Читать книгу Чудесна мандрівка Нільса з дикими гусьми - Сельма Лаґерлеф - Страница 6

1

П’ять днів летів вже Нільс з дикими гусьми. Тепер він не боявся впасти, а спокійно сидів на спині Мартіна, поглядаючи направо й наліво.

Синьому небу не має кінця-краю, повітря легке, прохолодне, ніби в чистій воді в ньому купаєшся. Хмари наввипередки мчать за зграєю: то наздоженуть її, то відстануть, то зіб’ються докупи, то знову розбіжаться, як ягнята по полю.

А то раптом небо спохмурніє, затягне чорними хмарами, і Нільсу здається, що це не хмари, а якісь величезні вози, навантажені мішками, бочками, казанами, сунуть з усіх боків на зграю. Вози з гуркотом зіштовхуються.

З мішків сиплеться великий, як горох, дощ, з бочок і казанів ллється вода.

А потім знову, куди не кинь оком, – відкрите небо, блакитне, чисте, прозоре. І земля внизу вся як на долоні.

Сніг вже зовсім розтав, і селяни вийшли в поле на весняні роботи. Воли, похитуючи рогами, тягнуть за собою важкі плуги.

– Ґа-ґа-ґа! – кричать зверху гуси. – Поспішайте! А то й літо мине, доки ви дістанетеся до краю поля.

Воли не лишаються в боргу. Вони задирають голови й мукають:

– М-м-повільно, але правильно! М-м-повільно, але правильно!

Он по селянському подвір’ю бігає баранець. Його щойно обстригли й випустили з хліва.

– Баранчику, баранчику! – гукають гуси. – Шуби позбувся!

– Зате бе-е-ез неї бігати легше, бе-е-ез неї бігати легше! – озивається він у відповідь.

А он стоїть собача будка. Брязкаючи ланцюгом, біля неї кружляє сторожовий пес.

– Ґа-ґа-ґа! – кричать крилаті мандрівники. – Та й гарний же ланцюг на тебе одягли!

– Волоцюги! – гавкає їм услід пес. – Бездомні волоцюги! Он хто ви такі!

Але гуси навіть не удостоюють його відповіддю. Пес гавкає – вітер носить.

Якщо дражнити було нікого, гуси просто перегукувалися один з одним.

– Де ти?

– Я тут!

– Ти тут?

– Я тут!

І летіти їм було веселіше. Та й Нільс не нудьгував. Та все-таки іноді йому хотілося пожити по-людськи. Добре б посидіти у справжній кімнаті, за справжнім столом, погрітися біля справжньої грубки. Й на ліжку поспати було б не погано! Коли це ще буде! Та й чи буде колись! Щоправда, Мартін піклувався про нього й щоночі ховав у себе під крилом, щоб Нільс не замерз. Але не так-то легко людині жити під пташиним крилом!

Та найгірше було з їжею. Дикі гуси виловлювали для Нільса найкращі водорості і якихось водяних павуків. Нільс ввічливо дякував гусям, але скуштувати таке частування не наважувався.

Траплялося, що Нільсу щастило, і в лісі, під сухим листям, він знаходив торішні горішки. Сам він не міг їх розбити. Він біг до Мартіна, закладав горіх йому в дзьоба, і Мартін з тріском розколював шкаралупу. Вдома Нільс так само колов волоські горіхи, тільки закладав їх не в гусячий дзьоб, а в дверну щілину.

Проте горіхів було дуже мало. Щоб знайти хоч один горішок, Нільсу часом доводилося ледь не годину блукати лісом, продираючись крізь жорстку торішню траву, грузнучи в сипучій хвої, спотикаючись через хмиз.

На кожному кроці його підстерігала небезпека.

Одного разу на нього раптом напали мурашки. Цілі полчища величезних лупатих мурах оточили його з усіх боків. Вони кусали його, жалили своєю отрутою, дерлися на нього, заповзали за комір і в рукави.

Нільс обтрушувався, відбивався від них руками й ногами, але, поки він долав одного ворога, на нього накидалися десять нових.

Коли він прибіг до болота, на якому розмістилася на ночівлю зграя, гуси навіть не одразу впізнали його – весь, від маківки до п’ят, він був обліплений чорними мурахами.

– Стій, не ворушися! – закричав Мартін й став швидко-швидко скльовувати одну мурашку за іншою.

2

Цілу ніч після цього Мартін, як нянька, доглядав Нільса.

Від мурашиних укусів обличчя, руки й ноги у Нільса стали червоними, як буряк, і покрилися величезними пухирями. Очі запухли, тіло пашіло, ніби після опіку.

Мартін назбирав велику купу сухої трави – Нільсу для підстилки, а потім обклав його з ніг до голови мокрим липким листям, щоб збити жар.

Щойно листки підсихали, Мартін обережно знімав їх дзьобом, занурював в болотну воду й знову прикладав до хворих місць.

До ранку Нільсу полегшало, йому навіть вдалося повернутися на інший бік.

– Здається, я вже одужав, – сказав Нільс.

– Яке там одужав! – пробурчав Мартін. – Не розбереш, де в тебе ніс, де око. Все розпухло. Ти б сам не повірив, що це ти, якби побачив себе! За годину ти так розтовстів, ніби тебе рік чистим ячменем відгодовували.

Крекчучи й охаючи, Нільс вивільнив з-під мокрого листя одну руку й розпухлими, негнучкими пальцями став обмацувати обличчя.

І справді, обличчя було ніби туго надутий м’яч. Нільс насилу намацав кінчик носа, що загубився між роздутими щоками.

– Може, треба частіше міняти листя? – несміливо запитав він Мартіна. – Як ти думаєш? Га? Може, тоді швидше минеться?

– Та куди ж частіше! – сказав Мартін. – Я й так весь час туди-сюди бігаю. І треба ж тобі було в мурашник залізти!

– Хіба ж я знав, що там мурашник? Я не знав! Я горішки шукав.

– Ну, гаразд, не крутись, – сказав Мартін і ляпнув йому на обличчя великий мокрий листок. – Полежи спокійно, а я зараз прийду.

І Мартін кудись пішов. Нільс тільки чув, як зачавкала й захлюпала під його лапами болотна вода. Потім чавкання стало тихішим й нарешті стихло зовсім.

За кілька хвилин у болоті знову зачмокало й зачавкало, спершу ледь чутно, десь вдалині, а потім все голосніше, все ближче й ближче.

Але тепер шльопали по болоту вже чотири лапи.

«Цікаво, з ким це він іде?» – подумав Нільс й похитав головою, намагаючись скинути примочку, що закривала все обличчя.

– Будь ласка, не крутись! – пролунав над ним суворий голос Мартіна. – Що за неспокійний хворий! Ані на мить самого не можна залишити!

– Ну ж бо, дай я подивлюся, що з ним таке, – промовив другий гусячий голос, і хтось підняв листок з обличчя Нільса.