Читать книгу І земля, і зело, і пісня - Роман Іваничук - Страница 14

Повновида, як достигле спасівське яблуко, денниця зринула над рожевою смужкою світанку й зупинилася на небосхилі, бліднучи від страху, що ось-ось викотиться із потойбіччя черлене Даждьбогове марево і зіп’є її звабу, що явилася світові на одну мить, мов перед жагою шлюбного ложа личко незайманої нареченої, якій суджено спалити свою вроду в пеклі розкоші. Наближалася хвилина, котра перемінить таємничу купальську ніч на звичайний будень, перед приходом якого невблаганна Мара змете чорним крилом ворожбу дивних чарів.

Й отверезілому від купальської дивовижі Леонтієві явилося жорстоке видиво, яке ніяк не в’язалося з буйною радістю, що панувала щойно на неосвяченій християнством землі й була первісно непорочною, мов дівоче лоно, що приймає від богині Мокоші, як належний подарунок, солод гріха – без сорому й каяття.

Волхв Ревера безжалісно засвітив перед Леонтієм яву смертної кари вогнем, і місіонер, спонуканий бажанням захистити свою віру помахом папоротевого цвіту, який ще не зів’яв від Даждьбогового жару, викликав видіння язичницького похорону, не менш жорстокого, ніж інквізиція, й у тому сні перебували одночасно князь Святослав і місіонер Леонтій, і кожному з них здавалося, що він присутній на власному погребенні.

Над залучиною ріки височів складений з колод жертовник, до якого слідом за саньми, запряженими двома круторогими волами, тягнулася похоронна процесія.

Попереду поважно ступали літні ґазди в солом’яних брилях із пацьорковими трясунками за околичками, в довгих сорочках навипуск, підперезаних чересами, в дублених кептарях з червоними кутасами, в білих холошнях з битого сукна та в постолах із загнутими шпіцами – йшли вони мовчки, попахкуючи люльками з червоного дерева; над покійником, що лежав на санях, стелився сизий димок й під вітерцем струменів до жертовника, всотуючись у чорний стовп диму, який вихоплювався з холодного кострища.

Покійник був з виду моложавий, й запримітив Леонтій, що схожий він на нього самого, й жаль за собою діткнувся його серця, та вмить він прогнав з очей облуду: на марах лежав бойківський парубок, якого, можливо, привалила в лісі деревина, коли він стинав ялиці для сплаву на продаж уграм, що зводили оборонний замок на Верецькому перевалі, або на водоспадах потерли його стрункий стан пов’язані в дараби ялинові стовбури, чи то поламав його кості бурий ведмідь, – жаль за парубком поворонив чорнотою лиця мужів, ніби той дим з кострища прилипав гарячою спузою до їхніх щік; невимовна їхня туга переповнювалась голосінням дівчини, що йшла обіч саней, тримаючись рукою загнутого полоззя. Була вона в чорній намітці, що відтінювала білизну її лиця й прикривала на шиї срібні обручі, які зухвало зневажали жалобу, спокусливо визираючи з-під тороків; дівчина до крові скородила нігтями своє обличчя, здираючи з нього жагучу вроду, таку несумісну з горем, й тоді зблискували браслети на зап’ястях і перстені із зеленими очками яшми на кожному пальці, як заперечення смерті, – й знову блудна думка чіплялася Леонтія, що ця дівчина дивно схожа на богиню Мокошу й водночас на послушницю Діану із цареградського монастиря, котра навіки запала в його душу і стала осердям туги за вітчиною.

А плакальниці, що йшли позаду мужів, вторували голосінню дівчини – в небо злітав печальний реквієм.

«Сонце моє, рано заходиш, місяцю мій красний, рано погибаєш, зоре моя східна, чому на захід грядеш?»

І йдучи, припадала наречена до свого милого, який її покинув, обмивала його слізьми, а Леонтієві здавалося, що то плаче за ним кохана Діана.

Зупинилася процесія над залучиною ріки, на якій похитувався човен, покритий наметом. З-під нього визирала холодними білками кощава баба, ангел смерті, чекаючи приношення жертви. Поважні ґазди зняли покійника із саней й поклали на дерев’яний стос головою на захід, щоб дивився він до сходу, де рай; біля нього примістили рало й батіг, а тоді з чоловічого гурту вийшов волхв Ревера. Він уклякнув перед кострищем й почав роздмухувати вогонь, а коли полум’я облизало тіло покійника, підняли мужі наречену на висоту жертовника, щоб востаннє побачила вона свого судженого, потім витягли човен на берег й запитали дівчину, чи готова вона піти на той світ за милим до раю. Її обличчя блідотою пойняв страх, і знову здалося на мить Леонтієві, що на нього з надією на порятунок глянула кохана послушниця Діана.

Страх на обличчі дівчини враз змінився усмішкою надії на життя з коханим в едемі; вона почала зривати з шиї срібні обручі, знімати із зап’ясть золоті браслети, а з пальців перстені, й кидала їх у гурт дівчат, що збіглися до човна; спузарі підкладали під човен палаючі поліна, й коли просмолена барка зайнялася полум’ям, з намету вийшла баба – ангел смерті. Над рікою пролунав пронизливий крик, і впізнав у ньому Леонтій жалібний зойк покинутої Діани.

Творилося над рікою первісне аутодафе. Тіла парубка й нареченої попеліли, а їхні душі летіли вже на митарства в чистилище, й вірили похоронні гості, що потраплять покійники до раю, коли пройдуть через кару за вчинені гріхи, обминувши муки, котрих не заслужили: за брехню, наклеп, пияцтво, злодійство, грошолюбство, гордощі, убивства, блуд і перелюб. І здалося Леонтієві, що на кострищі попеліє він сам.

Щоб гідно провести покійників до раю, заправили мужі буйну тризну. Задзвеніли дримби, заплакали скрипки, затрубіли трембіти, загупав бубен; волхв Ревера перемінився в рогатого Чугайстра, достоту схожого на грецького Діоніса, й пішов у круговоротний танець; поважні ґазди, розшалівши від охоти, обнімали молодиць, безсоромно заголювали їх, й вони не оборонялися, зникали з ними в лугах, звідки до самого ранку долинали пристрасні зойки. Шабаш тривав доти, поки не погас жертовник, а рожеву смужку світанку розірвало марево Даждьбога.

Й прокинувся тоді зі сну вражений несусвітнім блюзнірством Леонтій, і закричав:

«Досить, зупиніться!»

Й раптом стихло довкруж. Перед Леонтієм посередині свого двору стояв статечний волхв Ревера й поблажливо прислухався до мови місіонера.

«Яка жорстока ваша віра», – проказав Леонтій, дивлячись на димові оболоки, що їх гнали в гори вітри.

«У сиву давнину, – відказав волхв, – ми сповідували закони юдейської Тори: чей Авраам важився заколоти свого сина Ісаака. Та це діялося тоді, коли наші люди ще коней не знали. Нині ж овдовіла наречена дає лише обітницю ніколи не виходити заміж…»

«Й приносили в жертву немовлят?!» – зойкнув Леонтій.

«Було й таке», – спокійно відказав волхв.

«І справляли по них богохульну тризну?» – допитувався пригнічений місіонер, який проповідував релігію, народжену юдейським старозавітом.

Мовчав Ревера.

«Це був мій похорон, – зітхнув Леонтій. – Я нині зневірився у своїй і вашій релігії».

«Не станеться цього з тобою, – промовив Ревера. – Немає вашої і нашої релігії: вона у нас єдина. Ті закони одні. Й ті вірування, які віджили свій вік, теж спільні: Господь один над нами. А тризну ви доконче візьмете у свою віру як обичай. Тризна – не гріховна забава, то спосіб відганяти від живих Мару…»