Читать книгу Пригоди барона Мюнхгаузена - Рудольф Эрих Распе, Готфрид Бюргер, Готфрид Август Бюргер - Страница 2

Книжка, яку ви тримаєте в руках, є унікальною. Не тільки тому, що вона посіла почесне місце в історії європейської літератури, а й через те, що своїм існуванням вона завдячує як автору, так і головному героєві. Обидва вони були реальними людьми, а серед фахівців навіть досі не вщухають суперечки про те, хто ж доклався до створення «Оповідок барона Мюнхгаузена про його дивовижні подорожі й кампанії в Росії» більшою мірою: філолог, знавець старосвітства Рудольф Еріх Распе (1737–1794 рр.) чи барон Карл Фрідріх Ієронім фон Мюнхгаузен (1720–1797 рр.). Так чи інак, але книжка мала приголомшливий успіх серед сучасників і не втратила його з плином часу. Безліч авторів її наслідували, а в наші часи – неодноразово екранізували. І не дивно: зачаровує та майстерність, із якою написано, а доти, без сумніву, розказано у товаристві друзів ці дивовижні й фантастичні історії про мандрівки та пригоди, сповнені гумору та динаміки. Таке не могло залишити читачів байдужими.

Хто ж вони, ці двоє, добрі знайомі, які впродовж багатьох років підтримували дружні стосунки, а потім розсварилися через книжку, що назавжди прославила їхні імена? Уже самі долі цих чоловіків, як і долі багатьох європейців другої половини бурхливого XVIII ст., можуть стати сюжетом захопливого роману.

Карл Фрідріх Ієронім фон Мюнхгаузен був нащадком давнього саксонського лицарського роду. У XII ст. його далекий предок брав участь у хрестовому поході під проводом Фрідріха Барбаросси. Один із його синів утрапив до монастиря, звідки його випустили за імператорським указом. Від цього чоловіка на прізвисько Мюнхгаузен (дослівно – «монастир»), яке пізніше стало прізвищем, почалася нова родовідна гілка. На гербі всіх Мюнхгаузенів відтоді почали зображувати монаха з палицею та книгою. Серед них були вельможі, полководці, міністри, ба навіть засновник славетного Геттінґенського університету в Німеччині.

Карл Фрідріх Ієронім народився у маєтку Боденвердер недалеко від Ганновера. Коли йому виповнилося п’ятнадцять – вступив пажем на службу до знатного герцога Брауншвайг-Вольфенбюттельського Фердинанда Альбрехта II. Два роки потому син герцога як наречений принцеси Анни Леопольдівни, котрій тодішня безнащадна імператриця Росії Анна Іванівна хотіла передати владу, виїхав до Росії. Мюнхгаузенові натомість припало супроводжувати його в цій країні. Одначе сватання затягнулося на кілька років. Тим часом молодий герцог встиг узяти участь у війнах, які вела тоді Російська імперія з Туреччиною та Швецією, а юний паж, звісно, всюди слідував за ним. Лише 1739 р. відбулося весілля герцога Антона Ульріха з Анною Леопольдівною. А Мюнхгаузен, звільнений від обов’язків пажа, вступив корнетом до Брауншвайзького кірасирського полку і вже за рік став поручником та командиром першої елітної роти кірасирів.

Однак 1741 р. владу в Росії захопила Єлизавета, донька Петра I. Принца Антона Ульріха з дружиною ув’язнили у Ризькому замку. Мюнхгаузенові, за іронією долі, довелося бути стражем своїх колишніх вельможних покровителів. Його кар’єра, що так блискуче почалася, раптово стала занепадати. Попри репутацію бездоганного офіцера, наступне військове звання барон із величезними труднощами здобув лише 1750 р. Але ще задовго до цього Мюнхгаузен мав нагоду командувати почесною вартою, яка зустрічала наречену спадкоємця російського престолу – Софію- Фрідеріку Ангальт-Цербстську, майбутню імператрицю Катерину II.

У 1752 р. барон, узявши на рік відпустку від служби, повернувся до рідного Боденвердена – провінційного містечка, яке впродовж кількох століть разом з околицями належало родині Мюнхгаузенів. Однак відпустка затягнулася на кілька років, отож Карл Фрідріх Ієронім подав у Військову колегію прохання про відставку і до Росії більше не повертався.

Відтоді барон мирно провадив життя заможного землевласника – зустрічався з сусідами-поміщиками, полював у навколишніх лісах та полях, іноді подорожував до сусідніх міст – Ганновера чи Геттінґена. У своєму маєтку Мюнхгаузен звів спеціальний павільйон і оздобив його мисливськими трофеями з тією метою, щоб приймати там друзів. Уже після його смерті цю будівлю назвали павільйоном брехні. Саме там господар, природжений оповідач та імпровізатор, частував відвідувачів неймовірними історіями про свої дивовижні пригоди в Росії.

Ось як розповідав про Мюнхгаузена один із гостей його павільйону, де збиралася чимала кількість охочих послухати побрехеньки барона: «Зазвичай він розпочинав свої оповідки за склянкою пуншу після вечері, покурюючи величезну люльку з коротким мундштуком… Під час розповідей він починав чимраз бурхливіше жестикулювати, крутити на голові свою маленьку франтівську перуку, обличчя його жвавішало й розрум’янювалося, і він, зазвичай дуже правдивий чоловік, у ці хвилини майстерно доплітав свої фантазії до реальності».

Постійним слухачем барона був його близький приятель із Ганновера Рудольф Еріх Распе – один із найосвіченіших людей свого часу, який вивчав природничі науки й філологію в Геттінґені та Ляйпцігу, знавець філософії й археології, письменник та історик літератури. У ті роки Распе служив секретарем в університетській бібліотеці, видавав твори філософа Ляйбніца, написав один із перших німецьких лицарських романів «Гермін і Ґунільда».

Распе у 1767 р. став професором університету «Каролінум», йому доручили опікуватись антикварним та монетним кабінетом. Багато часу він витрачав на подорожі німецькими землями у пошуках усіляких рідкісних речей, монет і стародавніх рукописів для колекції ландграфа Кассельського.

При цьому Распе був бідним, часто- густо влазив у борги. Одного разу він таки не встояв – продав частину монет із колекції ландграфа, воліючи покращити своє фінансове становище. За якийсь час зникнення викрили, влада видала ордер на його арешт, і в будинок до професора увірвалася варта. Аж тут сталася річ майже неймовірна. Люди, які прийшли арештовувати Распе, були просто приголомшені його даром оповідача. Він неабияк розважив їх своїми надзвичайними історіями, а тому вони дали йому змогу втекти з міста.

Таким чином, Распе й Мюнхгаузен вартували один одного – обидва були авторами фантастичних сюжетів і майстрами усної розповіді. Распе переїхав до Лондона, де й далі бідував, аж поки йому в голову зайшла грандіозна ідея – оприлюднити англійською мовою історії, які він чув від свого приятеля Мюнхгаузена. У книжці, що вийшла друком без зазначення імені автора, Распе зібрав кілька вже відомих у Німеччині історій, які належали Мюнхгаузенові. Їх опублікували у збірці «Путівник для веселих людей». Але до цих історій Распе додав ще й кілька власних, запозичивши сюжети грецьких, римських та східних анекдотів і перетворивши книжку на цілісний твір, об’єднаний постаттю оповідача.

Книжка мала величезний успіх. Одне по одному друкувалися нові видання і приносили авторові кругленькі суми грошей. Натомість ім’я барона Мюнхгаузена згодом в Англії почали часто вживати на позначення віртуозного оповідача- побрехайла. Зрозуміло, така слава жодним побитом не втішила нащадка хрестоносців, блискучого офіцера російської служби – справжнього барона Мюнхгаузена.

Терпець баронові увірвався остаточно, коли книжку Распе перевидали в Німеччині. У німецькому перекладі було названо повне ім’я Мюнхгаузена та були наведені подробиці його життя. Через таке нахабство барон просто-таки ошалів від люті. Спочатку він вирішив навіть викликати Распе на дуель. Оскільки ж письменник залишався недосяжним, проживаючи в іншій країні, Мюнхгаузен заложив проти нього судовий позов за приниження дворянської честі.

Однак суд відхилив позов барона, тому що в книжці не вказано ім’я автора. А тим часом витвір Распе набув у німецьких землях такої популярності, що до Боденвердера почали звідусіль з’їжджатися люди, воліючи на власні очі побачити барона- брехунця. Мюнхгаузенові довелося виставити довкруж маєтку слуг, аби ті обороняли його від зазіхань надто цікавих бюргерів, охочих повитріщатися.

Отак іще за життя, не зробивши нікому геть нічого поганого, барон Мюнхгаузен обернувся на літературного персонажа, який розчинив його справжню сутність. До нього приліпилося прізвисько короля-пустобреха й першого з-посеред брехунів. Отож навіть найближчі родичі барона зреклися його, звинувативши в тому, що він зганьбив їхнє ім’я.

Реальний Карл Фрідріх Ієронім фон Мюнхгаузен утратив усі свої статки й доживав віку на самоті в порожньому холодному будинку. Хворого барона доглядала єдина служниця. Коли незадовго до його смерті вона допомагала немічному старому чоловікові перевзутися й виявила, що у нього немає двох пальців на нозі, барон розсміявся і видав свій останній жарт: «Я позбувся їх під час полювання в Росії – мої пальці відкусив білий ведмідь!»

А що ж Распе? Він покинув цей світ на три роки раніше за свого героя. На гроші, зароблені від продажу книжок про Мюнхгаузена, письменник придбав шахту в Ірландії, але не встиг навіть почати видобувати вугілля, оскільки заразився висипним тифом, проти якого тогочасна медицина залишалася безпорадною.

У наші дні в Боденвердері ім’ям Мюнхгаузена названо вулицю, ресторан, готель, кінотеатр і навіть аптеку. Також там установили пам’ятник-фонтан, що зображає барона, котрий сидить на половині коня, а той жадібно припав до води. У садибі Мюнхгаузена сьогодні розмістилася мерія, а в приміщенні школи відкрили його музей. За два століття, що минули, у різних країнах видано близько шестисот книжок із продовженням пригод Мюнхгаузена й розповідями про нього самого. Притому деякі з них написали його нащадки – ті, хто колись соромився свояцтва зі славнозвісним бароном- брехуном.