Читать книгу Мандрівки близькі і далекі - Роман Іваничук - Страница 5

А що ж таке – дорога? Чому вона так нестримно кличе і манить, що люди, набувши тяжкою працею певного достатку й отримавши нарешті змогу втішатися спокоєм у колі сім’ї чи друзів, сито споживати зароблене, приймати гостей і ходити в гості, читати захоплюючі книги в умебльованих квартирах, зливатися з природою на тихих дачах, відкладати чесно зароблені гроші для дітей і онуків, зі смаком одягатися й у вільний час грати в шахи або преферанс, одне слово – насолоджуватися життям, за першої нагоди ці влаштовані громадяни зриваються з місць і саможертовно беруть на себе дорожні клопоти.

А ті клопоти у наших умовах неймовірно обтяжливі: лише в чергах за квитками скільки треба настоятись, а вже, не дай Боже, перед поїздкою за кордон витримати бюрократичні тортури в овірах за паспортом і в посольствах за візою, мужньо перенести всілякі приниження, а потім недосипати в душних вагонах, де хтось, хоча б один в купе, всю ніч солодко похропує, промучитись на пересадках або ж годинами, якщо не добами, вичікувати на рейс в аеропортах у нельотну погоду, блювати в гальюнах на кораблі під час штормів – та всіх можливих випробувань ніколи й не перерахуєте, й не передбачите. А все одно: найщасливіший на світі суб’єкт, отримавши квиток і паспорт з візою, з тривожно-солодким тремтінням у грудях, мов перед побаченням з коханою, вгинаючись під тягарем клунків і валіз, покидає домівку з таким відчуттям полегші, ніби з тюрми вийшов, і подається в мандри.

О той незбагненний чар незнайомих доріг! Що це – може, втеча від життя, яке щоденно з тобою, бажання очиститись від накипу буднів? Напевне, й це: я ще не бачив у жодній дорозі розсварених подружжів; того оптимізму, який опановує людиною в поїздках, ніхто й ніколи не міг ще викресати в собі дома: сам подорожній настрій і мандрівні люди спонукують до життєрадісності. Якось у черзі за квитками на сімферопольському вокзалі я підслухав розмову двох старих євреїв: один обурювався на велику чергу, а другий його заспокоював: «Не нервничай, ты приехал отдыхать – ну и отдыхай, что тебе здесь мешает это делать?»

А може, мандрівка – то виховування в собі іншої людини, набагато досконалішої, ніж та, яка вгніздилася в тобі серед домашнього антуражу: кожен побачений новий світ міняє тебе хоча б на один гран, і ти, мандруючи, – немов той пияк, що за кожною наступною чаркою перемінюється в іншу людину, – зазнаєш метаморфоз, для тебе непомітних, зате відчутних для тих, хто тебе оточує: з тобою цікавіше спілкуватися, ти стаєш ширший світоглядом, розкованіший у поведінці й, щонайістотніше, – врівноваженіший, бо після поважних мандрів все менше й менше вважаєш себе й свою домівку центром світу.

У цьому всьому я сам переконався. А для мене особисто подорожі ще й оплачуються морально – поверненням додому. Я люблю покидати свою вітцівщину, щоб уздріти й пізнати інший світ, та ще більше – повертатися: зранений ностальгією, яку ні з яким болем не зрівняєш, бо цей біль приправлений пекучим солодом розчулення, кожного разу, допадаючи до свого порога, усвідомлюю, що альтернативи моїй батьківщині на світі немає.

Та що це я заговорив про труднощі сьогоднішніх мандрівок – поїздами, літаками, космічними кораблями… Сміхи! Як же тоді зрозуміти подорожі в далекому минулому: на конях, возах, пішки, каретами, поштовими диліжансами? Хто з нас може уявити собі прогулянки Миколи Гоголя: ось вирушає він у кибитці з Петербурґа до Рима, та раптом примхливому письменникові на той раз Італія чомусь не сподобалася, й він квапно повертається додому… Уявляєте? Я не можу. А мандрівки Тараса Шевченка по всій Україні: Господи, та щоб перетяти нашу державу швидким поїздом упоперек, треба трястися цілу добу! А як міг витримати турне по всій Європі старий Моцарт із своїм ґеніальним сином? А Хмельницький, дізнавшись про зраду дружини, помчав конем з-під Берестечка в Чигирин, як ото я ровером з Наварії до Львова… Як люди могли переносити такі труднощі, а Гоголь до того ж ще й виспівував натхненний пеан дорогам!

Гаразд, але ми взагалі не можемо уявити життя в минулому, коли люд обходився без газу, нафти, електрики… Та без тих проклятих енергоносіїв прирікається нині будь-який народ на вимирання, а колись держави спокійно собі без них жили – будувалися, торгували й воювали, якщо виникала така потреба.

Невже нас обезсилила цивілізація? А так – ослабив власний розум. З розвитком прогресу ми деґрадуємо фізично й духовно, і може нас врятувати тільки бережливе ставлення до вічних моральних цінностей. А для того, щоб знати їх у проявах буття народів світу, треба мандрувати: пізнавати нашу планету і людей на ній.

Мовив я про добровільні мандрівки. Та є ще вимушені, й різні вони бувають.

Президент України, наприклад, добровільно одягнувши на себе Мономахову шапку, виконує службові функції вже з примусу обов’язку, взятого на свої плечі. Я не заздрю йому: весь час він проводить у вимушених мандрівках.

Під примусом страху вимандровують нині біженці з гарячих точок у чужі краї. Та якби-то тільки в чужі: росіяни втікають з окупованих земель на покинуту предками батьківщину, якої фактично нині в них немає, – приходять чужинцями на свої історичні землі. Сповнюється кара над імперіями, та страждають невинні, і мені їх щиро жаль.

У минулому столітті нестатки гнали наших земляків на заробітки у заморські краї, а в нинішньому – аж двічі котилася на Захід політична еміґрація, й мало хто вертався. Я бачив їх – заможних фермерів, промисловців, бізнесменів, суддів, конґресменів, менеджерів: вони чомусь вважають своїм обов’язком дати гостеві з України, ніби відкупне, кілька доларів, а той гість за подарунок нічим віддячитись не може, хіба заспіває ізгоєві призабуту ним пісню й витисне в нього сльозу, а найбільшого свого багатства не віддасть, бо то рідна земля, яка не дарується, не продається і яку треба захищати або хоч ніколи не покидати її.

Я зазнав від українських еміґрантів багато уваги, прихильності й любові, та деякі вражали мене пихою, самовдоволенням, зарозумілістю; іноді вдавалися навіть до осуду, коли заходила мова про нашу колишню підсовєтську впокореність, – начебто бридились нас, замурзаних гноєм рабства, самі ж чисті до кінчиків нігтів й до шпунту запатріотілі. Проте все це – щиру правду вам кажу – змивалось ураз ностальгійною сльозою, що її витиснула з очей пригадана з дитинства пісня. Мені не раз серце боліло, коли я відчував на устах солоний присмак сльози добровільного вигнання, і не раз проймала мою душу лють, коли ситий і безпечний втікач із своєї землі повчав мене, як треба будувати українську державу, або ж докоряв, що ми недостатньо сміливо протестували проти більшовицького терору. Я втрачав тоді терпець: яке ж бо має право утікач з тюрми докоряти тому, хто в тюрмі залишився? Та й, зрештою, що сталось би з Україною, якби всі її полишили? А втім, дорогі земляки, допомагайте нашій державі матеріально, а теж і порадою її будівникам: ви знаєте те, чого не можемо знати ми, та ще краще вчините, коли слідом за справжніми патріотами з діаспори повернетесь на рідну землю, спродавши свої маєтки, бо ж «нема на світі України, немає другого Дніпра». 1 Бог вам усі гріхи простить. А ми свої давно спокутували в совєтському чистилищі, якого вам щасливо вдалося уникнути.

Та найстрашніші вимушені мандрівки я спостерігав після Другої світової війни в наших галицьких землях. Серед лютих зим вривалися на обійстя ординці в кирзяках і кашкетах з п’ятикутними зірками й забирали людей в ясир. На збирання давали щонайбільше годину – за той час бранці не мали навіть часу прийти до тями; жінок, дідів, бабусь, дітей заштовхували бузувіри на сани, а коли лаштована валка вирушала у напрямі районного центру – на кожних санях енкаведист з автоматом напереваги, а на передку сільський фірман, що його забрали у форшпани: свій своїх везе в ясир, до такого не примушували ні монголи, ні турки, ні кримські татари, – й лунала команда «впєрьод», моторошний плач – не плач, а виття, так кричить смертельно зранений звір, злітав у морозно свинцеве піднебесся і там ціпенів, хрустів, ламався і падав на сніги. Ті зрозпачені голоси ще й нині розмерзаються, і скиглять, і бринять, і плачуть – те голосіння завжди буде в мені, звучатиме вічно в душі ще й через те, що невольничі плачі закодувалися в генетичній пам’яті мого народу, по якому прокотилася орда століть.

Де ті люди нині – не всі ж загинули в снігах? Чому їх так мало повернулося на рідну землю, чому ослаб для них її магніт? Чей поверталися протягом тисячоліть гебреї в обітований – пісний, безводний і зовсім не подібний до раю край, й кримські татари покинули обжиті місця в Середній Азії й живуть нині в наметах – принижені, цьковані, але ж дома. Чому наших людей так міцно прив’язує чужина – може, причиною цього є закладений у генах українців інстинкт осілості й відсутність інстинкту кочового?

Та все-таки дехто не витримував ностальгійних мук. У голодні післявоєнні роки вернувся в моє село з Америки еміґрант Федір Микитин: приїхав автом, повним добра, зайшов до своєї хати, пороздавав родині гостинці, подихав трохи хатнім духом і помер… За Хрущова повернувся до Коломиї із Сибіру мій ґімназійний учитель природознавства – славний есперантист Орест Кузьма, який здивував сибіряків вирощеним різносортним садом. «Что же это за народ – эти бендеровцы: у них растє, а у нас не растє», – знизували плечима москалі й почали поговорювати, що пора вже розкуркулювати професора, та підтримала, як не дивно, мудрого садівника місцева влада, й створив він зразкове господарство. Кажуть, що Кузьма плакав за своїм садом, коли їхав додому. Але ж приїхав!

Молюся Богу, щоб повернув нашому народові стратовану чужинцями пам’ять. Скільки рук потрібно зараз Україні! Невже українцям у діаспорі заміняє рідний край ностальгійна сльоза?

…Під час найлютіших цькувань за «Мальви» загніздилася в моїй душі туманна мрія – втекти з людських очей, загубитися. Міг був поїхати в туристичну подорож і залишитися за кордоном, але такої спокуси навіть близько до себе не підпускав: для мене найтяжчою покарою було б вигнання з краю; для наших предків-оріянів такий присуд дорівнював смертній карі… Отож я задумав сховатися в Карпатах – в якійсь забутій гуцульській колибі. Нереально? Чому – живуть люди і в колибах. Звісно, не зробив цього, хоч такої хатини вперто дошукувався. Через два десятки років мені знову хотілося втікати – вже від своїх. Та про це потім… А втім, не була б то втеча в нікуди: мандрівки в своєму краю – це пошуки доріг до себе, складний процес усвідомлення свого існування в суворо визначеній іпостасі: мовній, етнічній, національній, державній, бо ж немає людини взагалі: є француз, татарин, англієць чи то українець.

Я усвідомив себе часткою великого народу в студентські роки – під час першої поїздки до Києва. Нею я закінчив подорож, яка почалася на батьковому возі з Трача до Коломиї й продовжилася потім переїздом до Львова.

Нарешті я побачив Київ – столицю моєї України! Чи то тільки мене пройняло відчуття власної могутності й незборимості, коли я став на вершечку української землі – на місці Десятинної церкви? Напевне, кожен це відчував… Довкола, куди не глянь, – безмежна, велика, тучна Україна, розполовинена лезом Дніпра, піді мною – могила предків, загиблих 1240 року, а я стою в столиці колись могутнього українсько-руського князівства – в центрі європейської нації. В одну секунду, в єдину сконцентровану мить я збагнув найголовніше… Була ця мить стиснута в одній точці, як колись Всесвіт перед вибухом космічної енергії, яка перемінилася в безмежжя тіл; я чітко втямив, що неозора українська земля не може бути завше поневолена, що створена вона Богом для державного життя між європейськими державами, – і вибухнула моя мить незмірно радісною мислю, й розкотилися хвилі оптимістичної експлозії по обаполах зеленої землі, щоб згодом скропитися росою слів, які водно стверджували і стверджують мою впевненість у високому призначенні України. Життя моє тоді набрало для мене самого великої ціни, оскільки я вже знав, як його застосувати, і воно раптом втратило б усю вартість, якби я загубив здобуту тоді віру.

Кількома роками пізніше на цьому самому місці я із своїми видавцями святкував вихід моєї книжки «Жарінь», і ми тихо, й не дуже боячись, співали «Ще не вмерла Україна».

На 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка я поїхав до Канева, щоб на вершині нашої духовної зрілості вже не наближенням до древності, а до екстракту сучасної національної мислі, якою є для нас творчість Поета, утвердити свої переконання, які зродилися в мені колись на місці Десятинної церкви. На Канівській горі я остаточно впевнився в них і з усталеним світоглядом і вірою в добру долю мого народу вирушив у подальші мандрівки.

…Усе своє життя із захопленням читаю подорожні записки: книги Тура Гейєрдала, Миколи Миклухи-Маклая, Івана Гончарова, Свена Гедіна були в мене настільними; я самозабутньо заглиблювався в мандри разом з авторами книг і завжди повертався збагачений їх враженнями й досвідом… Та найвеличнішою в історії людства вважаю мандрівку біблійного Ноя в ковчезі – була ж бо вона відповідальною за все прийдешнє життя на землі.

Напевне, чимось дуже забруднився світ, що Господь вирішив очистити його водою. Та благо, що водою; нині Всевишній воліє змивати гріховний накип із землі кров’ю і вогнем. Але й вода – страшна стихія, і треба було народитися відважним мужем, і знань неабияких мусив він набути, щоб втриматися на плаву триста шістдесят п’ять діб із живністю, яка мала дати початок новому, очищеному життю. Весь світ був затоплений, і тільки ковчег Ноя похитувався на каламутних хвилях під захмареним небом, й рятувалися на кораблі першого у світі мореплавця пари плазунів і звірів – на нижній палубі, пари птахів – на верхній, а на середній – чотири пари людей: батько Ной з жоною та їхні сини Сем, Хам і Яфет зі своїми дружинами.

Й народилися потім від Сема семіти, що означає «прославлені», – євреї, ассирійці, арамеї; від Хама, проклятого за глузи над батьком, – філістимляни, моавіти, ефіопи, котрих потім завоювали семіти, бо ж мусила впасти покара за Хамів гріх, а від Яфета – «прекрасного» – народилися ми з вами: блідолиці й жорстокі бестії, які запанували на обидвох земних півкулях і пролили на землі найбільше крові. Та світ прощає нам усі гріхи за те, що наш праотець Яфет перед потопом врятував для людства таємницю письма: віднайшов шкатулку покійного Мафусаїла, Ноєвого батька, з сувоєм, на якому був записаний секрет… Прощають, бо ми подарували людству культуру в книгах, починаючи з Біблії й кінчаючи порнографічними бестселерами та томами з кресленнями атомних та водневих бомб. Прощають до пори…

А все ж таки, яка біда загніздилася була у світі, що Бог постановив його затопити? А сталося непоправне лихо на землі: Господні сини-ангели, непослушні Творцеві, зійшли на землю й зачарувалися найкращим Божим творінням – дівчатами; вони брали собі їх за жон, і від цих не дозволених Богом шлюбів народжувалися велетні. Всі вони, крім Єноха, діда Ноєвого, були сильні, а тому злі, й, будучи півбогами, – богами стати хотіли. Світові почав загрожувати хаос… Мав рацію Леонід Кравчук, коли казав, що навіть у ангела, якщо йому дати необмежену владу, виростають роги…

Отже, злих велетнів затопила вода, й світ після цього мав стати мирний і справедливий. Проте до біди часто спричиняються зовсім невинні людські гріхи, як-от: цікавість або надмірна доброта. Світ вічно страждатиме від хвороб через цікавість Пандори, цей самий гріх погубив дружину Лота, яка перемінилася у стовп солі, оглянувшись на содомський вогонь, і Орфей теж втратив Евридіку через марницю. Син же Ноя, Яфет, своєю жалістю з домішкою практицизму звів нанівець усю місію батька. Одного дня Яфет побачив за бортом велетня, що борсався у воді, допливаючи до ковчега, й пожалів його, та за милосердя якусь віддяку хотів мати, тож запитав нещасного, що він обіцяє за порятунок. «Я зроблю так, – відказав виснажений голодом і втомою злий титан, – що у всіх твоїх нащадків однаковий буде розум й тому вони стануть незалежні один від одного. Що винайде один, до того додумається й другий; якщо один створить імперію, то й інший зуміє це зробити; якщо в одній державі винайдуть атомну бомбу, то зразу до цього додумаються в іншій; якщо один витворить у своїй голові ідею фашизму, то негайно ця ідея виникне в мозку ближнього, а коли хоча б одну голову затуманить мана комунізму, то нею вмить заразиться многість твоїх нащадків, але й загине ця ідея у всьому світі водночас, – і в результаті всі люди стануть схожими в добрі і злі».

Яфет був улюбленцем Ноя, й батько виконав просьбу сина: вилізти на середню палубу велетневі не дозволив, щоб не затопив ковчега, зате погодився, щоб титан тримався однією рукою за борт, а Яфет годував його з рук.

Кого ж вигодував наймолодший син Ноя на нашу голову? Хто ті нащадки врятованого злого велетня: Нерон, Грозний, Лєнін, Сталін, Пол-Пот, Кастро чи Борис Єльцин? Та, напевне, – всі згадані й не згадані, колишні й майбутні тирани.

Будьмо обачні в мандрівках, панове, лихі сили повсюдно чигають на нас: Господь бо після потопу змирився з тим, що зло таки зосталося на світі, помножилося тисячократ, й перестав удосконалювати людство, залишивши за собою право карати за гріхи.

Та не занепадаймо духом. Найбільша цінність мандрівок полягає в тому, що вони дають можливість знаходити й антиподів злих нащадків велетня: є вони на світі як противага добра злу. Тож вирушайте в дорогу, відшукуйте їх і знахідками добра добро помножуйте.