Читать книгу Ялта. Ціна миру - Сергей Плохий - Страница 12

Франклін Делано Рузвельт був натхненним та оптимістичним, відкриваючи засідання по обіді 4 лютого. Спочатку він подякував Сталіну за гостинність і наголосив, що між членами Альянсу зростає довіра та взаєморозуміння. «Коли Червона армія просунулася на 25 кілометрів у глиб Німеччини, – говорив він, – думаю, що радість громадян Сполучених Штатів чи Британії була аж ніяк не меншою, ніж у радянського народу». Як здавалося, розпочинався новий етап у відносинах між союзниками, і Черчилль пізніше згадував із ностальгією: «Світ був біля наших ніг. Двадцять п’ять мільйонів людей виконували наші накази на суходолі та на морі. Складалося враження, що ми друзі»{116}.

Перше пленарне засідання Ялтинської конференції було незвичним, оскільки зосереджувалося виключно на військових справах. Тому серед учасників засідання були військові командири, для більшості з яких воно стало першим і останнім. Черчилля супроводжували його улюблений воєначальник, фельдмаршал Гарольд Алекзандер, обізнаний голова Комітету начальників штабів фельдмаршал Алан Брук (у приватних розмовах він надзвичайно критично висловлювався про колег), очільник Королівських ВПС та переконаний прихильник британської тактики нічних бомбардувань Німеччини маршал Чарльз Портал, і Перший морський лорд[4] адмірал Ендрю Каннінґем, який прийняв капітуляцію італійського флоту у вересні 1943 р.

Американську військову делегацію очолив начальник штабу армії США генерал Джордж Маршалл, архітектор істотного розширення та модернізації армії Сполучених Штатів у воєнний час і головний стратег цієї війни. Разом із Маршаллом був керівник морських операцій, адмірал флоту Ернест Кінґ, завжди скептично налаштований стосовно британських союзників, а також помічник начальника штабу Військово-повітряних сил генерал-майор Лоуренс С. Кутер, єдиний військовий командир США, окрім Легі, який написав спогади про власний досвід у Ялті. Дві делегації союзників мали формальних та неформальних очільників, які вели своїх колег уперед у дипломатичному бою. Кетлін Гарріман писала, що, за чутками, серед командирів вирізнялися Маршалл і Портал{117}.

Радянська військова делегація не включала жодного з верховних командирів. Георгій Жуков, Костянтин Рокоссовський, Іван Конєв та Олександр Василевський, чиї імена добре знали на Заході, були зайняті великим радянським наступом на німецькому фронті. Делегацію очолював перший заступник начальника Генерального штабу Червоної армії генерал Олексій Антонов, обдарований військовий стратег. Антонову допомагали заступник командувача радянських ВПС маршал Сергій Худяков та сорокарічний народний комісар військово-морського флоту СРСР адмірал Микола Кузнєцов, кар’єри яких пішли вгору після сталінської чистки вищого командування Червоної армії наприкінці 1930-х рр. Ялтинська конференція стала для них першою і єдиною можливістю зустрітися та скласти думку про своїх західних колег{118}.

Політичних радників виключили з числа учасників першого засідання конференції. Черчилль довів до відома Рузвельта, що візьме переважно військових командирів, тому що «вважав, що зустріч повинна відбутися у вузькому колі, оскільки будуть обговорюватися військові таємниці». Президент вирішив виключити Гаррі Гопкінса та Джеймса Бірнса, який хоч і був директором Управління військової мобілізації, але приїхав у Ялту передовсім як політичний радник. У рукописному списку американських запрошених ім’я Бірнса було поміщено в дужки з написом «на політ.» і позначено хрестиком. Це означало, що Бірнса запросять приєднатися до зустрічі після того, як обговорення «військових таємниць» закінчиться, і на перший план вийдуть політичні питання. За сорок п’ять хвилин після початку зустрічі Бірнс отримав повідомлення із запрошенням підійти до конференц-зали й зачекати біля дверей, поки його покличуть. Він марно простояв сорок п’ять хвилин, а тоді, розлючений та принижений, повернувся до своєї кімнати.

Пізніше того ж дня Бірнс вилив своє розчарування на дочку президента. «Очі його стріляли вогнем, – написала Анна у своєму щоденнику. – Удома він міг радитися з військовими і робив це, але тут його не вважали достатньо важливим. Він сказав президенту, що приїхав працювати, а не заради самої поїздки». Бірнс погрожував відмовитися від президентського запрошення на вечерю і вилетіти літаком додому, але Гарріман переконав його відмовитися від своїх намірів. «Якщо ви поїдете додому, то викинете на смітник свою кар’єру», – попередив він Бірнса, який мав президентські амбіції. «Американський народ дивитиметься на вас як на людину, яка повелася негідно». Бірнс вирішив не згадувати цей епізод у мемуарах, виданих під назвою «Чесно кажучи». «Це був критичний прояв конференційної лихоманки, як я це називаю, – писав Гарріман, – яка зводиться до бажання брати участь у кожній зустрічі, бо це дозволяє їм почуватися важливими»{119}.

У грі військової дипломатії найгучніший голос належить гравцеві з найбільшою кількістю військ на полі бою. Позиція Сталіна в Ялті була виключно сильною завдяки швидкому просуванню Червоної армії. Поки західні союзники оговтувалися після катастрофи в Арденнах і планували перехід через Рейн, приблизно за 600 кілометрів від Берліна, радянські війська почали надзвичайну зимову офензиву, завдяки якій нацистська столиця опинилась у зоні безпосередньої досяжності. Із 12 січня, коли почалася офензива, Червона армія прорвала оборону Німеччини і просунулась у деяких секторах на 500 кілометрів. Вона створила плацдарми на західному березі Одри, всього за 70 кілометрів від Берліна. Радянці знищили сорок п’ять німецьких дивізій і ув’язнили майже сто тисяч військових.

У своєму звіті генерал Антонов стверджував, що Червона армія почала наступ на тиждень раніше запланованого, щоб полегшити ситуацію дивізій союзників, які відбивали німецький натиск у «Битві за виступ» в Арденнах. Спочатку офензива планувалася на кінець січня, але, щоб допомогти західним союзникам оговтатися від німецького контрнаступу, радянські війська розпочали операцію в погану погоду, а не стали чекати кращих умов до кінця місяця. Адмірал Кузнєцов у своїх мемуарах писав, що «було доречно нагадати союзникам, що наша офензива допомогла врятувати американські армії від поразки». Цієї лінії радянці і притримувалися за столом переговорів, намагаючись перехопити ініціативу в обговоренні{120}.

Коли Черчилль висловив удячність за «неймовірну силу та успіхи радянського наступу», Сталін швидко приписав собі всі заслуги. Він зазначив, що «розумів, що ні Черчилль, ні Рузвельт прямо не просили його про наступ». «Він поважав цю тактовність із боку своїх союзників, але бачив, що такий наступ був для них необхідним. Радянське командування почало наступ ще до запланованої дати. Радянський уряд вважав це своїм обов’язком – обов’язком союзника, хоч і не мав формальних зобов’язань із цього приводу». Сталін додав, що він «згадав про це лише для того, щоб підкреслити дух радянських лідерів, які не тільки виконали формальні зобов’язання, а й пішли далі й діяли задля морального обов’язку перед своїми союзниками». Черчилль і Рузвельт змушені були подякувати своєму радянському благодійникові й викласти пояснення, чому не було жодного запиту на допомогу{121}.

Та з часом радянського наступу було не все так просто. Радянський наступ, який Генеральний штаб почав готувати в листопаді 1944 р., спочатку був запланований на 20 січня 1945 р. Він фактично розпочався 12 січня в надзвичайно погану погоду. За словами маршала Івана Конєва, командувача Першого Українського фронту, який готував напад зі свого плацдарму в Сандомирі на правому березі Вісли, 9 січня він отримав наказ від генерала Антонова почати наступ на вісім днів раніше, ніж планувалося. Причиною, яку йому повідомили, був «запит союзників» на підставі «серйозної ситуації, яка склалася в Арденнах». Ті ж причини подали й іншим командувачам радянських груп армій, що розгорталися проти Вермахту. Судячи зі спогадів одного з них, командира Другого Білоруського фронту, маршала Костянтина Рокоссовського, новина їх не потішила, але їм удалося прискорити підготовку й почати наступ, не дочекавшись резервів, які ще перебували в дорозі. Це спричинило більшу залежність від важкої артилерії, ніж спочатку планувалося, але ризик виправдався. Погана погода на деяких ділянках 700-кілометрового фронту насправді спрацювала на користь нападників, оскільки снігопад зробив їх майже невидимим для німців{122}.

Проблема з наказом Антонова полягала в тому, що не було жодного запиту союзників про прискорення офензиви. «Бої на Заході дуже важкі і в будь-який час від Верховного головнокомандування можуть вимагати доленосних рішень, – написав Черчилль Сталіну 6 січня. – Ви знаєте із власного досвіду, наскільки непевною є позиція, коли дуже широкий фронт необхідно обороняти після тимчасової втрати ініціативи. Це велике бажання і потреба генерала Ейзенгауера – дізнатись у загальних рисах, що ви плануєте робити, оскільки це, очевидно, впливає на всі його й наші основні рішення… Буду вдячний, якщо ви зможете сказати, чи можемо ми протягом січня розраховувати на великий російський наступ на Віслянському фронті або деінде, а також за будь-які інші уточнення, які ви вважатимете доречними… Я розглядаю цю справу як невідкладну».

Це було не прохання про допомогу, а запит щодо планів, і Сталін визнав це в Ялті. Станом на 6 січня сили союзників зупинили німецький наступ в Арденнах, а фельдмаршал Монтґомері вже три дні як розпочав контрнаступ. До того часу, як лист Черчилля дійшов увечері 7 січня до Сталіна, Гітлер уже наказав вивести війська з Арденн. Сталін повідомив Черчилля, що Червона армія почне великий наступ не пізніше другої половини січня. «Ми готуємо наступ, але погода наразі несприятлива, – написав він Черчиллю у телеграмі, яка надійшла 7 січня. – Та проте, враховуючи позицію наших союзників на Західному фронті, Генеральний штаб Верховного головнокомандування вирішив пришвидшити завершення підготовки і незалежно від погоди розпочати широкомасштабні наступальні операції по всьому Центральному фронту не пізніше другої половини січня».

Сталін був готовий подати заздалегідь заплановане рішення про початок офензиви 20 січня або навіть пізніше як послугу союзникам. Відповідь задовольнила Черчилля. «Ваші новини стануть великим заохоченням для генерала Ейзенгауера, оскільки дають йому впевненість у тому, що німецькі підкріплення вимушено розділяться між обома нашими палаючими фронтами», – відписав Черчилль, зазначивши, що «бої на заході йдуть непогано». Питання, здавалося, було вирішено. Утім, обмін повідомленнями виявився початком складної пропагандистської кампанії з боку Сталіна{123}.

Судячи зі спогадів радянських командувачів, десь між 7 і 9 січня Сталін вирішив пересунути дату офензиви на 12 січня. Учені продовжують сперечатися щодо причини його рішення. Є різноманітні версії – від бажання захопити якомога більшу територію на момент початку Ялтинської конференції до прогнозу теплої погоди з дощем, яка б зробила небруковані дороги непрохідними і сповільнила просування Червоної армії. Дехто вважає, що вже 10 січня Червона армія була загалом готова до офензиви, підкреслюючи, що командири на кшталт Рокоссовського гірко нарікали на зміну планів, інші, зокрема Конєв, пізніше писали, що «не мають наміру ні мінімізувати, ні перебільшувати труднощі, які це створило для нас». Жуков узагалі не згадав ні про які труднощі, пов’язані з перенесенням початку наступу на більш ранній термін. Можливо, деякі фронти були підготовлені раніше за інші, і, врахувавши всі нюанси, Сталін вирішив прискорити темп. Щоб заспокоїти тих, хто міг поскаржитися на нову дату, та посилити моральний дух своїх військ, він збрехав своїм генералам, посилаючись на заклик союзників про допомогу.

До такого рішення його навряд чи підштовхнула телеграма Черчилля. Улітку 1944 р. Сталін відмовився взяти Варшаву і дозволив німцям винищити там польських повстанців, незважаючи на численні прохання західних союзників допомогти полякам. Можливо, він побачив у обережному запиті прем’єр-міністра шанс покращити свою позицію серед союзників, яку похитнув брак підтримки для варшавського повстання. За три дні після початку офензиви Сталін пояснив логіку своїх дій британському маршалу авіації Артуру Теддеру, заступнику Ейзенгауера, який відвідав Москву. «У нас немає договору, але ми товариші. Це правильна й водночас здорова егоїстична політика, що ми повинні допомагати один одному у важкі часи. Було б дурницею з мого боку залишитися осторонь і дозволити німцям знищити вас; адже вони повернуться проти мене, як тільки розправляться з вами. Аналогічним чином ви зацікавлені робити все можливе, щоб німці не знищили мене». Це міркування кілька років по тому відтворив Молотов, який сказав своєму другові: «Ми не дозволили німцям знищити наших союзників, коли Гітлер розбив їх в Арденнах. Це було нам невигідно». Не виключено, що Сталін справді вважав, що врятував західних союзників. Без сумніву, у Ялті він хотів, щоб вони визнали послугу, якщо не повернули борг{124}.

На першому пленарному засіданні Ялтинської конференції Сталін звернувся до західних лідерів та їхніх командувачів із питанням, як іще він може їм допомогти. Він послався на запит головного маршала Теддера, який цікавився, «чи можливо було тримати Гуна [Гітлера] у напрузі… з середини березня до середини травня». Тоді він обіцяв тактичні наступальні операції обмеженої кількості радянських військ. Тепер він змінив цю відповідь, заявивши, що наступ триватиме, поки дозволятиме погода. Це була первісна стратегія Червоної армії, але зараз її виставляли як послугу для членів Альянсу.

Сталін домагався додаткових прохань від союзників. «Він продовжував говорити, що союзникам варто лише попросити – і російська армія зробить усе можливе, щоб допомогти, – писав адмірал Каннінґем у своїх мемуарах. – Проте ніхто не підхопив ідеї, що нам треба було тільки попросити в Росії те, що нам потрібно, тому, коли надійшла моя черга говорити про ситуацію з підводними човнами, я сказав, звертаючись до Сталіна, що він зробить надзвичайний внесок у війну на морі, якщо смілива Червона армія просунеться далі й захопить Данциг». У Данцигу (майбутньому Ґданську) зосереджувалося 30 % німецького виробництва підводних човнів, що було однією з головних проблем для морських операцій країн Альянсу. «Ця пропозиція, – наївно продовжував Каннінґем, – здавалося, викликала загальні веселощі, і прем’єр-міністр реготав щосили». Відповідаючи на питання Рузвельта, чи зможе радянська артилерія досягти Данцига, Сталін відповів, що це місто ще поза досяжністю, але сподівався, що скоро це станеться. Він був готовий приписати собі ще одну послугу для союзників, коли місто потрапить до радянських рук.

Зображаючи себе вірним союзником, готовим приносити в жертву свої війська чи навіть власні стратегічні інтереси, щоб допомогти західним партнерам, Сталін займав позицію, з якої міг просити їх про поступки у відповідь. Його головною метою на зустрічі залишалося спонукати союзників якнайшвидше здійснити масштабний наступ на Західному фронті. На цю мету чітко вказувала доповідь генерала Антонова. Останній також вимагав, щоб західні союзники не допустили переведення німецьких дивізій з Італії на Східний фронт і бомбили німецькі комунікаційні центри Берліна та Лейпцига, щоб розірвати німецькі лінії постачання та перекидання військ.

Це дало Черчиллю змогу востаннє спробувати відродити ідею спільного англо-американського наступу з Адріатики у напрямку Відня через Люблянський прохід. Він звернув увагу, що «було важливо з’ясувати… як саме зможе Альянс більше сприяти зміцненню Східного фронту: залишивши дивізії в Італії чи перемістившись через Адріатику на Балкани?» Жоден військовий командир, у тому числі фельдмаршал Алан Брук, не розвинув його думку. Після гірких суперечок на Мальті щодо напрямку подальшого великого наступу на Західному фронті, британські військові очільники вирішили не відходити від спільної з американцями лінії. Сталін, попри те що сам порушив питання проведення Адріатичної операції на своїй попередній зустрічі з Черчиллем, також мовчав. Прем’єр-міністр залишився на самоті. Ідею відкриття нового фронту в Адріатиці офіційно визнали мертвою{125}.

Велике стратегічне питання, яке Сталін мав розв’язати в Ялті, полягало в тому, чи повинні радянські війська продовжувати шлях до Берліна, чи їм слід зупинитися на Одрі та закріпити вже здобуте. Генерал Антонов виголосив докладний звіт про досягнення Червоної армії, але на подальших планах докладно не зупинявся. Фельдмаршал Алан Брук записав у своєму щоденнику, що Антонов «зробив чудову й дуже чітку промову, але більшість із цього ми й так знали». Таке саме враження поділяв і Алек Кадоґан.

Реальність полягала в тому, що навіть якщо радянці бажали розкрити свої плани, то не могли це зробити, адже вони імпровізували на ходу. Сталін і його командири продовжували обговорювати цю проблему під час тривалих нічних сесій після завершення засідань конференції. Адмірал Кузнєцов пригадував, як він приїжджав до Юсуповського палацу о 10:00 ранку, щоб поінформувати генерала Антонова про військово-морські операції, а той, своєю чергою, інформував Сталіна про події на фронті об 11 годині. Його другий щоденний звіт відбувався орієнтовно о 21:00 або 22:00. Тоді Сталін зустрічався зі своїми командувачами, щоб обговорити ситуацію та віддати накази{126}.

Наріжною проблемою, що стояла перед планувальниками Червоної армії, був тривалий опір німецьких військ у Східній Пруссії та Померанії. До початку офензиви радянцям вдалося обдурити німців, вдаючи, начебто головними напрямами їхнього наступу повинні стати Східна Пруссія та Угорщина, тоді як насправді основні радянські війська зосереджувалися на центральному секторі фронту й наступали на Берлін. Жуков водночас і здобув, і втратив від успіху цієї стратегії. Оскільки Другий Білоруський фронт на чолі з Рокоссовським наштовхнувся на жорсткий опір у Східній Пруссії і Померанії, він не міг продовжувати наступ із тією ж швидкістю, як і Перший Білоруський фронт Жукова. Двадцять п’ятого січня Сталін зателефонував Жукову по безпечній високочастотній телефонній лінії і закликав його припинити наступ, поки його наздоженуть війська маршала Рокоссовського, розташовані на правому фланзі Жукова. Проте Жуков наполягав на продовженні наступу, оскільки це дозволяло йому захопити німців зненацька і перетнути Одру, не давши їм змоги створити оборонні лінії вздовж річки. Сталін погодився.

У ході війни Сталін, котрий як головнокомандувач радянських збройних сил прямо відповідав за успіхи й невдачі Червоної армії, навчився слухати Жукова та інших генералів і сприймати їхні пропозиції серйозно. Початкове нехтування їхніми порадами в перші роки радянсько-німецької війни дорого обійшлося і йому, і країні. У вересні 1941 р. Червона армія втратила понад сорок дивізій і більше півмільйона солдатів, що потрапили в оточення біля Києва, коли, відкинувши поради Жукова, Сталін наполіг на продовженні захисту міста. Він засвоїв цей урок. Жуков, який почав війну начальником Генерального штабу Червоної армії, але був звільнений після радянських поразок у червні й липні 1941 р., знову здобув прихильність правителя в жовтні того ж року. Сталін поставив свого командира-правдоруба керувати обороною спочатку Ленінграда, а потім і Москви.

Як заступник Сталіна та повноважний представник радянського командування, Жуков відіграв неабияку роль у всіх головних битвах 1943 р.: знятті облоги Ленінграда, оточенні 6-ї армії Німеччини під Сталінградом та радянській перемозі біля Курська. Тисяча дев’ятсот сорок четвертого року він провів блискучу операцію зі звільнення Білорусі та вступу радянських військ до східної Польщі. Наступною метою став Берлін, тож і Сталін, і його найнадійніший воєначальник хотіли, щоб атака відбулася як по нотах. Двадцять сьомого і двадцять дев’ятого січня перед від’їздом до Ялти Сталін затвердив план своїх командувачів щодо наступу на Берлін. Першому Білоруському фронту маршала Жукова було доручено перетнути Одру 1–2 лютого, якраз перед початком конференції, і продовжувати наступ на Берлін, оточити столицю Німеччини з півночі. Перший Український фронт, очолюваний маршалом Конєвим, мав досягти Ельби 25–28 лютого і, напавши з півдня, взяти Берлін разом із військами Жукова. Уся операція мала завершитися першого тижня березня, перш ніж відлига зробить ґрунтові дороги непрохідними для бронетанкових підрозділів Червоної армії.

Коли Сталін доїхав до Ялти, то отримав від Жукова телеграму із благанням про допомогу. Тридцятого січня авангард військ Жукова дійшов до Одри. Вони перейшли її на марші та встановили плацдарм на західному березі. Проблема полягала в тому, що і правий, і лівий фланги Жукова залишалися відкритими для можливої німецької контратаки. Його правий фланг простягався на 150 кілометрів і був практично беззахисним перед можливими німецькими контратаками. Жуков просив Сталіна наказати командувачам сусідніх фронтів, маршалам Конєву і Рокоссовському, прискорити просування. Утім, Сталін не поспішав відповідати на цей крик про допомогу. Він мало що міг зробити, щоб прискорити просування радянських військ у Східну Пруссію. Як і Другий Білоруський фронт, очолюваний Рокоссовським, так і Третій Білоруський фронт на чолі з генералом Іваном Черняховським, молодою тридцятивосьмирічною зіркою радянської військової еліти, застрягли у Східній Пруссії, не зумівши зламати німецький опір у цьому районі{127}.

Першого дня Ялтинської конференції радянські газети опублікували наказ Сталіна, який вітав війська Третього Білоруського фронту із захопленням міст Ландсберґ і Бартенштайн у Східній Пруссії. Ландсберґ, розташований на перехресті залізничних та автомобільних маршрутів, був важливим оборонним бастіоном німців. Упродовж століть він стояв на шляху російських армій, що боролися зі своїми західними конкурентами за контроль над Східною Європою. У лютому 1807 р. місто стало свідком жорстокої боротьби між великою армією Наполеона та російськими імперськими військами. У серпні 1914 р., на початку Першої світової війни, Росія захопила його лише на кілька днів, а тоді відступила, зазнавши значної поразки в регіоні Мазурських озер.

У січні 1945 р. солдати Третього Білоруського фронту помстилися за поразку 1914 р., прорвавши німецьку оборону поблизу Мазурських озер. Це поклало кінець надіям Гітлера на припинення радянського просування там, де силам кайзера Вільгельма вдалося відбити імперську російську армію. Розлючений фюрер звільнив генерала Фрідріха Госсбаха, який очолював Мазурську оборонну лінію, але це ніяк не поліпшило ситуацію. Уночі проти 2 лютого війська радянської 31-ї армії під керівництвом генерала Петра Шафранова захопили Ландсберґ, потрапивши на перші шпальти газет на момент відкриття Ялтинської конференції.

Ландсберґ швидко зник із газетних передовиць, але битва за місто тільки починалася. Незабаром після несподіваного захоплення німці вдалися до контратаки, взявши місто в кільце та почавши облогу. Протягом наступних семи днів, тобто майже всієї конференції, радянські війська утримували місто, відбиваючи німецькі контрнаступи. У деякі дні вони мали витримати вісім хвиль німецького штурму. Обложені командири Червоної армії мобілізували кожного доступного солдата, у тому числі й жіночий медичний персонал, для боротьби з ворогом. Кожен німецький танк, знищений артилеристами, приносив їм військові відзнаки. Молоді армійські медсестри підбирали гвинтівки і воювали з особливою рішучістю, оскільки боялися не так смерті, як бути схопленими німцями живими. Після тижня жорстоких боїв німецькі війська були відкинуті назад, і облога міста закінчилася, хоч битва тривала в околицях.

Оскільки радянські танкові армії сконцентрувалися на центральному секторі фронту, війська в Пруссії повинні були імпровізувати і використовувати польову артилерію як штурмові гармати. Жертви були величезними. Артилеристові з України Василю Бурлаю, якого в лютому нагородили військовим орденом за знищення німецького танка, пощастило значно менше у відкритому поєдинку з іншим танком наступного місяця. Четвертого березня, коли він та його екіпаж переміщували свою гармату до німецьких оборонних споруд, у них поцілив снаряд із німецького танка. Бурлай був поранений, але вижив. Багато його товаришів загинуло. Ця «дуель» відбулася на околиці Ландсберґа за місяць після того, як радянські газети оголосили про «визволення» міста. До того часу загинув радянський верховний командувач у Східній Пруссії генерал Черняховський, убитий 18 лютого вогнем супротивника біля Кеніґсберґа. Столиця Східної Пруссії не потрапить до рук Червоної армії аж до 9 квітня 1945 р. Німці продовжать воювати на берегах Східної Пруссії та Померанії впродовж весни, тож радянські плани ведення зимового наступу довелося неодноразово переглядати{128}.

Після презентації Антонова генерал Маршалл описав ситуацію на Західному фронті та окреслив плани союзників щодо подальшого наступу. Маршалл був першим американським генералом, котрий отримав п’ятизірковий ранг, ставши генералом армії 16 грудня 1944 р., за два тижні до свого 64-річчя. Він був планувальником і локомотивом, який забезпечив неймовірне розростання армії США з усього лише двохсот тисяч до понад восьми мільйонів осіб. Маршалла вважали найбільш відповідною особою для керування вторгненням союзників до Франції, але Рузвельт хотів утримати його при Білому домі. «Я не зможу спати спокійно, якщо ви поїдете із Вашингтона», – сказав йому президент.

Високошанований військовий командир, до якого навіть президент не наважувався звертатися на «ти», тобто на ім’я, Маршалл випромінював владу та компетентність. «Німецький виступ в Арденнах було щойно ліквідовано, і сили союзників просунулися в деяких областях далі попередньо утримуваної лінії, – повідомив учасникам Ялтинської конференції Маршалл. – Протягом останнього тижня генерал Ейзенгауер перегруповував свої сили та проводив операції, спрямовані на усунення залишків ворожих сил у південній частині сектора на північ від Швейцарії». Він окреслив військові плани західних союзників: у лютому повинні відбутися дві менших операції, але великого наступу або форсування Рейну до 1 березня не буде. «Перехід буде здійснено, тільки-но вдасться досягти річки, але необхідно визнати, що лід робить небезпечною будь-яку переправу до 1 березня», – сказав він.

Звіт Маршалла справив позитивне враження на західних військових командирів, але не вразив їхніх радянських колег. Вони не утрималися від порівняння власних успіхів зі скромними досягненнями своїх союзників. Пізніше адмірал Кузнєцов писав: «Він сказав, що німецький прорив у Арденнах ліквідовано і що сили союзників досягли тієї лінії, яку вони утримували. Це означало, що вони утримують свої початкові позиції, а не просуваються вперед». Скептицизм Кузнєцова передавав настрій радянської преси. Одна газета навіть припустила, що «радянські операції в самому лише Будапешті затьмарювали масштабом усе, що сталося на сьогодні на Західному фронті».

Доповідь генерала Маршалла переконала Сталіна, що союзники серйозно налаштовані почати перші атаки на німецькі позиції у лютому, але не мають ресурсів для великого наступу до березня. Він відкинув своє прохання про вторгнення до Руру або перекидання військ з Італії на північне узбережжя Адріатичного моря та люб’язно зауважив, що радянські делегати «пояснили свої бажання членам Альянсу, але вони дізналися з дискусії, що їхні бажання вже виконані»{129}.

Сталін подзвонив Жукову 6 лютого і сказав йому припинити наступ і розвернути дивізії на північ. Плацдарми на протилежному березі Одри треба було розширити й захистити, але Берліну доведеться зачекати. Рішення зупинити війська Жукова на Одрі було суперечливим. Генерал Василь Чуйков, герой Сталінграда й командувач однієї з армій Жукова, згодом розкритикував свого колишнього начальника за те, що той не намагався переконати Сталіна продовжувати наступ на Берлін. Німцям не вистачало солдатів для захисту столиці, а її падіння закінчило б війну раніше і врятувало б сотні тисяч життів. У своїх спогадах Чуйков порівняв радянську операцію у Східній Пруссії у січні та лютому 1945 р. з діями російських військ у регіоні Мазурських озер у серпні та вересні 1914 р., проте стверджував, що краща координація радянських військ забезпечила б їм успіх.

Оцінку Чуйкова не поділяв маршал Жуков, який у власних спогадах провів паралель між радянським маршем на Берлін 1945 р. та атакою Червоної армії на Варшаву 1920 р., коли червона кавалерія просунулася надто швидко, а відсутність координації між двома радянськими фронтами призвела до поразки революційної армії, із подальшою втратою Західної України та Білорусі. Жуков вважав, що історія могла повторитись, якби Червона армія продовжила марш на Берлін у лютому 1945 р.{130}

Цілком можливо, що гіркий досвід 1920 р. впливав на думки не тільки Жукова, а й Сталіна. «Чудо над Віслою», як поляки називали свою успішну оборону Варшави, мало безпосередній вплив на ранню кар’єру Сталіна як військового стратега. Як політичний комісар одного із двох фронтів Червоної армії, що рухалися до Польщі, він наказав військам напасти на Львів, а не концентрувати всю силу на Варшаві, як це передбачалося планом, схваленим молодим перспективним радянським командувачем Михайлом Тухачевським. Бажання Сталіна взяти лаври завойовника Львова призвело до воєнної та політичної катастрофи, оскільки поляки перехопили ініціативу та відкинули радянські війська, спочатку від брам Варшави, а потім далеко на схід. Сталін ніколи не забув приниження 1920 р. У липні 1937 р., на початку Великого терору, він розстріляв Тухачевського, але, мабуть, засвоїв той урок. Його армія не припуститься двічі тієї самої помилки.

Хоч Сталін зупинив наступ армій на захід у лютому, Берлін залишався головним призом. Члени радянської військової делегації в Ялті не приховували своїх планів узяти Берлін. На першому пленарному засіданні генерал Антонов дав чітко зрозуміти, що основне зусилля радянського наступу розгортатиметься в берлінському напрямку. Коли 4 лютого Рузвельт привітав Сталіна новиною, що він поставив на те, що росіяни візьмуть Берлін до того, як американці – Манілу, Сталін запевнив його, що американці будуть першими, але не заперечив радянського бажання досягти Берліна.

Поки союзники все ще відновлювалися після катастрофи в Арденнах, ніхто не ставив під сумнів, хто першим займе німецьку столицю. Зрозуміло було, що це буде Червона армія. Коли Роберт Гопкінс, син радника президента Гаррі Гопкінса, під час конференції звернувся до Сталіна та попросив дозволу приєднатися до одного з радянських підрозділів, щоб він міг стати першим американським оператором, який в’їде в Берлін, Сталін погодився. Ніхто не сумнівався, що першими в Берлін увійдуть підрозділи Сталіна. Усі в Ялті вважали, що радянське захоплення нацистської столиці є тільки справою часу. Лише згодом, коли армії генерала Ейзенгауера остаточно перетнули Рейн 7 березня, Сталін спробував обдурити союзників, запевнивши Ейзенгауера, що Берлін утратив своє стратегічне значення. Тим часом він наказав своїм генералам прискорити підготовку до фінального нападу на німецьку столицю{131}.

Сталін, можливо, не досягнув своєї головної мети в перший день конференції – обіцянки великого наступу на заході в лютому – але його зусилля не були марними. Він брав активну участь у дискусіях, ставив важливі питання про операції союзників на Заході, демонструючи знання про військову стратегію та тактику, які були набагато глибшими, ніж знання Рузвельта або Черчилля, і давав поради з військових питань. Дісталося навіть генералу Маршаллу: йому довелося робити припущення, відповідаючи на питання Сталіна про кількість бронетанкових підрозділів союзників, які мали брати участь у майбутньому західному наступі. Домінуючи в дискусіях, Сталіну вдавалося це робити таким чином, щоб не здаватися ні претензійним, ні нав’язливим.

Кадоґан розповів лорду Морану після зустрічі: він «боявся, що Сталін скаже: “Ми зробили наш шмат справи, і це все, що ми можемо”, – але так не сталося. Сталін сказав, що союзники не просили його наступати. Він здійснив цей наступ у товариському дусі. Передбачав його на кінець січня, але посунув його вперед з огляду на події на Західному фронті. Однак, попри зміщення дат, офензива пройшла краще за його сподівання. Тепер він хотів, щоб союзники розповіли йому, як він може допомогти». Зі свого боку, Стеттініус був готовий узяти заяви Сталіна за чисту монету, але не був упевнений, як розуміти сталінське зауваження, що він почав наступ без прямого запиту або тиску союзників. Зрештою, він припустив, що радянський лідер виголошував під запис офіційну позицію, котра призначалася для яструбів у Політбюро на кшталт Молотова.

Популярність Сталіна на Заході ніколи не була вищою, ніж під час Ялтинської конференції. Журнал Time 5 лютого надрукував його портрет на обкладинці на честь успіху зимової офензиви Червоної армії. «У грудні, коли Рундштедт здійснив прорив у Арденнах, для західних союзників настали похмурі важкі дні, – йшлося у статті. – Минулого тижня, коли армії Йосипа Сталіна обрушилися на східний Рейх, маятник знову хитнувся до рожевого оптимізму. Можливо, його хитало надто сильно»{132}.