Читать книгу І земля, і зело, і пісня - Роман Іваничук - Страница 15

…Коли сполохані круки зі сталевими дзьобами позлітали вгору, а два біси злилися в одного, й перед Святославом став нерозкаяний кат з озвірілим обличчям, – пойнятий страхом князь почав безтямно втікати, і в тій соромотній втечі забрів у сон, з якого вже не було вороття…

На Кливі заграли трембіти, й подумав обнадіяний на порятунок Святослав, що то ватаги скликають бойківських ґаздів на полонинський хід. Розглянувся по Тухольській долині, з якої мали б витекти й покотитися рагашами та просіками до гірських полонин чорно-білі отари овець; за ними поважно потягнуться червонобокі корови та горбаті бугаї, й задзяворять обабіч походу кудлаті вівчарки, заганяючи до гурту збитошних баранців, охочих зазнати полонинської волі, – пробуватимуть вони знаходити знайомі їм путівці, щоб навпростець допасти до соковитих трав, а позаду отар і стад ітимуть, приграваючи на сопілках, чабани в чорних крисанях і довгополих сардаках.

Та в Тухольській долині не чутно було й звуку: мертво зачаїлася вона, чогось очікуючи в напруженій тиші, й дихала холодними протягами, ніби то сам Велес продував ізвористі проходи у глибину гір, щоб легше дихалося тварям, які мають пробути ціле літо на високогірних пасовиськах й перетравлювати пахучі трави в живильний напій, і мужам, котрі з того напою виліплюватимуть круглі будзи, щоб своїм жонам, без яких гибітимуть пів року, принести восени ситу поживу на всю зиму.

А як трембіти заридали на Кливі, мов плакальниці на похороні, таки оглянувся князь і сторопів від подиву, побачивши, як лівим берегом Опору, виринаючи з ущелини, йде похоронна процесія, й голова її, скупчена людом біля саней з домовиною, вже обминає Крушельницю і зникає за її вигином, допадаючи до полів Паннонії, де стоять готові до битви зі Святополком Окаянним полки князя Орсовара.

Святослав долучився до хвоста процесії й з дива не міг вийти, побачивши, хто йде у жалобному тлумі.

За санями, запряженими двома волами, ступав сам Іван Купало у вінку з молодого березового гілля, провадив за руку оголену сліпучу жіночою вродою богиню плодючості Мокошу; були вони поважні, й на їхніх обличчях не зосталося й сліду від нічного шаленого гріховодства, що, узаконене правічним обрядом, панувало протягом усієї купальської ночі; буйність закоханої пари змінилася поманою напускного жалю, бо ж на санях у відкритій домовині лежав споряджений у злототкане корзно, в короні, прикрашеній самоцвітами, князь без імені, – то відійшов у вічність під галас купальської тризни останній земний володар, який підкорявся Мокоші й Купалові, звільнивши місце на цій землі ще незнаному, іншому сюзеренові, який запровадить нові обряди – й запанують вони в поганському світі і волю свою йому накинуть, однак від нього ніколи вільними не будуть, бо на цьому шматку землі поховають того, хто ревно сповідував віру в Івана Купала й Мокошу.

За поганськими божищами валив тлум людей, які стікалися з бойківської землі, щоб у пам’ять про них справити останню тризну за язичницьким поконом.

Посеред статечних ґаздів, нібито давні добрі сусіди, тусувалися, мов ведмеді після зимового сну, Чугайстри: їхні гострі роги їжилися над натовпом, веселі Полісуни бренькали лапами по струнах, натягнутих на зладнані з черепашиних панцирів арфи, ще й наспівували сороміцьких коломийок. Обабіч походу, збиваючи куряву, танцювали Стрибогові внуки – Буревій, Шаргун, Смерч та Посвистач, і навіть Ласкавець, набравши охоти, звивався поміж братами, немов дівиця, що вибиває чобітками безконечник у хороводному танці.

Позаду йшли жінки і дівчата, й не чутно було їхніх голосінь, лише сміхи та вівкання, нібито тягнувся над Опором не похоронний, а весільний кортеж, – здавалося, що жони супроводжують безіменного князя не до могили, а в храм живої пам’яті, й тому смуток не снувався пасмугами на їхніх обличчях. Мавки-повітрулі розпускали коси, обплутували зеленим волоссям земних подруг й пливли за домовиною; за жінками сунули невблаганні божища небуття – Мара, Нав, Пек та Чорнобог, але й вони не могли зрунтати веселощів земних і позаземних пожильців: співи й музичні трелі злітали на останній тризні в прояснене небо, вітаючи новий, ще не знаний день з вірою, що буде він щасливішим від попереднього.

Й геть розгубився Святослав, не маючи сил збагнути, що відбувається на світі: він пробирався крізь тлум до похоронного повозу, його ніхто не впізнавав, ніби він не князь, навіть не тутешній ґазда, а зайшлий чужинець; перелесники й потерчата зупиняли його, хапаючи за поли чорної хламиди, яка замість княжого корзна звисала з його плечей, та він таки добрався до саней і завмер, уздрівши покійника. У домовині лежав він сам – іскоростенський князь Святослав.

Й щезло похоронне видіння: довколишній світ померк, немов князя замість чорної хламиди враз огорнула кажанячими крилами Мара; й тоді задзвеніло відлуння бойових вигуків і брязкоту мечів, а до слуху князя прорвався зі зграї нападників зловісний крик Святополка Окаянного:

«Я знищу всю свою братію і сам запаную на землі!»

Люд розбігався, переступаючи через трупи воїв, позаземні духи перемінилися в кам’яних ідолів, а під скелю Крушельниці ліг саркофаг з тілом князя, до якого навіки повернулося ім’я.