Читать книгу Clavus Domini - Сергій Батурин - Страница 3

Важкі двері, збиті з товстих неструганих дощок, верескливо рипнувши грубими іржавими завісами, повільно розчинилися. У світлому прямокутнику дверного прорізу з’явилася височенна кремезна постать у повних обладунках і галльському сталевому круглому шоломі. Плечі служивого вкривав червоний римський плащ, а на лівому боці висів іспанський гладіус – короткий, приблизно на півтора лікті, меч. Вояк, чолов’яга років сорока, ба й сорока п’яти, з короткою товстою шиєю, широким тулубом і могутніми м’язистими руками, ступив у камеру, скривившись від густого смороду, котрий так давно висів у повітрі в’язниці, що й стіни просякнули ним. Слідом зайшов чоловік зі смолоскипом, судячи з одягу – священик з Храму, і взявся присвічувати.

Гігант уважно оглянув мешканців буцегарні. На підлозі невеличкого – шість кроків на десять – приміщення покотом, хто на прілій соломі, а хто на якомусь ганчір’ї, лежало з півтора десятка людей. Кілька ув’язнених волоцюг, дрібні крадії, неплатники податей – ця братія не привернула його уваги. Погляд здорованя зупинився на двох чоловіках приблизно одного віку – років тридцять-тридцять п’ять, у типових для тутешнього люду полотняних плащах із лляної, зітканої в місцевий спосіб зиґзаґом, матерії, що розрізнялися хіба що тим, що в одного плащ був пофарбований у немазкий сірий колір, а в іншого – білий. Взуті обидва були в шкіряні сандалії роботи місцевих шевців: нічого особливого, от тільки в того, що ліворуч, добряче підтоптані. На вигляд ці двоє були тутешніми уродженцями, навіть на позір схожими між собою, як родичі: очі жовті, глибоко посаджені, брови зсунуті, обличчя видовжені, носи прямі, твердо окреслені роти. Обидва довговолосі, з борідками й вусами. Навіть куфії2 подібні – картаті, білі з червоним. І хоч та пара сиділа, але вгадувалося, що на зріст вони приблизно однакові, й немаленькі. І пальці в обох довгі. Вони примостилися під стінкою й неголосно перемовлялися, але одразу замовкли, лишень силач у римських строях переступив поріг буцегарні. А той добре знав, кого йому треба: простягнув руку і, не прорікши й слова, пальцем вказав на правого співбесідника, коли ж пересвідчився, що той зрозумів: йдеться саме про нього,– жестом наказав звестися. Жовтоокий встав, повів плечима, і римлянин здивовано гмикнув, виявивши, що в’язень майже одного з ним зросту, а сам поставний, з мускулистими руками. Другий, що залишився сидіти, був не такої широкої кістки, та й м’язи в нього явно не так добре розвинені.

Вояк ще раз глянув на мужчину, що підвівся, кивнув головою в бік дверей: мовляв, іди туди, а сам розвернувся й швидко вийшов зі сморідної арештантської. Довговолосий завагався, подивився на свого співрозмовника, що так і сидів під стінкою, буцімто про щось запитуючи в нього. Той на знак згоди опустив-підняв повіки й ледь помітно усміхнувся. Із-за дверей загримів командний голос:

– Ну, довго ще там?

На крик вискочив святоша зі смолоскипом, а потім з’явився й арештант, по котрого прийшли ці двоє.

– Підеш попереду,– сказав римлянин служителю Храму й повернувся до високого в плащі.– А ти – за ним.

Стражник, що чатував тут, зачинив двері й засунув важкого кованого засува. Пелюстка пломеню світильника, що стояв у спеціальній ніші, захилиталася від легкого повіву, і тіні людей затанцювали на стіні. Прихід цих двох і вивід в’язня був караульному хоч якоюсь розвагою: він уже достоював свою варту до третьої години3 і нічого цікавого у стоянні у вирубаному в скелі підземеллі з поганою вентиляцією не вбачав. Він провів людей очима, гадаючи, чи скоро прийде зміна.

Священик крокував коридором, в’язень – слідом. Латинянин свідомо рухався останнім, щоб бачити обох. Вони були тутешні, а місцевим він не довіряв. Величезний військовий досвід підказував йому: покладатися на представників підкорених народів не можна. Той, хто їх не стережеться й втрачає пильність, у будь-який момент може, як Публій Квінтілій Вар із його легіонами, отримати удар в спину та назавжди залишитися в якому-небудь Тевтобурзькому лісі4. І варвари навіть не поховають загиблих у побоїщі, а роками водитимуть тими хащами своїх дітей, показуючи розкидані останки в римських обладунках і розповідаючи легенди про свої звитяги. І всі ті нетрі будуть усіяні римськими кістками, розтягнутими по лісі хижими звірами. І все через те, що один патрицій мав дурість повірити котромусь там германському вождеві. Ні, вірити повойованим інородцям – хай то галли, фракійці, даки, іллірійці чи тутешні юдеї – себе обдурити. Краще їх завжди тримати в полі зору, а долоню, коли вони поблизу,– на руків’ї меча.

Вони проминули ще декілька ходів і приміщень – у кожному такі само двері, як і в тій камері, яку вони тільки-но залишили, і там теж тупцяли стражники й нерівно палахкотіли масляні каганці. Священик дріботів попереду й чомусь постійно озирався, наче боявся, що двоє задніх десь подінуться, довготелесий човгав, опустивши очі долу й дивлячись під ноги, щоб не перечепитися за якусь нерівність, а військовий крокував, як на марші – каліги5 так і гупали. Потім трійця пройшла крізь залізні двері, біля яких тупцювала пара вартових. Далі відкрилося досить велике приміщення: порожнє, без меблів та дверей в стінах, по суті – штучна печера, вирубана у вапняковій скелі, тільки по кутах стояли світильники. Повітря тут було більш свіже, ніж у віддалених коридорах і галереях тюрми.

– Я далі не піду,– сказав священик.

– Як знаєш,– кинув йому римлянин.– А ти – вперед! – наказав він рослому в плащі.

Вони здолали ще одну галерею, піднялися сходами, що вели до виходу. Двойко вартових, які несли службу тут, розступилися. Римлянин розчахнув стулки дверей, а потім, взявши довговолосого за плече, вивів із будівлі на вулицю.

Починався ранок. Сонце ще не піднялося, та чоловікові, який провів кілька днів у темній камері, вранішнє світло так яскраво плеснуло у вічі, що він мимохіть примружився. Була весна, неподалік – він неймовірно гостро відчув той нав’язливий аромат – цвіла акація, а до її пахощів домішувався легкий запах медового пилу: це тамариск десь поруч викинув непоказні китиці блідо-рожевих суцвіть. Місто прокидалося, й над ним піднімався звичний шум та гамір: торохтіли повозки, десь волав віслюк, шелестіли сандаліями по бруківці городяни, хтось гомонів, хтось торгувався, а неподалік сварились.

Група людей, що скупчилася довкола щуплявого священика-коена6 осторонь від входу в преторію, побачила тих двох, що вийшли, й принишкла.

– Ви його хотіли, ось він,– сказав їм військовий. Ті німотно витріщалися на бороданя в куфії. Миршавий священик щось стиха їм промовив, і вони показово-радісно загомоніли, а дехто навіть заплескав у долоні.

– Іди,– сказав латинянин юдею.– Тебе помилувано владою Риму на честь свята: за тебе просили оці юдеї й клопоталися поважні люди з вашого Храму.– Він повторив: – Іди!

Той повернувся до вояка й уп’явся в нього довгим поглядом жовтих, наче рисячих, очей:

– Куди? Я цих людей не знаю!

– Та куди хочеш,– байдужо гмикнувши, знизав плечима гігант у військовому спорядженні. Потім відпустив плече звільненого, ще раз глянув на нього й раптом запитав:

– Ми з тобою раніше не зустрічалися? Здається, я тебе десь бачив…

Той цокнув язиком і похитав головою:

– Навряд чи. Хоча, яка різниця? Бувай, вояче.

Римлянин повернувся й зник у темниці, й рослий бородань залишився біля дверей один. Ті, що стояли біля входу, не кинулися до нього з обіймами та вітаннями. Навпаки – раптом як один розвернулися й, очолювані священиком, вирушили ліворуч, у бік Храму, наче їм жодного діла не було до того, за кого вони, за словами римського вояка, просили. Чоловік у сірому плащі провів їх поглядом, поправив куфію й почвалав геть якоюсь стомленою, майже старечою ходою. Такого з ним ніколи ще не траплялося: сили враз залишили його, давалися, мабуть, узнаки переживання останніх днів. Йому хотілося їсти, і він знав, де його нагодують.

А з цим римським вояком вони дійсно зустрічалися. Щойно звільнений чоловік одразу впізнав його, лишень той зазирнув до камери. Але то було в минулому житті й наразі не мало жодного значення…