Читать книгу Пригоди барона Мюнхгаузена - Рудольф Эрих Распе, Готфрид Бюргер, Готфрид Август Бюргер - Страница 4

Годі й переповісти безліч інших веселих витівок, у яких нам, відповідно до обставин, належала роль то дійових осіб, а то глядачів. Однак зараз маю на думці потішити вас, мої любі слухачі, розповіддю про незрівнянно дивніші й цікавіші пригоди – під час полювань.

Було б зайве, шановне панство, нагадувати про те, що я найбільше любив товаришувати з людьми, котрі мали пристрасть до шляхетної мисливської забави й розумілися в ній. Завжди нові враження від полювання, а також несказанний успіх, який супроводжував мене у мисливських пригодах, роблять ці спогади про часи моєї молодості винятково цікавими.

Одного ранку визирнув я з вікна своєї спальні й аж зойкнув: розташований по сусідству великий став повністю вкрила чимала зграя диких качок. Не гаючи часу, схопив я рушницю, яка стояла поруч у кутку, і так стрімко збіг сходами, що аж тріснувся головою об одвірок.

З очей мені посипалися іскри, одначе, зволікати я не міг, отож, тамуючи біль, побіг далі. Наблизившись до ставка на відстань пострілу, я вже хотів був прицілитися, аж тут із жахом помітив, що під час удару об одвірок від моєї рушниці відскочив кремінь.

Що залишалося мені робити? Адже важила кожна хвилина. На щастя, я згадав про іскри, які щойно сипалися з моїх очей. Хутенько відвівши гачок, я прицілився у ласу здобич і з усієї сили гахнув кулаком собі просто в око. Від сильного удару з ока знову полетіли іскри, порох запалав, пролунав постріл, і я вклав на місці п’ять пар качок, чотирьох попелюхів та двох лисок.

* * *

Міцний дух – головне для молодецького завзяття, ось що я вам скажу. Вояки й мореплавці часто рятували собі життя саме завдяки цій рисі характеру. Проте й мисливцям стійкість духу не раз і не два стає у пригоді.

Пригадую, як одного разу натрапив я на берег якогось озера і там теж побачив із півсотні диких качок. Та цього разу вони, як на лихо, розпливлися по всьому широчезному плесі, тож годі було сподіватися вполювати одним пострілом більше двох-трьох. На біду, у моїй рушниці залишився останній заряд.

Одначе мною заволоділо непереборне бажання неодмінно забрати додому всю птицю, що злетілася до озера, позаяк на обід до мене мало завітати чимале товариство. Нараз мені зайшла в голову чудова ідея. У моїй мисливській сумці ще лежав шматочок сала – залишок узятої з дому провізії. Я взяв собачий мотузок, розпустив його, щоб зробити якомога довшим, прив’язав до кінця сало і, сховавшись у прибережному очереті, закинув цю приманку у воду. Незабаром, на моє щастя, її помітив один дикий качур. Він стрімголов підплив до сала й жадібно проковтнув таке ласе частування. Інші качки кинулися слідом за ним.

Та сало було слизьке, воно легко сковзнуло крізь усі нутрощі качура і, вискочивши з іншого кінця, знову опинилося у воді. А там його вмить підхопила друга качка, а потім – третя, четверта, і так, по черзі підпливаючи, сало на мотузці заковтнули всі качки до останньої. За якихось кілька хвилин моя приманка здійснила мандрівку нутрощами всіх качок, причому мотузка не обірвалася.

Нанизані на неї птахи виглядали, наче намистини на коралях. Я спокійнісінько витягнув на берег цю качину низку, обмотався нею й вирушив додому.

Йшов-ішов, аж поки втомився. Шлях був неблизький, і тягти на собі таку велику здобич ставало мені не під силу. Я вже навіть почав нарікати на свою ненаситність. Та раптом моя непосильна ноша зробила мені величезне полегшення. Усі ж качки ще живі! Відійшовши трохи від переляку та здивування, вони нараз залопотіли крилами і спробували злетіти у небо. Будь-хто інший на моєму місці розгубився б, я натомість скористався такою несподіванкою і, піднявшись над землею, заповзявся в повітрі веслувати полами камзола, щоб спрямувати політ до свого житла.

Коли вже ми долетіли, я, щоб спуститися на землю, почав хутенько скручувати шиї моїм качкам. Ця операція, зізнаюся, виявилася вельми клопіткою, тому що я мусив почати з найпершої качки, і якщо моя відчайдушна спроба вдалася, то лише завдяки сміливим вивертам у повітрі, які я повторював стільки разів, скільки було у мене птахів. Скрутивши шию останній качці, я повільно спустився у комин і приземлився просто в кухонне багаття, яке, на щастя, ще ніхто не розпалив.

Важко описати переполох мого кухаря, коли я у такий незвичний спосіб опинився в кухні. Однак його переляк хутко змінився радістю, коли він, опріч свого господаря, побачив таку багату здобич, якою можна досхочу начастувати гостей та челядь.

* * *

Схожий випадок мав я зі зграєю куріпок. Я вирушив на полювання, щоб випробувати нову рушницю, і вже вистріляв увесь запас шроту. Та, повертаючись додому, угледів зненацька, як із місця здійнялася зграя куріпок. Бажання поласувати кількома з них під час вечері підказало мені один засіб, до якого раджу вдаватися і вам, панове, за схожих обставин. Простеживши, де сіла зграйка, я мерщій зарядив рушницю замість свинцю шомполом, яким чистять зброю, загостривши нашвидкуруч його кінчик. Тоді підкрався до куріпок і вистрілив по них тієї миті, коли вони злетіли. І от за кілька кроків від мене мій шомпол упав на землю з нанизаними на нього сімома куріпками, котрі, мабуть, неабияк здивувалися, опинившись аж так несподівано на рожні.

Недарма кажуть: «Боже, поможи, та й сам не лежи». Але на цьому моя дивна пригода не завершилася. Піднявши із землі шомпол із нанизаною птицею, я вже хотів був заховати його до своєї мисливської сумки. Та враз помітив, що куріпки, виявляється, засмажилися на шомполі, який розпікся від пострілу. Пір’я з них облетіло, а м’ясо так апетитно зарум’янилося, що зоставалося лише покласти їх на тацю та подавати до столу. До того ж, дичина набула пікантного присмаку, який припав би до вподоби не одному витонченому гурманові.

Ще іншого разу, коли я полював у густих лісах Росії, попалася на моєму шляху чудова чорно-бура лисиця. Було б шкода зіпсувати її цінне хутро кулею або зарядом шроту. Лисиця ж стояла спокійно, притулившись до дерева. В одну мить я дістав кулю зі своєї рушниці, вклав на її місце великий теслярський цвях й вистрілив так влучно, що прибив пухнастого хвоста красуні просто до дерева. Тоді неквапом підійшов до лисиці, взяв свого мисливського ножа, розсік їй навхрест шкуру на морді та почав шмагати тварину нагайкою. Лисиця рвучко вискочила зі своєї шкури й чкурнула світ за очі. Я натомість повернувся додому з багатим та неушкодженим трофеєм.

* * *

Буває таке, що якась випадковість або удача виправляють наші помилки. У цьому я сам переконався незабаром після однієї події, про яку вам розповім. Колись побачив я у лісовій гущавині дике поросятко, за яким бігла велетенська кабаниця. Я вистрелив у них, але, от лихо, схибив. Аж дивлюся: що за дивина? Вціліла після пострілу звірина мала б умить дременути у хащі, а свиня ж стоїть на місці як укопана. Підійшов я ближче, придивився до неї, і зрозумів – вона вже геть осліпла від старості. От вона й трималася зубами за хвоста свого поросяти, яке чесно виконувало власний синівський обов’язок, водячи стару за собою. Куля, що пролетіла так успішно для них і так невдало для мене – між свинею та її дитинчам, – розітнула цю живу прив’язь. Поранене порося- поводир кинулося навтікача, а розгублена сліпа свиня, звісно, зупинилася, не випускаючи з пащі відстреленого кінчика поросячого хвоста. Недовго думавши, я вхопився за цей кінчик і спокійнісінько повів сліпу кабаницю до себе додому – без найменшого опору безпорадної старої тварини.

* * *

Хоч які страшні дикі свині, проте вепри куди лютіші й небезпечніші за них. Одного разу я, не готовий ні до нападу, ані до захисту, натрапив несподівано в лісі на розлюченого вепра. Ледь-ледь пощастило мені сховатися від нього за могутнім дубом. Тоді оскаженілий звірюган кинувся за мною і з такою силою вдарив іклами у стовбур дуба, що вони глибоко вп’ялися у дерево й застрягли. «Постривай-но, – подумав я, – тепер тобі не вирватися». Схопивши камінь, я почав забивати ним ікла вепра ще глибше у твердий дуб. Хай там як пручався кабанисько, лютуючи від болю, але його відчайдушні зусилля геть зовсім йому не допомагали. І довелося цьому хижаку хоч-не-хоч чекати на моє повернення із сусіднього села, куди я збігав за мотузками і возом, щоб привезти його живцем до себе додому, що й примудрився зробити без особливих труднощів.

* * *

Я певен, панство, що ви чували про святого Губерта – хороброго патрона мисливців і лучників, а також про благородного оленя, який постав перед ним у лісі зі святим хрестом між рогами. Щороку в товаристві з іншими мисливцями я сумлінно віддаю шану та хвалу цьому покровителеві полювання. Разів сто я мав нагоду бачити того оленя – то намальованого у церквах, то вишитого на гербах лицарів. Як чесний і правдивий мисливець не беруся стверджувати, чи такі олені з хрестами жили тільки в старовину, чи існують також у наші дні. Але ось що трапилося мені бачити.

Одного разу, коли я на полюванні вже вистріляв усі свої набої, враз переді мною наче вигулькнув із-під землі чудовий олень. Стоїть і дивиться на мене, ще й так сміливо, ніби знає, що мені нічим у нього стріляти. Та хіба я міг проґавити таку здобич?! Отож, я зарядив хутенько рушницю порохом, a замість шроту досипав до нього жменю вишневих кісточок, швидкома зірвавши з дерева, що росло поруч, і з’ївши кілька ягід. Цим зарядом я вистрілив у оленя і вцілив йому просто в маківку між рогами. На якусь мить приголомшений звір похитнувся і впав, одначе враз схопився на ноги – і гайнув щодуху поміж хащі.

Якось за рік чи два полював я знову в тому лісі. І тут – уявіть собі! Біжить попри мене красень-олень, а в нього між рогами – розкішне вишневе дерево футів десять заввишки. Отоді пригадав я свою давню пригоду. Після першої нашої зустрічі я цілком справедливо вважав цього звіра своєю власністю, тож цього разу без зайвих роздумів вклав його на місці влучним пострілом.

Отже, крім чудової оленини, я одержав ще й десерт, бо ж дерево було рясно вкрите такими смачними червонобокими вишнями, що кращих я доти й не куштував.

Хто зна, панове мої, можливо, якийсь преподобний Немврод – настоятель монастиря чи єпископ, палкий мисливець – отак і прикрасив хрестом між рогами оленя святого Губерта… Адже духовні мужі споконвіку славилися мистецтвом оздоблювати чужі лоби, та й тепер старанно підтримують цю славу. А вправний мисливець у вирішальну хвилину не добирає засобів і ні перед чим не зупиниться, воліючи отримати ласу здобич. Знаю це з власного багатющого досвіду, бо ж сам не раз піддавався таким спокусам. У які халепи я втрапляв через оцю пристрасть, годі й збагнути!

* * *

Наприклад, як вам сподобається ось хоча б така оказія?

Якось у Польщі я так захопився полюванням, що й незчувся, як почало сутеніти. Ліс ураз проковтнула темрява – ні тобі світла Божого в небі, ані пороху в порохівниці! Розвернувся вже я, щоб іти геть, аж бачу – вивалює з лісової гущавини страшенний ведмідь із роззявленою пащекою і суне простісінько на мене. Дарма обмацував я спритними пальцями свої кишені в надії надибати залишки пороху та свинцю.

Мені попалися під руку тільки два запасні кремені для рушниці, які узяв про всяк випадок. Схопив я одного кременя і з усього розмаху жбурнув його ведмедеві у роззявлену пащу так сильно, що камінчик залетів просто йому в горлянку. Не вельми втішений моїм частуванням ведмідь почав розвертатися до мене задом, воліючи втекти, і став навкарачки. Цим моментом я скористався, щоб іззаду поцілити другим кременем йому в нутро. Кинутий з такою самою вправністю камінчик не тільки потрапив за призначенням, а й у широчезному ведмежому пузі з усієї сили стукнувся об перший. Пролунав гучний тріск, блиснув вогонь, і звіра розірвало на кавалки.

Кажуть, удало наведений аргумент a posteriore[1], який до того ж влучно зіткнувся з аргументом a priori[2], з таким самим успіхом розривав ущерть багатьох запеклих науковців та філософів із ведмежими манерами. Що ж стосується мене, то хоч я й вийшов сухим із води, однак, не волів би вдруге таке пережити або здибатися знову з ведмедем, не маючи при собі інших засобів оборони.

Утім, така вже, мабуть, моя доля – найстрашніші та найлютіші хижаки нападали на мене саме тоді, коли я не мав змоги дати їм відсіч, ніби вони здогадувалися про мою беззахисність завдяки своєму звірячому чуттю.

Так, одного чудового зимового дня на полюванні я відкрутив був кремінь від своєї рушниці, щоб трохи його нагострити. Щойно я це зробив, як поруч залунало пронизливе ведмеже гарчання. Озираюсь – а кудлате чудовисько вже от-от накинеться на мене! Єдине, що придумав я зробити для свого порятунку, – хутко видертися на найближче дерево. Та й тут мене спіткало лихо: коли я видряпувався на дерево, з моєї руки вискочив мисливський ніж. Тепер мені нічим було закріпити тугий гвинт рушничного кременя. А ведмідь уже зупинився під деревом і люто зиркав на мене, тож я мусив готуватися до нападу в будь-яку мить.

Вибивати іскри собі з очей я не мав ні найменшого бажання. Ще минулого разу я так пошкодив собі око, що воно болить мені навіть досі. Не кажу вже й про інші безрадісні наслідки такого прийому.

А мій мисливський ніж стирчав зі снігу й наче піддражнював мене. Я поглинав його очима, але мої благальні погляди ніяк не могли зарадити біді. Врешті мені спала на думку незвичайна і водночас щаслива ідея: я почав плювати на ручку ножа. На тріскучому морозі моя слина миттєво замерзала, і хвилини за дві я вже наплював стільки, що утворилася довжелезна крижана бурулька, яка досягала нижніх гілок дерева. Я примудрився дотягнутися до неї рукою і без особливих зусиль, але дуже обережно, щоб не зламати таке крихке пристосування, дістав нарешті свого ножа.

Ледь устигли мої закоцюблі пальці міцно закрутити рушничний кремінь, як ведмедько уже дерся до мене з візитом.

«Їй-Богу, – подумав я, – треба бути справжнім ведмедем, щоб так вдало вибрати момент». За мить із дерева гримнув такий вітальний салют на честь шановного гостя, що той злетів шкереберть додолу і простяг лапи.

* * *

Ще якогось разу накинувся на мене зненацька величезний вовк. Не маючи під руками ніякої зброї, я інстинктивним рухом засунув у його роззявлену пащеку свого кулака. Рятуючи власне життя, я пропихав руку щораз глибше, глибше, глибше в горло, аж поки вона майже до плеча опинилася в нутрощах вовка. Та що ж робити далі? Не можу сказати, що таке безпорадне становище було мені до душі. Опинитися віч-на-віч із вовком! Гадаю, це справа неабияка. Ми позирали один на одного вельми непривітно. Вартувало мені витягти з пащі звіра свою руку, і він би накинувся на мене з подвійною люттю – це було зрозуміло з його скаженого погляду. Тоді я схопив його міцніше за кишки, добряче трусонув, вивернув навиворіт, як рукавичку, кинув на землю – та й на тому кінець.

Одначе вдруге я не наважився таке зробити, коли невдовзі в одному вузькому петербурзькому завулку за мною погнався скажений пес. «Ні, тут треба дати драла», – сказав я собі, скинув із рамен важезну шубу, щоб було легко бігти, та й шмигонув у перші-ліпші ворота. А шуба, смію зауважити, дорога, підбита розкішним хутром із блакитних полярних лисиць, яких я настріляв власноруч під час наших чудових зимових полювань. Та я не сумнівався в тому, що шуба не пропаде. Вулиці того дня були порожніми – всі боялися скаженого псиська, який гасав містом, і не наважувалися навіть потикати носа з хати.

Трохи згодом я послав за шубою свого слугу. Він справді знайшов її, приніс додому і сховав за моїм наказом до шафи. Лишень уявіть, як я злякався наступного дня, коли вдосвіта мене розбудив страшний лемент у квартирі. А за хвилю мій лакей Іван голосно кликав мене до роздягальні:

– Пане бароне, прошу вас сюди, тут ваша шуба сказилася!

Прибігаю я до роздягальні – а там таке коїться: повсюди валяється моє подерте на клапті вбрання. Слуга таки не помилився – моя улюблена шуба зі шкури полярних лисиць просто знавісніла. Певно, стала-таки жертвою собацюри, от і сказилася. Тож тепер простісінько на наших очах вона накинулася на мій новий парадний камзол, почала немилосердно тріпати його, топтати, возити ним по підлозі, не шкодуючи ні оксамиту, ані золотого гаптування! Озвірілу шубу ледь удалося вгамувати добрим кийком, після чого у моїх покоях нарешті оселився спокій.