Читать книгу І земля, і зело, і пісня - Роман Іваничук - Страница 7

Зореслава підвелася з колоди й пішла назустріч князеві.

«Зупинись, господине!» – звеліла, і було в тоні її наказу стільки крицевого холоду, скільки в погляді невблаганної рішучості.

Данило став перед нею в німій покорі, мов гридень перед воєводою. Зелене полум’я Зореславиних очей обпалило його, й зітліла враз у ньому повелительська всевладність; ставши із судді підсудним, він зрозумів, що марно гукати сторожу: права рука Зореслави міцно стиснула рукоять ножа, встромленого за пояс, в образі вродливої жони Митуси стояло перед ним уособлення кари за сподіяне зло; і зі скрухою подумав князь про несправедливість однозначного вироку, коли у княжому присуді над Митусою перевершила заслуги співця його провина.

Бачив князь, що кари не минути… Не боявся Данило смерті: господину Галицької й Волинської земель вивершувалося шістдесят літ, добрих чотири десятки з них він не сходив з коня, й не завжди сидів у сідлі з паленого золота – а деколи й охляп; і не кожного разу виїжджав у каптані з грецького оловіру – частіше в яриці; бував Данило на коні й під конем, пришпорював свого аргамака в погоні й утечі, сидів на троні й стояв на колінах – життя незмірно втомило князя, тож не ради живота свого заховався нині в Тустанському замку, а ради крихти віри: ще раз гукне Європі, щоб ставала до хрестового походу проти орди… І не смерть з рук месниці лякала тепер його, а усвідомлення, що не тиха просьба потульного Василька й не бундючна похвальба марнославного Лева, токмо трубний голос нинішнього владики земель руських може розбудити заспокоєну Європу, тому хотілося вгамувати справедливий гнів Зореслави словами: «Рано ще вмирати мені, жоно, не поглиблюй своїм нерозважливим вчинком моєї помилки: смерть співця – це тільки непоправна втрата, смерть князя сьогодні – остаточна наша погибель».

Та не сказав він цього. Понуро дивився в очі Зореслави, яка вийняла з піхов ножа: не встигне князь добути меча, а якби й встиг, то як зведе його над головою челядини, та й сторожу гукати соромотно, – покірно стояв Данило перед своїм суддею, однак спостеріг коротку мить її вагання. Була та мить, мов спалах блискавки, і нею просвітилися міріади думок у свідомості приречених на смерть – чейже й Зореслава покладе свою голову, як тільки звершить помсту, – так в останню хвилину пробігає в пам’яті людини все її довге життя.

…Месть твоя, жоно, – говорив мовчки до Зореслави Данило, – була б справедливою, якби за мною не стояла держава, яку мені Божим провидінням велено тримати у своїх руках хоча б до того часу, поки виросте на Русі новий, рівний мені за здольністю розуму володар. За тобою ж стоїть народ, якому потрібен нині не інший державець, а тільки князь Данило Галицький – навчений досвідом володарювання, жорстокий і добрий, хоробрий і звинний, сміливий, мов барс, і хитрий, як лис. Не простить тобі народ твого месницького вчинку, не в пору сподіяного, й новий співець на згарищах і руїнах складатиме поминальну пісню не по Митусі, а по останньому володарю.

…Ти ж знаєш науку Святого Письма, княже: око за око, кров за кров, – відповідала мовчки Зореслава. – І помсту вчиню я не за свого мужа, а за народного співця, який гідний був розмовляти з Богом, який краще за тебе знав потреби рідної землі, бо не з княжих хоромів, заступлених від світу заборолами, вийшов до людей, а з яскинь народного болю. Я не за Митусу мщу, а за народ – властителя спаленої ордою й тобою самим землі.

…Але ж земля, хай і спалена, все ж залишилася під ногами в людей, і господарює русич на своєму пожарищі, бо ще не випав у мене меч із рук. Чи ж можна нині втинати десницю, яка його тримає, і добровільно йти в найми до завойовника з Митусиною жебранкою?

А думки блискавками шугали в голові князя; миготіли, квапилися, бо ж стояв безборонний перед караючим ножем; він думав у цю мить про Митусу, якого згарячу скарав на смерть, і запізніле каяття здавило серце: знав, що нема нині на всій Руській землі людини, котра зуміла б сльозою загоїти біль, будити усміх, воскрешати словом віру – не сила володареві це зробити, він може лише перемагати або програвати в битвах, бути сильним або слабким, та ніколи не матиме пáйцзи до душі свого народу, який його боїться або й шанує, хвалить або ганьбить, та віддалений єсть від князя поза межу, яку переступити може тільки співець. І без нього князь став удвоє слабшим, і народ змалів без нього від зросту дубів, смерек і тисів до низькорослого терну.

…Постій, Зореславо. А може, в тому, що наш народ стане колючим, цупким і непримітним терном, – його порятунок; може, таким чином він виживе в неволі й дочекається днів, коли знову відродяться в його лоні дуби, тиси й смереки?

…Правду кажеш, княже. Хвала Господу, що разом з Митусою ти не зміг убити його пісні – пам’яті про часи панування могутніх дерев. Без неї народ не зумів би стати й терном, не мав би сили триматися свого ґрунту, міцніти й множитися, всохли б молоді паростки без духовного напою, переданого в пісні. І твої, князю, добрі й лихі діла житимуть у тій тямі – для прикладу і для застережень… Не час нині для кровної мсти, сьогодні живий подих кожного з нас належить останній битві. Може, решта твого життя, яке я маю право відібрати, помножить справедливими ділами добру пам’ять у нащадків про колись могутню Русь, і допоможе та пам’ять нащадкам вижити…

Згасло зелене полум’я в очах Зореслави, кволим порухом встромила вона ножа в піхви, опустила руки, й безмежна туга оповила її обличчя.

Дивився князь на жону вбитого ним Митуси й жадав, щоб сльоза полегші стекла з її очей, та сліз не було. Не було!.. Тяжко карався Данило за свій злочин: немов новітній Каїн, започаткував він убивство співців, тож майбутні властителі, за його прикладом, теж убиватимуть своїх речників. Та крізь пекуче каяття іскрився промінь нової віри: прийде час – і співці сукупно з володарями стануть властителями духу й земель.

Князь діткнувся рукою до чола Зореслави, повів пальцями по щоці до підборіддя, підвів її голову, заглянув у скісні половецькі очі; злива туги лилася з обличчя жінки, і жахно йому було від надміру її страждання, і радів, що воно є і в неї, і в нього, і в ратників, бо біль діймає тільки живих.

Сказав:

«Зійшлись ми, Зореславо, з Митусою на заповітній межі добра і зла, та не порозумілись, тож нащадки хай розсудять, хто з нас більше злого вчинив, прагнучи творити добро».

Розвиднілось. Вийшла орда з табору – з луками, списами, таранами; у фортеці вдарили стражники в клепала, стали біля заборол руські ратники.

Князь піднявся на сторожову вежу, Зореслава стала біля пращі. Чекала наказу воєводи Чермного й шепотіла слова молитви:

«Не наведи на ни, Господи, напасті іскушенія, не передай нас у руки чуждих, да не прозветься град твой град пленен. Не напущай на ни скорби і глада, огня і потопленія. Мало показни, а много помилуй, яко не терпить наше єстество долго носити гніва твоєго… Мир утверди, гради розвесели, мужі і жони і младенци спаси. Вся помилуй, вся утіш, вся обрадуй – нині і присно, і вовіки віков…»

Залога Тустанської фортеці стала одним тілом – розпочиналася битва за рідну землю, і зело, і пісню.

1986