Читать книгу Святополк ІІ Ізяславович - Сергей Грабарь - Страница 2

На башті відбило за чверть дванадцяту. Звук, що порушив тишу, змусив здригнутися. Двоє мужів, які супроводжували мене, ще міцніше здавили руки. До підземелля вели круті, кам’яні сходи. Я нарахувала п’ять разів по дванадцять, перш ніж ми дісталися плоскої поверхні. Очі зав’язали ще у кімнаті. Чоловік казав: сьогодні – посвячення, священна меса, і я повинна йому повністю довіритися.

Було зимно й моторошно, у ніздрі вдарив різкий запах плісняви, павутиння та щурів. Якісь люди поспіхом зняли з мене одяг, тричі обвели навколо чогось холодного, повторюючи незрозуміле закляття. Спочатку посадили, а потім випростали на великому камені, і тільки по тому зняли пов’язку з очей.

Я лежала на великому помості оголена: руки й ноги прив’язані грубим мотуззям до масивних металевих, схожих на ланцюги, колодок. На стінах під склепіннями чаділи факели. Біля мого тіла стояли чотири товстезні свічки, п’ята за головою, утворюючи таким чином п’ятикутник. На протилежній стіні виблискувала величезна голова цапа. Вона була зроблена зі щирого золота, у проймах очей – чорне, грановане каміння, що переливалося від вогненного світла.

Біля помосту чатували мужі в темно-коричневих накидках зі шкіряними батогами у правиці. Їхні голови покривали видовжені каптури із закинутими на плечі волосяними китицями, обличчя ховали маски.

На башті пробило дванадцяту. Мужі розпочали речитативом повторювати незрозумілі слова, говорили кожен окремо, а згодом всі разом, голосніше і голосніше, розхитуючись за словами. Мене охопив неспокій, передчуття лиха. Напруження більшало. Мужі підняли шкіряні батоги й почали шмагати ними по підлозі. Голоси накочувалися хвилями, не даючи вільно дихнути. Мене опанував страх, від якого судоми пішли тілом. Це перетворювалося на божевілля – голоси, батоги, миготіння факелів. Аж раптом все змовкло…

…Вони підходили до мене по черзі й творили наругу. Їх було п’ятеро, і кожен з них робив це тричі. А ще був шостий, який ховався у затінні склепінь. Він підходив першим і теж тричі. Я знала, хто це: мій чоловік – Генріх.

Вони бурмотіли якісь слова, з яких я вирізняла тільки цифру шість. І знову шість, і так три рази по шість.

Скільки це тривало – не пам’ятаю. Час розчинився. Спочатку я кричала, голосила, благала про допомогу, потім стихла, лишень сльози спадали на кам’яне ложе…

Мене охопила цілковита байдужість. Десь далеко крапала вода і луною відбивалась у підземеллі, шаруділи щури, потріскував вогонь у свічках та факелах. Голоси стишувалися. Я дослухалася до їхнього бурмотіння: розібрала слова про жертву і про три шістки, що стали в один ряд із моєю долею…

…Карету знову підкинуло так, що попруга підозріло затріщала. По тому, як виїхали з Угорщини від тітки Анастасії, ремені вже тричі міняли. Одного разу ще й жердину, що тримала колеса.

Пракседа відволіклася від спогадів: забути таке неможливо, лишалося просто жити з цим.

Минав 1099 рік від Різдва Христового.

Княгиня Пракседа, дочка Великого Київського князя Всеволода Ярославича, сестра князя Володимира, жона імператора Святої Римської імперії Генріха ІV, поверталася додому.

Вона не була на Батьківщині шістнадцять років. За цей час багато чого змінилося. Не стало князя Всеволода, і всі його намагання утримати владу зійшли на пси: син Володимир так і не дійшов до головного столу, дочка Янка, повернувшись у смутку з Візантії, прийняла схиму, ще один син – гульвіса Ростислав – знайшов смерть у річці Стугні.

Пракседа добре знала монастирське життя. Ще відтоді, коли вона, дванадцятирічним дівчам, потрапила до маркграфських земель Генріха Довгого, до виповнення шістнадцятирічного віку, згідно із тамтешніми законами, її відправили до Кведлінбурзького монастиря.

Ця обитель була обрана свідомо: далекого 973 року один із прадідів руської княжни – Ярополк Святославич, рідний брат Володимира Хрестителя, прибув до Кведлінбурга, щоби взяти участь у великих перемовах. Тоді далі розмов справа не просунулася, але закладені зв’язки залишилися.

Чоловіком для Пракседи було обрано заможного правителя. Але прожив він недовго. Був завзятим воякою. Не минало й місяця, щоби Генріх Довгий знову не збирався до чергового встановлення, як він сам любив про це говорити, справедливості у підлеглих йому землях.

Під час одного з походів його кінь поніс, злякавшись вепра, що несподівано виринув із хащі. За кілька метрів Генріх не втримався у сідлі й злетів до стрімкої, крижаної річки. Ця пригода коштувала йому життя. Маркграф занедужав і швидко відійшов…

Молода вдова, якій тільки-но виповнилося шістнадцять, знову повернулася до монастиря. Абатиса Адельгейдабула приязною до неї. Щось ріднило цих двох жінок. Саме у стінах Кведлінбурзької обителі княгиня Пракседа вперше зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком.

Монастир панував над будівлями Кведлінбурга, міста шанованого ще від часів Генріха І Птахолова. Тут перший Король німецьких земель отримав свої знаки вищості, тут було засновано його першу резиденцію, тут він, зрештою, й упокоївся. Місто мало власні гроші, митницю, дозвіл на проведення ярмарків. Воно було багатим і знаним. Всі свята – державні та релігійні проходили саме в ньому.

Монастир, що був закладений ще королевою Матильдою, жоною Генріха І, як обітниця світських канонес, став притулком для самотніх благородних дам Саксонії й Тюрінгії. Але не тільки їх – тут навчалися молоді вихованки з різних місць. Насельниці не були черницями, хоч обов’язково творили спільну молитву та ділили спільну трапезу.

Кілька годин на день тривали заняття. Їх, як правило, проводили абатиса та сестри-черниці. Кожна з вихованок мала свою окрему келію, де майбутні патронеси займалися самоосвітою, молитвами та улюбленими вправами. В одній із таких кімнат-келій вже вдруге перебувала Пракседа. У монастирі молода княгиня посилилася в латині та навчилася різних вимов германської. Вона, як і інші, носила смиренний одяг, що відрізнявся від чернечого більшою світськістю.

…Карета з руською княгинею здолала вже досить довгу відстань. Повільно, в супроводі почту з дванадцяти кремезних мовчазних воїнів вона прямувала до Києва. Пракседа знову поринула у спогади…

…Одного вечора, якраз після молитви, до келії постукали. Черниця, що стояла на порозі, передала запрошення від абатиси за годину прийти до Великої зали. Пракседа не здивувалася: настоятелька монастиря доволі часто запрошувала її перемовитися словом, цікавилася життям у далекій країні. Їхні розмови тривали по кілька годин. Єдине, вони, як правило, проходили у кабінеті абатиси, а тут княгиню запрошували до особливої зали.

«Що би це могло означати? Як одягнутися?» – думала Пракседа, перебираючи свої не надто численні наряди.

Вона вирішила мати скромний вигляд, як і належить одній із вихованок монастиря, але разом з тим підкреслити знатність свого роду. Тому й вибрала довгий чорного кольору підрясник, підперезала його плетеним із золотих ниток паском, а голову покрила білим з чорною на знак трауру стрічкою напівапостольником, заколотим на шиї золотою фібулою з емалями.

Велика зала монастирської обителі вражала величчю та вишуканістю. Стіни прикрашали ткані арраси зі сценами з історії міста Кведлінбурга. На деяких гобеленах ще лишалися сліди пожежі, що охопила монастир кілька років тому, решту – вже поновили. Уздовж стін на металевих підставках горіли свічки. Стіл, на якому вишикувалися кришталеві зі сріблом кубки та срібні блюда з розкладеними наїдками, стояв біля каміна.

Велика зала слугувала для прийомів шанованих гостей. До сьогодні Пракседі випало побувати тут лише двічі: вперше, коли тільки приїхала до країни й залишалася серед канонес до одруження, вдруге – після раптової смерті чоловіка.

Присутніх у просторій залі було троє: настоятелька монастиря абатиса Адельгейда, жвавий, середніх літ чоловік в плащі-нараменнику і ще один – старший віком, із сивиною, священницького чину.

Коли вона прочинила двері до зали, всі обернулися.

– Любий брате Генріху, оце і є та молода руська княгиня, яка вже кілька років живе у нашому монастирі, – промовила Адельгейда, поправляючи біле покривало-намітку, що спадало на плечі. – Підійди ближче, дитя моє, не стій у дверях.

Пракседа пройшла до середини зали й зупинилася. Чоловік у плащі зробив кілька кроків назустріч.

– Ти знаєш, хто я? – запитав.

Він зняв плащ, кинувши його на лаву. Допитливий, гострий погляд чорних очей пронизав молоду вихованку.

– Здогадуюся, Ваша Величносте, – Пракседа у покорі схилила голову.

– Люба княгине, перед тобою мій рідний брат, імператор Святої Римської імперії Генріх ІV, – абатиса шанобливо вклонилася.

Генріх і собі схилив голову. На якийсь час запанувала тиша, раптом порушена з глибини зали.

– Великий імператоре, дозволите сказати слово? – подав голос сивий чоловік.

Він був одягнений у білу сутану, підперезану широким фіолетовим шовковим поясом, на голові мав пілеорус, фіолетову шапочку, що покривала тонзуру.

– Звісно, отче Пасхалію. – Імператор зробив жест у бік священника. – Це мій духівник, територіальний прелат і, маю надію, у скорому часі Його Святість Папа Римський – отець Пасхалій.

– Я хотів запитати, дитя моє, звідки Ви родом? Хто Ваші батьки? У Вас таке нетипове для наших земель обличчя. – Священник наблизився до Пракседи.

Молода княгиня подивилася на імператора та абатису. Ті схвально кивнули, даючи дозвіл на відповідь.

– А дівчинка добре вихована, – прошепотів Генріх, схилившись до сестри.

– Я ж тобі казала…

Імператор ще раз кинув пильний погляд на руську княгиню. Вона була вродлива, але якоюсь незвіданою вродою: мала карі, з розкосинкою очі, вигнуті тонкі брови, обличчя кругле з трохи випуклими вилицями, що надавало тій округлості відчуття загадковості, невеличкий носик та чуттєві, повні вуста. З-під намітки вибивалася прядка темно-коричневого волосся.

Пракседа підвела очі. Погляди імператора та княгині зустрілися: щось несподівано тепле прокотилося тілами обох. Пізніше, згадуючи цю мить, Пракседа завжди відчуватиме, як втаємничене тепло раз по разу трепетно зігріватиме ізсередини.

– Народилась я на Русі – землях, що лежать на північному сході від вас. Батько мій – Великий князь Всеволод, син Ярослава. Тож я онука Великого Ярослава Мудрого. Матір мою звуть Анною, але, скоріше за все, це її християнське ім’я. Вона походить зі знатного роду кипчаків – половців. Навчила й мене їхньої мови. Я знаю латину, усього мов п’ять-шість – нас при княжому дворі добре навчали.

– А германські знаєш? – запитав Генріх.

– Трохи тут навчилася, – відповіла Пракседа однією з говірок.

– Молодець! – у захопленні вигукнув імператор. Генріх ІV був людиною жвавою. Рішення приймав миттєво. Зараз він не відводив очей від молодої княгині – вона йому не просто подобалася. – Я чув, ти не так давно стала вдовою. Вибач, звичайно, тобі, мабуть, болить?

– Та не дуже, я свого чоловіка мало знала, – відповіла і знітилася, зрозумівши, що сказала дурницю.

Всі усміхнулися, а імператор запитав:

– А ти завжди тільки правду говориш?

– Так, – відповіла Пракседа і зачервонілася.

– Це добре і недобре, – сам до себе пробурмотів Генріх.

– Ну, годі вже, годі, влаштували тут дитині таємне дізнання, – перервала всіх абатиса, – краще трохи посмакуймо того, що Всевишній надав нам сьогодні, з Вашого дозволу, звичайно, Великий імператоре, і з Вашого благословення, панотче.

Мати-настоятелька схилилася в глибокому поклоні. Схилилась у поклоні й молода княгиня.

Абатиса жестом запросила всіх до столу. Вогонь, що ярився в каміні, додавав тепла. Пракседа залишилася там, де і стояла, не знаючи, що їй робити.

Адельгейда обернулася:

– Підходь, княгине, розділи з нами скромну трапезу. Сьогодні ти, як і всі, запрошена мною. Дозвольте, – звернулася до гостей, – на правах господині запропонувати деякі страви.

Була творена невеличка молитва.

– Я відпустила сестер-черниць, які допомагали в облаштуванні сьогоднішньої вечері, – абатиса зробила паузу. – Нас небагато і ми дамо собі раду. До того ж з нами – одна з монастирських вихованок і вона допоможе мені при потребі. Ти не заперечуєш, Пракседо?

– Звісно, не заперечую.

– А що у нас із напоїв? – подав голос імператор Генріх. Він деякий час мовчав, крадькома поглядаючи на руську княгиню.

– З напоїв у нас, – почала перелічувати Адельгейда, вказуючи на срібні жбани при столі, – квас монастирський з м’ятою та коріандром, витриманий п’ять місяців у холодному льосі, пиво темне, густе, верхового бродіння та вино – одного з наших місцевих виноробів.

– Сестро, – Генріх з подивом повернувся до Адельгейди, – ти розумієшся в напоях?

– Брате Генріху, монастир – це величезне господарство, і мені, щоби був лад, треба знатися на будь-яких справах. До речі, на сьогоднішньому столі все наше – монастирське, і я не впевнена, що ви раніше щось подібне куштували.

– Тож почнімо з квасу, – запропонував священник. – А у ваших землях квас роблять, дитя моє?

– Роблять, різний, схожий на місцевий, але трохи інакший, – відповіла Пракседа.

Адельгейда, відчуваючи, що центр уваги зміщується, вирішила втрутитися:

– Зараз я розповім, чим вас сьогодні частуватимуть.

– Розкажи, розкажи, – підтримав сестру імператор. – Ось, що це – кругленьке, біленьке?

– Це – кульки з місцевого сиру, змішаного з травами, що ростуть на східному схилі монастирської гори. Поруч, такими невеличкими кавалками, – овечий сир, витриманий до пів року під гнітом в холодному льосі та натертий у передостанній тиждень дозрівання рожевим вином – тим, що в одному із жбанів.

– А де знаходите рецепти для приготування страв? – поцікавився Генріх.

– Самі складаємо, окрім того, маємо манускрипти про наїдки зі Сент-Галенського монастиря, що на острові Райхенау. Звідти щось беремо, але переважно – самі.

– Добре, сестро, а у вас у монастирі кожна людина робить певну справу?

– Так, – відповіла Адельгейда і повернулась до розповіді про наїдки, – а це тушковані боровики під соусом із сушених лисичок, сріблястого чебрецю та цибулі.

– Цибулі? – пожвавився прелат. – А звідки у вас цибуля? Я знаю, що це дуже дороге задоволення.

– Ще п’ять років тому, – абатиса розвернулася до брата, – коли Його Імператорська Високість повертався з військового походу, він привіз мені сім цибулин. Три ми скуштували, а інші почали розмножувати. І тепер маємо велику грядку цієї рідкісної та недешевої рослини. Скажу більше, ось у центрі столу стоїть глибока посудина. В ній цибулевий суп, творений в монастирі, саме з нього я й прошу розпочати нашу трапезу. Пракседо, допоможи мені наповнити чаші чоловікам.

– Ти дивись, зберегли, розмножили, а мені жодного слова не сказала, – радісно вигукнув імператор, приймаючи чашу із супом з рук Пракседи. – Я, до речі, й сьогодні не з порожніми руками.

Генріх поставив чашу і відійшов до спеціального невеличкого столика у глибині зали. Повернувся з чимось загорнутим у матерію.

– Це Вам, шановна абатисо, новий манускрипт для монастирської бібліотеки одного з просвітлених наших майстрів.

Адельгейда прийняла пакунок, розгорнула сувій і не втрималася, вигукнула від подиву та задоволення.

– Я чула про це творіння, але щоби ось так, вже його в руках тримати, ну Генріху, ну брате! – вона у запалі обійняла імператора.

– А що це? – запитав прелат.

– Це «Трактат про різні види мистецтв» ченця Теофіла, ювеліра та художника, – відповів імператор, – там у третьому томі є і про ваших майстрів, княгине. Пресвітер їх дуже цінує і називає другими після візантійських. До слова, я звернув увагу на цікаву фібулу на вашому одязі.

– Так, це робота руських майстрів, – відповіла Пракседа.

– А можна подивитися ближче? – Генріх простягнув руку до княгині.

– Звичайно, – вона передала фібулу імператору.

– Дивіться, отче, – звертаючись до прелата, промовив Генріх, – тут ще й емалі із зображенням птахів.

– Це – птахи Сирин та Алконост, зображення яких поширено на землях, звідки прибула наша княгиня, – почав розповідати Пасхалій. – Робота надзвичайно тонка, високих майстрів.

Всі присутні по черзі роздивилися фібулу і повернули її Пракседі.

– Ну, ми, врешті, будемо сьогодні вечеряти? – з усміхом запитала Адельгейда.

– Вечеряти, вечеряти, – в один голос вигукнули імператор і прелат…

Та перша зустріч з Генріхом IV постійно приходила у спогадах до княгині. Пізніше імператор ще не раз приїздив до Кведлінбурзького монастиря, і обов’язково зустрічався з Пракседою.

Минув рік. Одного разу в присутності своєї сестри, абатиси Адельгейди та все того ж отця Пасхалія, імператор Великої Римської імперії запропонував Пракседі стати його жоною.

…Генріха я любила пристрасно, з тим запалом, що буває раз у житті. Після заручин у монастирі, нас вінчали в церкві святої Марії Капітолійської, що у Кельні. Генріх любив це старовинне місто, а особливо церкву, де перший камінь у підмурок поклав його батько – Генріх III. Особистим проханням-умовою абатиси Адельгейди була зміна мого імені при коронації. Відтоді я теж нареклася Адельгейдою.

Святкування були розкішними. Після тривалого перебування в монастирській схизмі вони видалися мені надзвичайними.

По сім пар коней білої та чорної масті, привезених з півдня Імперії, були запряжені у сім білих карет. Гриви білих маленькі дівчатка, які тільки-но прийняли перше причастя, прикрасили чорними трояндами, гриви чорних – білими трояндами. У каретах сиділи найповажніші гості церемонії.

За ними під глухий звук тимпанів ішли чотири, по дві з кожного боку, шереги воїнів. Це були найманці з усього світу – воїни війська імператора Великої Римської імперії: засмаглі, з луками та списами, з мечами на перев’язі – могутні вікінги, широкоплечі тевтони, коротконогі мадяри й ще хтось – таких я ніколи не бачила. Їхні шоломи виблискували на сонці.

А в центрі між шерегами двадцять темношкірих нубійців несли величезні ноші, в яких напівсиділи, напівлежали Генріх і я. А навколо – безліч людей. Усі радісні. Свято!

– Імператор одружується! Імператор одружується!

Був 14-й день місяця серпня року 1089 від Різдва Христового.

Що було потім, я пам’ятаю уривками. Відкрилися дерев’яні, надзвичайного різьблення північні двері церкви святої Марії Капітолійської. Архієпископ кельнський Герман підвів нас до амвона, відбулося таїнство вінчання. Наді мною піднесли корону. «Господи, – подумалося, – вісімнадцяти років, – а я – імператриця Великої Римської імперії».

Потім довга вечеря і, зрештою, ми з Генріхом самі…

…Карету знову струсонуло з такою силою, що здалося, ніби нутрощі ось-ось випадуть назовні.

Швидше б зупинка, думала я. Подорож довга. Всім нашим побутом, зупинками, ночівлями керує досить вже літній, але напрочуд міцний, зі сталевими м’язами муж на ім’я Ласло. Коли тітка збирала мене в дорогу, то запевнила, що він людина, з якою я буду почуватися захищеною від усіляких негараздів. Змінювалися коні та візниці. За вікнами карети пропливали спочатку гори та ліси, згодом луки, а за ними знову ліси.

Ми простували землями Русі. Пересувалися повільно – і дороги нікчемні – суцільне бездоріжжя, і вночі їхати небезпечно. Таті блукали лісами. Іноді з’являлися загони руських вершників, іноді – кочовиків, але не чіпали. Охоронні грамоти, німецькі та угорські, робили свою справу. Та й карета справляла враження – таких тут не бачили. У супроводі я мала дванадцятьох вершників – молодих, красивих, мовчазних. За весь час і не розмовляла з жодним із них, тільки зі старшим.

– Буде перепочинок, зупинимося он у тій хижі, – Ласло вказав на невеличку хатинку поблизу лісу.

– На який час зупиняємося? – запитала Пракседа.

– Думаю, до ранку. Ми вже недалеко від Києва, приблизно день перегонів, – відповів Ласло, – нехай коні перепочинуть, та й люди теж.

– Послухайте, Ласло, а чому ваші люди весь час мовчать, між собою жодним словом не перемовилися? – поцікавилася княгиня.

– А вони – німі, їм язики повирізали ще хлопчаками. Це спеціальний загін для виконання особливих завдань. У них загострений слух, вони навчені різних способів бою як зі зброєю, так і без неї. Стоять до останнього, у полон не здаються. Якщо раптом таке станеться, все одно нічого не зможуть розповісти.

– А як же ви з ними спілкуєтеся?

– Знаками.

– Але при мені вони навіть знаками не розмовляли? – здивувалася Пракседа.

– Такий був наказ.

– Це їх відбирають ще в дитинстві?

– Так.

– А хто відбирає?

– Та я і відбираю, – відповів Ласло. – Прошу, княгине, готуймося до сну, завтра день довгий і непростий.

Розмовляли вони між собою мадярською, яку Пракседа знала непогано. Про себе подумала, що дуже кмітливий для простого воїна цей Ласло. Ледь вляглася й знову поринула у спогади.

…Чоловіком Генріх був надзвичайним: обізнаним і невгамовним у пошуках нових знань. Нестримний за характером, намагався самостійно все випробувати, у всьому взяти участь. Він не вирізнявся вродою, але мав надзвичайну владу над людьми, особливо над жінками. Від початку наших стосунків ми й години не могли пробути одне без одного. Було щось божевільне у наших любощах, у тому, скільки ми кохалися. Я навіть долучилася до його походів на Бамберг та до Італії.

Так було років три-чотири, а потім Генріх захопився миколаїтами, і все пішло шкереберть. Він, як і кожен наділений великою владою, прагнув ще більшої влади. Найгірше, що суперником у владній боротьбі став глава Святішого Престолу – Папа Римський. Згадала я тоді нашу першу зустріч із Генріхом, на якій був присутній отець Пасхалій, і слова імператора про майбутнього місцеблюстителя папського столу. Тож плани визрівали давно, і хто міг передбачити, що в усій цій історії з миколаїтами, Папою Римським, моїм чоловіком та ще багатьма високими сановниками певну роль відіграватиму я – княгиня руська Пракседа.

З появою миколаїтів – одного з бродінь у нетрях християнської віри, наше родинне життя з Генріхом разюче змінилося. І те, що діялося під час їхніх ритуалів, і те, що зі мною робили чужі мужі в присутності мого чоловіка, я згодом розповіла на соборах у Констанці та П’яченці перед великолюдним натовпом. Соромно і прикро все це було зносити, але я тоді була певна своєї правоти.

Чи правильно я зробила, що свідчила проти свого чоловіка? Чи варто було дослухатися до вмовлянь герцога баварського та його дружини? Чи треба було ставати на бік Папи Урбана ІІ?

Мабуть, ні. Чоловіка я любила і люблю до сьогодні. Сановники згодом примирилися, а я останні роки тільки й роблю, що переховуюся, тікаю весь час невідомо куди. І зрештою їду додому…

…Наступного дня, ближче до вечора, незвична карета з дванадцятьма молодими вершниками супроводу проїхала через Золоті ворота – головну браму міста Києва.

Надворі стояв 1099 рік від Різдва Христового.

Імператриця Великої Римської імперії, дочка Великого князя Київського Всеволода Пракседа повернулася додому…