Читать книгу Ялта. Ціна миру - Сергей Плохий - Страница 11

Наближалася північ 3 лютого, коли Аверелл Гарріман та Чарльз Болен, подолавши на своєму шляху три кордони радянських патрулів безпеки, один із них зі спеціально тренованими собаками, нарешті досягли Юсуповського палацу. За десять хвилин до дванадцятої їх прийняв В’ячеслав Молотов. Конференція, до якої так довго готувалися, не мала попередньо узгодженого порядку денного, навіть для першого дня. Опівнічний візит мав на меті погодити принаймні перший пункт порядку денного та розпланувати наступний день. Це виявилося несподівано легким завданням.

Коли Гарріман сповістив, що президент Рузвельт хотів почати з обговорення військових справ, йому повідомили про намір маршала Сталіна почати з Німеччини, розглянувши спочатку військові, а тоді політичні питання. Гарріман поцікавився, чи міг би Сталін відвідати Рузвельта в Лівадії наступного дня перед початком офіційного засідання о 17:00. Молотов погодився – Сталін запропонував проводити всі засідання конференції в Лівадії «для зручності президента». Молотов зазначив, що, на його думку, конференція повинна тривати п’ять-шість днів, і Гарріман пристав на цю пропозицію. Від імені Рузвельта він запросив Сталіна на вечерю в Лівадію наступного дня. Імовірно, це запрошення було найоперативнішим із тих, які коли-небудь робив один очільник держави іншому, але його прийняли зі вдячністю.

З американської точки зору, початок конференції був перспективним, адже бажання двох основних а́кторів цілком збігалися. Після досвіду обговорень на Мальті Гарріман вважав, що британцям доведеться змиритися з роллю молодшого партнера американців. Він міг лягати спати цілком задоволеним. Вісімнадцятого січня, перед від’їздом із Москви до Криму, а потім до Мальти, він зустрівся з Молотовим і сказав йому, що, на його думку, президент захоче на прийдешній конференції обговорити питання майбутнього Німеччини, утворення Організації Об’єднаних Націй, ситуацію в Польщі та війну в Тихому океані. З’ясувалося, що принаймні в першому питанні радянці були готові піти назустріч своїм гостям{98}.

Зустріч Молотова з Ентоні Іденом, який відвідав радянського колегу в полудень наступного дня, відбулася далеко не так вдало. Іден погодився з тим, про що напередодні вночі порозумілися Молотов і Гарріман: у питаннях тривалості конференції, місця проведення зустрічей та першого пункту порядку денного – військових справ і політики щодо Німеччини. Він додав, що також слід обговорити міжнародну організацію миру та ситуацію в Польщі. Обидва пункти стояли й на американському порядку денному. Молотов не заперечував проти того, щоб додати до порядку денного питання Організації Об’єднаних Націй, але щодо Польщі були серйозні розбіжності. За його словами, тепер, коли країну звільнили, її слід облишити в спокої. У його вустах це означало, що Польща вже опинилася під радянським контролем, а британське втручання не віталося.

Ідену не залишалося нічого іншого, крім як відкласти це питання на якийсь час. Розмова знову стала напруженою, коли Молотов мимохідь зазначив, що західні союзники, звичайно, вже проконсультувалися між собою і це суттєво полегшить перебіг конференції. Заскочений цією ремаркою, Іден поспішив запевнити Молотова, що переговори на Мальті не проводилися, а президент і прем’єр-міністр разом здійснили хіба що спільну поїздку на автомобілі. Розпач Ідена можна лише уявити: попри те, що президент саботував обговорення по суті, Молотов був переконаний, що вони таки відбулися{99}.

За кілька годин після того, як Іден покинув радянську штаб-квартиру, Сталін відвідав Черчилля на Воронцовській віллі. Візит минув добре: за словами британського перекладача, «здавалося, що обидва ватажки зраділи новій зустрічі й говорили, як старі друзі». «[Ми] мило поговорили про війну проти Німеччини», – писав Черчилль у своїх спогадах. Вони не обговорювали суперечливих політичних питань, зосередившись натомість на ситуації в театрі воєнних дій. Зустріч була прелюдією до обговорення воєнних справ, а кожен зі співрозмовників зондував ґрунт, щоб зрозуміти позицію іншого.

Розпочалася гра двох досвідчених дипломатів. У час, коли мільйонні армії чимраз ближче підходили до нацистської Німеччини, ставки навряд чи могли бути вищими. Черчилль прагнув з’ясувати головну мету радянської зимової офензиви, що розпочалася 12 січня вздовж усього Східного фронту. Він запитав, якою буде радянська стратегія, якщо Гітлер покине Берлін і переїде, наприклад, у Дрезден. Сталін відповів, що його армії просуватимуться слідом за Гітлером. Черчилль, імовірно, хотів зрозуміти, чи вважали радянські командувачі захоплення Берліна, яке британці розглядали як найбільший воєнний трофей, головною метою, навіть якби німецьке керівництво полишило столицю.

Сталіна надихав наступ, завдяки якому радянські війська дійшли до річки Одри й розташувалися всього за 70 кілометрів від нацистської столиці за менш ніж три тижні. Він зневажливо характеризував спроможності гітлерівських стратегів і мав невисоку думку стосовно німецьких військ, із якими зіткнулися його армії під час просування до Берліна. Таке зверхнє ставлення до Гітлера та його генералів цілком можна було б тлумачити як застереження: якщо союзники не діятимуть швидко та рішуче, радянці самостійно завдадуть Третьому Рейху вирішального удару і заволодіють усіма трофеями. Сталін повідомив Черчилля, що радянське керівництво очікує рішучих дій Альянсу на Західному фронті, щоб припинити перекидання німецьких дивізій на схід. Він хотів, щоб члени Альянсу захопили Рур і відрізали Німеччину від останнього джерела вугілля, спричинивши спочатку економічний, а тоді вже військовий колапс.

Черчилль запросив Сталіна до кімнати карт, яку його команда облаштувала на віллі і яка була предметом гордості прем’єр-міністра. Перед початком конференції британське посольство інформувало радянську сторону, що «пан Черчилль сподівається, що ця кімната карт примикатиме до його приватних кімнат у Ялті, а її розташування буде доступним для президента Рузвельта в інвалідному візку». Радянців попросили встановити електричні розетки з інтервалом 10–15 сантиметрів, щоб забезпечити струмом спеціальні лампи, які британці привезли до Ялти. Один офіцер прилетів раніше, ніж головна делегація, щоб облаштувати кімнату, тож тепер усе було готове до брифінгу.

Прем’єр-міністр не подорожував без своєї кімнати карт. Коли він привіз її до Вашингтона вперше, у грудні 1941 р., то так вразив президента, що Рузвельт наказав облаштувати подібну кімнату на першому поверсі Білого дому. Упродовж кількох місяців, що передували Ялті, погіршення здоров’я президента скоротило частоту візитів до кімнати карт, яка також слугувала центром комунікацій. Його щоденні брифінги щодо ситуації на фронті тепер відбувалися в кабінеті адмірала Макінтайра, поки лікар президента займався лікуванням синуситу. Однак Черчилль як колишній армійський офіцер глибоко вникав у повсякденні справи війни і був явно радий продемонструвати Сталіну своє володіння ситуацією. Він особисто повідомив про ситуацію на Західному фронті.

Фельдмаршал Гарольд Алекзандер, британський полководець союзних військ в Італії, ознайомив Сталіна із ситуацією в Середземному морі. Майор Артур Герберт Бірс, який перекладав для Черчилля та Алекзандера, вважав, що звіт справив на Сталіна враження. Здавалося, він відверто зацікавився тим, що чув, і зазначив, що німецький наступ в Італії був дуже малоймовірним. Сталін запропонував обійти німецьку оборону на Апеннінах і перевести союзні загони з Італії до Центральної Європи через, як його охрестив Черчилль, «Люблянський прохід». Там вони мали б приєднатися до радянських військ поблизу Відня.

Цієї миті Черчилль, мабуть, пошкодував про свої наполягання щодо військових консультацій на Мальті. Британські військові давно відстоювали необхідність атаки на Рур, розташований у британському секторі Західного фронту, на противагу американському плану скоординованої атаки по всьому фронту. Іншою нав’язливою ідеєю британців був, власне, наступ із півдня в напрямку Австрії.

Тепер, коли Сталін підтримував атаку на Рур і запропонував наступ через Люблянський прохід, Черчилль міг би переконати американців, але повертатися до цієї дискусії було вже пізно. Після бурхливих обговорень на Мальті обидва британські плани було відхилено, а Черчилль мусив визнати поразку. Фельдмаршал Алекзандер зауважив Сталіну, що в нього немає військ для проведення такої операції, та й у будь-якому разі було занадто пізно. Черчилль змушений був погодитися зі своїм військовим командувачем. Він сказав лише: «Червона армія може не дати нам часу для завершення операції».

Сталін, вочевидь, знав британську позицію завдяки численним шпигунам на Заході, інакше важко пояснити, чому він запропонував ці наступи під час зустрічі з Черчиллем, але вже за годину не згадував їх у розмові з Рузвельтом. Щодо намірів союзників на Західному фронті Черчилль міг сказати лише те, що наступ було заплановано на 8 лютого в північному секторі. Сталін, який пізніше повідомив маршалу Георгію Жукову, що його головною військовою метою в Ялті було переконати союзників розпочати наступ на Західному фронті, не виказав своїх почуттів. Він сподівався на масштабний наступ на всьому Західному фронті найближчим часом, а не на локальну атаку в одному з його секторів{100}.

Відкриття Ялтинської конференції відбулося о 17:00 четвертого лютого в прямокутному бальному залі Лівадійського палацу. Перший публічний захід у цьому приміщенні відбувся восени 1911 р. Це був урочистий бал, організований царем на честь шістнадцятиріччя його старшої доньки, великої княжни Ольги. Він став бентежним моментом для молодої царівни, яка увійшла до бальної зали під руку з Миколою II. Її, вбрану в рожеву сукню з шовку та шифону, оточували члени найближчої родини царя, великі князі та княгині, особи королівської крові з інших країн та офіцери-гвардійці у формі з розкішними еполетами. У шістнадцять років Ольга вже могла одружуватись, і планувалось обговорити її заміжжя з румунським принцом для зміцнення російського впливу на Балканах. У лютому 1945 р. у лівадійській залі жодних осіб королівської крові не спостерігалося, а військове керівництво, яке зібралось на конференцію, не носило еполет. Позолочені маршальські погони Сталіна та його золота медаль Героя Радянського Союзу були єдиним відгомоном царського блиску в кімнаті{101}.

Сталін як господар зустрічі мав слово першим, однак він скористався ним як приводом, щоб попросити Рузвельта відкрити конференцію. Президент прийняв цю почесну пропозицію, скромно зазначивши, що жоден закон чи традиція не наділяли його цією роллю і що йому просто пощастило відкрити зустріч у Тегерані. Рузвельт був не проти знову вивести себе на позицію очільника пленарних засідань, що дозволило йому впливати на порядок денний конференції та хід обговорень, а також узяти на себе роль арбітра й судді у відносинах між Черчиллем та Сталіним. Американською делегацією ходила чутка, що пропозиція Сталіна стала приємністю для президента, оскільки він був наймолодшим із трьох лідерів, які зібралися в Ялті{102}.

Цей перший американський успіх був не випадковим. Він випливав зі стратегії, яку Рузвельт обрав, листуючись зі Сталіним після Тегеранської конференції 1943 р., та позиції, яку він зайняв на своїй першій зустрічі з радянським лідером перед конференцією, що закінчилася всього лише за кілька хвилин до початку пленарного засідання. Сталін попрямував до Лівадії на приватну зустріч із Рузвельтом одразу ж після відвідин Черчилля. Відео, зняте американським оператором Сигнального корпусу армії США, показує прибуття його команди на двох машинах і самого маршала, одягнутого в шинель у супроводі людей у військовій формі, що віддавали честь охоронцям перед входом до палацу. На вході його перестрів натовп фотографів.

Президент Рузвельт сидів на плюшевій кушетці за інкрустованим столом, чекаючи на свого гостя у колишній залі для царських аудієнцій. Сталіна супроводжував Молотов, улюблений перекладач Сталіна, і Володимир Павлов, а Рузвельта – Чарльз Болен, який був його перекладачем та радником. Болен пізніше пригадував, що нарада видавалася йому зустріччю старих друзів. «Широко всміхаючись, Президент узяв Сталіна за руку і тепло її потиснув. Сталін, обличчям якого пробігла рідкісна ледь помітна усмішка, висловив задоволення з того, що знову побачив Президента». Дискусія двох лідерів, які разом сиділи на кушетці, тривала майже годину, а не заплановані тридцять хвилин. Саме тоді Роберт Гопкінс, син головного радника Рузвельта, зробив знамениту світлину двох чоловіків, котрі вели діалог за інкрустованим столом.

Сталін хотів донести до президента, по суті, ту саму думку, що й до прем’єр-міністра: Червона армія воювала з німцями на Одрі; вона захопила Сілезію, тож якщо союзники візьмуть Рурську та Саарську області, відрізавши нацистам постачання вугілля, то економічний крах Німеччини, по суті, міг би спричинити її військову капітуляцію. Сталін відверто прагнув наступу союзників на Західному фронті. Він не згадав про можливу офензиву союзників із півдня, щоб долучитися до Червоної армії поблизу Відня (на відміну від розмови з Черчиллем), знаючи, що американці виступали проти цієї ідеї{103}.

Безпосередньою метою Рузвельта на зустрічі було забезпечити згоду Сталіна встановити прямий зв’язок між штабом генерала Двайта Ейзенгауера та радянським військовим командуванням. Коли збройні сили союзників чимраз зближувались, а деякі об’єкти бомбардування англо-американської авіації вже перебували в зоні операцій Червоної армії, американські військові командири попросили Рузвельта прямо поставити це питання у розмові зі Сталіним. Це виявилося нескладно. Сталін визнав важливість зв’язку між військовими. Він також не проявив невдоволення відповіддю президента на його питання про воєнні плани на Західному фронті: невеликий наступ було заплановано на 8 лютого, а потім іще один за чотири дні після того, втім справжній удар мав відбутись у березні, коли союзні війська перетнуть Рейн.

На своїй першій зустрічі зі Сталіним у Ялті Рузвельт хотів більшого, ніж вирішення окремих проблем військової координації. Він прагнув поновити особисті стосунки та атмосферу довіри, створену в Тегерані. Він поділився зі Сталіним своєю відразою до німецького варварства, результат якого він спостерігав дорогою до Ялти. Рузвельт підтримав повернення до Радянського Союзу всього, що було вкрадено німцями. Він також висловився за те, щоб деякі німецькі території поглинули радянці, а інші – анексували Нідерланди. Рузвельт сказав, що хотів би, щоб Сталін повторив виголошений у Тегерані тост про страту німецьких офіцерів. Черчилля цей тост страшенно обурював, адже Сталін запропонував масовий розстріл п’ятдесяти тисяч німецьких офіцерів, щоб запобігти відродженню німецького мілітаризму{104}.

Рузвельт явно намагався завоювати довіру господаря зустрічі, схвально нагадавши йому тост, який так обурив Черчилля. Рузвельт також не приховував розбіжностей із Черчиллем щодо стратегії на Західному фронті. Він сказав Сталіну, що британці наполягають на наступі у своїй частині фронту в Голландії, але американці, у яких учетверо більше підрозділів у Європі, мають право формулювати альтернативні плани. Рузвельт також відзначав розбіжності щодо зон окупації в Німеччині: британці наполягали на тому, що американці візьмуть південно-західну частину країни, де їм доведеться встановити зв’язки, через Францію, а американці хотіли північно-західну Німеччину з її балтійськими портами, через які вони могли б постачати свої війська. «Британці, – зауважив Рузвельт, – це особливий народ, який прагне всидіти на двох стільцях». Ця заява, ймовірно, здивувала б багатьох співвітчизників Рузвельта, особливо читачів журналу Time, у випуску якого від 5 лютого він стверджував, що, відправляючись на зустріч «Великої трійки», президент узяв із собою книгу есеїв «Англійський дух» Альфреда Л. Роуза, який заявляв про «щось більше, ніж гордість, про глибоку любов до всього англійського»{105}.

Протягом перших кількох днів конференції, щоб сподобатися Сталіну й отримати свободу дій на подальших стадіях переговорів, Рузвельт уникав особистих зустрічей із Черчиллем, так само як він це робив на Мальті. Нажахані британці звернулися по допомогу до Гаррі Гопкінса. Утім, навіть Гопкінсу важко було пробитися до президента. Увечері 3 лютого, коли Анна Беттіґер завітала до Гопкінса, той «був наче на голках». «Він улаштував танці з бубном, – написала вона у своєму щоденнику, – переконуючи, що Рузвельт повинен зустрітися з Черчиллем вранці на довшу розмову… дозволив собі кілька дошкульних випадів у бік президента, зазначаючи, мовляв, Рузвельт знав, які обов’язки накладає його посада, тож тепер, чи подобається йому це, чи ні, треба виконувати свою роботу й конче необхідно, щоб Рузвельт і Черчилль досягли певних попередніх домовленостей ще до початку великої конференції». Ця сцена не надто вразила Анну, яка зазначила, що «така лінія поведінки може викликати недовіру в наших російських братів». Подібну позицію нерідко займав сам президент{106}.

Зусилля Рузвельта здобути довіру Сталіна не перетворилися на сліпе відкидання британських ініціатив. Навпаки, під час їхньої першої зустрічі він намагався переконати Сталіна прийняти принаймні одну ідею, яку послідовно обстоювали британці, – створення окремої зони окупації для Франції в Німеччині. Рузвельт увійшов у роль адвоката мимоволі, який хотів відновлення французької потуги, щоб у випадку можливого зіткнення в майбутньому двохсоттисячна французька армія могла стримати німців і надати британцям змогу мобілізувати власні сили. Президент грав подвійну гру, намагаючись продати Сталіну британський проект і водночас висміюючи британців та їхнього протеже, генерала Шарля де Ґолля. «Де Ґолль вважав себе духовним лідером Франції на кшталт Жанни д’Арк і політичним лідером – на зразок [Жоржа] Клемансо», – іронічно зазначив Рузвельт Сталіну. Радянський лідер зберігав скептичне налаштування щодо участі французів в окупації Німеччини, але він погодився стосовно де Ґолля й не міг не помітити антибританських коментарів Рузвельта. Зауваження президента про британців, які хочуть «всидіти на двох стільцях», було внесено в радянський протокол зустрічі{107}.

Сталін оцінив приязнь, із якою Рузвельт зустрів його в Лівадії. Його власним величним жестом стало подароване наступного ранку лимонне дерево, із гілок якого звисало двісті лимонів. Такою була відповідь Сталіна на коментар Рузвельта під час їхньої зустрічі, що мартіні найкраще смакує зі смужкою лимонної цедри (президент пригощав Сталіна сухим мартіні). Сталін грав роль господаря і явно нею насолоджувався. Пізніше на конференції він намагався посилити свої переговірні позиції, відмовляючи в подарунках і увазі одним гостям і засипаючи ними інших. Рузвельт мав у нього добру репутацію до самого кінця, на відміну від Черчилля, цього злодія, який «поцупить копійку з вашої кишені»{108}.

Відкриття конференції стало зразком для організації подальших пленарних засідань: на відміну від зустрічей міністрів закордонних справ та інших робочих груп, у пленарних засіданнях завжди брала участь «Велика трійка», і вони слугували їй головним майданчиком для обговорень. Ці зустрічі починалися пізно по обіді, як правило, о четвертій, тривали до раннього вечора, і на них завжди головував Рузвельт.

Круглий стіл, розміщений в одному кінці видовженої прямокутної кімнати, надавав більш-менш однаковий простір для кожної з трьох делегацій. Перший ешелон делегатів, який сидів навколо столу, підтримували другий і часто третій ешелони радників, які сиділи позаду своїх лідерів. Незважаючи на те, що місця за столом час від часу займали різні люди, залежно від порядку денного конкретної сесії, для міністрів закордонних справ та перекладачів завжди були зарезервовані місця. Перекладачами були давній фахівець із Росії в Державному департаменті США Чарльз Болен, майор Артур Герберт Бірс із британської військової місії у Москві та заступник наркома закордонних справ Іван Майський, якому на допомогу приходив помічник Молотова та його перекладач Володимир Павлов.

Також зазвичай були присутні адмірал Легі, суддя Бірнс, Алекс Кадоґан, ще один заступник радянського народного комісара з питань закордонних справ Андрій Вишинський, Андрій Громико та Федір Гусєв, радянські посли у Вашингтоні та Лондоні відповідно, сер Арчибальд Кларк Керр, посол Великої Британії в Москві й Аверелл Гарріман, посол США в Москві. Посли також брали участь в обідах міністрів закордонних справ. Починаючи з другого дня конференції, ці обіди відбувалися перед пленарними засіданнями й були місцем розгляду завдань, переданих міністрам закордонних справ «Великою трійкою».

Перекладачі разом з іншими членами делегацій нотували перебіг пленарних засідань, зустрічей міністрів закордонних справ та приватних розмов між лідерами, але офіційного запису Ялтинської конференції не робилося. Спроби координувати записи різних делегацій виявилися мінімальними і зводилися лише до фіксації часу початку та закінчення сесій. Більшість того, що ми сьогодні знаємо про перебіг конференції, а також слова, які говорили учасники, доступна з розлогих записів розмов, підготовлених Чарльзом Боленом, Алджером Гіссом та Г. Фріманом Меттьюсом, які вперше були опубліковані 1955 р. Радянці почали публікувати свої набагато менш докладні записи в 1960-х рр., тоді як британські записи досі залишаються в рукописах, хоч скорочена версія стенограм була опублікована після конференції обмеженим накладом. Порівняння записів, складених членами різних делегацій, дає змогу краще зрозуміти, що насправді відбулося в Ялті, але також часто виявляє непорозуміння між перекладачами та їхніми зверхниками.

Коли представники «Великої трійки» збиралися в бальній залі Лівадійського палацу, члени делегацій мали можливість оцінити їхні дипломатичні здібності та стиль ведення переговорів. Британці прагнули з’ясувати, наскільки погіршення здоров’я Рузвельта вплинуло на його лідерські можливості. Президент Рузвельт був одним із перших, хто діставався бальної зали на своєму інвалідному візку. Переміщення з візка на стілець за конференційним столом було незграбною процедурою, і він свідомо прагнув покінчити з цим, поки більшість учасників ще не зайшла до кімнати. Оператори мали негласну згоду не робити світлин, які б виказували його фізичні вади, тож світ не мав жодного уявлення про те, наскільки фізично неповноправним був лідер найсильнішої країни світу{109}.

«Після вечері в резиденції Президента відбулося гаряче обговорення конференції», – писав лорд Моран у своєму щоденнику тієї першої ночі. «Усі, здавалося, погоджувалися, що фізично Президент уже ледь тримався купи… Він рідко висловлювався під час обговорень, сидячи з роззявленим ротом. Якщо колись йому вдавалося прикривати брак фактичної обізнаності з обговорюваним питанням своєю проникливістю, то зараз, як почали казати, ця проникливість зникла, залишивши пустку». З іншого боку, Кадоґан вважав, що президент перебуває у кращій фізичній формі, ніж коли він його бачив попереднього разу, але «сумбурнішим, ніж будь-коли»{110}.

Черчилль, навпаки, здавався активним та енергійним, як ніколи. До початку першої сесії він цілком відновився після хвороби на Мальті. Упродовж дня він активно брав участь у дискусіях, часто виявляючи ініціативу, щоб подати спільну американсько-британську позицію з низки питань. Він був готовий зануритися в дискусію, використовуючи свої надзвичайні риторичні навички, відполіровані десятиліттями парламентських дебатів. Його часті втручання вельми вражали деяких членів британської делегації, наприклад адмірала Ендрю Каннінґема, який у своїх спогадах назвав один із довгих виступів Черчилля в перший день переговорів «блискучою промовою».

Інші були в меншому захваті. Кетлін Гарріман писала, що члени американської делегації вважають, що прем’єр-міністр говорив надто довго. «У “Шашках”[3], – написала вона, – прем’єр-міністр може говорити як завгодно довго, а решта слухатиме, але тут це всього лиш розмова на загальні теми». Чарльз Болен, зазначаючи, що аргументи Черчилля «завжди добре обґрунтовані», вказував, що вони «часто зверталися до емоцій» і не надто вражали Сталіна. Кадоґан сказав лікареві Черчилля лорду Морану після першого дня обговорення, що Сталін явно не любив «театрального стилю» прем’єр-міністра і не сприймав його пафосних жестів «зі сльозами на очах». Керівник Кадоґана Ентоні Іден був іще суворішим. «Черчилль полюбляв говорити, – зазначив він у своїх мемуарах, – він не любив слухати, і йому важко було чекати, а тим паче пропускати свою чергу висловитися. Здобич у дипломатичній грі не обов’язково дістається особі, яка найбільше сперечається. Сталін іноді перегравав його»{111}.

Панівною постаттю першого дня конференції виявився Сталін. Кадоґан відзначив його хороше здоров’я і ще кращий настрій. «Сталін має добрий вигляд – хіба посивішав – і вочевидь перебуває в дуже хорошій формі», – писав він дружині зі своєї кімнати у Воронцовському палаці. Члени делегацій союзників, які зустріли його вперше, наприклад генерал-майор Лоуренс С. Кутер із ВПС США, зауважили, що «він говорить помірно гучно, а голос його хоч і невисокий, але без притиску». Кутер згадував пізніше, що Сталін «говорив із простою безсумнівною завершеністю. Спостерігаючи і слухаючи його, ніхто не мав сумнівів у його владності, але водночас ніщо в його поставі та поведінці не дозволяло зрозуміти, як він здобув таку владу».

Зауваження Кутера перегукувалося з думками набагато досвідченішого спостерігача за переговірною стратегією Сталіна. «Він ніколи не казав жодного зайвого слова. Ніколи не кричав, рідко навіть дратувався, – писав Ентоні Іден. – Закритий, спокійний, він ніколи не підвищував голос і уникав повторюваних заперечень Молотова, які було так нестерпно слухати. Більш витонченими методами він отримував те, чого хотів, і не здавався надто категоричним». Іден вважав Сталіна найжорсткішим перемовником, якого він коли-небудь зустрічав у своїй довгій дипломатичній кар’єрі, і стверджував, що, якби він міг вільно вибрати команду переговірників, то насамперед узяв би до неї Сталіна{112}.

Сталін дійсно справляв неабияке враження на переговірників, але не всі успіхи варто приписувати його навичкам ведення перемовин. Завдяки радянському шпигунству він був надзвичайно добре підготовлений до зустрічі зі своїми союзниками на час війни. Двадцять третього та двадцять восьмого січня очільники радянської розвідки ознайомили Сталіна з американською та британською переговірними стратегіями. Другий брифінг мав би включати обговорення британських планів, оскільки попереднього дня Народний комісаріат державної безпеки (НКДБ), орган, відповідальний за зовнішньополітичну розвідку, направив Сталіну повний переклад інструкцій британського уряду щодо стратегії їхньої делегації на конференції.

Документ, отриманий відділом НКДБ у Лондоні, надав Сталіну повну інформацію про наміри Черчилля. Він викладав позицію Британії з основних питань, від поділу Німеччини до Польщі, а також формули голосування, у майбутній Раді Безпеки Організації Об’єднаних Націй, та британську реакцію на пропоноване членство радянських республік в ООН. За бажанням Сталін міг прочитати меморандум про поділ Німеччини, який містився в супровідному листі Ентоні Ідена від 27 листопада 1944 рр., а також численні документи Міністерства закордонних справ Великої Британії, вироблені під час підготовки до Ялтинської конференції. Сталін знав, які питання британці вважали пріоритетними; які планували порушити самі, а які ставитимуть американці. Він також усвідомлював, у яких моментах західні союзники мають збіжні позиції, а в яких – суперечливі, та їхні уявлення про те, як саме варто порушувати всі ці питання у розмові зі Сталіним.

Шпіонаж воєнного часу виявився найуспішнішою операцією, яку коли-небудь проводили радянські спецслужби. Секретні документи викрадалися сотнями, а злочинці залишалися невикритими протягом багатьох років. Одного разу 1944 р. співробітники лондонської поліції помітили двох підозрілих чоловіків, один із яких ніс велику торбу. Поліцейський патруль попросив чоловіка відкрити торбу, де, на його думку, могли бути вкрадені товари. У сумці не виявилося ні цінних речей, ані предметів побуту; натомість вона була повна документів, які видались поліції нецікавими. Поліція дозволила чоловікам продовжувати свою зустріч. Чоловіком із торбою був Гай Берджесс, співробітник прес-служби Міністерства закордонних справ, а його супутником – Борис Кротеншилд (псевдонім Кротов), офіцер НКДБ, який працював під радянським дипломатичним покриттям. Папери були таємними документами Міністерства закордонних справ, які Берджесс позичив у інших відомствах і тепер доправив у НКДБ для фотокопіювання. У першій половині 1945 р. він передав своїм контактам сотні таких документів, із них 389 були із грифом «цілком таємно»{113}.

Гай Берджесс був одним із членів т. зв. «Кембриджської п’ятірки», групи ідеалістичних молодих випускників Кембриджу, які вважали, що, допомагаючи СРСР, вони допомагали зупинити фашизм і сприяли справі світової революції. Усі члени групи – Берджесс, Дональд Маклін, Гарольд Адріан Рассел «Кім» Філбі, Ентоні Блант та Джон Кернкросс – працювали або в британських спецслужбах, або в Міністерстві закордонних справ і мали змогу надавати СРСР інформацію про британські військові та політичні таємниці. Навесні 1944 р. Маклін, який працював у британському Міністерстві закордонних справ із 1934 р., квартирувався у Вашингтоні, де став першим секретарем посольства Великої Британії. Маклін запропонував своїм кураторам золоту жилу. Як де-факто секретар спільної британської комісії США з політичного та економічного майбутнього звільненої Європи, Маклін мав доступ до деяких найсвіжіших документів, що стосувалися завершальних етапів війни. Він зміг надати своїм кураторам стислий виклад переговорів між Рузвельтом і Черчиллем у місті Квебек у вересні 1944 р. Він також надав їм копії листування між Рузвельтом і Черчиллем із інших питань, що викликали гострий інтерес Сталіна. Зрештою, він повідомив про розбіжності між американськими та британськими командувачами щодо військової стратегії на Західному фронті{114}.

Павло Судоплатов, один з очільників радянської розвідки під час Другої світової війни, пізніше згадував, що інформація, здобута спецслужбами перед Ялтинською конференцією, дозволила СРСР зробити висновок, що Альянс не мав ані комплексного плану для післявоєнної Європи, ані спільної позиції з цього питання, крім вимог (які Судоплатов вважав наївними), щоб польський та чехословацький уряди в екзилі повернулися до влади. Тому радянці припустили, що їхня гнучка позиція, яка дозволить деяким лідерам лондонського уряду у вигнанні повернутися до своєї країни та отримати посади в сформованих радянцями урядах, забезпечить «справедливий розподіл впливу» у звільненій Європі. Шпигуни Сталіна були зайняті оцінкою особистих рис радянських супротивників за столом переговорів – такого роду матеріали, за словами Судоплатова, цікавили Сталіна більше, ніж, власне, розвідувальна інформація. «Велика трійка» прибула в Ялту з дуже різними ідеями та цілями, припущеннями про мету одне одного та різним доступом до інформації про одне одного{115}.