Читать книгу Чудесна мандрівка Нільса з дикими гусьми - Сельма Лаґерлеф - Страница 3

1

В маленькому шведському селі Вестменхег жив колись хлопчик на ім’я Нільс. На вигляд – звичайнісінький хлопчик.

Та годі було йому ради дати.

На уроках він ловив ґав і хапав двійки, в лісі нищив пташині гнізда, гусей на дворі дражнив, курей ганяв, у корів жбурляв камінцями, а кота смикав за хвоста, ніби хвіст – це мотузка від дверного дзвоника.

Так жив він до дванадцяти років. Аж якось трапилася з ним незвичайна пригода.

А було це так.

Одного разу у неділю батько з матір’ю зібралися на ярмарок у сусіднє село. Нільс не міг дочекатися, доки вони підуть.

«Йшли б швидше! – думав Нільс, зиркаючи на батьківську рушницю, що висіла на стіні. – Хлопці луснуть від заздрощів, як побачать мене з рушницею».

Та батько ніби прочитав його думки.

– Гляди ж, з дому ані на крок! – сказав він. – Відкривай підручника й набирайся розуму. Чуєш?

– Чую, – відповів Нільс, а про себе подумав: «Як би не так, стану я гаяти недільний день на уроки».

– Вчися, синку, вчися, – сказала мати.

Вона навіть сама дістала з полиці підручник, поклала на стіл і підсунула крісло.

А батько відрахував десять сторінок і суворо наказав:

– Щоб до нашого повернення все назубок знав. Сам перевірю.

Нарешті батьки пішли.

«Добре їм, он як весело крокують! – важко зітхнув Нільс. – А я наче в мишоловку втрапив з цими уроками!».

Та що вдієш! Нільс знав, що з батьком жарти недоречні. Він знову зітхнув і всівся за стіл. Щоправда, дивився не так в книжку, як у вікно. Адже це – набагато цікавіше заняття!

За календарем був ще березень, але тут, на півдні Швеції, весна вже встигла здолати зиму. В рівчаках весело струменіла вода. На деревах набубнявіли бруньки. Буковий ліс випростав свої гілки, закляклі в зимові холоди, і тепер тягнувся вгору, ніби хотів сягнути блакитного весняного неба.

А під самісіньким вікном поважно розгулювали кури, стрибали й чубилися горобці, в каламутних калюжах плескалися гуси. Навіть корови, замкнені в хліві, відчули весну й мукали на всі голоси, ніби просили: «Ви – ипусти нас, ви-ипусти нас!»

Нільсу теж хотілося і співати, і кричати, і чалапати по калюжах, і битися з сусідськими хлопчаками. Він, похнюпившись, відвернувся від вікна і втупився в книгу. Та прочитав він не багато. Букви почали чомусь стрибати перед очима, рядки то зливалися, то розбігалися… Нільс і сам не помітив, як задрімав.

Хтозна, може, Нільс так і проспав би увесь день, якби його не розбудив якийсь шурхіт.

Нільс підняв голову й насторожився.

У дзеркалі, що висіло над столом, відображалася вся кімната. Нікого, окрім Нільса, в кімнаті немає… Все наче на своєму місці, все гаразд…

Аж раптом Нільс ледь не скрикнув. Хтось відкрив кришку скрині!

У скрині мати зберігала всі свої коштовні речі. Там лежало вбрання, котре вона носила ще замолоду, – широчезні спідниці з домотканого селянського сукна, розшиті кольоровим бісером ліфи, білосніжні накрохмалені очіпки, срібні пряжки та ланцюжки.

Мати нікому не дозволяла відкривати без неї скриню, а Нільса й близько до неї не підпускала. А про те, що вона могла піти з дому, не замкнувши скрині, годі й говорити! Такого ніколи не бувало. Та й сьогодні – Нільс чудово це пам’ятав – мати двічі верталася з порога, щоб посмикати замок, – чи ж добре замкнувся?

Хто ж відімкнув скриню?

Може, поки Нільс спав, в будинок заліз злодій і тепер ховається десь тут, за дверима чи за шафою?

Нільс затамував подих і, не кліпаючи, вдивлявся у дзеркало.

Що це за тінь там, у кутку скрині? Ось вона ворухнулася…Ось поповзла по краю… Миша? Та ні, на мишу не схоже…

Нільс просто очам не вірив. На краєчку скрині примостився маленький чоловічок. Він ніби зійшов з недільної картинки в календарі. На голові – крислатий капелюх, чорний каптанчик, прикрашений мереживним комірцем та манжетами, панчохи під коліньми підв’язані пишними бантиками, а на червоних сап’янових черевичках поблискують срібні пряжки.

«Та це ж гном! – здогадався Нільс. – Справжнісінький гном!»

Мати часто розповідала Нільсу про гномів. Вони живуть у лісі. Вони вміють говорити і по-людськи, і по-пташиному, і по-звіриному. Вони знають про всі скарби, котрі, хоч сто, хоч тисячу років тому закопали в землю. Схочуть гноми – взимку на снігу зацвітуть квіти, схочуть – влітку ріки скреснуть кригою.

Ну, а боятися гномів нічого. Що поганого може зробити така крихітна істота!

До того ж гном зовсім не зважав на Нільса. Він, здається, нічого не помічав, окрім оксамитової безрукавки, розшитої дрібними річковими перлинами, що лежала у скрині на самому верху.

Поки гном милувався химерним старовинним візерунком, Нільс вже прикидав, яку б штуку утнути з дивним гостем.

От би зіштовхнути його в скриню, а потім накрити кришкою, клац! А ще можна от що…

Не повертаючи голови, Нільс роззирнувся довкола. У дзеркалі вся кімната була мов на долоні. На полицях в чіткому порядку вишикувалися кавник, чайник, миски, каструлі… Біля вікна – комод, заставлений усякою всячиною… А онде на стіні – поруч з батьківською рушницею – сачок для ловлі мух. Саме те, що треба!

Нільс обережно зісковзнув на підлогу і зірвав сачок з цвяшка.

Один помах – і гном затріпотів у сітці, як спіймана бабка.

Його крислатий капелюх з’їхав набік, ноги зашпорталися в полах каптанчика. Він вовтузився на дні сітки й безпорадно розмахував руками. Та щойно йому вдавалося трошки підвестися, Нільс струшував сачок, і гном знову сповзав донизу.

– Послухай-но, Нільсе, – почав врешті благати гном, – відпусти мене на волю! Я дам тобі за це золоту монету, велику, як ґудзик на твоїй сорочці.

Нільс на хвильку замислився.

– Що ж, це, мабуть, непогано, – сказав він і перестав розгойдувати сачок.

Чіпляючись за ріденьку тканину, гном спритно поліз нагору. Він вже вхопився за залізний обруч, і над краєм сітки з’явилася його голова…

Тут Нільсу спало на думку, що він продешевив. Адже на додачу до золотої монетки можна було б зажадати, щоб гном вчив за нього уроки! Та хіба ж мало чого можна було придумати! Гном тепер на все погодиться! Коли сидиш в сачку, не сперечатимешся.

І Нільс знову струснув сітку.

Аж раптом хтось відважив йому добрячого ляпаса. Сітка випала у нього з рук, а сам він стрімголов відкотився у куток.

2

Якусь мить Нільс лежав нерухомо, потім, крекчучи й охаючи, підвівся.

Гнома вже й слід пропав. Скриня була замкнена, а сачок висів на своєму місці – поруч з батьківською рушницею.

«Наснилося мені все це, чи що? – подумав Нільс. – Та ні ж бо, права щока горить, наче по ній пройшлися праскою. Це гном так мене огрів! Звісно, батько з матір’ю не повірять, що гном побував у нас в гостях. Скажуть: все це чергові вигадки, щоб уроки не вчити. Ні, як не крути, а треба знову сідати за книгу!»

Нільс ступив два кроки й зупинився. З кімнатою щось коїлося. Стіни їх маленького будиночка розсунулися, стеля подалася високо вгору, а крісло, на якому Нільс завжди сидів, височіло над ним неприступною горою. Щоб вилізти на нього, Нільсу довелося дертися по витій ніжці, наче по кострубатому дубовому стовбуру. Книга як і раніше лежала на столі, але вона була такою величезною, що зверху сторінки Нільс не міг розгледіти жодної букви. Він влігся животом на книгу й поповз від рядка до рядка, від слова до слова. Він геть вибився із сил, поки прочитав одну фразу.

– Та що ж це таке? Так і до завтрашнього дня до кінця сторінки не дістанешся! – вигукнув Нільс й рукавом витер піт з чола.

І раптом він побачив, що з дзеркала на нього дивиться крихітний чоловічок – точнісінько такий, як той гном, що попався до нього в сітку. Тільки одягнений по-іншому: в шкіряних штанях, в жилетці і в картатій сорочці з великими ґудзиками.

– Гей ти, чого тобі тут треба? – крикнув Нільс і погрозив чоловічкові кулаком.

Чоловічок теж погрозив кулаком Нільсу.

Нільс взявся в боки й висолопив язика. Чоловічок теж взявся в боки і показав Нільсу язика.

Нільс тупнув ногою. І чоловічок тупнув ногою.

Нільс стрибав, крутився дзиґою, розмахував руками, та чоловічок не відставав від нього. Він теж стрибав, теж вертівся дзиґою й розмахував руками.

Тоді Нільс сів на книгу й гірко заплакав. Він зрозумів, що гном зачарував його, і що маленький чоловічок, який дивився на нього з дзеркала, – це він сам, Нільс Хольгерсон.

«А може, це все-таки сон?» – подумав Нільс.

Він міцно примружився, потім – щоб зовсім прокинутися – ущипнув себе щосили і, почекавши з хвильку, знову відкрив очі. Ні, він не спав. І рука, яку він ущипнув, боліла по-справжньому.

Нільс підібрався до самого дзеркала і ткнувся в нього носом. Так, це він, Нільс. Тільки був він тепер завбільшки з горобця.

«Треба знайти гнома, – вирішив Нільс. – Може, гном просто пожартував?»

Нільс сповз по ніжці крісла на підлогу й обнишпорив всі закутки. Він заліз під лаву, під шафу, – зараз йому це було неважко, – заліз навіть у мишачу нірку, проте гнома ніде не було.

Лишалася ще надія – гном міг сховатися на подвір’ї.

Нільс вибіг у сіни. Де ж його черевики? Вони мають стояти біля дверей. І сам Нільс, і його батько з матір’ю, і всі селяни в Вестменхезі, та й у всіх селах Швеції, завжди залишають свої черевики біля порога. Адже черевики дерев’яні. В них ходять тільки по вулиці, а вдома знімають.

Та як же він, такий маленький, впорається тепер зі своїми величезними, важкими черевичищами?

І тут Нільс побачив перед дверима пару крихітних черевичків. Спочатку він зрадів, а потім злякався. Якщо гном зачарував навіть черевики, отже, він і не збирається зняти закляття з Нільса!

Ні, ні, треба якнайшвидше знайти гнома! Треба просити його, благати! Ніколи, ніколи більше Нільс нікого не скривдить! Він стане найслухнянішим, найзразковішим хлопчиком…

Нільс сунув ноги в черевички і прослизнув у двері. Добре, що вони були прочинені. Інакше хіба зміг би він дотягнутися до клямки й відсунути її!

Біля ґанку, на старій дубовій дошці, перекинутій через калюжу, стрибав горобець. Щойно горобець побачив Нільса, він застрибав ще швидше й зацвірінькав на все своє гороб’яче горло. І – диво дивне! – Нільс його чудово розумів.

– Подивіться-но на Нільса! – кричав горобець. – Подивіться-но на Нільса!

– Кукуріку! – весело закричав півень. – Скиньмо його в ріку!

А кури залопотіли крилами й навперебій закудкудакали:

– Так йому й треба! Так йому й треба!

Гуси обступили Нільса зусібіч і, витягуючи шиї, шипіли йому у вухо:

– Хорош-ший! Оце ж бо вже хорош-ший! Що, боїш-шся тепер? Боїш-шся?

І вони клювали його, щипали, дзьобали, смикали за руки й за ноги.

Бідолашному Нільсу добряче перепало б, якби в цей час на подвір’ї не з’явився кіт. Помітивши кота, кури, гуси та качки відразу ж кинулися врізнобіч й почали порпатися в землі з таким виглядом, ніби їх нічого на світі не цікавить, окрім черв’яків та торішніх зерен.

А Нільс зрадів коту, як рідному.

– Любий котику, – сказав він, – ти знаєш всі закутки, всі дірки, всі нірки на нашому подвір’ї. Будь ласкавий, скажи, де мені знайти гнома? Адже він не міг далеко піти.

Кіт відповів не одразу. Він сів, обвив хвостиком передні лапки й глянув на хлопчика. Це був здоровецький чорний кіт, з великою білою цяткою на грудях. Його гладка шерстка аж вилискувала на сонці. Вигляд у кота був цілком доброзичливий. Він навіть втягнув свої кігті й примружив очі з вузесенькою жовтою смужечкою посередині.

– М-р-р, м-р-р! Я, звісно, знаю, де знайти гнома, – заговорив кіт ласкавим голосом. – Та ще невідомо, скажу я тобі чи ні…

– Котику, котику, золотий ротику, ти повинен мені допомогти! Хіба ж ти не бачиш, що гном мене зачарував?

Кіт трішечки розплющив очі. В них спалахнув зелений лихий вогник, та муркотів кіт і досі лагідно.

– Це за що ж я повинен тобі допомагати? – сказав він. – Може, за те, що ти запхнув мені у вухо осу? Чи за те, що ти підпалив мені шерсть? Чи за те, що ти щодня смикав мене за хвоста? Га?

– А я й зараз можу смикнути тебе за хвоста! – закричав Нільс. І, забувши про те, що кіт разів у двадцять більший за нього самого, ступив крок уперед.

Що тут трапилося з котом! Очі в нього загорілися, спина вигнулася, шерсть стала дибки, з м’яких пухнастих лапок вилізли гострі кігті. Нільсу навіть здалося, що це якийсь небачений дикий звір вискочив з лісових нетрів. Проте Нільс не відступив. Він зробив іще крок… Тоді кіт одним стрибком збив з ніг Нільса і притис його до землі передніми лапами.

– Допоможіть, допоможіть! – заверещав Нільс щосили.

Але голосок у нього був тепер мов у мишеняти. Та й нікому було його рятувати.

Нільс зрозумів, що йому настав кінець, і від жаху заплющив очі.

Раптом кіт втягнув пазурі, випустив Нільса з лап і сказав:

– Гаразд, на перший раз досить. Якби твоя мати не була такою доброю господинею і не поїла мене вранці й ввечері молочком, тобі було б непереливки. Заради неї я залишу тебе в живих.

З цими словами кіт повернувся й спокійнісінько пішов геть, тихенько муркочучи, як і годиться доброму домашньому котові.

А Нільс встав, обтрусив зі шкіряних штанців бруд й поплентався в кінець двору. Там він видерся на виступ кам’яної огорожі, всівся, звісивши крихітні ноги в крихітних черевичках, і задумався.

Що ж буде далі?! Невдовзі повернуться батько з матір’ю! Як же вони здивуються, побачивши свого сина! Мати, звісно, заплаче, а батько, може, скаже: так Нільсу й треба! Потім прийдуть сусіди з усієї округи, візьмуться його розглядати й охати… А раптом його хтось вкраде, щоб показувати роззявам на ярмарку? Ох і потішатимуться над ним хлопчиська!.. Ах, який він нещасний! Який нещасний! У цілому світі, мабуть, немає людини нещаснішої за нього!

Вбога хатинка його батьків, притиснута до землі похилим дахом, ніколи ще не здавалася йому такою великою й гарною, а їхній тісний дворик – таким просторим.

Десь над головою Нільса зашуміли крила. Це з півдня на північ летіли дикі гуси. Вони летіли високо в небі, витягнувшись правильним клином, але, побачивши своїх родичів – домашніх гусей, – спустилися нижче й закричали:

– Летімо з нами! Летімо з нами! Ми летимо на північ, до Лапландії! До Лапландії!

Домашні гуси захвилювалися, заґелґотали, залопотіли крилами, наче пробували, чи можуть вони злетіти. Але стара гуска – вона доводилася бабусею добрій половині гусей – бігала навколо них і лементувала:

– З глузду з’їх-хали! З глузду з’їх-хали! Схаменіться! Ви ж не якісь волоцюги, ви поважні домашні гуси!

І, задерши голову, вона закричала в небо:

– Нам і тут добре! Нам і тут добре!

Дикі гуси спустилися ще нижче, ніби видивляючись щось у дворі, і раптом – всі разом – злетіли в небо.

– Ґа-ґа-ґа! Ґа-ґа-ґа! – кричали вони. – Хіба ж це гуси? Це якісь жалюгідні курки! Лишайтеся у вашому курнику!

Від злості й образи у домашніх гусей навіть очі почервоніли. Такої образи вони ще ніколи не чули.

Тільки білий молодий гусак, задерши голову догори, стрімко побіг по калюжах.

– Зачекайте на мене! Зачекайте на мене! – кричав він диким гусям. – Я лечу з вами! З вами!

«Та це ж Мартін, найкращий мамин гусак, – подумав Нільс. – Чого доброго, він і справді полетить!»

– Стій, стій! – закричав Нільс і кинувся за Мартіном.

Нільс ледве наздогнав його. Він підстрибнув й, обхопивши руками довгу гусячу шию, повис на ній всім тілом. Але Мартін навіть не відчув цього, ніби Нільса й не було. Він сильно змахнув крилами – раз, другий – і, сам того не сподіваючись, полетів.

Поки Нільс зрозумів, що сталося, вони вже були високо в небі.