Читать книгу І земля, і зело, і пісня - Роман Іваничук - Страница 10
Погоня
Історичне оповідання
3
ОглавлениеДжура привів у княжий стан християнського місіонера – чорнобородого мужа в чернечому облаченні. Увійшов полоняник до шатра з похиленою головою, засвідчуючи вдаваною впокореністю шанобу до господина Древлянської землі, якому вже відібрано з рук кермо, і у владичій рівновазі підтримувала його хіба що вперта віра в язичницьких богів, цієї пори таких же безсилих, як і він сам.
Бачив ієромонах Леонтій душевне сум’яття на обличчі переслідуваного погонею князя, який чекав рятівної поради від супротивника у вірі, й певне тому, духом сокрушившись, випростався станом, і степлілі очі обігріли пойнятого журою Святослава. Й вимовив він вісімнадцятий псалом Давида, пробуючи пояснити ізгоєві, що за веремія зчинилася на світі й чому так сталося.
«Захиталася земля й затряслися підвалини гір, бо розгнівався Господь».
Утямив цієї миті Святослав, що перед ним стоїть не простий монах, а високотитулований грецький священнослужитель, який прибув на Русь, напевне, ще за княгині Ольги й, можливо, займав стіл книжника в Києво-Печерському монастирі. Про грецьке походження місіонера свідчила кучерява чорна борода й гостроверхий клобук на голові. Із спокійних, з лукавинкою, очей світився розум.
Й промовив Святослав:
«Певне, учений єси, пришельцю, та чи глибинно усвідомлений ти богословськими науками?»
«На скільки з Божою допомогою спромігся, князю, – відказав Леонтій. – Письмовцем служив у спочилого в Бозі блаженнішого Нестора».
«То проречи правду своєї віри, та не токмо богоподобственно ласкаву, а й лиху, людинозлобствуючу».
«Ісус Христос приніс нам любов, і з нею я прийшов до вас», – незворушливо відказав місіонер.
Князь умить пригасив у своїх очах прихильність до співрозмовника, який йому спершу добрим приглянувся, і гнів зануртував у його мові.
«О так! – люто вигукнув він. – Я бачив ту любов, коли ваші ченці топорами крушили наші требища, а гридні мого вітця Володимира волочили понад Прип’яттю прив’язану до кінського хвоста подобу Перуна!»
«Усе нове приходить з мечем, князю, та попереду нас завше йшов благовірний муж з хрестом у руках, – так само спокійно відказав Леонтій. – І першим хрестоносцем на цій землі був апостол Андрій Первозваний, який провістив благодать Божу на київських горах».
«А чи знаєш, любомудре, що вкопав він того хреста на Щекавицькій горі посеред требища, обступленого камінними постатями Мокоші-годувальниці, Перуна, Велеса і Даждьбога?.. Навіщо було Володимирові валити й у Дніпрі топити старих богів, які століттями підтримували життя на цій землі?»
«Їхнє місце в преісподній серед бісів! – згас спокій у мові місіонера. – А хрест дав руському люду храми, божественний спів і книги».
Задумався князь й не слухав, що далі мовить Леонтій.
«Ти правду мовиш, ієромонаше, чи, може, і єпископе, – думав сам про себе Святослав. – Величні золотобанні церкви виростуть по всіх городах і весях, і залунає повсюдно божественний спів во славу Творця. Але ж Творець світу для всіх єдиний, і Божа сила не лише з візантійських чи римських храмів проникає у світ, щоб людство оберігати й до пуття приводити, – інші релігії таку саму силу ховають у требищах, мечетях, синагогах, тільки Творця різними йменнями називають… Й не Господня сила маліє від вашого нерозуму, коли ви зневажаєте й руйнуєте чужі храми, а ваша власна. Як незмірно збагатилась би новітня релігія, якби до неї долучилося й інше пізнання Бога!.. А наскільки міцнішою стала б християнська віра, якби ієрархи не обмежували себе читанням заповітів Єгови і Христа, а й намагалися відчитати хоча б тайнопис наших вишиванок – то не хрестики, не гладь чи низинка, а найдревніші письмена, в яких таїться досвід предків. А що глаголе вишита на рукавах жіноча постать з підведеними до неба руками? А що записано в різьбах на хатніх сволоках, про що щебечуть птахи на стінах, перед чим застерігає вуж-домовик у вигляді безконечника на ґзимсах? А що означають громові знаки й кружала сонця на бойових келепах, підкови біля дверей, оленяча голова на пряжці в гірського збойника – перед яким лихом вирізьблені ті обереги? Чи, може, ви маєте інші тотеми, що ці руйнуєте?..»
«Й скажи мені, ієромонаше, чи думав ти коли-небудь над тим, чому переносять вогонь із старого дому в новий?»
Ці слова князь вимовив уголос, Леонтій їх почув, проте мовчки дивився на ватру, що спалахнула високим стовпом на Крушельницькій полонині, й слухав русальні пісні, які спливали з гір у Тухольську долину.
Ще нуртувало в душі Леонтія відлуння суперечки між ним і князем, та стихло воно від феєричного дива: із Крушельниці покотилося вниз вогненне колесо, полум’я перемінювалося в іскри, які розсипалися довкруж і гасли в темряві, мов світлячки, а коли зашипіла вода в заплаві ріки, спалахнув спів, як щойно вогненний стовп над ватрою, і ліщинові кущі, що оповили Крушельницю, і смерекові бори довкола Тухольської долини потонули в піснях про Ладу і Леля – і все довкола стало піснею.
Леонтій слухав, і здалось йому, що нічого кращого в житті не чув. Спів був живий, як довколишні гори, покриті кожухом смерекового бору, мелодія спадала на них тремткою пеленою, зливаючись із відгомоном, що злітав увись з найглибших ізворів.
Вчувався у тому співі щебет птахів: чорні дрозди виточували з горл найвитворнішу фіоритуру, клекотіли орли й гуділи готури; у глибині гір басував ведмежий рев й трубіли олені, скликаючи олениць на токовища – звучав живий хорал природи, й подібне диво чув Леонтій уперше.
Й моторошно стало йому від думки, що всім цим голосам, бісівськими названим, суджено втопитися в преісподній. Якби так лучилося, тоді б на світі запала німота, смерті подібна.
Від таких думок стихла враз розбуджена до життя мова дрімучих лісів – той вічний шум, насичений дійством добрих духів і злих демонів, чарами лісовиків, жартами пересмішників, виттям вовкулаків, реготом перелесників, танцями веселих чугайстрів й плачами потерчат. А коли стихли всі ті голоси, стала безсилою творча ворожба мудрих мольфарів…
Й коли стали вони немічні, похилилися вікові смереки, що верховіттям вимітали з неба грозові хмари, впали вони долі, мов від бурелому, й зітліли в димових оболоках – все царство природи провалилося у преісподню, й навіть мох перестав цвісти, а на спустошених галявинах почали проростати княжі сади з алеями, обсадженими рівними шерегами заморських дерев, на яких і птахи не гніздилися, – чисте житловище виникло на пустирищах, призначених для безплотних ангелів, що злітали з храмових ікон й німотіли в нудному блаженстві, не знаючи ні втіх, ні клопотів і навіть мови пожильців, які колись панували у правічних борах.
Забувши, що сидить у шатрі поруч з князем, неблимно дивився Леонтій крізь відхилену пілку на Крушельницьку полонину, де ще буяло життя, якого раптом не стало довкруж Тухольської долини; а князь розповідав йому про те, як бояри заманювали до християнської віри язичників – простих однією, а маєтних двадцятьма гривнями, перекуплювали їх пирами, на яких пригощені мусили за ту ласку проклинати поган.
Не слухав князевої мови Леонтій, бо ожили язичники не в пеклі, а під самим небом на полонині, й раділи, танцювали перед купальським вогнем, що палахкотів, облизуючи язиками полумені всіяне зорями небо, й вихоплювались із кострища вогненні колеса, що з шипінням гасли в Опорі, розсипаючись на віночки.
А за тими кроковими колесами крутими плаями сходили в Тухольську долину русалки у віночках й парубки в гостроверхих баранячих кучмах; йшли вони із запаленими смолоскипами в руках – переносили живий вогонь у новий дім.
У долині покотом лежали втомлені дружинники й будилися від голосних переливів русальних співів. Й тоді побачив Леонтій, як знову ожили повалені людським нерозумом правічні ліси й розмаїтими голосами зливалися з піснями русалок у суголосний хор.
Спустившись із Крушельниці, попливли русалки шнурочком по галявині, завиваючись у вінок. Білі голівки заховалися під коронами з молодих березових гілок, переплетених білим рястом, рожевими зозульчиними чобітками й голубими чашечками барвінку, й на воїв, що поставали довкола, спершись на списи, злетів вітальний купальський кант:
Ой на Івана та на Купала
Красная дівонька зілля копала,
Квіти збирала, віночки плела,
Долі водою пускала.
Поплинь, віночку, по синій хвилі,
Поплинь віночку, де живе милий…
Й на дівочий щебет обізвалися потужні парубоцькі голоси:
Три місяці ясні, три молодці красні,
А перший місяць – молодий Іванко,
А перша зіронька – гойна Марічка —
Грало сонечко на Купала!
На той владний поклик випірнув із-за Маґури серпик місяця: молодий Іванко, вигдядаючи гойну Марічку, вилонив із темряви постаті закованих у блискучі лати воїв; на живий дівочий вінок й на парубків у шапках з білої бараниці впало його примарне сяйво, й засвітилися вони, мов блудні вогники. Стих дзенькіт срібних монет на дівочих зґардах, й з-поміж них тихо засвітилися бурштинові коралі, на ягідки свербигузу схожі. Світ зачаївся, чекаючи дива.
Виступив тоді з парубочого гурту муж, такий високий, що ховав голову в імлі, яка спадала плахтою із довколишніх верхів у Тухольську долину, – був то головний волхв-хмарогонець, Реверою званий. На його чорній киреї блищала золота пряжка з головою вищереного змія, в руці тримав він жезл з посадженим на шпицю кінським черепом.
Ревера увійшов у коло дівочого вінка і вдарив жезлом об землю. Тоді з лісових язвин й узворів вибігла гірська чортівня: біси били в бубни, клишоногі щезники висвистували на сопілках, нічні нетопирі перемінювались у красних парубків, котрі намагалися зірвати зелені корони з голів дівчат, щоб заволодіти ними. А вони й не оборонялися: знали ж бо, що на Купала жодна з них не вбереже свого віночка, й навперейми закликали їх леґіні піснею, що прилинула до них з неозорого майбуття:
Будь русалкою в цю ніч.
Сядь, схились і слухай пісню,
Я складу шалену пісню,
Будь русалкою в цю ніч…
Й незчувся Леонтій, коли опинився серед парубків і, розохочений, почав шукати своєї дівчини, яку покинув у далекому краю, й кожну заклинав «Будь русалкою в цю ніч!» – не знав, котру закляв.
На узгір’ях між Кливою і Магурою розпаношувалась купальська веремія, на вершинах гір пломеніли ватри, а в долині було темно, ще й місяць ховався за хмари.
Тоді вийшла на середину галявини жінка в сорочці з довгими рукавами, з її очей впали долі два сніпки променів й запалили ватру; жінка рукавами роздмухувала полум’я, й коли ватра спалахнула, скинула з себе сорочку, й від білоти її персів померк вогонь на кострищі, а вої від невимовної краси чарівниці перемінилися у кам’яні статуї.
Жінка підвела вгору руку з туровим рогом, й тоді обступили її боги Хорс, Стрибог, Перун і Велес, теж з каменю вилиті, щоб захистити жінку від вихору: у дикому танці закружляв волхв-хмарогонець на її честь.
Й оглух Леонтій від пекельного галасу, осліп від вроди богині достатку й плодючості Мокоші, скупаної у вогні.
А вона – така неймовірно схожа на його кохану Діану, яку покинув у Візантії – промовила до нього:
«Ти ж закляв мене, тож іди до мене!»