Читать книгу Святополк ІІ Ізяславович - Сергей Грабарь - Страница 6

Задумливий сидів Святополк у княжих палатах. Щойно закінчилася розмова з митрополитом Єфремом. Порада Владики була вкрай несподіваною. Звичайно, вирішувати князю, але не можна не зважати на думку духовного пастиря.

Митрополит порадив Святополкові взяти в жони доньку половецького хана Тугоркана – зверхника одного з трьох наймогутніших родів половецьких. Вже й наречену намітив. Вибір припав на наймолодшу дочку Тугоркана – Іліарту.

– Треба посилати сватів, – прошепотів Святополк і голосно: – Знайдіть Любомира!

За хвилину прибігли челядники.

– Немає ніде Любомира, все обшукали.

– У лісовички він своєї. От приворожила!.. Може, то і добре?.. Ще одне, – князь на мить замислився, – покличте мені Мару.

– Вона тут. Вже годину чекає.

– Як чекає?

– Боялися тебе, княже, турбувати, – челядник аж присів, побачивши, як змінюється обличчя Святополка.

– Турбувати!.. – аж заревів князь, – вона мати моя, скільки можна повторювати. Пригрілися тут. Ти, як звати?

– Криворуч.

– Що за імена? Тьху, – сплюнув князь, – ти, доки сонце сяде, приведеш Любомира. Ви двоє – до командира лучників, підете у військо.

– Помилуй, княже, – челядники впали в ноги Святополку.

– Ні.

Цієї миті до палат зайшла Мара:

– У чому прикрість, князю? Чи не я причина?

– Потім якось скажу, мамо, – князь знітився.

– Пробач їм, синку, – Мара благально глянула Святополкові у вічі. – Знаю, що через мене, тому й прошу.

– Не шанують вони княжого слова.

– Будуть шанувати. Ну прости, Святеку, прошу.

– Добре. Як я тобі відмовлю? Дякуйте матері моїй, – князь вже опанував себе, – на перший раз прощаю. Ще в чомусь схибите – накажу вбити.

– Дякуємо, княже. Дякуємо, пані-мати, – челядники ще не вірили, що все обернулося на краще.

– Та яка я вам пані-мати. Я – Мара, – і серйозно до Святополка: – Ти хотів мене бачити?

– Так, мамо.

– Розповідай.

Князь переповів матері розмову з митрополитом Єфремом і про вибір майбутньої княгині.

– Що я тобі скажу, – після паузи почала Мара, – спробуй, у тебе сьогодні це єдиний вихід. Тільки дикі вони, половчанки, мов норовисті кобилиці.

Так Криворуч ще ніколи не бігав. Часу обмаль, а Любомир далеко. Якщо він ще там. Хоча де йому ще бути: або у княжих палатах, або у своєї ворожки. І що він такого особливого в ній знайшов? Щоправда, коли подивиться своїми чорними, як ніч, очима, то аж душа всередині перевертається. Одним словом: відьма. Правда, якщо Любомир почує щось таке про свою Ярину, то непереливки буде кривдникові. Якось один з челядників відпустив про лісовичку захалявщину. Ледь встигли – ще хвилина і вбив би, не схибила б рука Любомирова.

Вже і ліс. Сонце, хвала Всевишньому, сідає повільно. Не заблукаю, як минулого разу. Десь тут стежка між двома старезними дубами, на яких примостилися пугачі. Того разу, коли почали вони між собою перемовлятися своєю пугацькою мовою, то ото страх як заповз під сорочку, то лише третього дня полишив. Ось і хатинка.

– Агов, господине Ярино! Є хто живий? Це я – Криворуч.

– Наступного разу спитаєш про живих, буде тобі по потилиці, – почулося з-за дверей. І у двір вийшов Любомир. – Що сталося?

– Князь тебе кличе. Наказав чимшвидше.

– То що ж сталося?

– Повернувся він від митрополита задумливий. Я так зрозумів, що сватів будуть засилати до Тугоркана.

– Так Святополк у жалобі: Аделіна тільки упокоїлася.

– Справи державні, – розвів руками Криворуч.

– І звідки ти все знаєш?

– Почулося… випадково. Ми ж челядники.

– Дивись, Криворуче, якось попадешся і не зможу тебе вборонити.

Не було у Святополка часу на роздуми. І Владика, і, головне, мати благословили намір швидкого одруження. Крок, звичайно, суто державницький – тож жити князю з новою жоною.

Думки не давали Святополкові спокою.

За свої неповні сорок чотири трохи жінок побачив, усякого бувало. У князів Русі половчанки в жонах траплялися, але щоб у Великого князя Київського – таке рідкість. Хоча, з іншого боку, його попередник – Всеволод теж мав жону з кипчаків.

Іноді доля вирішує за нас, роблячи з нас тих, хто ми є. Дід мій Ярослав мав за жону Інгігерду – доньку шведського короля Улофа ІІІ Шетконунга. Батько одружений був із Гертрудою, донькою польського короля Мешка ІІ. Вона є мачухою моєю, і хоча мене не любить, але живе тут, у Києві, при дворі княжому.

Дядько Володимир був одружений з Одою, донькою графа Леопольда фон Штаде, дядько Святослав – з Кілікією, донькою графа Етелера, рідною сестрою трірського архієпископа Бурхарда, дядько Всеволод у першому одруженні – з племінницею візантійського імператора Константина ІХ Мономаха.

Тітка Анастасія вийшла заміж за угорського короля Андрія І, тітка Єлизавета – після довгих відмов і очікування зрештою обвінчалася з «Останнім вікінгом», як всі його звали, поетом і воїном, Гаральдом Сігурдсоном – згодом королем Норвегії, тітка Анна, одружившись із Генріхом І, стала королевою Франції.

У мене самого перша жона – донька чеського князя Спитигнева ІІ. І ось тепер – половчанка, із кочовиків. Дожилися…

Князь ще певний час побув на самоті, а потім голосно:

– Любомире!

– Слухаю, княже!

– Кульбач коней, візьми кількох вірних людей і рушай до Тугоркана. Будемо сватати його молодшу доньку Іліарту.