Читать книгу Ялта. Ціна миру - Сергей Плохий - Страница 9

Літаки, що перевозили делегації союзників, пролетіли над Середземним морем до Греції, а потім повернули на північ, продовжуючи летіти над Туреччиною та Чорним морем. Вони летіли зі швидкістю понад 200 кілометрів за годину на висоті приблизно 1800 метрів, саме таку висоту рекомендував лікар президента. Для досягнення пункту призначення їм знадобилося майже сім годин.

Рузвельта й Черчилля супроводжувало по шість винищувачів. Проте основна проблема полягала не в літаках супротивника, а в можливих ворожих обстрілах залишками німецьких гарнізонів на островах Егейського моря. Тиждень тому один із літаків, який віз головного охоронця президента Майкла Рейлі та його екіпаж на ознайомчу поїздку до Криму, відхилився від курсу під час шторму і втрапив під німецький обстріл над Критом, майже втративши хвіст. Машина Рейлі піднялася на 4500 метрів, щоб уникнути бурі (така висота вважалася надто небезпечною для президента з огляду на його схильність до високого кров’яного тиску), де крила літака почали обмерзати. Рейлі пощастило долетіти до місця призначення живим.

Німецькі зенітники були однією проблемою, а радянський «вогонь по своїх» – іншою. Після особистого втручання Сталіна радянці погодилися, що один американський офіцер може бути розміщений на кожній радянській протиповітряній установці у східному Чорномор’ї, проте це нічого не гарантувало. Наприкінці січня радянські зенітники відкрили вогонь по британському літаку, який не виконував радянських правил. Наближаючись до радянської території, літаки союзників повинні були виконати ідентифікаційний маневр, увійти у 30-кілометровий коридор, зробити попередньо узгоджений поворот праворуч, а потім приземлитися на злітну смугу Сакської авіабази. Радянські пілоти, перебуваючи у стані повної бойової готовності на випадок нападу супротивника, отримали наказ збивати будь-який літак, який не реагував на їхні сигнали. Командувачі довели до їхнього відома, що якщо вони не зіб’ють ворожий літак, то можуть не повертатися, і пілоти серйозно поставилися до цієї вказівки{53}.

Черчилль, чий «скаймастер» покинув аеропорт Луки за п’ять хвилин після Рузвельта, згадував у своїх мемуарах «довгий і холодний політ». Зрештою, він ставився дедалі критичніше до самої ідеї проведення конференції в Ялті. «Якби ми змарнували десять років на дослідження, ми не змогли б знайти гірше місце в світі, ніж Ялта, – поскаржився Черчилль Гаррі Гопкінсу в січні. – У цих районах процвітає тиф і смертельно багато вошей». Звіт Гопкінса, отриманий президентом на шляху до Мальти, глибоко обурив Майкла Рейлі, який переконав президента: «Умови не такі жахливі, як повідомляє Черчилль, а росіяни їх навіть покращили»{54}.

«Священна корова» президента приземлилася на Сакському аеродромі 3 лютого о 12:10 за місцевим часом. Усе відбулося без заминки, окрім того, що радянці не зрозуміли, чому супровідні літаки Рузвельта не виконували інструкцій: вони кружляли над аеродромом Сак замість того, щоб сісти на аеродромі Сарабуз біля Сімферополя, столиці Криму. За двадцять хвилин супровідні літаки Черчилля почали діяти аналогічно. Поки радянські командувачі повітряних сил намагалися з’ясувати, що пішло не так, Анна Беттіґер отримала насолоду від споглядання шоу, вражена видовищем шести винищувачів Черчилля «Локхід P-38», які кружляли над повітряною базою{55}.

Коли літаки Рузвельта й Черчилля приземлилися, більшість членів американської та британської делегацій уже була на місці. Вони або проводили час у наметі, де були виставлені шампанське, горілка, ікра та інші російські делікатеси, або вже були на шляху до Ялти. Першим гостем у літаку президента став В’ячеслав Молотов, а потім Черчилль. Рузвельт використав спеціально розроблений ліфт, щоб вийти зі свого літака, а потім його доправили до ленд-лізингового джипа, наданого радянцями. Сидячи в машині разом із прем’єр-міністром і Молотовим, Рузвельт оглядав радянську почесну варту.

Лікар Черчилля, лорд Моран, явно не був радий бачити, як його пацієнт пішки йде за джипом Рузвельта. «Прем’єр ішов збоку від Президента, подібно до індійської служниці, яка колись супроводжувала фаетон королеви Вікторії в старості», – зазначив він у своєму щоденнику. Його опис президента не лестив Рузвельтові. «Президент мав старий, худий і виснажений вигляд, – писав Моран. – Він сидів, дивлячись прямо перед собою, із відкритим ротом, так наче не тямив, що ж відбувається». Анна також непокоїлась і визнала, що він «здавався втомленим після важкого вчорашнього дня та короткого нічного сну в літаку». Радянські лікарі, яких привезли на аеродром Сак, щоб оглянути Рузвельта, дійшли висновку, що він був виснажений, а його здоров’я – у поганому стані{56}.

Американці та британці сіли в кортеж ленд-лізівських «паккардів» та «Зі-Сів» – броньованих радянських військових VIP-автомобілів – і полишили Саки в оточенні радянських чиновників та співробітників служби безпеки невдовзі після 1-ї години дня за місцевим часом, сподіваючись доїхати до Ялти до настання ночі. Вони рушили до Сімферополя, а потім повернули на південь, на гірську дорогу до приморського міста Алушти. Досягнувши Чорного моря, повернули на захід і поїхали «шляхом Романових» до Ялти. За наказом Наркомату внутрішніх справ (НКВС), який відповідав за безпеку, дорогу очистили не тільки від снігу, а й від більшості транспортних засобів і навіть пішоходів. Весь маршрут до Сімферополя охороняли радянські війська з озброєними солдатами, розташованими на відстані приблизно 15 метрів один від одного. Особливістю радянської почесної варти було те, що значна кількість бійців уздовж дороги до Ялти були жінками.

Гостей розважив особливий салют, який давали вздовж маршруту кавалькади. «Коли проїжджав президентський автомобіль, – згадував Чарльз Болен, – солдати, багато з яких були дівчатами, рвучко робили російський салют – різкий рух руки, щоб виставити гвинтівку під кутом 30 градусів до тіла». Анні Беттіґер солдати здалися «охайними і стрункими», але Майкла Рейлі, головного охоронця, який подорожував тим же автомобілем, що і президент та його дочка, побачене не вразило. «Деякі російські військові, – писав він у своїх мемуарах, – були настільки крихітними, що їхні давні “Спрінґфілди” були більшими, ніж бійці, які їх носили. Під час ближчого розгляду ці запеклі солдати виявилися дівчатами-підлітками, хоч вони таки були бійцями Червоної армії»{57}.

З вікон мандрівники бачили дорогу, війська та ландшафти – рівні степи, потім гори, – позначені беззаперечними прикметами війни, що лютувала тут лише кілька місяців тому. «Пейзажі, що змінювалися за вікном, були завалені згорілими танками, розваленими будівлями та зруйнованими німецькими вантажними потягами, які були покинуті та спалені нацистами під час відступу з Криму», – писав Рейлі, повторюючи запис, поданий у подорожньому журналі президента, та майже кожен інший спогад учасників конференції. Рузвельта настільки вразили сцени руйнувань, що під час першої зустрічі зі Сталіним він заявив, що «став більш кровожерливим стосовно німців, ніж рік тому».

Коли кавалькада досягла Сімферополя, мандрівники нарешті дістали шанс розглянути зблизька місцевих мешканців. «У цілому всі здаються надзвичайно добре нагодованими і здоровими», – написала у щоденнику Анна Беттіґер. Спостереження Анни поділяла Кетлін Гарріман, двадцятисемирічна донька посла США в Москві, яка раніше приїхала до Ялти поїздом через південну Україну. Місцеві селяни видавалися їй «набагато благополучнішими, ніж ті, які мешкали навколо Москви».

Донька президента детально описала зовнішність радянських громадян, яких вона могла побачити з вікна своєї машини. «І чоловіки, і жінки, і діти одягнені в надзвичайно невиразний за кольором та стилем одяг, – зазначила вона. І додала: – Проте вбрання зручне і тепле, хоч іноді на вигляд зношене». Анну найбільше вразила майже цілковита відсутність чоловіків (крім солдатів). «Багато дитячих облич, – писала вона, – на вигляд набагато старші за свої роки». Жінки також на вигляд значно старші, а їхні обличчя вкривали дуже глибокі зморшки». Вона продовжувала: «Це не дивно, коли ви бачите, наскільки важко ці жінки працюють. Вони носять неймовірні тягарі на своїх спинах»{58}.

Це була довга поїздка, майже шість годин від Сак до Ялти, а машини йшли зі швидкістю приблизно 30 кілометрів за годину. Черчилль нудився автомобільною поїздкою. «Христе! Ще п’ять годин», – скаржився він своїй доньці Сарі Олівер. Анна захищала свого батька президента Рузвельта й наполягала на поїздці з ним, щоб йому не довелося «вести розмову» з іншими членами делегації. Вони їли бутерброди в дорозі, і Анна відмовилася зупинитись на обід у Сімферополі. (Вона врешті-решт погодилася зупинитися на кілька хвилин, лише щоб скористатися вбиральнею.) «Коли ми туди прибули, я з жахом виявила, що Молотов випередив нас, – і стіл був накритий горілкою, вином, ікрою, рибою, хлібом, маслом – і одному Богу відомо, що послідувало б за цим», – написала Анна у своєму щоденнику. Американці поїхали без обіду, але британці були люб’язнішими. Лорд Моран мав «сумніви» щодо ікри, копченого лосося, молочного поросяти та шампанського. «Утім, прем’єр-міністр, – писав Моран, – любить хорошу їжу, і він незабаром став самим собою і навіть зробив кілька досить сміливих зауважень»{59}.

Президент першим доїхав до місця призначення, Лівадійського палацу, але прем’єр-міністр був щасливішим, коли нарешті прибув до палацу Воронцова, розташованого за декілька кілометрів. Після обіду з шампанським поїздка здавалася не таким випробуванням. «Нам довелося їхати ще дві години, але це було приємно, – писала Сара Олівер своїй матері. – Тато перецитував практично цілого “Дон Жуана” і мав приблизно 30 хвилин сну». У своїх мемуарах Черчилль описав «блискуче сонячне світло», яке привітало його групу, коли та перетинала гори. Відповідно до інших записів, це був похмурий день із «хмарами, які, знижуючись, плювали дощем і дрібним мокрим снігом». Сара писала, що на шляху із Сімферополя до Ялти «впала темрява, але передні фари освітлювали вартових, досі ще вишикуваних уздовж дороги». Досягнувши вілли Воронцова, місця розташування британської делегації, за чверть до восьмої, Черчилль наполіг на розмові з лордом Мораном та Ентоні Іденом. «Він був у чудовій формі, – писав Моран, – божився, що зараз може легко пройти такий самий автомобільний шлях, і навіть зауважив, що після такого переїзду міг би виголосити промову»{60}.

Лівадійський палац, призначений штаб-квартирою американської делегації, насправді розташовувався не в місті Ялті, яке Рейлі описав як «стерте на сміття» військовими діями, а в селищі за 7 кілометрів від міста. «Розташований на висоті понад 150 футів (30 метрів) над рівнем моря», зазначав автор журналу подорожей Рузвельта у лютому 1945 р., палац «довершує неймовірну панораму гір та моря на сході й півночі». «Три палаци, в яких жила “Велика трійка”, – це єдині будівлі, які залишилися недоторканними», – написала Анна у своєму щоденнику. «Царі та багатії прибували поїздом до Севастополя, там сідали на борти яхт і пливли до Ялти. Місцеві мешканці пам’ятають, що тут зупинялися Джо і Марджорі Девіс на своїй яхті!» Це була згадка про візит посла США, який перебував у Москві з 1936 до 1938 р. і був добре знайомий із Рузвельтом і всією його родиною{61}.

Кримська Лівадія дістала свою назву від міста в центральній Греції. Найменування було далеким відлунням грецького проекту, який захоплював імператрицю Катерину II протягом значної частини її царювання. Анексія Криму 1783 р. була лише одним кроком у втіленні цього проекту, який передбачав відновлення Візантійської імперії та встановлення російського контролю над Босфором і Дарданеллами. Катерина навіть назвала одного зі своїх онуків Костянтином, готуючи його до вступу на престол нової Візантії. Вона також перейменувала десятки кримських міст та селищ на грецький штиб. Сімферополь (нова столиця регіону), Севастополь (база Чорноморського флоту) і Лівадія (майбутнє місце літньої резиденції царів) – усі ці назви були свідченням амбітних планів, яким ніколи не судилося здійснитися.

Крим не лише не став мостом до Константинополя, а й самі російські претензії на півострів та інші набуті наприкінці вісімнадцятого століття території було поставлено під сумнів у часи Кримської війни, яка розгорнулася між Росією і коаліцією Британії, Франції та Османської імперії. Війна почалася 1853 р. з конфлікту між Францією та Росією навколо контролю над християнськими святинями в Палестині. На кону стояло майбутнє Османської імперії та вплив великих європейських держав у регіоні. Цар Микола I помилився щодо намірів британців, які після певних вагань приєдналися до французів, намагаючись завадити просуванню Росії на Балканах. Три держави 1854 р. розпочали воєнну інтервенцію в Криму.

Союзники взяли в облогу Севастополь, але гарнізон і моряки затопленого імперського флоту відмовилися здатись і захищали місто майже рік, завдавши тяжких утрат нападникам. Кримська експедиція була чим завгодно, але не успіхом, адже коштувала британцям цвіту їхньої кавалерії, до якої відбирали представників найвидатніших аристократичних родин імперії. Вона також була катастрофою з точки зору зв’язків із громадськістю, адже розвиток телеграфу перетворив Кримську війну на перший міжнародний воєнний конфлікт, хід подій якого висвітлювала преса. Англійці та французи впоралися гірше, ніж очікували, але ще гірше велося росіянам, які зрештою покинули Севастополь. Надії на створення проросійської коаліції, у тому числі плани запросити американський флот у Чорне море на противагу британським і французьким морським силам, ніколи не справдилися. Новий російський цар Олександр II був змушений припинити війну й укласти мирний договір у Парижі 1856 р.{62}

Паризький договір порушив наявний баланс сил у Європі і став головною перешкодою для намагань Росії здобути контроль над Константинополем і протоками. Договір позбавив Росію її ролі захисника християн в Османській імперії, оголосив Чорне море нейтральним і заборонив будь-якій державі, зокрема Росії, будувати укріплення на його берегах. Незважаючи на заборону фортифікацій, мирна угода ніяк не обмежувала російських аристократів і самого царя в будівництві літніх палаців на узбережжі. Олександр II купив маєток на березі Чорного моря 1861 р., відомий як Лівадія, куди відправив свого архітектора Іполита Монігетті. У 1860-х рр. Монігетті побудував два палаци, один великий, другий маленький, і церкву. Лівадія швидко стала улюбленим місцем літнього відпочинку царської сім’ї, особливо її обожнювала дружина Олександра, Марія Гессенська, якій лікарі радили проводити якомога більше часу в теплому кліматі.

Рузвельт, мабуть, пам’ятав царські палаци з найпопулярнішого твору свого улюбленого письменника Марка Твена. У «Простаках за кордоном» Твен описав свій візит до Лівадії 1867 р.; це був перший рік, коли імператорська сім’я провела літо в Криму.

Ми стали на якорі тут, у Ялті, Росія, два чи три дні тому, – писав він. – Мені це місце нестримно нагадувало Сьєрру. Оточене високими, сірими горами, на схилах яких наїжачилися сосни, прорізаними ущелинами, де подекуди краєвид затуляють поодинокі високі скелі, а довгі, прямі розщелини, що спускаються з вершини до моря, позначають місця, де колись проходили лавини – усе це настільки відповідало пейзажам Сьєрри, начебто одна місцина була портретом іншої. Маленьке село Ялта загніздувалося біля підніжжя амфітеатру, що притулився з усіх боків до гірського хребта, і має такий вигляд, ніби воно потроху скотилося на своє нинішнє місце з висоти. Ця улоговина вкрита прекрасними парками та садами дворян, а через масу зеленого листя раз у раз вигулькують, наче квіти, яскраві кольори їхніх палаців. Це прекрасне місце.

Твен, поїздку якого Середземномор’ям та Чорномор’ям на борту корабля «Квакер-сіті», фінансувала одна з газет Сан-Франциско, був вражений прийомом, який йому та супутникам запропонував імператор та члени імператорської родини, які йому здалися ввічливими і щирими (на відміну від французів, чия гостинність видавалася виключно церемоніальною). Олександр II сказав, що «він був дуже радий бачити нас, тим паче, що відносини між Росією та Сполученими Штатами настільки дружні, – писав Твен. – Імператриця сказала, що американців люблять у Росії, і вона сподівалася, що до росіян в Америці ставитимуться так само».

Це був справді гарний період у російсько-американських відносинах, оскільки Твен побував у Лівадії в рік продажу Росією Аляски Сполученим Штатам. Переговори розпочалися під час Кримської війни, яку висвітлювали американські газети, і за нею з великим зацікавленням стежили майбутні учасники громадянської війни в Америці, які вивчали британську та французьку тактики в Криму. Окрім фінансових міркувань, росіянами керувало прагнення захиститися від Британської імперії та позбутися території, яку Санкт-Петербург навряд чи зміг би захистити в разі нападу британців. Царські радники побоювалися, що Аляска може стати ще одним Кримом, а там не було жодної фортеці на кшталт Севастополя чи значної військової бази для захисту території від іноземних посягань.

Твен, запеклий ворог самодержавства, здавалося, був зачарований царем. Він писав:

Це здавалося дивним, дивнішим, ніж я можу висловити – думати, що центральна фігура у скупченні чоловіків і жінок, котра розмовляє тут під деревами, як звичайнісінька людина на землі, була людиною, яка могла відкрити рот – і кораблі розтинатимуть хвилі, локомотиви мчатимуть через рівнини, кур’єри поспішатимуть із села до села, сотні телеграфів донесуть його слово на всі чотири сторони Імперії, величезна територія якої простягнулася на сьомій частині населеного світу, і безліч людей рине виконувати його вказівки. Я мав якесь смутне бажання оглянути його руки і з’ясувати, чи вони із плоті та крові, як в інших людей{63}.

Під час візиту Твена Олександр II саме реформував свою величезну імперію. Трохи раніше, 1861 р., він зробив те, що його батько, Микола I, вважав немислимим, і звільнив кріпаків. Він також запровадив реформи, які в кінцевому підсумку стосувалися більшості російських соціальних та економічних інститутів – від армії до судочинства. Як і багатьом іншим російським реформаторам, йому важко було стримувати ті сили, які він вивільнив. Царський лібералізм заохотив поляків, які 1863 р. почали повстання. Польське національне відродження, своєю чергою, надихнуло українців, яким зрештою належатиме Крим. Молоді російські радикали вважали, що можуть здійснити соціальну революцію, вбивши імператора. Олександр пережив низку замахів на життя, у тому числі дорогою з Лівадії до Москви, але 13 березня 1881 р. його щастя вичерпалося і його вбила бомба терориста-самогубця, члена радикальної організації «Народна воля». Молоді радикали хотіли соціальної революції: натомість вони отримали тривалий період реакції та відкладення планів щодо введення виборного парламенту в Росії на двадцять п’ять років.

Син царя і його наступник Олександр III скасував багато реформ батька і не поділяв його активістського запалу. Він спокійно помер у своєму ліжку в Лівадійському палаці 1894 р. Олександр III, напевно, провів у Лівадії більше часу, ніж будь-який інший російський цар і навіть назвав на честь свого улюбленого курорту пароплав, збудований для нього в Шотландії 1880 р. Імператорська сім’я купила Массандрівський палац і виноградники недалеко від Ялти, а 1886 р., після того, як вони потрапили у шторм і заночували в морі, побудував перший хвилеріз у ялтинській гавані. Олександр III відзначив 1891 р. двадцять п’ятий ювілей весілля в Лівадії з феєрверками, запросивши гостей королівської крові з усієї Європи. Серед них був принц вельський Альберт Едуард, котрий пізніше став королем Едуардом VII, та його дружина Александра, сестра імператриці Марії.

Палац, призначений для американської делегації, збудував Микола II, син Олександра III, разом із дружиною Олександрою. Старовинні палаци в Лівадії нагадували Миколі про смерть батька, тож він прагнув сучаснішого дизайну. Після поїздки до Італії 1909 р. цар замовив російському архітекторові Миколі Краснову, який також був учителем малювання у його дітей, побудувати новісінький палац у стилі ренесансу. Будівництво почалося 1910 р., а наступної осені його вже завершили, що було дивовижним досягненням. Два старих палаци зруйнували, і лише невелика церква, зведена Іполитом Монігетті, нагадувала про колишню резиденцію царів.

Новий палац, побудований із місцевого білого каменю Інкермана, втілював непросту взаємодію кількох архітектурних стилів. Із самого початку було вирішено, що палац матиме чотири різних фасади. Більярдна зала, де для Президента Рузвельта влаштували приватну їдальню, була побудована у стилі Тюдорів. Із двох внутрішніх двориків – один, італійський, був змодельований за зразком монастиря Сан-Марко у Флоренції, а інший, арабський, мав фонтан у центрі та елементи татарської архітектури. У новому дизайні були враховані деякі наявні елементи, у тому числі саркофаг, привезений із Помпеї першим власником маєтку графом Потоцьким, який також насадив екзотичні дерева в навколишніх садах.

Кожну деталь архітектурного плану схвалювала імператорська сім’я. Згідно з історією палацу, яку поширили серед членів американської делегації, щоб відплатити своїм проблемним замовникам, Краснов «створив карикатури на царя у формі лев’ячих голів-підлокітників на двох мармурових лавках обабіч головних дверей». Довідка також повідомляла, що «подібність до царя вражала, якщо левові на голову надягали шапку»{64}.

Імператорська сім’я відпочивала в новому Лівадійському палаці щороку до початку Першої світової війни. «У Петербурзі ми працюємо, а в Лівадії ми живемо», – написала одна з царських дочок, висловлюючи почуття всієї родини. Після свого зречення у лютому 1917 р. Микола звернувся до революційного уряду по дозвіл усамітнитися у Лівадії. Запит було відхилено. Натомість новий уряд Олександра Керенського визначив Лівадійський палац відпочинковим домом для жертв царизму. Його першою революційною мешканкою стала «бабуся» російської революції, Катерина Брешко-Брешковська, яка багато років провела на засланні. Пізніше більшовики, за деякими свідченнями, перетворили царську віллу на санаторій для хворих на туберкульоз, за іншими – на психіатричну лікарню{65}.

Після того як восени 1941 р. Ялту захопили нацисти, палац перетворили на штаб-квартиру 22-ї піхотної дивізії вермахту, а інші підрозділи розміщувалися там під час підготовки до німецького нападу на Севастополь. За словами українського перекладача, призначеного штабом дивізії, нові мешканці «поводилися, як тварини, напивалися, а іноді й викидали свої склянки й тарелі з балкона, звідки виднілося Чорне море». Гітлер зрештою подарував палац фельдмаршалу Ґерду фон Рундштедту, командувачу армійської групи «Південь», який захопив Крим. У лютому 1945 р. Рундштедт навряд чи згадував про Лівадійський палац: як головнокомандувач німецьких військ на Західному фронті, він докладав зусиль, щоб стабілізувати німецьку оборонну лінію після Арденнської операції{66}.

Коли радянські війська відбили Ялту у квітні 1944 р., Рундштедт уже був на Західному фронті. В останні дні окупації німці постаралися позбавити палац усіх цінних речей. Згідно з радянськими звітами, відступаючи, німці спалили малий палац, зруйнували меблі у великому, пошкодили кімнати і зрубали дерева в саду. У селищі Лівадія залишилося тільки дев’ятнадцять будинків, а дев’яносто один було повністю чи частково знищено. Ялта перебувала у не набагато кращому стані.

«Ялта мала вигляд міста на Французькій Рив’єрі, – писав майор Артур Герберт Бірс, перекладач посольства Великої Британії в Москві. – Вулиці, оточені маленькими віллами із садами, вели до прибережної променади. Трохи вище, серед кипарисів та виноградників, гніздилися імпозантніші будівлі. Гори на задньому плані були заліснені, а їхні верхівки вкриті снігом. Перед нами лежало просторе море. Утім, хоч місто здавалося привабливим, поки ми наближалися до нього, огляд зблизька засвідчив повноту його трагедії. Кожен будинок був оболонкою з голих стін без даху, руйнування було систематичним, а перед евакуацією німці не залишили цілим жодного будинку»{67}.

Роботи з відновлення Лівадії та сусідніх палаців розпочалися в листопаді 1944 р., незабаром після того, як у листуванні між Рузвельтом і Сталіним почали з’являтися посилання на Крим. Темпи надзвичайно зросли після того, як 8 січня в Москві було випущено спеціальну директиву. Людиною, яка підписала цю директиву і визначила себе відповідальною за підготовку, був Лаврентій Берія, тоді народний комісар внутрішніх справ, голова установи, яка керувала ГУЛАГом. Берія, який пізніше став відповідальним за радянський проект атомної бомби, був досвідченим комуністичним керівником, який довільно використовував терор для мобілізації громіздкої централізованої радянської системи. Він підтвердив свою репутацію людини, яка найефективніше вирішує проблеми Сталіна, упродовж тижнів, що передували Ялтинській конференції.

Берія підписав свою директиву за два дні до того, як Сталін отримав офіційне підтвердження від Черчилля про час і місце проведення конференції. Вона мала розпочатися 2 лютого 1945 р. Берія мав трохи більше трьох тижнів, щоб підготувати Лівадію та два інших кримських палаци – Воронцовський в Алупці (призначений для британців) та Юсуповський у Кореїзі (зарезервований для радянської делегації) – для їхніх почесних мешканців. Далі трапилося маленьке диво, яке уможливило тільки поєднання терору, швидкої мобілізації державної економіки, тактика ударної роботи та використання рабської праці.

Заступники Берії, генерал таємної поліції Сергій Круглов і керівник будівництва Леон Сафразян, відповідали за безпеку та відновлювальні роботи. Полковники й майори державної безпеки, які працювали під їхнім керівництвом, відповідали за різні завдання, від установлення систем зв’язку до постачання будинків меблями та постільною білизною. Вони мали забезпечити дві тисячі комплектів ліжок для будівельників та охоронців, хоча цього й було значно менше, ніж потрібно, враховуючи кількість людей, які насправді брали участь у реконструкції палаців. Усього до Криму було направлено понад півтори тисячі залізничних вагонів із будівельними матеріалами, обладнанням, меблями та запасами продовольства{68}.

Роботи проводили будівельники із Севастополя і Ялти, інженерні батальйони Чорноморського флоту й Червоної армії і, як пізніше занотувала Анна Беттіґер, «невелика армія румунських військовополонених». Таким чином, разом із дванадцятьма севастопольськими сантехніками на одній із будівель Лівадійського палацу працювали 150 військовополонених. Роботи тривали цілодобово у дві 12-годинні зміни. Опівночі керівники слухали звіти своїх підлеглих і складали плани на наступний день. Робітники з Ялти мали особливу незручність, бо після кожної зміни мусили пройти пішки 7 кілометрів, щоб дістатися до своїх домівок. Місцеві мешканці були вражені рівнем організації та дисципліни, що забезпечував нагляд НКВС за проектом, а також були щасливі отримувати дворазове харчування. І вони пишалися своїми досягненнями. Будівельним загонам надали креслення лише для президентської вбиральні та ванної кімнати: щодо решти їм доводилося знаходити власні будівельні рішення. Вони організували невелику майстерню для виготовлення мармурових елементів. Реставрація підлог Лівадійського палацу стала особливим викликом, адже Майкл Рейлі попередив представників НКВС, що вони мають бути абсолютно рівні, щоб президент міг використовувати свій інвалідний візок{69}.

Американські та британські делегації, які заздалегідь прибули до Криму з Москви, щоб надавати консультації радянським господарям щодо вимог своїх делегацій, стали свідками заключних етапів радянської ударної роботи. Меблі, порцеляна і столове приладдя, взяті з московських готелів, були розміщені в кімнатах одразу після завершення реконструкції. Особливо вражали живопис та декор кімнат почесних мешканців. Кетлін Гарріман, якій батько довірив нагляд за процесом, написала в одному листі: «Килими для президентського люксу міняли чотири рази. Кожного разу всі меблі мали бути винесені – а вони були великі, важкі й вікторіанські. Радянці просто не могли вирішити, які східні кольори мають кращий вигляд».

Сергеєва Є. Л., керівниця сантехніків, які працювали на одній із будівель Лівадії, згодом згадувала, що завершену роботу перевірили посадові особи НКВС у супроводі американців на чолі з жінкою, яка виявилася надзвичайно вимогливою. Стіни президентського туалету і ванної кімнати на вимогу цієї жінки перемальовували сім разів. Щоразу вона показувала на море й говорила, якого кольору мають бути стіни, та оскільки колір моря постійно мінявся, стіни потрібно було перефарбовувати знову і знову. Чи історія була правдивою, чи ні, немає сумніву, що американською жінкою, яка справила таке стійке враження, була Кетлін Гарріман{70}.

Аверелл Гарріман був цілком задоволений підготовчими роботами, перш ніж вирушив із Лівадії на Мальту зустрічати там президента. Двадцять п’ятого січня він попросив свою праву руку в Москві – тридцятидев’ятирічного Джорджа Ф. Кеннана, чия зоря сходила на дипломатичній службі США, передати повідомлення Молотову, яке починалося так: «Я виявив після прибуття до Магнето [кодова назва для Ялти], що всі приготування відбуваються швидко та задовільно. Про Президента піклуватимуться у найбільш комфортний спосіб». Рузвельт спочатку планував делегацію з тридцяти п’яти осіб, однак на день початку конференції це число зросло майже вдесятеро. Американці запропонували завести більше кораблів для розміщення додаткового персоналу, але радянці вказали на загрозу від морських мін: як зазначив посадовець НКВС, німці втекли, «не залишивши карти». Лівадійський палац перетворився на базовий табір. «Лише повні генерали та адмірали, а також глави держави отримували індивідуальні кімнати. Решта пакувалася, як пацієнти в палаті», – написала Кетлін Гарріман із Лівадії. «Я ніколи не думала, що так багато речей може піти не так у такий різний спосіб, – повідомила вона когось зі своїх друзів. – Нам пощастило, що Аверелла тут нема, але я думаю, що останньої миті все швидко налагодиться». Так насправді і сталося{71}.

Двадцять сьомого січня Берія прозвітував Сталіну та Молотову про завершення підготовки до конференції. На Сакському аеродромі впорядкували гуртожиток, здатний розмістити п’ятсот військовослужбовців ВПС. У головному палаці Лівадійського комплексу було реконструйовано сорок три зали. Для гостей підготували додаткові сорок вісім кімнат у другому палаці. Обидві будівлі обладнали електричними та опалювальними системами. У туалетах була гаряча вода. У підвалі організували бомбосховище, здатне витримати крах будівлі. Для американської делегації встановили телефонну систему із 20 включеннями. Радянський допоміжний персонал мав мешкати в гуртожитку із власною кухнею, у якому могли розміститися шістдесят осіб. Американській та британській делегаціям надали сорок машин, здебільшого американського виробництва. На місці встановили пекарню та риболовну станцію, для урізноманітнення продуктів харчування, привезених з інших частин СРСР. Берія повідомив, що 20 січня Сакський аеродром та приміщення в Лівадії перевірено та затверджено посадовими особами США{72}.

«Лівадійський палац був повністю відреставрований упродовж останніх трьох тижнів, із того часу, як його обрали резиденцією американської делегації, – свідчив інформаційний бюлетень для прибулих членів американської делегації. – Ніхто з тих, хто прибуває сьогодні, не зможе повністю уявити колосальне завдання, яке радянці вирішили менш ніж за місяць, щоб прийняти цю конференцію. Ці будівлі не призначалися для обслуговування готельного типу. Радянці зробили все можливе, щоб пристосувати їх до потреб великої команди, яку ми привезли»{73}.

Коли ввечері 3 лютого кортеж Рузвельта доїхав до Лівадійського палацу, ніщо не нагадувало про колишню руїну. «Коли ми приїхали, – писала Анна Беттіґер у своєму щоденнику, – у всіх кімнатах першого поверху мирно потріскував вогонь у камінах, і ми раділи, адже дуже змерзли після нашої п’ятигодиної поїздки». Вечерю подали приблизно о дванадцятій: це була ікра, нарізана риба «несмажена, але якось оброблена», дичина, шашлик, який Анна назвала «м’ясом на шампурі», картопля. Було два види десерту та кави. Шампанського, вина й лікеру було багато. Кетлін Гарріман розповіла Анні, що «метрдотель та його два помічники накривали і розбирали цей стіл по 3–4 рази на день упродовж минулого тижня, експериментуючи з розташуванням скла і порцеляни». Для кожного гостя передбачалося п’ять склянок. Анна була «приголомшена», побачивши стільки склянок, але посуд видався їй «симпатичним». Їй сподобалась їжа, але вона здивувалася тим, що «кожного разу, коли від чогось відмовлялися, метрдотель кривився, як грозова хмара чи смертельно ображена людина».

Президента шанували в особливий спосіб. Метрдотель привітав Рузвельта багатьма поклонами, звертаючись до нього «ваша високоповажносте». Він мав у своєму розпорядженні трикімнатний номер із кабінетом, розташований у приміщенні царської зали для аудієнцій, їдальнею в колишній більярдній залі та спальнею в колишньому кабінеті царя. Він також користувався розкішшю приватного туалету в будівлі, де, за словами Кетлін Гарріман, «приміщення для вмивання були практично відсутні». Поглянувши на житло, президент Рузвельт сказав: «Я не можу зрозуміти занепокоєння Вінстона. Це місце має всі зручності дому».

Кетлін була готова розділити кімнату з Анною Беттіґер, але донька президента воліла мати власну маленьку кімнату. «У ній стоїть смішне старе залізне ліжко, із тонким матрацом, який на фут коротший від пружинної основи, один круглий стіл і зовсім немає крісел, – написала Анна у своєму щоденнику. – Та проте обіцяють трохи більше меблів завтра! За дві кімнати звідси розташована велика кімната з туалетом та раковиною з холодною проточною водою, і нічого іншого. У цьому номері двоє дверей, одні з яких не мають замка. До гарячої води мені треба пройти цілий блок. Однак на цьому поверсі є три ванні кімнати (повністю облаштовані) для приблизно двох десятків із нас, тому занадто великих черг бути не повинно. Батько має власну ванну. Вона трохи на віддалі від його кімнати, але він вважає, що я можу користуватися нею, адже вона на відстані лише півблока від моєї кімнатки!»{74}

Перший поверх Лівадійського палацу було зарезервовано для президента, його доньки та головних членів делегації, у тому числі державного секретаря Стеттініуса й посла Гаррімана. Другий поверх, який перед революцією був резиденцією цариці та її чотирьох дочок, призначався для начальників штабу збройних сил і їхніх помічників. Житло генерала Маршалла розташовувалося в колишній імператорській спальні, а флот-адмірал Ернест Кінґ жив у будуарі цариці, що стало джерелом жартів для членів делегації. На третьому поверсі розташовувалися секретарі та клерки. Військовий і флотський персонал перебував у другому палаці, разом із кімнатою Таємної служби, приміщенням для хворих, їдальнею і перукарнею, розташованою на третьому поверсі. Колишнє приміщення охорони слугувало центром зв’язку.

Старші члени делегації обідали на другому поверсі головного палацу, а молодші офіцери їли на другому поверсі житлових приміщень. Радянські покоївки застилали ліжка і прибирали кімнати. Послуги перукаря і манікюрника надавалися господарями безкоштовно. Членам делегації рекомендували взагалі не ходити біля головного входу в Лівадійський палац або будь-яких радянських військових об’єктів, а вночі триматися подалі від парків і морського узбережжя. «Коли охоронець запитує ваші “докумєнти”, “пропуск”, “паспорт” чи “бумаґі”, без вагань покажіть йому ваше посвідчення особи. Якщо він із будь-якої причини звернеться до вас, пред’явіть свою картку. Не намагайтеся сперечатися з охоронцями – вони мають суворі накази», – зазначалося в інструкціях, які видавали членам американської делегації{75}.

Черчиллю, хоч і не одразу, сподобався Воронцовський палац поблизу Алупки, який він вважав побудованим англійським архітектором для російського князя, який служив імператорським послом у Лондоні. «Наша обстановка була неймовірною, – писав він у своїх мемуарах, для яких надиктував чотирнадцять сторінок байок та вражень про перебування у Криму. – За віллою, напівготичною та напівмавританською за стилем, здіймалися гори, вкриті снігом, у тому числі й найвища вершина Криму. Перед нами простиралася темінь Чорного моря, суворого, але все ще приємного і теплого навіть о цій порі року».

Черчилль із задоволенням виявив портрети британських аристократів, що висіли над одним із камінів, – він визначив їх як Гербертів із Вілтона, яких вважав родичами британської дружини російського посла. Інші члени британської делегації були значно менше вражені. У листі до матері Сара Олівер характеризувала приміщення як «трохи схоже на зали шотландських баронів усередині та на суміш швейцарського шале й мечеті зовні». Алек Кадоґан, пишучи до своєї дружини, високо оцінив місцерозташування палацу, але більш ніж критично описав його архітектурний стиль. «Це великий будинок невиразної потворності – своєрідна готична версія замку Балморал – із облаштуванням неймовірно жахливої бридкості», – писав він 4 лютого зі своєї «маленької, але досить комфортабельної кімнати на віллі»{76}.

Палац був збудований між 1830 і 1848 рр. Михайлом Воронцовим, героєм Наполеонівських воєн, командувачем російських військ в армії Веллінґтона 1815 р., завойовником Кавказу та Варни, генерал-губернатором Новоросії – імперської провінції, до якої входив Крим. Попри переконання Черчилля, Воронцов ніколи не був послом у Лондоні – ним був його батько. Його дружина, графиня Олександра Браницька, надихнула на деякі найкращі вірші Олександра Пушкіна. Його сестра Катерина одружилась із представником родини Гербертів, чиї портрети впізнав Черчилль.

Михайло Воронцов провів дитинство та юність в Англії, де здобув освіту і служив секретарем у батька. Старший Воронцов хотів, щоб його син опанував не тільки гуманітарні науки, а й ремесла. Він думав, що рано чи пізно така ж революція, що відбулась у Франції, прийде до Росії, і він волів, щоб його син був до цього готовий. А син, не очікуючи найближчим часом революції, зробив блискучу кар’єру на російській імперській службі. Він також не покладався на власну ремісничу майстерність, коли вирішив створити частину Англії на берегах Чорного моря.

Воронцовський палац спроектував англійський архітектор Едвард Блор, який ніколи не відвідував кримського будівельного майданчика. Зведений упродовж вісімнадцяти років за допомоги кріпаків Воронцова, які були вивезені з центральної Росії, замок поєднав готику та арабський стиль. Південний вхід мав мавританський вигляд, і в його інтер’єрі були арабські написи, зокрема: «Немає завойовника, крім Аллаха». Будівництво замку в Алупці стало одним із головних аргументів, який переконав російських царів збудувати власну літню резиденцію в сусідній Лівадії. Микола I наділив Михайла Воронцова за віддане служіння імперії князівським титулом, і князь прожив досить довго, щоб побачити кінець Кримської війни, під час якої за британськими військами наглядав його племінник, британський державний секретар Сідні Герберт. Старий князь помер у листопаді 1856 р., коли вже не можна було бути одночасно російським патріотом і англофілом{77}.

Палац залишався у володінні родини Воронцових до революції 1917 р. Коли пророцтво старого посла про майбутню революцію нарешті здійснилося, нове покоління не було готове приєднатися до переможного класу робітників і замість цього емігрувало. Нові володарі палацу, більшовики, спочатку перетворили його на музей, а потім на курорт. Колекція музею була евакуйована під час Другої світової війни, але лише невелика її частина збереглася. До того часу, коли німці пішли, розграбований палац опинився в такому ж стані, як і Лівадійський.

Берія доповів Сталіну та Молотову, що будівельники під наглядом НКВС відремонтували 22 кімнати в головному корпусі Воронцовського палацу та 23 приміщення в так званому будинку Шувалова. Вони також підготували для членів делегації ще дві будівлі, розташовані за два кілометри, та переобладнали курорт Червоної армії поблизу. Усього було шістдесят вісім номерів загальною житловою площею 1545 квадратних метрів, а також гуртожиток, у якому могли розміститися сотні людей. Як і в Лівадії, ремонт включав установлення електричних та опалювальних систем і телефонну мережу з двадцятьма включеннями, однак не було бомбосховища: цей привілей надали тільки Рузвельту{78}.

«Руйнування в Криму майже тотальне. Росіяни за два тижні перебудували й облаштували єдині придатні для проживання місця, які залишилися, – зазначалося в телеграмі за 31 січня від британської передової делегації до керівників британської делегації на Мальті. – Усім, окрім почесних учасників, доведеться жити по двоє і четверо, часом навіть по шестеро і по дев’ятеро в номері, ванних кімнат мало і розташовані вони неблизько. У Воронцовському палаці три ванни мали обслуговувати до тридцяти осіб». Алек Кадоґан радів, що міг скористатися ванною, спеціально призначеною Ентоні Ідену, а Сара Олівер була надзвичайно рада, що батько дозволив їй використовувати свою приватну ванну кімнату. «Утім, якщо хтось прогулювався коридорами вздовж спалень орієнтовно о 7:30 ранку, – написала вона своїй матері, – то міг побачити 3 фельдмаршалів у черзі до відра! А деякі фельдмаршали нізащо не скористаються відром!»{79}

Гості в Ялті зіткнулися з новою культурою, яку їм було важко зрозуміти. «Це місце посилено охороняється російськими солдатами, і ми повинні всюди носити наші ідентифікаційні картки, – записала Анна Беттіґер у своєму щоденнику наступного дня після прибуття. – Нас просили пред’являти їх кожні 25 футів, і Кеті [Гарріман] пояснювала російською, куди ми їдемо і чому. Виявилося, що нам не можна вийти на пляж. Як нам пояснили, міни досі виносить хвилями на пляж й іноді вони вибухають… Тоді ми виявили, що не можемо піти до маленького села, яке примикає до палацу і де жили люди, які доглядали будівлі». Дочка президента, можливо, була б здивована, дізнавшись, що саме так Московитський двір поводився з іноземними послами у шістнадцятому та сімнадцятому століттях{80}.

Коли в останній тиждень січня 1945 р. перші американські та британські кораблі увійшли до Севастопольської гавані, вони практично були поставлені радянськими чиновниками на карантин. У районі було розгорнуто п’ять радянських кораблів, укомплектованих офіцерами НКВС. По два агенти НКВС, одягнених, як матроси, було додано до сигнальних груп, які підтримували зв’язок із союзниками. Візити військовослужбовців Альянсу на берег дозволялися лише в малих групах з 8:00 до 18:00, а на Графській площі, на яку моряки союзників потрапляли на радянських кораблях, було встановлено контрольно-пропускний пункт. Було двадцять п’ять берегових патрулів, кожен із яких складався з двох солдатів. Американські та британські офіцери, вочевидь, почувалися радше ув’язненими, ніж відвідувачами. Таким було відчуття військовослужбовців союзницьких ВПС, яких тримали у віртуальному тюремному ув’язненні на авіабазі Сарабуз, доки вони не поскаржилися своїм господарям: для того, щоб розрядити ситуацію, їх звозили на російську оперу у Сімферополь.

У Севастополі моряки союзників попросили вказати місця розваг та алкогольні магазини. «Жіночі агенти з-поміж обслуговувального персоналу були спеціально навчені», – зазначив звіт, поданий Берії (а пізніше переданий Сталіну та Молотову) 27 січня генералом Сергієм Кругловим, командуючим офіцером НКВС кримської «спеціальної зони». Круглов зазначив три основні мети своєї операції в Севастополі: завадити союзникам завести агентів на радянській території; визначити серед військовослужбовців Альянсу співробітників розвідки; і запобігти «провокаціям та іншим антирадянським проявам із боку ворожих елементів» під час берегових візитів матросів-союзників{81}.

Зустрічі з вільнодумними і, за стандартами воєнного часу, гарно оснащеними й добре одягненими солдатами союзників могли викликати питання серед звичайних радянських громадян. Офіційна пропаганда пропонувала готові пояснення очевидних радянських невідповідностей, у тому числі руйнувань війни та експлуататорського характеру капіталістичного Заходу, чия еліта процвітала за рахунок простих робітників і селян. Однак це була офіційна лінія: будь-який контакт із Заходом міг викликати сумніви серед радянських громадян. Цю загрозу треба було нейтралізувати, а заходи безпеки для Ялтинської конференції не менше стосувалися запобігання вільному спілкуванню між особовим складом союзників та звичайними радянськими громадянами, ніж реальної безпеки учасників конференції.

Якщо охоронці, які контролювали кордон між радянськими громадянами та гостями їхнього уряду, були помітні, то виявити тих, хто охороняв кордон між радянською дійсністю та дорадянським минулим, було важче. «Нам дуже часто доводиться розпитувати про дореволюційну історію цієї частини узбережжя, оскільки радянці реагують дуже стримано на це питання», – писала Кетлін Гарріман з Ялти. Перед тим як конференція почалася, а заходи безпеки посилилися, вона мала можливість відвідати Ялту, щоб зустріти сестру Антона Чехова, який провів останні роки життя в Ялті. Кетлін вразила вісімдесятитрирічна леді, «чарівна і повна життя», яка була «в захваті від зустрічі з кількома американцями». Утім, навіть Марія Чехова відмовилася від розмови про дорадянське минуле. Вона вважала за краще не обговорювати те, що сталося під час німецької окупації. Кетлін була здивована: «Люди, які працюють у Лівадії, здається, нічого не знають, але ж вони вже достатнього віку!» Вони також були достатнього віку, щоб не говорити про минуле з іноземцями: необережний коментар міг легко призвести до арешту та тюремного ув’язнення{82}.

Дорогою до Ялти, розглядаючи «почесну варту», яка вишикувалася вздовж дороги, члени західних делегацій не знали, як її сприймати. Навіщо витрачати людські ресурси на «театр», коли радянські війська брали участь у великій битві на німецькому фронті? Воїни належали до 290-го Новоросійського спеціального стрілецького полку НКВС, одного з чотирьох полків внутрішніх військ, відправлених до Криму для охорони конференції. Перед тим як їх поставили охороняти дорогу, війська НКВС використовували для очищення району від «антирадянських елементів». Загалом, згідно з повідомленнями, наданими Сталіну таємною поліцією, сили безпеки та війська НКВС перевірили 74 тис. мешканців регіону та заарештували 835 підозрілих людей.

Члени делегацій союзників не були в курсі цієї масштабної підготовки. Також вони не усвідомлювали, що ідея «почесної варти» не обов’язково була російською. Радянські державці фактично копіювали своїх колишніх союзників-нацистів. Молотов пізніше згадав, що, коли він відвідав Гітлера в Берліні 1940 р., «почесна варта стояла вздовж залізничної лінії від [німецького] кордону до самого Берліна».{83}