркувань, полегшу від усвідомлення, що ніколи вже не приросте вона до моєї свідомості; мені стало так радісно, немовби в ту мить я побачив брата, якому міг би зізнатися в своєму очищенні.

Колони ще проходили, та вже видно було останню – і в першій її шерензі я побачив Євгена: був він на вигляд такий же, як у ранній юності, лише із шкарубкою шкірою на обличчі.

Я вигукнув, не тямлячи, що чиню: «Нуську!» Загарчали собаки, конвойний прикрикнув: «Не положено разговаривать с заключенными!» – та Євген повернув голову і, зробивши прохальний жест в бік охоронника, спитав мене: «Ти Роман? Я не впізнаю тебе…»

– «Завтра буду в тебе!» – крикнув я. «Приходь нині на прохідну, я домовлюся», – відказав Євген і зник за брамою концтабору.

Того ж дня я зустрівся з братом в кімнаті побачень. Були і плач, і біль, але й була незмірна втіха: брат мій вийшов з пекла загартованою, чесною людиною; він радів з того, що ми однодумці. Не знав тоді Євген, що остаточне прозріння прийшло до мене сьогодні на дерев’яному воркутинському хіднику.

Ми зустрічалися три дні поспіль, впізнаючи й вивчаючи один одного. Я звірився перед ним, що готуюся стати професійним письменником; він довго мовчав, потім сказав: «Ти не зганьбиш нашого чесного імені». Не запитав, а ствердив, а тоді просвітлів – став геть-чисто таким, яким я його бачив понад десять років тому… І ми поринули у спогади, немов наслухали далекі дзвіночки із санної дороги, по якій мчав наш час. Та ми тоді були ще дуже молоді й про час не думали, а він і нині галопує вчовганою дорогою, і дзвінки на ній теленькотять, і ми вже добре усвідомлюємо, який то короткий шлях до бабусиного порога.

Я тоді так і не дізнався, що пережив Євген за роки каторги, зрозумів тільки одне: врятував його від загибелі цілющий іваничуківський оптимізм і успадковані від наших батька-матері порядність і доброта. Про його життя в неволі я дізнався аж потім – з книги Євгена «Записки каторжанина». Велику радість маю від того, що є в мене такий брат!

Й не раз, дивлячись на деяких своїх ровесників, які постраждали від більшовизму, проте й сотої долі не пережили того, що Євген у воркутинському концтаборі, а вимагають надмірної уваги до себе – ніби плати за муки заради України – міркую собі: хіба ж ви не знали, на що йдете, адже політична діяльність з усіма її наслідками – то ж професія. Так ні, один гнівається на суспільство за те, що не став президентом, другий не подає руки тому, який не сидів у тюрмі, ще інший ображений на весь світ, бо не обрали його депутатом…

Можна б, зрештою, не зважати на амбіції цих людей, та біда в тому, що вони каталізують розкол у народі – на своїх прихильників і ворогів, а дисциплінований справжній ворог потирає з утіхи руки й вигрібає для себе каштани, спечені в попелі наших дітвацьких сварок та непорозумінь, і набирає нових сил, щоб і далі кривдити не лише ув’язнених, а весь народ – своїм злочинним існуванням на білому світі. Чи ж маємо право впустити його на наш державний тракт?