Читать книгу Пригоди барона Мюнхгаузена - Рудольф Эрих Распе, Готфрид Бюргер, Готфрид Август Бюргер - Страница 5

Як бачите, панове, моє життя не раз висіло на волосині. А рятувало мене з тих смертельних халеп сліпе щастя, яким я вмів учасно скористатися завдяки власній хоробрості й сильному духу. Щасливий випадок – це та умова, що гарантує успіх мисливцям, воїнам і мореплавцям. Одначе сподіватися у кожній ситуації на свою щасливу зірку, відвагу та спритність, нехтуючи мудрі розрахунки, підготовку чи кошти, потрібні для успіху справи, може тільки зовсім безголовий та необережний мисливець, адмірал або генерал. От мене, наприклад, важко звинуватити у недбальстві. Можу гордо заявити, що за відбірність моїх коней, мисливських собак, вогнепальної та холодної зброї, а також за майстерне володіння нею я давно маю якнайкращу репутацію серед знавців справи.

Ні в лісі, ані у полі не було кращих за мене звіроловів – так досконало опанував я всі види цієї шляхетної забави. Не описуватиму вам у деталях моїх стаєнь, псарень, домашнього арсеналу. Нехай вихваляються такими речами блазні-дармограї з дворянським званням, одержимі кіньми, псами й полюванням. Мушу, однак, розповісти про двох собак, віддану службу яких я досі згадую з величезною вдячністю.

Одна з них, вижлиця, називалася Діанка – навдивовижу розумна, чуйна, невтомна тварина. Мені заздрили всі, хто її бачив. Із нею можна було полювати і вдень, і вночі. Коли сутеніло, я вішав їй на хвіст запаленого ліхтаря, і нічне полювання вдавалося нам іще ліпше за денне.

Якось після нашого вінчання дружина висловила бажання супроводжувати мене на полюванні. Я поїхав уперед вистежувати дичину, і незабаром моя вижлиця зупинилася перед величезною зграєю куріпок. Я вирішив почекати на баронесу, котра також їхала верхи в супроводі поручника мого полку і грума. Та час минав, а їх усе не було. Стурбований такою тривалою відсутністю, я повернув назад і приблизно на середині шляху несподівано почув протяжні жалісні крики. Здавалося, що вони лунали десь поблизу, хоча довкруги я не бачив жодної душі.

Я зіскочив із коня та припав вухом до землі, і тут не тільки переконався, що стогони чути з-під землі, а й навіть упізнав при цьому голоси моєї дружини та її супутників. Ураз я помітив вирву на кам’яновугільних копальнях, які чорніли неподалік. Усе стало зрозуміло: баронеса, поручник та грум провалилися у глибоку шахту. Спрямувавши коня до кар’єру, я помчав у сусіднє село за копачами. З величезними зусиллями й після тривалих приготувань їм таки вдалося витягнути нещасних із шахти завглибшки у дев’яносто футів.

Спочатку ми видобули на світ Божий грума, потім його коня, потім молодого офіцера з конем і нарешті баронесу, а за нею – її маленького клепера[3]. Найдивнішим у цій історії є те, що під час такого жахливого падіння не постраждали ні люди, ані тварини, якщо не брати до уваги дрібних синців та подряпин. Одначе всі вони страшно перелякалися. Ви, звісно, розумієте, що далі про полювання не могло бути й мови.

Підозрюю, що за час моєї розповіді ви вже й забули про мого чудового собаку. Тож, сподіваюся, поставитеся вибачливо до того, що і я не згадав про нього після такої моторошної події.

Наступного ранку я мусив поїхати на два тижні у службових справах. Повернувшись додому, я одразу кинувся шукати Діанку. Та ніхто з челяді не згадав за моєї відсутності про неї: прислуга гадала, що вижлиця втекла за мною. Я був у розпачі – її ніде не могли знайти. І тут мене осяяло – чи не стереже вона й досі знайдених тоді куріпок?

Страх і надія змусили мене тієї-таки хвилини вирушити до знайомої галявини. Як же я зрадів, коли побачив, що й справді, вірний пес робив стійку на тому самому місці, де я залишив його два тижні тому.

– Діанко! – гукнув я.

Зачувши мій голос, вона кинулася вперед, а я одним влучним пострілом вклав на місці двадцять п’ять куріпок. Одначе знесилена тварина ледве змогла підповзти до мене, так сильно її зморили голод та втома. Мені довелося взяти її до себе на коня, щоб довезти додому. І ви, звичайно, розумієте, що я без вагань скорився цій не вельми зручній обставині. За кілька днів дбайливого догляду моя вижлиця оклигала, а незабаром допомогла мені розв’язати загадку, з якою я, можливо, ніколи б не впорався без її допомоги.

* * *

Якось я два дні не міг уполювати одного зайця. Діанка без перестанку виганяла його, але під постріл він ніяк не потрапляв. Я ніколи не вірив у чаклунство – надто добре знав світ і бачив чимало дивацтв. Але у тому випадку я вже зовсім не тямив, що відбувається. Нарешті заєць підвернувся- таки мені, і я пустив йому навздогін свій заряд. Вухань покотився по траві, та відгадайте, що я побачив! Окрім чотирьох лап під черевом, він мав іще чотири на спині. Коли дві нижні пари втомлювалися, він перевертався, немов управний плавальник, який уміє рухатись у воді на животі та спині, й утікав знову з подвійною прудкістю на двох інших парах лап, що встигли тим часом відпочити.

Ніколи після того трапунку не бачив я таких зайців, та й тоді ні за що не вдалося б мені це, якби не було в мене такого чудового собаки. Діанка такою мірою перевершувала всіх представників собачого роду, що я без вагань назвав би її єдиною і неповторною. Однак на таке визнання, поза сумнівом, заслужив другий мій собака, левретка.

Вона була не така вже й красуня, але жвавішої за неї тварини я не зустрічав. Якби ви, панове, побачили її, то замилувалися б нею і вже не дивувалися б тому, що я так сильно її любив, завжди брав із собою на полювання. Щоб вислужитися мені, ця левретка бігала так стрімко, так часто і так довго, що стерла собі ноги аж до живота. Відтоді ще не один рік вона слугувала мені на полюваннях за таксу.

Проте коли вона була ще молодою і довгоногою, то якось погналася за зайцем, який видався мені підозріло товстим. На мою нещасну левретку шкода було й глянути: вона вже мала от-от ощенитись, але не могла вгамуватися і щосили летіла за здобиччю. Я навіть верхи ледь устигав за нею, аж зрештою взагалі відстав. Зненацька до мене долинув гавкіт цілої зграї собак, але тихий та ніжний. Я й не знав, що собі думати. Під’їжджаю ближче – а переді мною диво-дивина.

Зайчиця просто на бігу привела на світ зайченят, а моя левретка ощенилася. Та ще й до всього обидві матусі мали однакову кількість дитинчат. Зайченята інстинктивно кинулися втікати, а цуценята, також відрухово, погналися навздогін за ними і, зрештою, навіть загнали новонароджену дичину. Отак я виїхав на полювання з одним собакою, а повертався з шістьма, ще й загнавши шістьох зайців.