Читать книгу Мандрівки близькі і далекі - Роман Іваничук - Страница 7

Людина в подорожі уподібнюється птахові, який є одночасно і луком, і стрілою… Хтось із філософів сказав таке, а я розшифровую: лук – то пристрасть до пізнання, а стріла – сам подорожній, який долає віддаль, адекватну закладеним у ньому спонуці й витривалості.

Мене завжди манив простір – не так на своє лоно, як поза межі уже баченого й осмисленого: а що там далі, за лінією пізнаного, яке воно – те, про котре отримав інформацію в словесних або графічних символах: величніше, ніж я собі уявляв, чи набагато мізерніше, й мене чекає розчарування? Одне слово, треба зігнути до критичної напруги дугу свого лука й випустити себе у стрімливий політ поза лінію відомого… А що, зрештою, вивело людину в космос, як не жага пізнання світів, відмежованих дослідженим простором?

Ще в ґімназії, під час вивчення історії Єгипту, я підсвідомо поставив перед собою недосяжну мету – начебто для того, щоб усе, що я досліджу, не вдовольняло мене, не могло вдовольнити тільки тому, що я ще не бачив найзаповітнішого: реального, та недоступного для мене, й це невдоволення мало бути стимулом до безперервного пізнання. Напевне, я не уявляв собі тоді того джерела невгасимого пориву саме так, та знав одне: завжди бажатиму осягнути недосяжне і через те, що недосяжного, а саме єгипетських пірамід, ніколи не побачу, не матиму ніколи й спокою. Та про піраміди пізніше…

Після «визволення» 1939 року мій батько-вчитель повісив у класі на стіну величезну, мов верета, мапу Совєтського Союзу, до котрого ми мали нещастя щойно прилучитися, і коли у підчерев’ї колосального монстра, зображеного червоною плямою, що розлилася по всій мапі, я побачив різнобарвні латки республік, а між ними крихітну зелену оазу України, яка, я знав, крихітною зовсім і не була, – збагнув ураз шаленість простору, безмежного й не потрібного одній державі, але ж він таки у ній вміщувався, – і не ділять його кордони, і не треба жодних документів для того, щоб отак стати й піти з крайньозахідного Трача до крайньосхідної Чукотки, тисячі обріїв переступити й ніколи не досягнути останнього, і все за одним переходом побачити; той простір велетенської північної імперії, яка своєю вагою притиснула весь південний світ, ще до моїх мрій про піраміди, став першим стимулом пізнання недосяжного.

А десь посередині безмежної мапи голубіла вигнута смужка, схожа на розгорнуті крила лелеки, що летить, – а відпущених за вітром ніг і витягнутої шиї не видно, лише голубінь крил, – летить з північного заходу на південний схід, та зупинив кордон лелеку, й він упав, розпластаний, долі, й називається ця синя смужка Байкал – найглибше в світі озеро з найчистішою на землі прісною водою.

Коли я служив у армії, почув дивну пісню, яку співали солдати-сибіряки, – «Славное море, священный Байкал»; урочиста мелодія пісні чимось нагадувала відомі російські пеани завойовникам Сибіру типу Єрмака. Та коли загарбник «Ермак, объятый думой» викликав у мене ненависть, то втікач-каторжанин із байкальського сюжету зачаровував своїм волелюбством: ось на бочці від омуля, розіп’явши в руках дірявий халат, мчить він під вітром-баргузином по голубій воді до берега, на якому – свобода… Та пісня, немов поклик, весь час звучала в мені: я «захворів» Байкалом.

Далеко пізніше, вже побувавши на його березі, я напишу першу свою новелу з циклу «На перевалі» і назву її «Байкал». То не про озеро твір, а про жадання людини осягнути найзаповітніше; ідея новели закладена в словах героїні Діани, яка з гіркотою говорить коханому, що той по-маніловськи марить таємничним озером: «У кожної людини є свій Байкал. А в тебе вже був, та ти його навіть не помітив…»

Я теж марив Байкалом, та добратися до нього було так само неможливо, як і до пірамід: звідки ж у мене, письменника-початківця, могли знайтися кошти на таку подорож?

Та в кожної людини є своя Доля, яка інколи ласкаво сповнює бажання. Певне, вони закодовуються на магічних хвилях в ефірі – Божій пам’яті – й, коли прагнення надто сильне, пам’ять позитивно відреаґовує.

При Спілці письменників працювала військово-шефська комісія, яка займалася зв’язками письменників з воїнами, – її робота зводилася до виступів поетів у частинах. Та хтось на верхах додумався, що для вивчення солдатської героїки замало двогодинних поетичних «налетів» – хай військовозобов’язаний письменник добровільно запишеться в будь-яку частину на двомісячну службу замість обов’язкової перепідготовки і їде собі за державний кошт хоч і на Камчатку. Мені сказав про те голова комісії поет Григорій Глазов, коли я ще працював у Щирці, – і, ні хвилини не вагаючись, я тицьнув пальцем на карті: «Владивосток, морфлот!»

Повістка з Москви, з головного політуправління армії, прийшла в дуже незручну для мене пору – саме тоді, коли я з сім’єю переїжджав до Львова і на руках у нас була півторарічна донечка Наталя. Та не було ради: заява добровільна, а служба обов’язкова, – за неявку могли б притягти до кримінальної відповідальності як дезертира.

Я вирушив. Спочатку літаком до Москви, а потім поїздом до Владивостока, й тяглася моя поїздка у плацкартному вагоні цілий тиждень. Я побачив такі простори, які для українця видаються фантастичними, а для японця, напевне, абсурдними – через їх невикористаність і марнотратність. Тоді я теж зрозумів, що велетенський совєтський колос уже самою своєю критичною масою засуджений на загибель: з одного центру ним керувати неможливо, хіба що руйнувати – соціально, екологічно, національно.

Вибрався я в дорогу з примірником «Нового мира», в якому була опублікована повість Олександра Солженіцина «Один день Івана Денисовича», що спричинилася до інакодумства в головах мільйонів мешканців імперії: їхав я тоді з цим твором, немов із самим молодим Солженіциним в одному купе, – і таки був він поруч зі мною, муж, який рятував честь російського народу. Я йому повірив – «кроткому пророкові», ми багато з ним розмовляли, і я втішався його прихильністю до мене – українця.

Тоді я ще не міг знати, що назустріч цією самою залізницею у віддаленій вперед на тридцять років часовій площині їде під прізвищем знаменитого письменника зовсім інша людина – новітній Гришка Распутін, який зганьбить і так уже зганьблену пролитою кров’ю у Тбілісі, Баку й Вільнюсі Росію, – напередодні найтяжчого в світі злочину проти людства – чеченської різні.

Багатий, як Крез, з распутінською бородою лауреат Нобелівської премії повертався з Америки на батьківщину через Сибір, однією думкою стривожений: а як йому облаштувати Росію, зі складу якої Україна так непоштиво вийшла, і що, власне кажучи, повинні він і цар Борис чинити з непокірними хохлами. Відокремилися, щоправда, від Росії й інші республіки, але ж ота крихітна зелена оаза у підчерев’ї монстра – то його фундамент, без якого осядуть глиняні ноги колоса, і з ним станеться те, що з будинком під час землетрусу; кожен, мабуть, бачив ту руйнацію на кіноекрані без звуку: спочатку розколюються стіни, а потім вони самі тихо валяться, хоч поштовхів уже й немає.

Пізніше я їздив – бо чому ж би не використати безвізову можливість – і на Полярний Урал, і в Середню Азію, але ця мандрівка залишиться матеріалами для роздумів на все життя: я побачив на власні очі величезну імперію, яка здавалася незмірно могутньою своїми розмірами, та якраз ця нібито перевага породжувала в моїй свідомості зухвалу думку про її перевантаженість земними обширами, мов шлунок безнадійного ненажери.

Я не можу сьогодні повністю перенестися у тридцятилітню давність, мені заважає товща років і набутий досвід, а тому я надалі висловлюватиму своє нинішнє трактування вражень від транссибірської подорожі, проте зазначаю, що майже всі мої теперішні думки започаткувалися тоді – хоча б як ембріони.

Дивлячись крізь вікно вагона й цілими днями не відходячи від нього, я все ж таки щиро захоплювався безмежжям світу – мов та дитина, що в короткій льолі вперше вибігла з хати й стетеріла, втямивши, що той світ набагато ширший, ніж це їй здавалося досі, що простору на землі відведено для неї набагато більше, ніж хатня долівка, і можна йти куди хочеш… Але ж постривай, маленька людино: на тому, як тобі здалося, необмеженому просторі існують перепони, які зупиняють, застерігають, не дозволяють. Тут паркан, там сусідська межа, а ще далі три кіпці або хрест, які означають, що за ними починається чуже село, а дорогу до лісу перегородила рогачка; потім у церкві почує дитина заповідь «не кради», а в школі учитель розповість про кордони твого народу й покаже на мапі різнокольорові клаптики, окреслені штрих-пунктирними кривими лініями, які означають «зась» непрошеним гостям; і звивається, карлючиться той штрих-пункт, бо кожен клаптик землі надто дорогий тій чи іншій державі, – прямолінійні кордони існують хіба що в пустелях; про ті межі домовляються високі державні мужі й уряди – сперечаються, погоджуються й тільки тоді їх переступають, коли це дозволено, а як хтось порушить готар – то воюють; а тут: лежить стратована державною сваволею одна шоста частина земної суші, й належить вона не окремим людям, які б її любили, відповідали за неї, оберігали, змагалися між собою, – хто краще свій клаптик обробить, хто краще про свою землю скаже, напише, проспіває, – а відчуженій від людей всевладній державі, яка ту сваволю чинить, й кочують державною й разом з тим нічиєю землею конфірмовані владою пройди, які нищать, руйнують, крадуть земне добро, замулюють ріки, труять гербіцидами ґрунти, щоб нині вродило, а про завтра байдуже; нищать живність у річках, відводять мертвотні стоки в чисті озера, вирубують ліси, висушують життєдайні болота, затоплюють чорноземи, щоб мати свої власні моря, позбавляють автохтонів почуття прив’язаності до рідних місць, руйнують інстинкт власності, ініціативу й перетворюють господаря в бомжа: мандруйте, бездомні, безматірні, безнаціональні волоцюги, змішуйтесь, забувайте, хто єсьте з роду, давіть слабшого, відбирайте в нього право говорити так, як його навчила мати, й примусьте його спілкуватися «человеческим» суржиком, забороняйте справляти старовинні обряди, насміхайтеся над вірою і звичаями – ось яка вона, безмежна російська воля на безмежних просторах! Сваволя, розбій, хамство, блюзнірство, денаціоналізація – бо власник однієї шостої частини земної суші не має поняття про нормальні взаємини вільного з вільним.

Мої прикрі роздуми над знеособленням людини й народів у російському світі підсилились, здавалось би, марною деталлю: в жодному сибірському селі я не побачив такого звичного для цивілізованих громад атрибута як паркан, пліт, загорожа. То чи ж може стати найдобродушніший сибіряк добрим сусідою, коли він не знає, де сусідське починається, коли – «Россия вольная, страна прекрасная и все вокруг моё!» З відсутності цієї дрібної деталі починається ментальність бездомного кочівника, або ж відсутність її є наслідком кочового способу життя: спочатку пройда топчеться по чужих городах, далі йому все дужче й дужче не вистачає простору – й він валить тини й шлагбауми, руйнує дотла тих, які його на свої обійстя не впускають, заполонює чужі землі й держави і прямує до останнього моря, гнаний азіатським кочовим інстинктом, який нічого спільного з психологією осілих слов’ян не має.

…Мій поїзд перетяв Волгу, і я згадав, що в Нижньому Новгороді над священною російською рікою виріс великий гуманіст, і мій душевний бунт проти московсько-імперської сваволі, яка витруїла в людях такі моральні категорії як пошана до традицій, чужої мови, домашньої звичаєвості, віри, а теж і фізичні – межу, обмеження, врешті-решт, той же паркан, який весь час мав би нагадувати про недоторканість людської власності, – мій бунт ураз пригас, бо наші голови тоді були ще затуманені міфами про злих і добрих більшовиків, а Максима ґорького я зараховував до добрих.

Зараховував, бо ж таки пролунало на весь світ ґорьківське «Человек – это звучит гордо!» Зачаровані такою високою атестацією людини, ми не хотіли звертати уваги на підступний дозвіл того ж ґорького у тій же знаменитій п’єсі «На дні» – бути фальшивим: «В жизни безвыходной и ложь красива», – і ми, не заглиблюючись у філософську суть афоризму, взяли собі за правило його зовнішню формулу: вчилися інакше думати, інакше говорити, а ще інакше діяти… Ми теж не бажали вникати в ґорьківський кримінальний кодекс, де є такий параграф: «Если враг не сдается – его уничтожают», хоч знали, що більшовицькі гекатомби виростали саме за цим рецептом: з ворогом не дискутували, не переконували, не вели переговорів, не брали в полон – розстрілювали… Чи то можемо ми нині, вражені хай і вимушеним гріхом двоєдушності, дурити себе й молодше покоління байками про власну ні в чому неповинність? Ба ні: неповинними були тільки ті, хто чесно витримав совєтську тюрму.

Ми, українці, пропускали повз вуха ґорьківське образливе найменування нашої нації – «хохли», якими рясніли романи письменника, й розчулювалися його поблажливими компліментами на адресу Василя Стефаника та Михайла Коцюбинського… Ми намагалися забути ґорьківську зневагу української мови – він не дав дозволу на переклад свого роману «Мать»: мовляв, немає жодної потреби перекладати з російської літературної мови на її діалект… Ми теж іґнорували ганебну мандрівку більшовицького гуманіста на будівництво Біломорканалу і його славослів’я совєтському методові перевиховання; ми не допитувалися – а що сталося з хлопчиком-в’язнем, який під час відвідин прошепотів письменникові на вухо, що ті харчі на столі, газети й книги – то блеф, обман, а хлопчика розстріляли, як тільки ґорький полишив барак, і гуманіст про це добре знав… А ми зовсім не відали того, що расист ґорький у листі до сліпоглухонімої Ольги Скороходової признавався, що має намір просити владу про дозвіл проводити медичні досліди на класових ворогах, адже тих, які не здаються, можна знищувати у будь-який спосіб. Ні, таки не було добрих більшовиків: сама більшовицька ідеологія заперечувала людяність.

Але тоді мені стало затишно, бо я ще вважав ґорького добрим більшовиком, і думки про нього втихомирили мій бунт. А ще зі мною був мій сучасник-гуманіст Олександр Солженіцин – росіянин, який пережив пекло в совєтських концтаборах і написав про це. А як він тепло згадував галицьких каторжан: ті бандерівці, писав він, вирізнялися серед інших у таборі тим, що, як сідали до столу, знімали шапки, осіняли себе знаком хреста, а потім ділилися між собою хлібом… Ні, то неправда, буцімто нема таких росіян, які люблять українців: ось ґорький, ось Солженіцин, а ще живе у Воркуті колишній в’язень, приятель і табірний однокашник мого брата – історик і літератор Павло Негретов, я про нього колись розповім… А ще: цей самий Солженіцин, який товаришує мені в подорожі, отримає незабаром Нобелівську премію і на весь світ проголосить найгуманнішу декларацію, і зробить це росіянин!

«Останнім часом, – скаже він у своїй Нобелівській промові 1974 року, – стало модно говорити про нівелювання націй, про знищення народів у казані сучасної цивілізації. Я не згоден з тим: зникнення націй збіднило б нас не менше, ніж якщо б усі люди уподібнилися в один характер і в одне обличчя. Нації – це багатство людства: найменша з них несе свої особливі барви, таїть у собі особливу грань Божого замислу».

В Омську потяг стояв дві години, і ми з симпатичним і суворим Олександром Ісайовичем пішли в ресторан пообідати. Я з розчулення просльозився, оскільки він подібно висловився й при мені, й подякував йому від всієї України за прихильність до моєї нації. Потім я довго слюнявив про його «Івана Денисовича», про «Матрёнин двор» та про роман «Раковый корпус», який колись прочитав у самвидаві; злегка підхлібив йому стосовно Михайла Шолохова, котрий Солженіцину і в підметки не годиться, бо все життя те й робив, що вислужувався перед владою й багатів, а герої тим часом сиділи по тюрмах, – і то ще не знати, хто написав «Тихий Дон».

Солженіцин на мою мову поблажливо і згідливо покивував головою, а я вряди-годи поглядав у дзеркало, що висіло на протилежній стіні ресторанного залу: був я самовдоволений, чорноволосий, молодий і запальний. Та враз помітив, що в дзеркалі немає відображення Олександра Ісайовича, повернув голову в його бік, та крісло, в якому він сидів, – таки сидів! – було порожнє, а на столі лежав зачитаний примірник «Нового мира». Я схопився, щоб податися на розшуки великого письменника, та враз сталося несподіване і незрозуміле…

Загримотів на пероні зустрічний поїзд Владивосток – Москва, зупинився, різко гальмуючи: в ресторані знявся збуджений гамір, пасажири кинулися до вхідних дверей, вахтери дружно відчинили обидві стулки, і до зали увійшов бородатий вельможа з утомленими очима пророка, він хвилину помовчав і, окинувши поглядом занімілих людей, прорік:

«Росія в небезпеці, господа! Сепаратисти хочуть завалити велику Росію: ця небезпека йде передусім від так званої України, яка відділилася від нас. Усі сили віддаймо для відновлення імперії в дореволюційних кордонах, рятуймо родіну! Той гидкий народець у західній Малоросії, який розмовляє штучною польсько-німецько-російською мовою і сплодив бандерівщину, хоче прилучити до ґаліції малоросійський Схід і утворити свою імперію. Абсурд! Існує на світі одна-єдина російська імперія, яка ділиться на губернії, і перша з них – Малоросія!»

«Слава російському месії!» – заревіла зала, горнучись до пророка, та біля нього, ніби охороняючи, підскакував, забігаючи то з одного, то з іншого боку, рудий жидок і раз у раз повторював: «Я це перший сказав, ваша достойносте, шанований народами пророче! Ви ще були в Америці, як я вже говорив: губернії і тільки губернії! А уряд нинішньої так званої України хай їде в Житомир, він там колись уже був – у дев’ятнадцятому році!» Я знову глянув у дзеркало і здригнувся від жаху: на мене дивився зовсім сивий, з білою борідкою дідусь, і я зрозумів: минуло вмить тридцять літ, протягом яких мій знаменитий супутник у транссибірській подорожі перемінився з видатного письменника на новітнього Гришку Распутіна…

Але покиньмо умовності… Час моєї мандрівки до Владивостока на початку шістдесятих років був періодом фанатичного захоплення Солженіциним, на якого покладала великі надії світова й особливо українська демократія, і ніхто не міг передбачити солженіцинської метаморфози, юродства і його політичної деґенерації. А треба ж було пам’ятати науку академіка Вернадського, який говорив, що російська демократія закінчується там, де починається українська незалежність. Та нам тоді хотілося вірити у краще…

У роздумах про можливе народження демократичного покоління в Росії, – а воно, здавалося, йде і зрозуміє нарешті імперський гріх своїх батьків, – я вийшов з ресторанного залу, та мусив у дверях зупинитися: коридор швабрувала стара бабуся й на чому світ по-галицьки лаяла пасажирів, які їй заважали в роботі.

«Та вступися набік, москалю, шляк би тя трафив!» – закричала на мене.

Я підійшов до жінки й спитав як тільки міг ласкаво:

«Звідки ви, бабусю?»

«Ге, – видивилася стара. – Та, певне, звідти, звідки й ви!»

«А багато тут вас з нашого краю?»

«А де нас мало? Як там нема України, то най хоч тут буде…»

Я обминув бабусю – скорбну українську реальність, й розлетілися вмить, мов рій сполошених комах, мої мрії про російську демократію. Звідки вона візьметься: чи бачила стара бабуся хоч натяк на неї у цій заґратованій стодолі?.. За весь свій вік? І з якого часу живе тут старенька: з післявоєнного, тридцятих років, столипінських чи мазепинських? Горе нам! Горе Україні – невільничій матері…

До відходу поїзда залишилася година. Я сидів сам у купе, і в дзеркалі відбивалося моє зображення – сивого, з борідкою дідуся. Отже, видиво продовжується, тож і я продовжуватиму осмислювати свою подорож до Владивостока з віддалі тридцяти літ.

…Мені так хочеться розповісти читачеві про Байкал, та не знаю, чи це вдасться, бо й що нового розказав би про цю перлину світу? А мозок водно заполонює політика: ніколи не думав, що мені, лірикові з природи, доведеться грабатися в політичному смітті. А треба: у купах політичного непотребу і гною заховане щире золото правди про свободу і право.

Ще кілька слів про Солженіцина й про дещо інше, пов’язане з цією фігурою… Метаморфоза письменника від демократа до запеклого шовініста, і то аж такого, що закликає реабілітувати Сталіна, бо той хоч і запроторив Олександра Ісайовича в тюрму, зате зберіг для нього велику Росію, – була настільки несподіваною, наскільки й закономірною: економіка міняється протягом років, для змін у психології нації потрібні століття. А Солженіцин попри свій антибільшовизм – духовне чи то бездуховне породження російської імперії, яка – без більшовизму – ще краще почуває себе в імперському статусі. Бути одночасно імперією і демократичною державою неможливо, тож не можуть стати демократами клеврети «единой-неделимой», які вважають Україну тимчасовим утворенням. І чим більш міцніє Україна й утверджує себе як держава в Європі, тим більше їх, клевретів, множиться. Вже б хто-хто, а така освічена людина, свого часу улюблений серед молоді світу бард, переконаний демократ Булат Окуджава в своєму вельми розумному й непримиренному з ідеями комунізму інтерв’ю («Литературное обозрение» № 5–6, 1994) нічтоже сумняшеся заявляє, маючи на увазі розпад Совєтського Союзу, таке:

«Считаю, что идут иные времена и в новом качестве мы опять соединимся. Мы не можем иначе…»

Ви й справді інакше не можете: великодержавна отрута наскрізь проїла духовний організм російського плебсу. Я не маю на увазі весь народ – були і є серед росіян світлі особистості, та це не плебс, а зірки, й про них я ще поведу свою мову. Але зорі мерехтять у духовному небі нації, а на землі панує здолана гріховною традицією маса, яку ми маємо нагоду й сьогодні бачити на політичних демонстраціях – з портретами Лєніна, Сталіна, Берії… Й нічого тут дивного немає: царизм і більшовизм методично вбивали будь-яку ідею, що могла б бути вигідною підкореним народам, які прагнули зберегти свою самобутність, – для панівної нації політичний і моральний терор став зовсім нормальним явищем. Візьмімо релігію: безглузда, на перший погляд, боротьба з Богом, якого, за більшовицькою філософією, немає, перемінилася насправді в нещадну війну з національними меншостями імперії – з їх звичаями, обрядами, традиціями, закладеними в релігійній ідеології. А те нахабне фальсифікування та грабування історії підлеглих народів, те повсюдне випинання першоначала сюзерена, від якого, мовляв, усе пішло – родовід і культура, й наукові здобутки націй, в імперії сущих! Я не можу вийти з дива й нині: чому російські великодержавники не здогадалися визнати своїм гербом древній київський тризуб – отак, як присвоїли собі україно-руські билини, – і залишилися нині з кумедним і анахронічним двоголовим орлом, якому всього двісті літ від роду і який мертвий єсть, бо відтяв йому голови сімдесят вісім років тому Володимир Ілліч.

Так ось чому піднялося виття за відновлення Союзу: не лише через втрату колоній – причина тут набагато глибша. Україна проголошенням незалежності видерла з лап Росії вкрадену нею свою первісну історію, і сьогодні весь світ вже знає, що українці на українських землях завжди були єдиними автохтонами, і ніяких інших народів Київська Україна-Русь ніколи не виколисувала.

Солженіцин цю істину збагнув глибоко. Знаючи, що із своїм публіцистичним талантом він може бути великим тільки у великій імперії, письменник стривожився: Росії загрожує цілковитий розвал. Ким стануть солженіцини після загибелі імперії, кого представлятимуть? Адже соборна російська нація ще не утворилася, вона розпорошена по всіх землях колишнього Союзу («где кусок хлеба, там дом родной»; в Чеченії російські федеральні війська винищили десятки тисяч мешканців, серед яких вісімдесят відсотків російськомовних!), вона не визначена в етнічних кордонах, росіяни, які історично жили з розбоїв і завоювань, залишилися й нині скитальцями. Не матиме кого представляти письменник, коли розпадеться імперія! Тому-то переляканий Солженіцин природно перемінився з демократа в шовініста і в унісон з Жириновським волає про відновлення імперії, яка має ім’я несформованої ще нації, – й тим самим обидва закликають до пролиття крові. Сталося те, що не має в світі аналога: вічна противага злу – література – стала глашатаєм зла. Оце і вся вам загадковість російської душі, якої й насправді «не понять умом».

А втім, історія завжди діє доцільно, хоч ту доцільність не завжди можна відразу збагнути. Іноді те, що видається негативним, дає позитивні наслідки: лєнінська видозміна імперії, якою не була моторошною, приквапила її кінець; кінець імперії дасть початок створення класичної російської нації.

Одне слово, відбувається процес творення нових держав, які житимуть у третьому тисячолітті, і він вельми болісний.

…Й нарешті сталося! Мрія, яка так щемно й солодко затеплилася в моєму серці ще в дитинстві, враз здійснилася.

Тяжко дихає поїзд, стугонить, спинаючись на Саянський перевал і, неспроможний здолати крутий нахил, звивається змією попід скелями, з люті сичить гарячою парою і врешті, звідчаєний своїм безсиллям, вгризається в гору, пробиваючи в ній тунель; пітьма смолою прилипає до очей, та за мить у вікнах вагона знову зблискує сліпучо-зелене світло; смерекова тайга заслоняє з одного боку небо, а з другого наповнює глибочезні ізвори кипучим шумовинням; поїзд стає схожий на відчайдушного еквілібриста, що біжить по двох канатах рейок між прямовисними скелями й проваллями без дна; радість, змішана із страхом, захоплює дух – ой, щоб швидше заховатися в наступний тунель, який он зяє попереду чорною аркодужною проймою; і вже хижа паща почала всмоктувати в себе, немов сосиску, раптом стонклий потяг, що витягнувся між двома горлами тунелів; і знову зелене сяйво сліпить очі, і знову охолоджує їх вогка темрява; я нараховую понад сорок тунелів, – та ось, повернувши у протилежний бік, поїзд вихоплюється на волю: душу огортає полегша, ніби під час пробудження із неспокійного сну; паровоз утомлено зітхає, втішно посвистує, стрімко злітаючи вниз, й мене охоплює незмірний подив від того, що небесна голубизна опинилася раптом долі; тайга водоспадом рине у бездонну глибінь перекинутого неба, і треба себе примусити повірити, що внизу не синява повітря, а безмір холодної і тихої води, яка вщерть заповнила очницю землі.

Байкал!

Сповільнивши хід, поїзд далі йде тихо, милуючись дивовижею озера, що впоперек легко проглядається до протилежного берега, звідки вирушав на омулевій бочці втеклий каторжанин, і вузьким здається Байкал – рукою подати: то скорочується простір над водною гладінню, а вздовж не видно краю тій голубизні; дві години йде поїзд краєм Байкалу й зупиняється нарешті у Слюдянці.

Я вискакую з вагона, роззуваюся, заходжу по коліна в озеро, прозора, аж незрима, вода ломить гомілки, дно вкрите білою рінню, біля ніг шугають табунці рибок – чи то омулі?; виходити з води ніяк не хочеться, та кличе пасажирів паровозний свисток; я з тугою ловлю крізь вікно синю пляму озера, яке знову зливається з небом, немов у первісному хаосі до створення світу; поїзд круто повертає вбік, а Байкал зникає з моїх очей назавше…

Благослови, душе моя, Господа за те, що дозволив мені побачити найчарівніший у житті сон!

Хай цей ліричний пасаж хоч трошки втишить у мені гіркоту, бо всюди на неосяжних сибірських просторах водно пекла мене тяжка пам’ять нашої історії. Й, милуючись Байкалом, я ні на мить не мав сили забути, що в іркутській тюрмі довгі роки мучився Павло Грабовський, а в Тобольську закінчив своє страдницьке життя; що в нерчинських рудниках, живцем замуровані, волочили кайдани декабристи, а в Якутську дичавів український лицар-мазепинець, високоосвічений муж і улюбленець європейських аристократичних салонів Андрій Войнаровський; що в Уссурійському краю забули про свою батьківщину добровільні переселенці з України; що Читинську область заселили після війни західноукраїнські ізгої, плач яких вчувається мені й досі, – і знову, як колись за Вологдою, здалося мені, що всі ці простори призначені виключно для тюрем, каторг і заслань. Але ж не на те вони були створені Богом: жили тут колись вільно численні народи – нині змалілі або й зовсім зниклі, – поки їх не «визволили» від свободи озброєні й цивільні загарбники типу Єрмака й Хабарова і, як не прикро говорити, вчені колонізатори: Пржевальський, Арсеньєв і багато їм подібних…

У Владивостоці мені випала нагода переглянути кінофільм «Дерсу Узала», й подумав я тоді: російське месіянство морально виродило людей до такого рівня, що навіть видатний учений В. Арсеньєв вважав, що він має право відбирати в удегейця впійманого соболя – конфіскувати власність у господаря краю. І принижується той господар перед зайдою, запобігливо посміхається, на очах рабом стаючи, й знаменитий учений приймає це знівечення людської гідності за досягнення принесеної ним «цивілізації».

У такий спосіб було вбито свободу Сибіру. Заарканено не тільки підкорений люд, а й душі завойовників. Невільникові легше: він мусить носити кайдани, та ніхто не може накласти їх на вільний дух, а тюремщика зневолює служба до недремного нагляду за рабами, до утримання каторжанських структур – у процесі цієї діяльності в ньому вкорінюється психологія рабовласника; невольнича темрява, немов алкогольна отрута, передається в спадок нащадкам, які не мають сили очуняти від неї хоча б до того стану, аби втямити, що чужі народи й чужі землі, обтяжуючи сюзерена фізично й морально, щастя, спокою й достатку принести йому неспроможні.

Не виношу присуду російському народові за те, що став він імперським знаряддям: у такому статусі перебували свого часу турки, австрійці, англійці, іспанці – не винен у цьому жоден окремий громадянин. Бо тільки в демократичному суспільстві ніхто ніяким знаряддям стати не може, і якби таке суспільство було створене в Росії, то про її «особливе призначення» ніхто ніколи й не почув би. А це призначення перетворило її в ординську державу, яка не тільки в підлеглих народів, а й у панівної нації відбирає волю, ініціативу й здатність самостійно мислити. Звичайно, не винен російський народ, так склалася його навіжена історія, але чи ж можу я любити орду? Не можу хоча б через те, що й до нинішнього дня не народилася в російському суспільстві елементарна протиімперська опозиція; чи хоч раз вийшли на кремлівську площу тисячі осиротілих матерів, сини яких загинули в Чеченії, чи склали хоча б єдиний письмовий протест російські вчені та письменники проти нечуваного в світі геноциду, коли вбивають, вирізують, випалюють цілий народ на його власній території? Мені тяжко повірити в гуманність росіянина: я бачив, і серце моє стискалося з жалю, як полонений чеченцями солдатик розмазував по обличчі сльози, бо він ще сосунець, а перед очима постала смерть; але й бачив такого ж підсвинка, вже сп’янілого від крові: він сидів, розвалившись на лафеті, й горланив: «Вот покончим с чеченцами и за хохлов возьмемся!» Звідки ця ненависть до народів, які жадають того, що належиться кожному, – свободи? Й коли проти більшовизму ще існувала в Росії незначна опозиція, то проти нинішнього імперського шовінізму її нечутно. То як може такий народ – не в окремих людях, а в іпостасі азіатської орди – викликати любов і повагу вільних громадян світу, коли його, непередбачуваного в діях, віроломного в домовленостях й жорстокого в розбоях, просто бояться…

Мій потяг на годину зупинився в Біробіджані – столиці міфічної Єврейської автономної республіки, в якій назви вулиць та установ написані по-єврейськи, навіть газета виходить мовою їдиш і де, здається, не живе жоден єврей. Ось зразок тоталітарної сваволі: захочемо – виселимо весь народ з його рідної землі, захочемо – відшабатуємо від тієї чи іншої республіки спорий шмат і прилучимо до іншої або віддамо метрополії… а ще – створимо, де нам забагнеться, єврейську державу. Й створили – на тому місці, куди тицьнув пальцем вождь народів. І ніхто з євреїв навіть не заїкнувся, що більшовицька імперія приготувала для них ґетто, – небагато ж, як свідчать документи, бракувало до виселення всіх євреїв Совєтського Союзу на Далекий Схід під час розправ над лікарями в 1953 році.

А тому я хочу звернутися до тих євреїв, які не бажають стати моїми друзями і вперто взивають український народ антисемітським…

Хіба ж то українці на початку нашого століття зорганізували «чорну сотню», яка чинила бузувірські розправи над євреями? А львівський погром у 1919 році – чия то справа: українців чи, може, таки поляків? А нинішня «Пам’ять» – то хіба український виплід? І не українці, ви це добре знаєте, відбирали вам мову й релігію, й далеко не всі ви вмієте по-своєму молитися. І не в Росії, а в Україні відкриваються нині єврейські школи, театри, синагоги; єврейські товариства діють приблизно у ста містах України, видається понад десять газет, на українському телебаченні є дві єврейські програми… А скажіть, чи багатьох росіян репресували німці за переховування євреїв під час окупації? Не назвете… Тоді запитайте в міжнародного єврейського діяча Якова Сусленського – я з ним зустрічався кілька років тому в Тель-Авіві, – скільки українців визнано в Ізраїлі праведниками світу. Багато! А скільки не визнано: не потрапив ще до того списку й митрополит Андрей Шептицький, який врятував від смерті сотні євреїв, а я назвав би ще пана Михайла Гояна з Аделаїди, відомого мецената, який за рятування євреїв у Заболотові був засуджений фашистами до розстрілу, та вдалося йому втекти в УПА… А чи хтось знайшов серед історичних документів хоча б один наказ Симона Петлюри на антиєврейську акцію? Зате знайде присуди погромників до кари смерті за його підписом. А чи знаєте ви, що УПА в свої загони приймала євреїв, у тому числі й жінок? Це я сам можу засвідчити.

Чому ж тоді, панове, ви так уперто витворюєте з українця образ свого ворога-антисеміта? Тому що українець завжди був безборонний, а москаля ви боялися? Тому що інстинкт самозахисту примушував вас горнутися до державних націй? Так це вже минуло, є Українська держава, яка своїм Законом про національні меншини дала вам нечувану досі на наших теренах свободу. Чому ви хоча б не присоромили голову ізраїльського кнесету п. Ш. Вайса, який дозволив собі в українському парламенті назвати українську націю колаборантською, – того самого Вайса, котрому бориславська проста жінка врятувала життя під час німецької окупації? Промовчали ви теж антиукраїнську телепередачу Сі-Бі-Ес «Обличчя незалежності», яку було продемонстровано в США перед самим візитом Леоніда Кучми: там західні українці показані кровожерними антисемітами… Чому вам так хочеться ототожнити хворого на юдофобство Анатолія Щербатюка з українським народом?.. Мені, знаєте, мимоволі нав’язують думку, що окремим євреям чи єврейським кланам антисемітизм потрібний для національної активізації, і для образу ворога вони знаходять найбільш незахищену націю. Проте сьогодні ми вже можемо себе захистити – практичною реалізацією в Україні державного Закону про права національних меншин.

І ще хотів би сказати: єврейське українофобство ображає мене особисто. Я ж ніколи не був антисемітом: всі євреї у Львові пам’ятають мою допомогу як голови Товариства української мови у створенні Львівського єврейського товариства ім. Шолома Алейхема. Зрештою, у своїх творах я завжди стояв на боці скривдженої єврейської нації. Прочитайте їх, і ви розчулитеся моїм болем за Берту Шварц (роман «Край битого шляху»), сподобається вам образ львівської патріотки Золотої Рози («Манускрипт з вулиці Руської»), посумуєте разом зі мною над долею крамаря Арона («Вода з каменю»), та й останній мій роман «Євангеліє від Томи» частково присвячений єврейській історії. Таж ніколи я не випинав того факту, що Каганович, Свердлов, Лєнін і більшість членів сумнопам’ятних «тройок» були євреями, бо переконаний, що бандити безнаціональні; чому ж ви так охоче чіпляєтеся за першого-ліпшого українського політичного збоченця й, узагальнюючи, перебільшуєте його вагу?

Я не обороняюся. Українці – сильний народ, і євреї не слабші: наші нації довели свою витривалість у довголітніх неволях. То для чого нам розпалювати міжнаціональну ворожнечу – з одного чи іншого боку? Хіба лише для того, щоб наш спільний ворог клепав на наших непорозуміннях політичні дивіденди… Берімо приклад з Якова Сусленського чи то з письменника Леопольда Авзеґера, котрий у своїх мемуарах «Чорний кабінет» вельми прихильно висловився про західноукраїнських вигнанців у Читинській області. А найвищим зразком гуманності хай послужить для нас благородна діяльність митрополита Андрея Шептицького.

У Приморському краю я побував в українських селах Полтавка і Київ. Селяни, які розмовляли зі мною чистою українською мовою, посміювались, коли я їх називав українцями: «Та йдіть, що це ви кажете, які ж ми українці, ми ж хохли-и-и!» Отаке каліцтво. І яким махровим єзуїтством смердять заклики міністра закордонних справ Росії Козирєва на захист російськомовного населення в Україні! В самих же й досі немає жодної української школи, жодної української газети, й така сама ситуація, як мені принаймні відомо, і в євреїв. Пам’ятаймо про це.

…На військовому крейсері «Дмитрий Пожарский» я дійшов аж до Петропавловська-Камчатського. Одного дня зважився піднятися на Авачинську сопку – мало не до самого кратера, що без упину димить. І, коли глянув звідти на безмежжя кряжів, лісів, долин, вигукнув, забувши враз про підневільність цих просторів:

«О вдячність подорожей!»