Читать книгу Clavus Domini - Сергій Батурин - Страница 4

Поки вірні чекають на прихід свого машиаха7, життя не зупиняється. Коли ще він прийде, та й чи вдасться його дочекатися хоча би внукам наших онуків, а людям уже сьогодні доконче треба їсти, пити, одружуватись, кохатися, народжувати дітей, лікувати хворих, ховати померлих, будувати житла, ростити врожай, займатися ремеслом, вирушати в поїздки, торгувати, воювати і, головне, просити Бога про допомогу в усіх цих справах.

Може прийти сухе гаряче повітря з розпечених пісків Аравії та спричинити посуху, а з нею – несосвітенний підйом цін на зерно; можуть набігти східні дикуни з Парфії та вбити брата самого царя Ірода; або навіть з’являться із Заходу незліченні легіони латинських варварів у червоних плащах і галльських шоломах, із гострими мечами й разючими пілумами8, та змусять царя Юдеї коритися, догоджати їм й сплачувати данину; ніхто не завадить їм навіть змінити, як це зробив колись ненависний римський прокуратор Валерій Грат, самого ха-коена9, наплювавши на освячений сторіччями звичай коліна Левія передавати цю посаду в спадок від батька старшому синові. Все це може статися, а люд юдейський все одно йтиме до Храму молитися й нестиме дари та пожертви Богові!

Статурний, немолодий, але ще досить міцний чоловік у лазуровій вовняній ризі з обшитою кантом горловиною звівся зі свого високого крісла, майже трону, і нашиті на поділ його вбрання китиці захилиталися, а невеличкі золоті бубонці брязнули. Він неспішно, стомлено човгаючи, пройшовся покоєм, розминаючи ноги, що затекли від довгого сидіння. Його розкішна сива борода лежала на широких грудях. Чоловік повів дужими плечима, повернув кілька разів тулуб у різні боки, аж поки не відчув, як захрустіло в занімілому попереку.

«Кого вони усунули? – скрипнув він зубами.– Мене, первосвященика Анну, котрому зілляли на голову єлей, котрий двадцять років заправляв усіма справами в Храмі й наглядав за божими службами й священиками? Котрий приносив жертви Богові за весь свій народ і вмів, користуючись урімом і туммімом10, дізнаватися його волю? Котрий головував у Санхедріні11 та був верховним вождем і духовним очільником свого народу, не меншим, аніж сам Ірод Великий? Ні, недаремно я мав титул машиаха, що його носили, носять і носитимуть всі юдейські первосвященики аж до самого приходу спасителя з роду Давида, який поверне всіх юдеїв із вигнання та розсіяння по інших землях і принесе визволення. Ну, позбавили мене чину первосвященика, і що? Хіба я втратив свій вирішальний вплив у Санхедріні, або мої прибічники там тепер у меншості? Де ж пак, усі до одного на місцях! Ба більше: я не віддав права надягати кидар12 під час урочистостей першому-ліпшому: не хтось, а зять мій, коен Йосип Бар-Каяфа, став зрештою на місце моє, і нічого не було втрачено ані для родини моєї, ані для ближніх моїх».

«Я розпоряджаюся,– упевнено вів далі Анна,– як і розпоряджався, храмовою скарбницею й розподілом посад у Храмі… Я створив цілий стан вибраних служителів Храму, вірних справі й мені, своєму керманичеві, і зробив так, щоб мої люди могли присвятити себе служінню Богові й Храму, не знаючи нужди, не боячись злиднів. Щоб не лічили коени та левіти13 останні жалюгідні халки, асси, квадранти та лепти14. Так хто ж, як не я, був гідний високої посади? Я знаю головне: люди завжди проситимуть в Бога за себе, своїх батьків та своїх дітей, йтимуть із тими проханнями до Храму, нестимуть дари та жертовних тварин. А ми, служителі, ще подивимось, чи приймати ті пожертви, чи угодні вони Богові, бо хто знає, в кого в купецьких кварталах під стіною Храму те все придбане й чи годне воно для Всевишнього? Може й не годне… Інша річ – купити, скажімо, ягнятко у внутрішньому дворі Храму. Що з того, що воно там стане значно дорожче, зате – безумовно придатне. І торговці тут значно надійніші, бо перебувають під моїм пильним оком, а те, що саме я їх сюди поставив, і товар у них по суті мій, це нікого не обходить. Храмовий податок – половину тірського сікля на рік – теж прочани часто-густо в Храмі сплачують, а гроші несуть різні: грецькі дідрахми й тетрадрахми, римські денарії та сестерції… А в храмі такі не візьмуть, тільки вагове срібло. Тож де людям гроші на нього поміняти? А он де: у лавках міняйл на Храмовій горі. А те, що лавки ці – власність Анни та Каяфи, так кому до того діло? Царів, поки в Ієрушалаїмі були царі, коени не забували, а теперішня римська влада… Та більшість тутешніх римських можновладців у боргах мов пси в реп’яхах, і винні вони саме Анні, і для них у коена кошти завжди знаходяться! Тому й вважає за краще велике панство з Анною не сваритися, а дружбу водити, бо інакше він, диви, термін повернення боргу не подовжить, а наступного разу в позиці відмовить ба й відсоток непомірний заправить!»

Коен Анна роззирнувся: дім у нього добрий. Показного багатства, що кидається у вічі блиском золота й сяйвом коштовного каміння, йому не треба. Тривкий та сталий добробут, який дає можливість спокійно жити з упевненістю в прийдешньому дні,– от що потрібно. А в цьому будинку направду є все, що необхідно людині, котра керує храмовими справами: навіть міква15 у підземній частині. Та й то: коен, який досяг такого рівня, підносить молитви й славить Бога не лише в храмі, а робити це можна тільки після омовіння… А бундючитися статками служителю Храму не слід – обов’язково знайдуться такі, хто скаже: ага, він на храмовій службі не так про Бога думає, як капшук грошвою набити! Не варто давати приводи для зайвих балачок. А кошти… Кошти є, та ще й які, але вони для справи, а не для того, щоб пускати туман у вічі. Одна частина грошей в обігу через надійну людину, а інша – схоронена у надійному місці.

Він свідомо обрав колись це місце для житла: західний пагорб за міською стіною. Тут значно спокійніше, ніж у Верхньому місті, тихіше, повітря чистіше: можна спокійно поміркувати й про справи – як божественні, так і земні. Чи зосередитись і попрацювати: он на столі справжня гора сувоїв – документи, переважно грошові, храмові або сімейні. Треба розібрати: такі справи чекати не будуть…

Раптом почувся якийсь шерех, і Анна відчув присутність іншої людини за спиною. Різко повернувся: біля дверей стояв молодий слуга на ймення Гедалія, переминаючись з ноги на ногу.

– Чого тобі? – незадоволено спитав коен.

– Пане владарю, прибув посланець від ха-коена Каяфи,– повідомив юнак.

Скільки вже Анна казав цьому дурневі, що до коена так не звертаються! Та дарма: він усе одно своє.

– То чого ти мовчиш? – насупився священик.

– Пан владар замислився, а я не насмілився перебити його мудрі думки,– щиро та простосердо пояснив хлопець.

Пояснення потішило Анну: його думки слуга вважає важливішими за повідомлення ха-коена. Він поблажливо посміхнувся, проказав:

– Веди його сюди, того посланця.

Слуга зник і незабаром повернувся у супроводі босоногого спітнілого юнака у зношеному одязі. Колишній первосвященик із задоволенням подивився на Гедалію – його людина була убрана, як на весілля: в усьому новому, недешевому, чистому. «Треба буде сказати Каяфі: негоже його людям обірванцями ходити! – подумав він.– Що про їхню родину в Ієрушалаїмі говоритимуть?»

– Що в тебе? – велично, як і належить людині з самої храмової верхівки, спитав він у гінця.

– Ось,– юнак простягнув циліндричний чохол, в яких зазвичай тримали папірусні сувої. Нічого надзвичайного в цьому не було: Каяфа наказав храмовим скарбникам щодня звітувати про зиски й витрати, але сам їхніх писань ніколи не читав, а відсилав Анні, за котрим беззастережно визнав першенство в царині грошових оборудок. Зятів посланець не йшов, і коен зрозумів, що в нього є ще якесь доручення.

– Щось ще? – нетерпляче кинув він, даючи зрозуміти, що не налаштований марнувати свій дорогоцінний час на дрібниці.

– А ще хазяїн велів передати на словах,– неголосно й чомусь перелякано вичавив із себе юнак.

– Ну? – вже роздратовано запитав Анна.

– Його милість ха-коен наказали передати вашій милості…– почав плутатися в словах посильний.

– Та кажи вже! – розлючено загарчав священик.

– Той чоловік сьогодні приходив до Храму! – приречено викрикнув парубок і зіщулився, начебто його зараз вперіщать батогом.

– І що? – швидко спитав коен.– Кажи, не бійся, я тобі нічого поганого не зроблю,– майже лагідно додав він і, щоб підтримати оповідача, потиснув його руку біля ліктя.

– Він вчинив там скандал і рейвах, а потім – бешкет! Прийшов туди зі своїми учнями, зробив бич з мотузок, бив продавців і покупців, повиганяв їх із Храму, голубів випустив, столи міняйл поперевертав, а гроші розкидав. І при тому…

Хлопець замовк, не наважуючись сказати.

– Ну? – підняв брови Анна.

– Він називав себе сином Отця Небесного! – з острахом прошепотів посланець Каяфи.

– Чи мало було таких, хто себе так звав? – з презирливим незадоволенням кинув коен.

– Але ніколи раніше торговці не тікали з Храму й не боялися торгувати там через гнів Господній.

Анна стиснув кулаки так, що аж пальці побіліли:

– Він крок за кроком до того йшов. Ще коли на віслюку в’їхав до міста через Овечі ворота, наче він не зайдисвіт, а направду… А коли якісь дурні вистелили йому шлях пальмовими гілками, то він і поготів про себе такого надумав…

Колишній первосвященик помовчав, потім, щось для себе вирішивши, сказав:

– Передай коенові Каяфі, що я прошу його прийти до мене сьогодні після вечірнього богослужіння. Ти зрозумів? Це дуже важливе прохання.– І коли юнак кивнув, жестом відпустив посланця.

«Той чоловік, той чоловік…– роздратовано подумав він.– Чи не забагато останнім часом в Ієрушалаїмі патякають про нього?»

Анна повернувся до свого крісла, сів та, підперши голову рукою, занурився у довгі роздуми.