Читать книгу Святополк ІІ Ізяславович - Сергей Грабарь - Страница 4

Пряма дорога від Турова вивела подорожніх до Жидівської брами. Потягнулися невеличкі, охайні будиночки, що тіснилися один до одного. Тут жили торговці, лихварі, кравці, гранувальники, майстрові різних справ.

Охоронці при воротах розгубилися, бо приїзду майбутнього Великого князя Київського з цього боку не очікували. Та місцева юдейська громада опанувалася миттєво і вже вийшли наперед двоє з них, несучи хліб-сіль. Де вони його взяли, важко сказати, але таки зуміли.

– А де весь люд? – запитав князь, приймаючи дари та розглядаючи нетиповий вигляд купки зустрічаючих, що були у довгих, майже до п’ят, підперезаних пасками, хламидах.

– Всі чекають на тебе, княже, біля Золотих воріт, – відповів один з них.

– А ви чого ж тут? – запитав князь.

– А хто б тебе тут зустрів, якби нас не було? – запитанням на запитання відповів юдей, зіщулившись та жмакаючи ярмулку.

Святополк розсміявся. Він поважав людей кмітливих. А цей був саме таким.

– Як звати тебе?

– Шмулем.

– Чим займаєшся?

– Та, різним. Трохи торгуємо, трохи шиємо, трохи іншого…

– Чекають біля Золотих воріт… – Святополк трохи подумав, потім покликав до себе Любомира. – Що скажеш?

– Думаю, що входження до Столу повинно бути урочистим, – відповів київський посланець. Його ліву щоку перетинала глибока рана, що деінде трохи кровила.

– Тоді до Золотих воріт, – вирішив Святополк. – А вам, – звертаючись до купки юдеїв, – дякую за зустріч. Ще побачимося!..

Почет Святополків повернув праворуч і, об’їжджаючи мури, попрямував уздовж земляного валу.

Князь Святополк входив до Києва через головні ворота. В народі вони називалися Золотими і були збудовані ще за часів Святополкового діда – Ярослава.

Новий владник височів на білому коні. За ним гарцювали вершники, і найближче до майбутнього Київського володаря – Любомир. Це побачили, і натовпом прошелестіло:

– А наш оно – поруч!..

Святополк був високого зросту, стрункий, жвавий у свої сорок два роки. Характером – запальний, та швидко відходив. При згадці про дитинство – тільки всміхався. Єдина законна жона його батька – Гертруда завжди говорила, що у неї тільки один син – Ярополк. Добре, що батько так не вважав. Святополк був сином Ізяслава та наложниці Русали. Неземна красуня, мов небесне світило, промайнула життям князя Ізяслава та й зникла, невідомо звідки з’явившись та невідомо куди подівшись. Просто одного дня її не стало. А син на ім’я Святополк залишився.

«Побачила б мене мати зараз», – подумав князь, дивлячись на приготування до урочистостей… Навколо все вирувало, сила-силенна людей намагалася проштовхнутися до князя, але добре навчена охорона трималася міцно.

Немолода жінка з пошматованим на клапті лицем протиснулася до Святополка. Вона хотіла щось сказати, та охоронці відштовхнули її. Спробувала ще раз. Князь жестом зупинив воїв.

– Чого тобі, жінко? – він глянув на неї і відсахнувся, настільки спотвореним було те, що звалося обличчям. – Як звати тебе?

Жінка мовчала, тільки по щоках котилися великі сльози.

– Це – Мара, всі її так називають, – поспішив на допомогу Любомир, – вона навіжена.

– А, зрозуміло, – промовив князь і відвернувся.

Раптом він почув чи йому здалося: «Святеку» – так звала його в дитинстві мати. Він різко озирнувся, але Мари ніде не було.

– Знайдіть і приведіть мені цю жінку завтра до палацу, – рішуче звернувся до челядників.

Князь зіскочив з коня. Висипав зі шкіряного гамана золоті до карнавки, що стояла при вході до міста. Ступив до киян, прийняв хліб-сіль. Передаючи дари Любомиру, ледь чутно, усміхаючись, прошепотів:

– Другий буде, один уже маємо…

Святополк підняв правицю:

– Люде київський, високоповажний Митрополите, святі отці церковні, братіє монастирська, майстри і челядники, торговці й рибалки – усі, хто прийшов сьогодні сюди, – вдячний вам, що запросили до столу Київського, за віру в мене. Не посоромлю, не зганьблю вибору вашого. Уклін вам, і допоможе нам Господь.

Князь Святополк не був людиною набожною. Більше того, подейкували, що він таємно вклоняється богам поганським. Але чого тільки не говорять? Те, що він спочатку звернувся не до митрополита, а до простого люду, зачепило Владику. Але князь є князь. Він господар, можливо, розхвилювався. Митрополит вирішив на це не зважати.

«Господь милостивий, подарує нам день новий», – подумав церковник.

Велелюдна процесія неспішно попрямувала до головного храму міста – Софії Київської.

– На коли призначено урочисту церемонію, Владико? – запитав Святополк. Князь і митрополит йшли трохи попереду, зліва і справа, стримуючи людей – особисті охоронники Святополка, позаду – священники, бояри та челядники князя.

– Як скажеш, княже, тобі вирішувати. – Митрополит Єфрем хвилю помовчав. – Ти з дороги, але люд вже третю добу чекає.

– Чимало людей зібралося, – промовив князь.

– Це ще не багато, побачиш, скільки на Софійській площі – просто море безкрає.

– Тоді зробімо так: я не буду заїжджати зараз до Княжого палацу, відправлю туди своїх челядників – нехай облаштовуються, а ми з найбільш близькими зупинимося у Вас, Владико. Дасте можливість умитися та годинку перепочити?

– Звичайно, буду радий, – митрополит Єфрем усміхнувся в сиву бороду. Не дарма-таки він вийшов зустрічати нового князя до Золотих воріт, а не залишився, як йому радили, на подвір’ї Софійського монастиря.

– Тоді призначимо урочистості години за дві, – Святополк обернувся, розшукуючи очима Любомира, покликав його і тихенько віддав розпорядження. Останнє, що почулося, – і відразу сюди. Ти мені тут потрібен.

– Бачу, – промовив митрополит, – прийшовся тобі, княже, наш посланник.

– Так, вірна та надійна людина. Таких мало, – відповів Святополк.

– Тільки звідки у нього отой свіжий рубець? Щось у дорозі трапилося? – запитав священник.

– Розповім, Владико, трохи згодом, – вони якраз підійшли до Софії Київської.

За кілька годин Митрополит Київський і всієї Русі Єфрем зустрічав князя Святополка перед центральними вратами храму Святої Софії. Саме у кафедральному соборі руських духовних пастирів новий очільник Київського столу повинен був пройти всі необхідні ритуали входження до верховної влади. Перед тим, як розпочався урочистий молебень, князь прийняв таїнство покаяння, сповідаючись у справах здійснених та замислених. Відпускаючи гріхи, митрополит Єфрем проголосив:

– Великий князь Святополк, у хрещенні Михаїл, сьогодні тобі належить доторкнутися до кількох таїнств нашої церкви. Таїнство – це священнодія, через яку на людину діє благодать Святого Духа, а також духовні наслідки цієї дії. Ти пройшов таїнство покаяння, на тебе ще чекають таїнство миропомазання і таїнство причастя, тож почнімо наше служіння.

Густий бас одного зі служителів розірвав простір у соборі. Це був кондак, вибраний для урочистої служби коронації на престол. Особливий спів з речитативом, що прийшов на землі Русі з Візантії, значно відрізнявся від царгородських зразків. Він огортав, проникаючи до сутінок душі. Служба полинула своїм часом. Поволі князь заглибився у спогади.

Він вже бував у соборі Святої Софії. Вперше це сталося, коли йому ледь виповнилося чотири роки, на входженні до Київського столу його батька Ізяслава Ярославовича. Цей найдавніший спогад дитинства він пам’ятає, як сьогодні: величезний, із безліччю вогнів Храм і Богородицю, яка огорнула усіх своїми руками. Потім малий Святополк замучив батька запитанням: «Тату, а якого Богородиця зросту?» Батько…

Крізь спогад долинув голос митрополита Єфрема:

– А зараз Великий князь Святополк, у святому хрещенні Михаїл, буде долучений до таїнства миропомазання. Прийми, княже, ці дари Святого Духа – мудрість, розум, раду, мужність, знання, набожність та єдиний можливий страх – страх перед Богом, – митрополит Єфрем промовляв, виділяючи кожне слово, й одночасно накладав миром знак хреста на Святополкове чоло, ніздрі, вуста, вуха, груди, руки та ноги.

– Приймаю, – прошепотів князь і знову поринув у спогади.

Батько обіймав Київський стіл тричі, боронячись від братів своїх, постійно відстоюючи надане за Законом. Він, маючи добрі зв’язки і на Сході, і на Заході, продовжував політику свого батька – Ярослава Мудрого. Чи був прибічником Риму? Невідомо, але перебував у тісних стосунках з Папою Григорієм VII. Саме цей намісник Бога на землі коронував князя Ізяслава на Королівство Руське, і саме сьогодні цю корону з правдивого золота із коштовним камінням піднімуть на моє чоло.

– А тепер, – князь знову повернувся до дійсності, почувши голос митрополита Єфрема, – прошу причаститися Священних Дарів Господа нашого, Його плоті та крові. Підійди, княже.

Святополк прийняв Дарів Священних, підняв голову і побачив прямо перед собою аскетичний лик святого Іоанна Златоустого. Слова великого Святителя, почуті багато років тому тут, у храмі Святої Софії зазвучали знову:

«Будь-яке таїнство не принесе ніякої користі, якщо ми не станемо вести життя чесне, суворе і чуже усякому гріху».

Святополку здалося, що перед ним не зображення, а жива людина, яка зараз розмовляє з ним. Він настільки був сповнений побаченим, словами, що все ще віддалено звучали, відчуттям високості миті, що не помітив, як митрополит звернувся до нього.

– Княже, з тобою все гаразд? – Владика стурбовано заглядав у вічі Святополкові.

– Так, так… – відповів князь, – тут просто Іоанн Златоустий… до мене…

– Що Іоанн Златоустий? – не зрозумів митрополит.

– Приходив до мене, – і вбачаючи здивовані погляди, на видиху: – Явлення було!

– А-а… – тільки й відповів митрополит. – Ходімо, княже, на подвір’я, коронувати тебе будемо привселюдно.

За якусь мить урочиста хода з’явилася перед застиглими в очікуванні киянами. Князя Святополка облачили в пурпурову великокняжу мантію, вручили символи влади: скіпетр і державу. Митрополит Єфрем поклав на голову нового очільника країни золоту з коштовним камінням корону, ту саму, якою колись коронували його батька.

– Слава! Слава! – пронеслося відлунням у натовпі.

– Слава! Слава! – багатолюдний хор підхопив, переливаючи радість з вуст у вуста.

Наступного ранку князь Святополк скликав велику нараду. Запросили бояр померлого князя Всеволода та бояр, які прибули з ним із Турова. Сиділи тихо, насторожено, з-під лоба поглядаючи одне на одного. Як воно тепер обернеться? Хто залишиться при владі, а хто піде? Вони завжди були супротивниками – турівські та чернігівські, завжди намагалися дошкулити одне одному. І ось маєш: до однієї зали покликані вирішувати спільні справи. А справи то були київські, і не тільки, а й усієї Великої Русі.

– Що набундючилися, наче сичі? Раджу забути, що було раніше, бо інакше голови полетять і мигнути не встигнете, – князь пригладив широку бороду. – Ви у нас головні мужі, хто ухвалюватиме рішення, – і з паузою, – ну, і я, звичайно.

Цієї миті відчинилися двері й до зали ввійшов митрополит Єфрем у супроводі кількох єпископів та попрямував до відведеного вищому духовнику місця. Всі піднялися і вклонилися. Святіший благословив присутніх і звернувся до князя:

– А чого, княже, ти не проводиш раду в стінах Святої Софії? Там і молитву спільну сотворили б, і місця більше.

– Тому, Святіший, що місцем мого життя є двір батьківський. І віднині всі державні справи будуть вирішуватися саме тут. А для молитви є свій час і своє місце.

Митрополит прикусив губу, відчуваючи себе трохи приниженим перед зібранням бояр. Звичайно, він сам розпочав цю розмову і тепер почувався ніяково.

– То, може, ми з моїми отцями тут зайві?

– Ні, Владико, від вас таїн немає. Якщо бажаєте – залишайтеся, якщо є справи важливіші – Вам вирішувати… – князь широко повів руками.

Вгамувавши внутрішнє збурення, митрополит промовив:

– Ми залишимося.

– Ну, от і добре. Ми якраз тільки почали, і слово доброго пастиря для примирення наших бояр не буде зайвим, – князь переможно обвів всіх поглядом. – Питання у нас одне: як оборонити рідну землю від знахабнілих половців? Київ і так десять днів був без влади й тільки, завдячуючи Божому промислу, не постраждав. Зараз біля входу до Княжого двору чекають половецькі посли. Що будемо робити?

– Запросимо, – пролунало кілька голосів.

– Клич їх, – звернувся Святополк до тіуна, що стояв біля дверей, – і тлумача нашого сюди.

До зали увійшло троє послів половецьких у супроводі руських воїв, тіуна і тлумача.

Вони зняли шапки, вклонилися Великому князю і почали говорити. Спочатку Святополк здивувався тому, що почув. Він навіть перепитав тлумача, чи правильно зрозумів їхні слова. Та чим далі говорили посли, тим суворішим ставало обличчя Київського зверхника. Виходило, що Святополку для князювання на Київському столі необхідно буде заплатити данину половцям, і тоді вони згодяться на його князювання. Це було зухвало й образливо. Князь розлютився:

– У нас все вирішує громада. Вона мене сюди закликала, і не якимсь зайдам вирішувати наше право влади. До холодної їх!

Дехто з бояр кинувся відмовляти Святополка, та князь стояв на своєму.

– Ні, ви тільки послухайте, вони будуть нам указувати в нашому домі. Та не буде цього ніколи, – Святополк рвучко піднявся з місця. Почав нервово ходити. Всі напружилися, чекаючи гніву княжого. – Я сказав до холодної, та ще й батогів кожному. Щоби знали, куди приїхали, таті шолудиві.

Воїни схопили послів і, не зважаючи на їхні пручання, потягнули до холодної.

– Залиште мене самого, – суворо мовив князь.

Бояри похапцем вийшли із зали. Підвівся і митрополит Єфрем.

– Що ж, княже, бачу не найкращі часи чекають наші землі. Молімося, Господь милостивий, – і перехрестив Святополка.

Князь нічого не відповів.

Попереду зріла війна з половцями, сумнівів не було, інакше посли не поводились би так зухвало. Тільки прийшов до влади, не встиг ще розібратися з усім, а тут – до зброї. Народ і так втомлений постійною колотнечею, що зчинилася в державі. Та і мій прихід до влади, впевнений, далеко не всім до вподоби.

Невже вони думають, я повірю, що Володимир просто так вирішив стіл Київський віддати? А чому ж тоді в пущі посланців, які мчали до мене, посікли? Облогу на всіх дорогах влаштували? Добре, що Любомир пробився, інакше я ще й зараз сидів би в Турові. Він розповів мені, що допомогла йому ворожка лісова, яка знала кожен кущик, кожну стежку. Провела через дику гущавину на забутий шлях. Біль притамувала, кров зупинила, дала ліків і харчів у дорогу. Треба її розшукати. Доручу це Любомиру, він вправний боєць і вірна людина.

Шум надворі відволік князя від роздумів. Двері різко розчинилися і до зали влетіла веремія людських тіл. Князь побачив трьох охоронників, які намагалися вгамувати немолоду жінку, і це їм мало вдавалося.

– А ну, цитьте, – вигукнув князь, – що таке?

– Так… ось… княже, ти наказав привести ту навіжену, що вчора зустрів біля Золотих воріт. А вона дійсно не в собі. За палець мене вкусила, – поскаржився один з охоронців, потираючи руку.

Посеред зали стояла простоволоса злидарка, дико озираючись на всі боки.

– Відпустіть її, – і до жінки: – Підійди-но. Тебе, здається, Марою звати?

Жінка глянула на Святополка, і в якусь мить пелена зійшла з очей.

– Святеку, синку, – і заплакала спочатку тихо, а за мить голосніше, – Святеку, – забилася риданнями.

– Господи, мамо, – ледь чутно промовив князь.

Підбіг, підняв з підлоги, заглядаючи у вічі, цілуючи понівечене обличчя.

– Матінко, матусю… Що вони з тобою зробили?

Так вони стояли якийсь час, обійнявшись, – Великий князь Київський та божевільна злидарка. Розповідь її була короткою.

– Коли тобі було вже рочки три, понесла жона Ізяславова Гертруда. Дівчинка у них народилася. Євдокією нарекли. Але батько твій мене дуже любив, і коли бував удома, то просто не відходив. Одного разу спустилася я до пивниці за грибами соленими. Раптом чиїсь руки мене схопили, зв’язали, запхнули до рота ганчір’я. Потім на обличчя вилили якоїсь рідини, накинули мішка і вивезли до лісу. Знайшов мене старий відлюдник. Виходжував майже рік. А коли я вперше побачила себе у воді, то зрозуміла, що до Ізяслава вороття немає. Пішла поневірятися світом.

Обличчя жінки раптом змінилося, очі скаламутніли. Вона почала дико озиратися навколо, вирвалася з рук Святополкових, загарчала звіром, кинулася до дверей. Міцні руки охоронців схопили її. Біла піна пішла ротом. Жінка забилася на підлозі. За мить усе скінчилося – так само раптово, як і почалося.

– Господи, нещасна моя матуся, – прошепотів князь.

– Ти бачив, Святеку, і таке часто буває. Не можна мені бути серед людей, тому й Марою називають. А пам’ятаєш, як мене звав твій батько – Русалонькою. Ох, Ізяславе, Ізяславе… Це було справжнє щастя – твій батько, ті кілька років разом і, звісно, ти, Святеку – Великий князь Київський Святополк, – і раптом без переходу, – піду я.

– Ні, мамо. Ти залишишся тут, при палаці.

– Піду я. Інакше життя не дадуть ні мені, ні тобі, – і вже біля самих дверей: – Я буду приходити, Святеку. Інколи…