Читать книгу Святополк ІІ Ізяславович - Сергей Грабарь - Страница 8

Двоє чоловіків сиділи один навпроти одного. Вони були майже однолітки.

Той, що праворуч, – високий, з гострим блиском очей, з досить довгою, розділеною навпіл бородою – Великий князь Київський Святополк Ізяславович.

Ліворуч – трохи нижчий, кремезний, із примруженими очима, невеличкою кучерявою борідкою – князь переяславський Володимир Всеволодович.

Почали князі розмову в світлиці, але згодом перейшли до відкритої тераси ще не добудованого палацу. Стояв прозорий ранок, коли ні поруху, ні вітерця, а повітря таке, що хочеться його пити беззастережно.

– Бачу, потроху до ладу все приводиш, – Володимир вказав на нові, нещодавно зведені кам’яні стіни князевої резиденції.

– Так, вирішили будівлі по можливості робити з плінфи та камінь валун додавати, бо то просто диво, що деякі дерев’яні до сьогодні ще добули, – Святополк трохи помовчав. – Звісно, дяка ченцям монастиря Димитрового. Тут багато чого треба порядкувати, он, подивися. – Ліворуч від головного храму темніла напівзруйнована будівля.

– Я, до речі, хотів тебе запитати, що це? – промовив Володимир.

– Це – недобудований храм Святого апостола Петра, закладений моїм старшим братом Ярополком, але… – Святополк пильно подивився на Володимира.

– Так, Ярополк, Ярополк… – Володимир відвів очі.

Запала досить тривала тиша. Київський князь гукнув обслугу, щоби принесли чогось випити та трохи наїдків.

– Ну що, брате мій, княже, розповідай, що з тобою сталося і чим воно закінчилося, – було видно, Святополк знає про події в Чернігові, але хоче все почути з перших вуст.

– Утратив я Чернігів, повернувся до Переяслава, – Володимир низько схилив голову, розмірковуючи.

– Ну, завважимо, ти знав, що так може статися. – Святополк пильно глянув на Володимира, – Не чекав появи Олега? Довго трималися?

– Вісім днів. А половці, що прийшли з Олегом, тим часом грабували передмістя Чернігова, – Володимир обхопив голову руками. – Ох, Олег, Олег!

– А чого ти чекав, княже? За дідовою настановою: Чернігів – Святославовичів вотчина.

– Якби я того не розумів, то бились би до сьогодні, та й батько перед смертю наказав полишити Чернігів. А так миром домовилися, щоби людей не нищити даремно.

– Добре, що розумієш, – Святополк підвівся. – Чує моє серце, не остання у вас з Олегом суперечка. Є й у мене до нього свої питання.

Князь чернігівський і тмутороканський Олег зіскочив з білого в яблуках коня. Новий господар зайшов до спустошеного палацу. Він був високого зросту, русявий, з блакитними очима, богатирської постави. Від таких чоловіків жінки втрачають розум. Бороди не носив – наслідок тривалого перебування у Візантії. Взагалі після Царгорода в Олега з’явилося багато звичок і вподобань, не притаманних русичам.

Ось і зараз Олег, бажаючи трохи перекусити, зажадав кусень хліба, вина та оливок.

– Обід куди накажете подавати, княже, сюди чи до вітальні? Там уже трохи прибрали, – ключник шанобливо схилив голову.

– Сюди, і залиште мене на самоті. Хай би хто прийшов, нікого не пускайте. – Князь зняв накидку. – Принесіть води помитися з дороги.

«Ну, що, княже, ось ти і зайняв своє місце! – звернувся сам до себе Олег, – місто спадкове. Все начебто від самого початку було передбачено дідом твоїм. Але не врахував, складаючи свій заповіт, Великий князь, одного: молодим важко очікувати, доки відійдуть старші. Тому молодь не зважає на вік, втрачає повагу, не йде на поступки, навіть цілуючи Хреста, забуває про зв’язки родинні. Князі-ізгої – так, здається, таких кличуть.

Тоді, в битві під Черніговом на Нежатиній Ниві року 1078-го в жовтні третього дня, за що ми билися? Що хотіли доказати нашим дядькам? Що отримали зрештою?

Дика січа була. Ніхто нікого не милував. Стільки люду полягло. Коні хрипіли, мов скажені. Списи ламалися, наче сухі гілки дерев. Кров не бризкала навіть. Вона лилася наскрізь, запруджуючи собою землю. А ми все йшли з мечами, несучи смерть своїм же людям, бо чернігівці, що стояли тоді проти нас, назавтра билися б на нашому боці.

Першим з княжої родини загинув молодий Борис, син В’ячеслава, а за ним Великий князь Київський – Ізяслав. Раніше такого не бувало: на полі борні, Великий князь Київський, не від хижих загарбників, а від кревних родичів. Я бачив, як це сталося, та нічого не вдіяв аби захистити, зберегти свого дядька. Тільки мовчки дивився, як дебелий мужик завдав князю смертельного удару. Той спочатку похитнувся в сідлі, а потім поволі почав валитися на правий бік. Кінь княжий злякався, став дибки, і тут чолов’яга завдав ще одного удару. Кров бризнула з рота Ізяслава, і небо над ним пішло обертом.

А згодом одні події стали наздоганяти інші. Небо почало паморочитися і над нами – князями-ізгоями. Перша втрата – мій старший брат Роман. Загинув у половецькому степу, куди рушив, маючи кипчаків за союзників. А ті, змовившись із хозарами та отримавши добру платню, нагло вбили його. То був підступний задум князя Всеволода… Для чого? А щоби вільно владарювати на Київському престолі, щоби знищити можливих претендентів, а з часом передати його, всупереч Закону нашому, своєму сину Володимиру. За це хозарам і віддали всю торгівлю у Тмуторокані, а половцям – тим однаково, аби платили.

Це я розумію тепер. А шістнадцять років тому я нікого і нічого не слухав: щодуху примчав без супроводу до Тмуторокані, де був ув’язнений і засланий спочатку до Царгорода, а згодом – до острова Родос.

Князь Всеволод отримав спокій і владу, приєднавши і пильнуючи Тмуторокань, половці – великі прибутки, а хозари почали торгувати з Царгородом».

Олег підняв голову. Спогади настільки захопили його, що він незчувся, як спустошив дві великі миски оливок.

«Треба трохи проїхатися містом», – подумав він, а вголос:

– Устине, підготуй коня, але не білого в яблуках, а Метиса – арабського скакуна, мого улюбленця, – князь промовив наче стиха, та його слуга, як завжди, виринувши невідомо звідки, мовчки кивнув у відповідь. Олег був впевнений, що кожне його слово буде виконане.

Устина князь Олег сам інколи сторожився. Справжнє його ім’я було Юстиніан. Хто він і звідки – ніхто не знав. У нього був дивний, темний з червоним відливом колір шкіри і такий самий колір волосся. Очі – глибокі, чорні. Одне слово – красень. Коли вони вдвох десь з’являлися на люди – білявий князь і його смуглявий слуга, погляду від них неможливо було відірвати.

Князь кілька разів перевіряв свого слугу і завжди впевнювався в його непохитній відданості.

Князь Олег у супроводі Устина і десятьох вершників повільно їхав Черніговом. Він давно тут не бував і тепер придивлявся до кожної споруди, впізнаючи і не впізнаючи успадковане місто.

Люд стояв, не знаючи, як їм реагувати на появу нового князя – надто часто Чернігів переходив з рук до рук. Звичайно, шапки поскидали і голови хилили в поклоні. А дівчата вже шепотіли між собою: «То князь має жону чи ні?»

Олег їхав мовчки. За мить трохи пришпорив коня і попрямував на захід, у бік Болдиних гір. Князь пам’ятав, як ще у зовсім юному віці вперше потрапив туди, як приголомшили його тисячолітні дуби, чи, як їх в цих місцях називали, «болди», а внизу ярилася повновода, стрімка річка. Вона диким змієм огортала гори і неслася далі. Тоді один із батькових бояр, з яким вони досліджували історичні місцевості, показав Олегові таємну печеру, в якій переховувався невідомий чернець. Вони навіть трохи говорили з відлюдником, розділивши його скромну трапезу. Олег як зараз пам’ятає, що то були простий хліб і вода, але якогось надзвичайного смаку. Пізніше князь дізнався, що зустрічався з преподобним Антонієм Печерським. Тепер, стоячи на верхівці одного з давніх пагорбів, Олег згадав ту світлу історію зі свого дитинства і від неї подумки перенісся до подій останніх десяти-п’ятнадцяти років.

«Щодо жіночої уваги, я звик до неї – вона мене супроводжувала завжди і скрізь. Якби не ця прихильність, то невідомо, чи проїздив би я зараз Черніговом, чи скнів би десь на галерах, а то й взагалі був би відданий на поживу родоським хробакам.

Через що все-таки Всеволод хотів мене знищити? Невже так боявся, що я піду на головний престол? Можливо. Але тоді, насамперед, треба було боятися Святополка. Він був і, як показав час, не без підстав головним здобувачем столу Київського. А Всеволод його намісником до Новгорода відправив. Князя – намісником. А до Тмуторокані намісником – простого посадника Ратибора. Святополк тоді стерпів. Я не стерпів би, а він…

До слова, щодо мене князь Святополк ніколи жодним словом злоби. Хоча я, нехай і побічно, завинив через смерть його батька.

Коли я в кайданках прибув до Царгорода, то був прийнятий при дворі імператора Никифора ІІІ Вотаніата. З мене зняли залізяччя і, надавши відповідне моєму статусу місце проживання, призначили домашній арешт.

Але за короткий час від Київського князя Всеволода прийшла нова петиція, і я опинився на Родосі, з постійною загрозою бути проданим далі.

Невільничий ринок на острові містився на піщаному морському узбережжі. З одного боку – затока, з непримітним водяним входом, з іншого – невеличкі, без особливих вигод помешкання, інколи просто кліті, в яких тримали арештантів. Це було одне з найбільш відомих місць торгівлі людьми. Заправляли на ринку кілька хозарських сімей, які мали пряме сполучення з Тмутороканню. Сюди з’їжджалися за людським товаром купці та пройдисвіти-перекупники з усього світу.

Я жив на невільничому ринку в окремому будиночку й хоча не був закутий у кайдани, за мною вдень і вночі стежили четверо величезних охоронників. Всі знали: я княжого роду, та не вільний кудись піти, з кимось зустрітися, бо носив тавро державного злочинця.

Умови, в яких нас тримали, були різними, і я розумів, що те, як я перебуваю, для інших видавалося б палацом. Але так само, як і всіх решту, мене раз на два тижні у кайданках виводили на площу, щоби показати заїжджим покупцям. І вони походжали повз нас, роздивляючись, мацаючи, цокаючи язиками, час від часу щось розпитуючи невисокого вертлявого хозарина, який керував ринком.

До площі з усіх боків виходило з десяток вузьких вулиць, і в такі дні сходилося майже все населення міста. Дехто сперечався і укладав угоди: буде чи не буде проданий той або інший невільник. Для більшості ми були товаром, для більшості, але не для всіх…

Одного світлого дня, слава Всевишньому, у моєму житті з’явилася патриціанка Феофано Музалон.

Вперше ми побачилися, коли вона у супроводі охоронців походжала невільничим ринком. Зустрілися очима, і щось неймовірне сталося всередині, подих перехопило, я відчув незмірне, солодке збентеження: мені її захотілося, так по-чоловічому захотілося цієї невисокої, худорлявої, з розкішним, вогненним волоссям і виразними, карими очима жінки.

Патриціанка залишилася на острові і прийшла до мого помешкання у супроводі охорони наступного дня, і наступного, і кілька днів поспіль. І мене, як того вимагали правила, щоразу виводили у кайданках до неї. А поруч весь час крутився, наче вуж, отой миршавий хозарський служитель. Він постійно про щось теревенив, називаючи нечувану до того ціну. Жінка дивилася і йшла, не кажучи ні слова. Зрештою, одного дня Феофано – таке ім’я носила патриціанка – звернулася до мене грецькою.

– Ти князь руський?

– Так, – відповів я.

– Як тебе звати?

– Олег, син Святослава, Великого князя Київського.

– Ти дуже гарний, – жінка зашарілася. Легкий рум’янець покрив її щічки. – Чому ж у невільниках?

– Тому, можливо, що теперішній князь боїться мене, а може, ще є інші причини, мені невідомі, – я перевів подих і запитав: – А хто ти, красуне?

– Вважаєш, красуня? – вона ще більше зашарілася.

– А хіба ні? – я голосно засміявся і раптом цілком серйозно: – Ти знаєш, це я вперше за останні два роки так вільно почуваюся. То як величати тебе?

– Феофано Музалон.

– Ім’я у тебе не з цих місць. І говір не грецький.

– Я народилася в Зіхії. Мій покійний тато був архонтом Зіхії. Там він зустрів маму. Вона – зіхійка. І в них з’явилася я.

– Я чув про зіхійців. Це там, де живуть алани?

– Приблизно, тільки алани наші вороги. Вони живуть за горами, а зіхійці на узбережжі.

– То твої охоронці звідти?

– Так.

– Тож я ніяк не міг зрозуміти їхніх слів.

– Княже, багато мов знаєш?

– П’ять-шість – вільно, і так, побіжно, теж трохи.

– Який ти!.. – у захваті, згодом, трохи помовчавши: – Як тебе звільнити?

– Викупи! Тільки, думаю, ціна за мене дуже висока. Тут вже не раз прицінювалися. – Я замовк, пригадуючи, як за два роки на мене було кілька десятків покупців. Але хозарські лихварі тримали таку ціну, що гідного багатія знайти було годі. Тим більше, цікавилися зазвичай жінки.

– Нічого, я щось придумаю, – Феофано полишила по собі довгий, пристрасний погляд карих очей.

Її не було кілька тижнів. І мене чимдалі починав охоплювати смуток. Я бачив багато красивих жінок. Але, по-перше, врода цієї жінки була особлива. А по-друге, і це, мабуть, головне, щось до нас прийшло незриме. Це, як промінь сонця впав на тебе – начебто нічого і не відбулося, а ти весь світишся.

Одного теплого квітневого ранку з’явилася сяюча Феофано. Ще здалеку побачивши мене, вона привітно помахала рукою.

– Я була в імператора. Він хоче тебе бачити. А це твоє звільнення, – і вона дістала із безміру складок спідниці згорнутий пергамен.

– Що це?

– Купча твоєї свободи.

В документі до голови хозарського клану на Родосі пропонувалося звільнити руського князя Олега, сина Святослава, з-під варти протягом доби та надати корабель для подорожі до Царгорода. За це родоський невільничий ринок звільнявся від частини мита до кінця року. В разі невиконання імператорського наказу ринок буде закрито протягом семи днів. І підпис: Імператор Візантійської імперії – Олексій Комнін.

У Царгороді змінилася влада.

У моїх очах стояли сльози. Я підняв голову й опинився під водоспадом поцілунків.

– Я знала, що зумію, – прошепотіла Феофано, і трохи помовчавши: – Коханий…

Стояв квітень 1081 року від Різдва Христового».

Коли ми з Феофано прибули до Царгорода, перше, що побачили – бійку, де п’ятеро добивали одного. Чоловік, що крутився на землі, прикриваючи від ударів голову руками, мав темний з червоним відливом колір шкіри й таке ж волосся. П’ятеро нападників гамселили його руками, ногами та дрючками, не даючи змоги ні на мент отямитися.

Я, не зволікаючи, вступився за бідолаху і вже за мить мав п’ятьох проти себе. Але досвід бійця, помножений на лицарське вміння та життя на невільничому ринку, зробили з мене дуже небезпечного супротивника. Крім того, я побачив, що жертва нападників знову на ногах і теж є справжнім бійцем.