Читать книгу Пригоди барона Мюнхгаузена - Рудольф Эрих Распе, Готфрид Бюргер, Готфрид Август Бюргер - Страница 3

Якось я подався в мандри до Росії. Я вирушив зі свого помешкання якраз посеред зими, бо зі свідчень усіх мандрівників достеменно знав, що на півночі Німеччини, Польщі, Курляндії та Ліфляндії дороги ще карколомніші за ті, що ведуть до храму Чесноти. Лише сніг із морозом пригладжують їх – без жодного втручання можновладців, які мали б турбуватися про вигоди для населення.

Поїхав я верхи. Це найпрактичніший спосіб подорожувати, якщо, звісно, йдеться про відбірного коня та вправного наїзника. Верхи на власному коні вже точно не вляпаєшся неждано-негадано в суперечку з якимось прискіпливим німецьким поштмейстером, та й вимучений спрагою погонич не возитиме тебе від шинка до шинка.

Одягнувся я в дорогу доволі легко, і холод добряче дошкуляв мені, що далі я просувався на північний схід. Важко собі й уявити, як при такій холоднечі та негоді почувався нещасний старигань, на якого я випадково натрапив у Польщі. Він лежав на голій землі на узбіччі дороги й безпорадно тремтів, ледь прикриваючи свою наготу жалюгідним лахміттям, нездатним захистити його від пронизливого північно-східного вітру. Мені стало страшенно шкода бідолаху. Я й сам уже зовсім задубів, одначе накинув на старого свого плаща.

Після цього я любісінько поїхав далі й не зупинявся, аж доки настала ніч, огорнувши все непроникною темрявою. Навкруги – ні вогника, ані звуку, які вказували б на близькість селища. Усе довкола вкрило снігом, я збився з дороги й не знав, куди мені їхати далі.

До того ж, мене зовсім виснажила тривала мандрівка верхи. Довелося злізти з коня та прив’язати його до якогось міцного кілка, що стирчав над сніговим заметом. Прихопивши із собою, заради безпеки, свої пістолі, я ліг поблизу на сніг і так непробудно заснув, що продер очі вже аж серед білого дня. Як же я здивувався, коли побачив, що прокинувся на церковному подвір’ї! Спочатку я був собі подумав, що за моїм конем і слід загув. Та раптом почув угорі над собою іржання. Зводжу погляд і ось що бачу: мій кінь висить на вузді, прив’язаній до шпиля дзвіниці. Отоді я збагнув, що трапилося. Село за ніч цілком замело снігом. Коли вже я заснув, погода різко змінилася. Сніг поволі танув, я непомітно опускався, аж доки опинився на твердині. А те, що у темряві видалося мені зламаним деревцем, яке стирчало з кучугури снігу, насправді було шпилем дзвіниці з флюгером. От до нього я і прив’язав напередодні свого коня. Без зайвих зволікань я схопив пістоля, вистрілив у пасок, на якому теліпалася бідна тварина, і, отримавши неушкодженого коника назад у своє володіння, подався далі.

Далі на моєму шляху не траплялося пригод, аж поки я приїхав до Росії. А там, виявляється, узимку взагалі не прийнято їздити верхи. Я маю за правило пристосовуватися до звичаїв тієї країни, куди занесе мене доля, а тому придбав однокінні санчата й весело вирушив до Петербурга.

Не можу пригадати, де саме відбулася зі мною одна цікава подія: в Естляндії чи в Інгерманляндії… Знаю напевно лише те, що все те сталося у непроглядному лісі. За мною погнався страшний знавіснілий від голоду й холоду вовк. Він у два прискоки наздогнав мої сани – і мені, здавалося, вже не було порятунку. В останній надії на спасіння кинувся я долілиць на санчата, даючи волю коневі рятувати нас обох на його власний розсуд.

Утім, трапилося те, чого я потайки бажав, не наважуючись, одначе, сподіватися на такий щасливий кінець. Вовк справді не звернув жодної уваги на моє сухоребре тіло. Перестрибнувши через мене, він оскаженіло накинувся на коня, роздер і вмить проковтнув усю задню частину безталанної тварини. Але мій кінь навіть після того не припинив мчати стрімголов, утікаючи від страху й болю.

Отак щасливо уникнувши неминучої смерті, я тихенько підвів голову і з жахом побачив, як голодний хижак зажерливо вгризається у свою здобич. Тільки-но він глибше зарився у нутрощі коня, я щосили вперіщив його батогом. Той із переляку рвонув уперед так, що тіло коня гепнулося на землю, а вовк опинився в його шкурі та упряжі. Я заповзявся нещадно його шмагати, не зупиняючись ані на хвильку. Таким чином обидва ми, здорові й неушкоджені, хоча й попри власні сподівання та на превеликий подив випадкових перехожих, кулею прилетіли до Петербурга.

* * *

Не докучатиму вам, панове, порожньою балаканиною, описуючи устрій розкішної російської столиці, розквіт наук і мистецтв та всілякі її визначні пам’ятки. Ще менше кортіло б мені розповідати вам про інтриги й кумедні історії петербурзького добірного товариства. До слова, там є один милий звичай – господиня будинку, зустрічаючи гостя, неодмінно пригощає його власноруч чаркою горілки і голосно чоломкається з ним.

Одначе я маю намір привернути вашу увагу до більш достойних та шляхетних речей, таких, наприклад, як собаки й коні, які завжди були моєю слабкістю. А крім того, до лисиць, вовків і ведмедів, що водяться в Росії, як і всіляка інша дичина, в такій незліченній кількості, яка навіть не снилася мисливцям з інших країн. Потім ми, нарешті, перейдемо до веселих мандрівок, молодецьких забав та славетних подвигів, що прикрашають дворянина більше, аніж пусті баляндраси грецькою мовою чи латиною, усілякі там пахощі, коки та локони, придумані французькими мудрагелями й перукарями.

Вступити на службу до війська негайно я не міг. Отож у мене залишалося близько двох місяців вільного часу, який я мав нагоду гайнувати у веселому товаристві, витрачаючи свої гроші у найблагородніший спосіб, як і належить при моєму званні.

Ночі ми проводили за грою або гулянками при дзвоні наповнених чарок. Холодний клімат Росії та народні звичаї сприяли тому, що пляшка тут мала набагато почесніше місце серед товариських утіх, аніж у нашій тверезій Німеччині. Не дивно, що я зустрічав серед росіян справжніх віртуозів благородного мистецтва чаркування.

Однак усіх їх перевершував один сивобородий генерал із мідно- червоним обличчям, який частенько приєднувався до наших застіль. Цей старий вояка втратив у битві з турками верхню частину черепа, тому, щойно в нашому товаристві з’являвся хтось новенький, він із задушевною ввічливістю перепрошував за те, що мусить сидіти за столом у капелюсі. За обідом генерал мав звичку спорожняти по кілька карафок горілки, а під кінець запивав цю порцію зазвичай пляшкою міцного арака або ж, залежно від обставин, подвоював її. При цьому поважний ветеран ані на крихту не п’янів. Гадаєте таке неможливо? Вибачайте, панове, мені й самому довгенько невтямки було таке дивацтво, аж поки один випадок дав мені в руки ключа до цієї цікавої загадки.

Річ у тому, що цей старий добродій, випивши чарчину, час до часу ніби за звичкою злегка підіймав свого капелюха. Я часто бачив цей жест, не надаючи йому ані найменшого значення. Те, що генералові від випитого ставало гаряче, видавалося так само природним, як і те, що він освіжав собі голову. Та одного разу я випадково помітив, що разом із капелюхом він підіймає прироблену до нього срібну пластинку, якою йому замінили відірваний верх черепа. При цьому випари від випитих міцних напоїв зникали, злітаючи догори легкою хмаринкою. Отоді все стало зрозуміло. Я розповів про це дивовижне відкриття кільком своїм найближчим друзям, пропонуючи підтвердити його наочно того ж таки вечора.

Тримаючи у руці запалену люльку, я непомітно підкрався до старого ззаду й зачекав, поки він підніме капелюха. Тільки-но генерал це зробив, я вмить підпалив від люльки клаптик паперу й простягнув його до алкогольних випарів, що здіймалися над головою ветерана. Перед нами розгорнулося неймовірно гарне видовище. В одну мить випари над головою нашого героя обернулися на стовп полум’я, а частина пари, що залишалася над волоссям старого, миттєво спалахнула, утворивши навколо голови блакитне сяйво у вигляді німба.

Мій дослід, звісна річ, не вдалося зробити непомітно для генерала, проте він аж ніяк не розлютився. Що й казати, відтоді цей доброзичливий старигань не раз дозволяв нам повторювати такі пустощі. Тепер щоразу, коли до нашого застілля приєднувалася нова людина, ми поспішали влаштувати для неї це приголомшливе видовище. А щоб надати вогнищу над генераловою головою ще більшого сяйва, починали навперебій пропонувати йому парі на пляшку його улюбленого арака, намагаючись навмисне програти, і примушували самотужки випити до дна вигране вино.

Зрештою ореол над головою ветерана розрісся до таких розмірів, що його власникові вже не стало більше місця серед простих смертних. Однієї прекрасної днини він покинув тлінний світ, імовірно, для того, щоб переселитись у Валгаллу та бенкетувати там серед героїв, котрі здобули безсмертя.