Читать книгу Чудесна мандрівка Нільса з дикими гусьми - Сельма Лаґерлеф - Страница 4

1

Нільс і сам не знав, як йому вдалося залізти на спину Мартіна. Ніколи Нільс не думав, що гуси такі слизькі. Обома руками він вчепився в гусяче пір’я, весь зіщулився, увібрав голову в плечі й навіть заплющив очі.

А навколо завивав і свистів вітер, ніби хотів відірвати Нільса від Мартіна і скинути вниз.

– Зараз упаду, от зараз упаду! – шепотів Нільс.

Та минуло десять хвилин, двадцять, а він не падав. Врешті він осмілів й трохи розплющив очі.

Справа й зліва миготіли сірі крила диких гусей, над самісінькою головою Нільса, мало не торкаючи його, пропливали хмари, а далеко-далеко внизу темніла земля.

Вона була зовсім не схожа на землю. Здавалося, що хтось розстелив під ними величезну картату хустку. Яких тільки клітинок тут не було! Одні – чорні, інші жовтувато-сірі, треті світло-зелені.

Чорні клітинки – це свіжозорана земля, зелені – озимина, що перезимувала під снігом, а жовтувато-сірі квадратики – це торішня стерня, якої ще не торкнувся плуг селянина.

Ось клітинки по краях темні, а всередині – зелені. Це сади: дерева там стоять зовсім голі, та галявини вже вкрилися першою травою.

А ось коричневі клітинки з жовтою облямівкою – це ліс: він ще не встиг одягнути зелені шати, а молоді буки на узліссі жовтіють старим сухим листям.

Спочатку Нільсу було навіть весело розглядати це різнобарв’я. Та чимдалі летіли гуси, тим тривожніше ставало в нього на душі.

«Чого доброго, вони й справді занесуть мене до Лапландії!» – подумав він.

– Мартіне, Мартіне! – крикнув він гусакові. – Повертай додому! Досить, наліталися!

Але Мартін нічого не відповів.

Тоді Нільс щосили пришпорив його своїми дерев’яними черевичками.

Мартін трохи повернув голову й прошипів:

– Чуєш-ш-ш, хлопче! Сиди тихо, інакше скину тебе…

Довелося сидіти тихо.

2

Цілий день білий гусак Мартін летів нарівні зі всією зграєю, ніби він ніколи й не був домашнім гусаком, ніби він все життя тільки те й робив, що літав.

«І звідки у нього лишень таке завзяття?» – дивувався Нільс.

Та до вечора Мартін все ж став здавати. Тепер кожному було зрозуміло, що літає він зовсім недавно: то раптом відстане, то вирветься вперед, то ніби провалиться в яму, то наче підскочить вгору.

І дикі гуси помітили це.

– Акко Кебнекайсе! Акко Кебнекайсе! – закричали вони.

– Що вам від мене потрібно? – запитала гуска, що летіла попереду всіх.

– Білий відстає!

– Він повинен знати, що летіти швидко легше, аніж повільно! – крикнула гуска, навіть не озирнувшись.

Мартін намагався сильніше й частіше змахувати крилами, та втомлені крила обважніли й тягнули його вниз.

– Акко! Акко Кебнекайсе! – знову закричали гуси.

– Що вам потрібно? – відгукнулася стара гуска.

– Білий не може летіти так високо!

– Він повинен знати, що летіти високо легше, аніж летіти низько! – відповіла Акка.

Бідний Мартін напружився з останніх сил. Але крила у нього зовсім ослабли й ледве тримали його.

– Акко Кебнекайсе! Акко! Білий падає!

– Хто не може літати, як ми, хай сидить вдома! Перекажіть це білому! – крикнула Акка, не сповільнюючи лету.

– Й справді, краще б нам сидіти вдома, – прошепотів Нільс й міцніше вчепився за шию Мартіна.

Мартін падав, як підстрелений.

Щастя ще, що дорогою їм трапилася якась зачахла верба. Мартін зачепився за верхівку дерева й повис серед гілок. Так вони й висіли. Крила у Мартіна обм’якли, шия теліпалася, як ганчірка. Він геть засапався й дихав широко роззявляючи дзьоба, наче хотів захопити якнайбільше повітря.

Нільсу стало шкода Мартіна. Він навіть спробував його втішити.

– Любий Мартіне, – сказав Нільс лагідно, – не журися, що вони тебе покинули. Ну поміркуй сам, куди тобі з ними змагатися! Давай краще повернемося додому!

Мартін і сам розумів: треба б повернутися. Але йому так хотілося довести всьому світу, що й домашні гуси чогось варті!

А тут ще цей осоружний хлопчисько зі своїми втішаннями! Якби він не сидів у нього на шиї, Мартін, може, й долетів би до Лапландії.

Злість одразу додала Мартіну сил. Він замахав крилами з такою люттю, що відразу піднявся мало не до самісіньких хмар і незабаром наздогнав зграю.

На його щастя, почало сутеніти.

На землю лягли чорні тіні. З озера, над яким пролітали дикі гуси, піднімався туман.

Зграя Акки Кебнекайсе спустилася на ночівлю.

3

Щойно гуси торкнулися піщаного берега, вони відразу полізли у воду. На березі лишилися гусак Мартін і Нільс.

Як з крижаної гірки, Нільс з’їхав зі слизької спини Мартіна. Нарешті він на землі! Нільс розправив затерплі руки й ноги і подивився довкола.

Зима тут відступала повільно. Все озеро було ще скуте кригою, й лише біля берегів проступила вода – темна й блискуча.

До самісінького озера чорною стіною підступали високі ялини. Всюди сніг вже розтанув, але тут, біля корявих, зрослих коренів, сніг все ще лежав щільним товстим шаром, ніби ці могутні ялини силою утримували біля себе зиму.

Сонце вже зовсім сховалося.

З темної глибини лісу долинало якесь потріскування й шурхіт.

Нільсу стало моторошно.

Як же далеко вони залетіли! Тепер, якщо Мартін навіть і захоче повернутися, їм все одно не знайти дороги додому… Та все-таки Мартін молодець!.. Але що ж це з ним?

– Мартіне! Мартіне! – погукав Нільс.

Мартін не озивався. Він лежав, як неживий, розпластавши по землі крила й витягнувши шию. Очі його були оповиті каламутною плівкою. Нільс злякався.

– Любий Мартіне, – сказав він, нахилившись над гусаком. – Ковтни-но води! Побачиш, тобі відразу стане легше.

Але гусак навіть не ворухнувся. Нільс похолов від страху…

Невже Мартін помре? Адже у Нільса не було тепер жодної близької душі, окрім цього гусака.

– Мартіне! Ну ж бо, Мартіне! – тормосив його Нільс. Гусак наче не чув його.

Тоді Нільс обхопив Мартіна обома руками за шию й потягнув до води.

Це була нелегка справа. Гусак був найкращим в їхньому господарстві, й мати розгодувала його на славу. А Нільса зараз ледь від землі видно. І все-таки він дотягнув Мартіна до озера й встромив його голову прямо в студену воду.

Спершу Мартін лежав нерухомо. Та ось він розплющив очі, зробив ковток-другий й насилу звівся на лапи. З хвилину він постояв, хитаючись з боку на бік, потім по самісіньку шию заліз в озеро й повільно поплив між крижинами. Раз у раз він занурював дзьоб у воду, а потім, задерши голову, жадібно ковтав водорості.

«Йому пощастило, – з заздрістю подумав Нільс, – а я ж теж від ранку не мав ані крихти в роті».

Цієї миті Мартін підплив до берега. У дзьобі в нього був затиснутий маленький червоноокий карасик.

Гусак поклав рибину перед Нільсом і сказав:

– Вдома ми не були з тобою друзями. Але ти допоміг мені в біді, і я хочу віддячити тобі.

Нільс ледве не кинувся обіймати Мартіна. Щоправда, він ніколи раніше не куштував сирої риби. Та що вдієш, треба звикати! Іншої вечері не дістанеш.

Він помацав у кишенях, шукаючи свій складаний ніж. Він, як завжди, лежав з правого боку, тільки став завбільшки із шпильку, – втім, саме по кишені.

Нільс розкрив ножа й почав потрошити рибу.

Раптом почувся якийсь шум і плескіт. На берег, обтрушуючись, вийшли дикі гуси.

– Гляди, не вибовкай, що ти людина, – шепнув Нільсу Мартін й виступив наперед, шанобливо вітаючи зграю.

Тепер можна було роздивитися як слід усю компанію. Варто визнати, що красою вони не вирізнялися, ці дикі гуси. І зростом не вийшли, і вбранням не могли похвалитися. Всі як на підбір сірі, наче пилом притрушені, – хоч би у когось однісінька біла пір’їнка!

А ходять-то як! Підстрибом, підскоком, ступають куди попало, не дивлячись під ноги.

Мартін від подиву навіть розвів крилами. Хіба ж так ходять порядні гуси? Ходити треба повільно, ступати на всю лапу, голову тримати високо. А ці шкандибають, наче кульгаві.

Попереду всіх виступала стара-престара гуска. Ох, і що це була за красуня! Шия тонесенька, з-під пір’я кістки стирчать, а крила ніби хтось обгриз. Зате її жовті очі блищали, мов дві палаючі жаринки. Всі гуси шанобливо дивилися на неї, не сміючи заговорити, поки гуска перша не скаже своє слово.

Це була сама Акка Кебнекайсе, проводирка зграї. Сто разів вже водила вона гусей з півдня на північ і сто разів поверталася з ними з півночі на південь. Кожен кущик, кожен острівець на озері, кожну галявину в лісі знала Акка Кебнекайсе. Ніхто не вмів вибрати місце для ночівлі краще, ніж Акка Кебнекайсе; ніхто не вмів краще, ніж вона, сховатися від хитрих ворогів, що підстерігають гусей в дорозі.

Акка довго роздивлялася Мартіна від кінчика дзьоба до кінчика хвоста й нарешті сказала:

– Наша зграя не може приймати до себе аби кого. Всі, кого ти бачиш перед собою, належать до кращих гусячих сімейств. А ти навіть літати як слід не вмієш. Що ти за гусак, якого роду й племені?

– Моя історія не довга, – сумно сказав Мартін. – Я народився торік в містечку Сванегольм, а восени мене продали Хольгеру Нільсону – в сусіднє село Вестменхег. Там я й жив до сьогоднішнього дня.

– Як же ти набрався хоробрості летіти з нами? – запитала Акка Кебнекайсе.

– Ви назвали нас жалюгідними курками, і я вирішив довести вам, диким гусям, що й ми, домашні гуси, на щось здатні, – відповів Мартін.

– І на що ж ви, домашні гуси, здатні? – знову запитала Акка Кебнекайсе. – Як ти літаєш, ми вже бачили, та, може, ти відмінний плавець?

– І цим я не можу похвалитися, – сумно сказав Мартін. – Мені доводилося плавати тільки в ставку за селом, але, правду кажучи, цей ставок хіба що трохи більший від найбільшої калюжі.

– Ну, тоді ти, певно, майстер стрибати?

– Стрибати? Жоден поважаючий себе домашній гусак не дозволить собі стрибати, – сказав Мартін.

І раптом спохватився. Він згадав, як кумедно підстрибують дикі гуси, й зрозумів, що бовкнув зайве.

Тепер Мартін був упевнений, що Акка Кебнекайсе зараз же прожене його зі своєї зграї.

Але Акка Кебнекайсе сказала:

– Мені до вподоби твоя сміливість, що ти говориш так сміливо. Хто сміливий, той буде вірним товаришем. Ну, а навчитися тому, чого не вмієш, ніколи не пізно. Якщо хочеш, залишайся з нами.

– Дуже хочу! – відповів Мартін. Раптом Акка Кебнекайсе помітила Нільса.

– А це ще хто з тобою? Таких, як він, я ніколи не бачила.

Мартін знітився на мить.

– Це мій товариш… – невпевнено мовив він. Тут Нільс виступив вперед і рішуче заявив:

– Мене звати Нільс Хольгерсон. Мій батько – Хольгер Нільсон – селянин, і дотепер я був людиною, але сьогодні вранці…

Договорити йому не вдалося. Щойно він вимовив слово «людина», гуси позадкували й, витягнувши шиї, вороже зашипіли, заґелґотали, залопотіли крилами.

– Людині не місце серед диких гусей, – сказала стара гуска. – Люди були, є й будуть нашими ворогами. Ти повинен негайно покинути зграю.

Тепер вже Мартін не втримався і втрутився:

– Але ж його і людиною-то не назвеш! Погляньте, який він маленький! Я ручаюся, що він не заподіє вам ніякого лиха. Дозвольте йому лишитися хоча б на одну ніч.

Акка пильно глянула на Нільса, потім на Мартіна й нарешті сказала:

– Наші діди, прадіди і прапрадіди заповідали нам ніколи не довірятися людині, байдуже, маленька вона чи велика. Та якщо ти ручаєшся за нього, то так і бути – сьогодні хай він залишиться з нами. Ми заночуємо на великій крижині посеред озера. А завтра вранці він повинен покинути нас.

З цими словами вона знялася в повітря. За нею полетіла вся зграя.

– Послухай, Мартіне, – несміливо запитав Нільс, – ти що ж, залишишся з ними?

– Ну звісно! – з гордістю відповів Мартін. – Не щодня домашньому гусакові випадає така честь – летіти в зграї Акки Кебнекайсе.

– А як же я? – знову запитав Нільс. – Мені нізащо самому не дістатися додому. Я зараз і в траві заблукаю, не те що в цьому лісі.

– Додому тебе відносити мені ніколи, сам розумієш, – сказав Мартін. – Та от що я можу тобі запропонувати: летімо разом з усіма. Подивимося, що це за Лапландія така, а потім і додому повернемося. Акку я вже якось умовлю, а не вмовлю, то обману. Ти тепер маленький, заховати тебе неважко. Та годі базікати! Назбирай-но швидше сухої трави. Та якнайбільше!

Коли Нільс набрав цілий оберемок торішньої трави, Мартін обережно підхопив його за комір сорочки й переніс на велику крижину. Дикі гуси вже спали, заховавши голови під крила.

– Розклади траву, – скомандував Мартін, – інакше без підстилки у мене, чого доброго, лапи до криги примерзнуть.

Підстилка хоч і вийшла ріденькою (чи ж багато Нільс міг трави прихопити!), та все ж лід абияк прикривала.

Мартін став на неї, знову схопив Нільса за комір і засунув собі під крило.

– На добраніч! – сказав Мартін й міцніше притиснув крило, щоб Нільс не випав.

– На добраніч! – сказав Нільс, зариваючись з головою в м’який і теплий гусячий пух.