Читать книгу Мандрівки близькі і далекі - Роман Іваничук - Страница 4

Є в мене велика дорога, що увібрала в своє русло всі мої стежки й путівці, – найважливіша магістраль, якою впродовж століть йшов і йде сьогодні мій народ, і повернутися назад не мав я ніколи спромоги ані права, і зійти з неї не дозволили мені воля предків і власне сумління. Це довга й тяжка дорога з неволі до незалежності; всі ми на ній народилися, і той, хто полишив її з причин зневіри заради спокою чи вигоди, – без матері назавше зостався, засуджений на небуття й непам’ять, бо тільки марш – плече до плеча – із своєю нацією є запорукою найповноціннішого людського існування.

Не міг вижити без своєї дороги жоден народ. Щоб залишитися при житті, мусили повернути собі обітований край євреї: розкидані по всьому світу, моляться вони нині до рідного клаптика землі, немов до храму; татари зберегли себе лише тим, що в пам’ять вигнаного народу навічно вкарбувався шлях до Криму; гине нині чечен на своїх гірських стежках і лише на них зможе здолати окупанта; Україна вийшла сьогодні на європейський шлях й стала видною розпорошеному по далеких землях нашому людові, та й Білорусь змиє ще з себе ганьбу, потоптавши відступників на битому тракті. Тільки світовий розбійник, котрий тратує чужі землі, занехаявши свої власні дороги, конатиме без співчуття людського на велелюдних перехрестях.

Полишивши заради пера політичні баталії в українському парламенті, я далі йду по заповітній магістралі, яку не обирав, а на ній народився, і йтиму нею вічно, бо навіть тоді, коли моя власна дорога закінчиться, я із набутком, якого за життя доробився, мчатиму вперед в історії мого народу, яка ніколи не розгублює із своїх саков ані найменшої крихти.

Знаходжуся в контексті моєї нації – в тандемі з нею; нестримна її енергія є одночасно моєю енергією, її рух в упертому просуванні вперед є моїм рухом, яку б функцію я не виконував. Ми всі – йдемо. А хто випадає або випав із всезагального руху свого народу на заповітній дорозі, хто збочив з неї і залишився позаду, того неминуче здолає песимізм, до яких би допінґів не вдавався; ін’єкції чужих сил не виліковують цієї недуги. Зневіренець у власній потузі мусить загинути: кожна на світі сила має свій ліміт енергії, якої нікому й крихти не віддасть – чужу ж з охотою поглине.

Поступ на історичних магістралях людства має один загальний напрям у безмежжі, в якому кожному окремому народові надано окремий відтинок у просторі й часі, як вік та маєтність окремій людині. Запрограмований Господом у всій нашій планетарній системі рух поступу є невідворотний, і в цьому закладено найвищий оптимізм Природи: те, що залишилося позаду чи то в космічних вимірах, а чи в історії найменшого народу, те, що ми проминули, вже не може бути осягнуте смислами, тільки пам’яттю – доброю або злою; ніколи не повториться існування зужитого й зниклого в Космосі астрального тіла, як не може повторитися фізичне чи політичне життя, починаючи від комах і закінчуючи імперіями.

Сказав Соломон: «Дорога праведних – як світло зірниці, що світить дедалі ясніше, аж поки день не настане повний…» Шлях мого праведного народу чотири роки тому увійшов у днину, і, хоч день той іще не повний, все ж світло зірниці заясніло перед нами і вже не згасне. Ми маємо щастя зріти його.

Моє перебування у першому українському парламенті схоже було на кроки піхотинця в навальному марші дивізії, яка на своєму шляху змела, мов будиночок з карт, концтабірну державу й викинула із зали Верховної Ради України символ московського більшовизму, який своїм кривавим існуванням осквернив многостраждальне XX століття, – паперовий муляж Лєніна. Відбулася в Україні безкровна революція – і диво: жоден комуніст не став на захист свого вождя; навіть нинішній спікер парламенту Олександр Мороз, який нахвалявся, що тільки по його трупі винесуть уперед ногами виліпленого із пап’є-маше ідола, швидко примирився з переміною інтер’єру в залі, бо ж насправді ані один комуніст не вірив і не вірить у примарні комуністичні ідеї, а тільки в ідею влади, яка нині таки прозирнула до Мороза з руїн розваленої імперії.

Зупинюся на характеристиці цього самодіяльного, як і майже ми всі, політика, який разом з рештками комуністів став упоперек шляху нашої повної незалежності, і, в зв’язку з особою спікера, поміркую про його кумира Лєніна – не як першовідкривач, а як свідок пройденого політичного процесу.

Замало назвати вождя світового пролетаріату і створену ним систему диявольщиною, замало освятити місця, де знаходилися скульптурні зображення злої сили, – мусимо усвідомити й примиритися з тим, що та негативна сила людства, втілена в симбірському юристові, була могутньою й самим-таки людством, звабленим обіцянками утопічного раю, спородженою. Через те й сьогодні змучений нестатками плебс, знову обманутий політичними авантюристами, дефілює під червоними прапорами й портретами Лєніна-Сталіна. Деколи ті дефіляди стають жалюгідно смішними, як усе віджите, що безповоротно кане в небуття: нещодавно в Москві вийшли підбурені комуністами знедолені пікетувати американське посольство – вони несли церковні хоругви, ікони, а між ними портрет Сталіна, і вигукували: «Янкі – вон!» Проте смішного тут не так уже й багато: утопічна література, поза волею її творців, підготувала облудну мрію про рівність, про дармовий, відібраний у ближнього хліб, і та мрія живе й досі. А хіба вона властива тільки московитам? Згадаймо: хіба наш фольклор часом не був пройнятий ідеєю, такою схожою на марксівську «експропріацію експропріаторів», – ув образах Довбуша й Кармелюка? Пам’ятаєте пісню: «В багатого відбираю, убогому даю і, так гроші розділивши, я гріха не маю». Грабуй награбоване!

Мрія про всезагальну утопічну рівність ще довго житиме у злюмпенізованих людях, які втратили навики до праці, елементарну творчу ініціативу, в моральних бомжах, схожих на нашого славнозвісного козака Голоту, який усім, подібно відомому депутатові, хамить і ні перед ким не скидає шапки, та передовсім у маніпулянтах і пройдисвітах, які добре навчилися під час тоталітаризму наживатися на всезагальному оглуплюванні народу.

Ця мрія ще довго житиме й тому, що ідею комуністичного пекла в образі раю створювали протягом віків високоосвічені й жертовні люди. Чи ж посміємо ми нині кинути камінь у Томаса Мора за його «Утопію» або в Томмазо Кампанеллу за «Місто Сонця» – твори, написані кров’ю серця в тюрмах і на вигнаннях? Чи маємо право проклинати Фрідріха Ніцше, який своєю філософією прагнув повернути людині, наділеній богорівним розумом, втрачену гідність, а використав його вчення для злочинної діяльності Адольф Гітлер?

Не винні мрійники – винні практики, і не в тому їхня вина, що заходилися будувати державні споруди за рецептами філософів, а в тому, що, добре розуміючи неможливість здійснення їхніх мрій, кинули змученим неволями й нестатками людям злочинне за своєю сутністю утопічне гасло зрівнялівки, спровокувавши їх добровільно заходити в концтабір. Адже «утопія» у перекладі з грецької – місце, якого нема; але ж можна створити в окремо взятій для експерименту країні: обгородити її дротами й зігнати обдурених людей у державний концетрак, закрити перед ними зовнішній світ, щоб, не зріючи іншого життя, свій вважали раєм, дати можливість наїдатися й розмножуватися – одне слово, перемінити народ у стадо слухняних рабів.

Зреалізована утопія вмить стає антиутопією. Класичне художнє відтворення такого суспільства маємо в знаменитому й страшному романі Джорджа Орвела «1984»: змора людського знеособлення, зображеного у творі, звичайно, вражає, проте ми, всупереч Орвелові, нічого собі не уявляли, а фізично пережили совєтську антиутопію й пізнали всі її «принади».

Комуністичні практики, які бажали тільки єдиного – безмежної влади, були насправді посланцями диявольщини. Це не містика: якщо є Бог, то мусить бути й диявол. Такого вишуканого терору, який пронісся над планетою в нашому столітті, не знала ще історія, й творці його уособлювали ідеальне зло, що існує на землі, замасковане в людських подобах.

Народ навіть не знав справжніх імен тих творців – прийшли вони до нас під прибраними іменами: Сталін, Гітлер, Молотов, Свердлов і, звісно, Лєнін – найжахливіша креатура негативних сил світу.

Плутарх сказав: «Нема звіра, жорстокішого від людини, коли до її пристрастей додається влада». Лєнінська жадоба до влади була страшною саме тим, що він, як освічена людина і виконавець, глибоко збагнув суть і силу влади й знав, як нею можна скористатися. Будучи хитрою бестією, Лєнін ніколи не оголював свої владних пристрастей, як, приміром, Гітлер чи Сталін; надягнувши на себе маску скромності й людяності, він створив про себе міф людинобога, який бачить далі від інших і знає те, про що інші не відають. Лєнін вдавався до різних спроб, щоб знайти найкращу модель тоталітарної державної структури; він ставав нібито на захист національних культур, нападаючи на російських держиморд, – й тим завойовував симпатію поневолених ним же народів. Мало того, цей геніальний облудник і політичний шулер використав зовнішню державницьку й національну бутафорію для створення маріонеткових символічних держав у складі СРСР, щоб ними прикрити щойно створені справжні держави, – й значна частина людей йому повірила[1]. Від смерті Лєніна аж донедавна панувала втруєна у свідомість мас віра, нібито він особисто бажав людству добра, а ось жорстокі й бездарні його послідовники довели народи до трагедій; міфологізація Лєніна підсилювалася деміфологізацією Сталіна: труп Джуґашвілі викинуто з мавзолею. Лєніна ж оголошено пророком, у вченні якого, мовляв, завжди можна знайти захист перед злочинними його спадкоємцями.

Міф урешті став реальністю: хоч ніхто не називав Лєніна богом, усе ж лакузи зуміли обліпити його подобу біблійними оздобами: «найлюдяніша людина», «найживіший з усіх живих», «Лєнін жив, Лєнін живе, Лєнін буде жити» і тому подібне. Віру у винятковість вождя методично прищеплювали до людської свідомості; ця леґенда культивується й сьогодні владострасними особинами, які прагнуть повернутися до одержавлених утопій і не розуміють марності цих сподівань: молоде покоління успішно здирає із своїх очей полуду, переконавшись на прикладах Росії, Китаю, Кампучії, Куби, що одержавлена утопія може існувати лише за допомогою машини вбивства – передовсім людей, а іноді теж – мух і горобців.

Проте міфи живуть довго, оскільки приходять до людей не оголеними й прісними: вони завжди мають свій декор. Совєтське суспільство, яке було клоакою бруду і свавілля, прикривалося вертепними комедіями – галасливими демонстраціями, партзборами, на яких все одноголосно схвалювалось, всенародними гуляннями й такими вигадливими феєрверками, що довірливий обиватель, одурманений дешевою пайкою ковбаси й щоденною молитвою «Ленин всегда живой», міг побачити явлення боголюдини навіть у небі.

Хіба цього не розуміють морози й симоненки? Добре розуміють, проте використовують кожну нагоду, щоб продовжити вертепний кітч: цьому посприяв ювілей перемоги над фашизмом. Багато хто бачив, мабуть, як на минулорічній першотравневій демонстрації в Києві, з якої почалося святкування скорботної дати, стара, беззуба бабця, роззявивши рота на весь телеекран, натхненно співала «Широка страна моя родная». Смішно? Ні – страшно! Соцкомуністичні лідери, використовуючи матеріальну скруту в державі, вкотре вже оглуплюють забудькуватий народ обіцянками утопічного раю, оновлюючи для майбутніх насильств старий декор, який мав би знову прикрити куртиною з масками щасливих блазнів комуністичні відстойники, повні крові, жебрацтва, тюрем, злочинності, проституції та наркоманії… Помилявся я, сказавши колись харківському журналістові Владиславу Проненкові, що путч 19 серпня 1991 року – то швидкоплинна агонія комуністичної системи та її вождів. Не скороминуча: десятки способів придумує Москва, щоб поставити Україну на коліна, – і знову мусимо створювати Комітет захисту української культури перед русифікацією, і знову на передній край боротьби стають письменники – Іван Драч очолив комітет. І найпершим нашим завданням має бути викриття справжнього обличчя Лєніна, мумії якого й досі поклоняються фанатики, мов стародавні єгипетські фелахи: він був тираном творчим, котрий зумів нав’язати світові думку, що народ з ознаками первісної орди, використаний для комуністичного експерименту, і його вождь – жорстокий нащадок могола, наділені від Бога місією визволительства й доброчинності.

Саме цей міф найбільше загрожує свободі.

Та настав час розплати. Повна деґрадація російських правителів й ідеологів проявилася, мов на лакмусі, під час чеченської війни. Алкоголік Єльцин блазнює перед світом: то дириґує в якійсь там країні оркестром, то не може виповзти з літака в Ірландії, щоб зустрітися з прем’єром країни, в якій приземлився, то прилюдно лає президента України Леоніда Кучму, що той перестав бути слухняним, і називає його чомусь «заместителем» – а все це з причини втрати фактичної влади у власній державі, якою керують силові структури. А новітній Гришка Распутін – ідеолог «единой неделимой» Олександр Солженіцин, той самий, що написав «Архіпелаг ґУЛАґ», закликає реабілітувати Сталіна! Парадокси? Ні, закономірність: імперії остаточно розпадаються тоді, коли вмирають ідеї, які їх породили. Мана визвольної місії російського народу назавжди загинула в пожарищному смороді в містах і селах Чеченії, і з парсуни «гуманного» вождя Лєніна нарешті здерто маску. Сейфи із суперсекретними документами відкриті, і ми вже знаємо справжній зміст лєнінського вчення: «Стрелять как можно больше», «Повесить, неотменно повесить не меньше ста кулаков», «Мы не остановимся перед тем, чтобы тысячи и тысячи людей перестрелять» – і так далі. Й нині силові структури, на які ще сподіваються послідовники Лєніна, не мають жодного значення тому, що вони сильні тільки у парі з вірою в ідею і вождя. Вавилон упав тоді, коли змаразматілий Навуходоносор почав їсти сіно…

Чи треба більше доказів, які б підтвердили антигуманну сутність вождя світового пролетаріату і його ідеології, сповідуваної ще й сьогодні імпер-шовіністами, – доказів для обдурених простаків та ерудованих маклерів на торговищі влади? Адже на тому першотравневому мітингу в Києві я бачив не тільки роззявлену бабцю, яка виспівувала «Я другой такой страны не знаю», а й одного з наших державних керівників – Голову Верховної Ради України Олександра Мороза, котрий стояв вдоволено усміхнений, щасливий, що міг хоч на мить вийти з-під осоружного йому синьо-жовтого прапора в парламентському залі й стати не так під рідні, як під потрібні йому червоні прапори й на тлі портретів Лєніна – Сталіна безсоромно заявити світові про своє політичне дворушництво, яке минає для нього безкарно, хоч своєю поведінкою спікер фактично закликає до повалення тієї ж держави, до керівництва якої покликаний народом.

У книзі спогадів «Благослови, душе моя, Господа!» я висловився про депутатів-комуністів так: «З Віталієм Ревою чи Олександром Морозом наодинці я мав би про що розмовляти, але коли вони збираються в парламентську групу “239”, то з ними треба боротися на життя і смерть», – тобто я готовий правуватися не з окремими комуністами, які в приватному житті можуть бути й приємними людьми, а з комуністичним кланом.

Олександр Мороз, очевидно, прочитав книжку, бо якось у перерві підійшов до мене й спитав єхидно:

«З яких то причин ви хотіли б так тяжко боротися зі мною? Адже ми хочемо взяти владу для того, щоб будувати незалежну Україну».

«А під якими прапорами маєте намір її будувати?» – запитав я.

«Самі розумієте, що не під жовто-блакитними».

«Тоді я готовий боротися з вами не на життя, а на смерть», – відказав я.

Здається, на цьому можна б і припинити розмову про нинішнього господаря українського парламенту, бо що ще можна додати? Влади комуно-соціалісти не взяли і не візьмуть: вони залишилися на узбіччі магістралі національного прогресу українського народу й ніколи не зможуть наздогнати наш рух до незалежності, – історія уже сказала своє слово. Проте небезпека залишилася: Олександр Мороз і присні прагнуть повної влади лише для того, щоб піти слідом за президентом Білорусі Лукашенком у відкриту пащу зраненого північного ведмедя.

П’ята колона, як у парламенті, так і у всій державі, активно працює. Ми боялися Леоніда Кучми, ми геть занепадали духом, коли він перемагав Кравчука, а виявилося: ворог не там. Комуністи, які його обрали, стали першими ворогами Президента, а він – запорукою збереження нашої державності. Воістину неможливо зраджувати на троні. А втім – голова радгоспу Лукашенко таки зрадив свій народ…

«Я ніколи не стану московським лакузою», – буцімто сказав таке Леонід Кучма в якійсь приватній розмові з нашими депутатами. Сказав чи не сказав, але чи можна у такі слова повірити на всі сто відсотків? Мусимо вірити, й оце «мусимо» свідчить про нашу нинішню невпевненість. Адже ніхто інший, а таки Кучма обіцяв упровадити другою державною мовою мову російську і вступити в євро-азійський блок. Не робить цього – навпаки, вперто наближає нашу державу до Європи, але ж ніхто не може забути його інавґураційної промови з колаборантськими обіцянками.

Бідні ми – так мало в нас національних лідерів, а між ними суперпатріоти, які в унісон з російськими распутіними – бабуріними й солженіциними – проголошують ідею нової Київської Русі, тобто московської імперії із столицею в Києві! Проголошують і сходять із парламентської трибуни під оплески комуністів.

А який демарш відбатувала відома екс-депутатка Лариса Скорик! Довго чарувала людей своїм крикливим патріотизмом, аж поки не «засвітилася». Соціалістична газетка «Товариш», та сама плюгавка, яка назвала наш національний прапор символом зрадників, запроданців і перевертнів, опублікувала статтю пані Скорик, в якій авторка прославляє шефа цієї рептильки Олександра Мороза як рятівника української держави, а його радника Віктора Боженара, який нині, коли пишуться ці рядки, перебуває під слідством, назвала людиною потужного розуму, першим політичним в’язнем нової доби, від діяльності якого залежить реальна самостійність України. Отак: ні більше ні менше! Цікаво, що спонукало пані Ларису давати подібні оцінки вельми сумнівним людям – невже тільки невинний авантюризм?

Коли я закінчував каденцію в парламенті, сказав собі: не буду більше депутатом, це ж не Верховна Рада, а комуністично-демократичний бульйон, гіршого парламенту бути не може.

Може бути, як виявилося, й гірший. У попередній Верховній Раді комуністична більшість складалася з директорів – совєтської аристократії. З ними можна було про щось домовлятися, в чомусь їх переконувати: ми ж таки прийняли Декларацію про суверенітет України, символіку, зрештою – найголовніше: проголосили незалежність. Нинішній комуністичний люмп блокує кожен забарвлений в національне закон – про владу, про українське книговидання; в залі найвищої державної інституції не тільки безкарно лунають заклики до повалення української держави, а й створюється депутатська група «Союз», на яку негайно треба заводити кримінальну справу.

За першого парламенту займав якийсь час посаду Голови Кабінету Міністрів Юхим Звягільський, він прокрався, втік за кордон, за ним подано в розшук, він обізвався з Ізраїлю. У нинішньому – заступником Голови Верховної Ради обрано Олександра Ткаченка, на якого генеральний прокурор завів кримінальну справу, а він спокійно сидить собі в президії поруч із своїм шефом Олександром Морозом і вряди-годи керує роботою парламенту, Генерального ж прокурора Дацюка натомість звільнено з роботи.

У першому парламенті господарював характерник з хитринкою сільського дядька, Іван Плющ – улюбленець демократичного депутатського корпусу, а в нинішньому – особа з моторошно спокійним обличчям чекіста, лідер депутатів-комуністів з підмоченими репутаціями, кликуша, який підставляє де треба й не треба свій труп: то під муляж Лєніна, то ось заявив торік у Львові, що реабілітація УПА може відбутися тільки після його смерті. Та живіть, живіть собі, товаришу Мороз, історія ні вас, ні вашу ідеологію вже не бере до уваги, ви давно опинилися на узбіччі процесу становлення української держави, хоч ще конвульсивно тримаєтеся за махове колесо.

А втім, О. Мороз, О. Ткаченко, П. Симоненко навічно залишаться в антиукраїнській історії. Адже, як керівники п’ятої колони, вони все роблять для того, щоб завалити державу: борються з реформами, з національною символікою, із Законом про владу і з самим Президентом. Олександр Мороз, зокрема, робить це наполегливо, порушуючи елементарні норми регламенту й не реаґуючи на протести депутатів. І взагалі, спостереження за методикою діяльності О. Мороза викликають у мене дивні асоціації…

Знаємо з недалекої історії, що в тридцяті роки до політв’язнів призначали спочатку жорстокого слідчого. Той катував, тортурував, принижував свою жертву, та коли в’язень не здавався, начальник оперативного відділу міняв брутального ката на інтеліґентного – з блідим, ласкавим обличчям і м’яким голосом. Зацькований страждалець, зазнавши дрібку людяності в ставленні до себе, геть розм’якав – чей не всі в цьому пеклі звірі, довірявся «доброму» слідчому, підписував потрібний слідствові протокол, а потім божеволів, коли йому зачитували смертний вирок… 12 квітня 1995 року під час обговорення на сесії Закону про владу Олександр Мороз випускає на трибуну депутата-українофоба Стешенка, з яким, звісно, заздалегідь домовився (депутати про його виступ не були попереджені), – і той змішує Президента з болотом. Демократи обурюються, штурмують трибуну; Мороз заспокоює депутатів, перепрошує Президента, називає виступ Стешенка провокаційним, гасить бурю, але ж мети досягнуто: Президент ошельмований! Які аналогічні методи…

Стежачи за цим фарсом, я згадав: таж на першотравневій демонстрації в Києві Мороз стояв не тільки під портретами Лєніна – Сталіна, десь там позаду на патику хиталася парсуна Берії…

Знаєте, я можу викресати в собі повагу навіть до Станіслава Гуренка, який покинув Верховну Раду України тоді, коли в її залі вивісили синьо-жовтий прапор: то було принаймні чесно. Нинішнім же парламентом керує дворушник – Голова Верховної Ради України із синьо-жовтим прапорцем на лацкані піджака й одночасно голова україножерної соцпартії, вірний лєнінець.

…Я повернувся з ходіння у владу: не мій то хліб. Щось, очевидно, зробив потрібного за час свого депутатства, інакше не запрошували б мене до повторного балотування Дрогобич і Батурин. Не зважився йти вдруге: я політик емоційний, тобто нездалий політик. Не вмію навчати комуністичну голоту, яка чигає на дармовий хліб, принципів порядності. Я кажу комуністам в очі, що вони паразити, жадібні до грабунку: щоб підкорити собі зубожілий народ, свідомо знищують талант господарника. «Про який голод в Україні ви говорите сьогодні? – кричав я завше до них. – Голод можуть зробити тільки комуністи!» А вони цинічно насміхалися з мене, бо ж про яку комуністичну порядність може йти мова?

Я вернувся з політичної дороги, зійшов на часину з магістралі, повернувшись у свій теремок у Наварії. Не хочу більше подорожувати, зрештою, кожному пора у свій час йти на пасіку… ох, якби ж то серед мирних бджіл сповільнився біг часу! Але ж бо ні – летить! Та, може, вистачить мені його хоча б для того, щоб осмислити деякі зі своїх мандрівок.

Вельми трудний час переживаємо в нашій боротьбі за незалежність. Проте залишаюся оптимістом. Був у мене такий випадок: якось мене й моїх дітей забрав до авта Володимир Яворівський і повіз до Канева. Отож я й діти у тій подорожі до святого місця самі ставали святими. І раптом при самому в’їзді до міста перегородив нам дорогу транспарант, на якому чорним по червоному був виписаний вирок усім сущим в Україні: «Комунізм – неминучий!»

Й тоді ми разом розреготалися, зрозумівши, що ця злочинна ідея і створена нею суспільна формація конають в істериці і їх смерть викликає не співчуття, а глузи.