Читать книгу Clavus Domini - Сергій Батурин - Страница 5

Про те, що мене не стратять, я довідався напередодні свята Песах від того чоловіка, хоча до останнього моменту не вірив, що це правда. Я за себе не просив, від цих римських звірів мені не треба нічого, навіть помилування. Ненавиджу їх з їхніми імператорами, легіонами, аренами, богами, законами, податками й судами все життя, скільки себе пам'ятаю. А усвідомив я себе в три з половиною рочки, саме тобі, коли нелюд Вар, римський легат Сирії, розп’яв в Ієрушалаїмі дві тисячі юдейських повстанців, а серед них – мого батька, поважного пекаря Зераха.

Мати моя, названа Шифрою на честь відомої сповитухи, що відмовилася в давнину вбивати єврейських немовлят чоловічої статі попри наказ фараона, розповідала: батько, сумирна й благовірна людина, пішов з натовпом повстанців лише тому, що бузувір латинянин Сабін зі своїм легіоном ідолян-кумирників захопив палац померлого царя Ірода й почав лизати губи на зібрані там скарби, а надто – на ті, що ними володів Ієрушалаїмський Храм.

Сам я пам’ятаю лише злидні, але мати запевняє, що за батька ми були заможними, бо він постачав випічкою багатих городян, навіть самого царя, поки Ірод не з’їхав з глузду через нечувану підозрілість. Тоді вже хліб – прісний та кислий – стали пекти в палаці, і куштували його кілька різних людей на очах у царя – аж так нікому він не вірив та остерігався, щоб не отруїли. До чого дійшло: цар і трьох власних синів, у кого здібності правити проявлялися, стратив. Залишилися Архелай та Антипа, обидва жорстокістю й підступністю в батька, але не розумом. Наступником Ірод обрав Архелая, та заступити батькове місце той міг лише з дозволу імператора.

А найбільше тиран боявся почути звістку про народження машиаха. Той, як стверджували фарисеї, мав би стати царем Ієрушалаїмським; мати розповідала, що такі чутки направду ходили в рік, коли засяяла Бетлеємська зірка, волхви сказали: це знак небесний, що народився помазаник, і найбільш ревні віруючі заходилися зазирати немовлятам у вічі, виглядаючи: чи не він? Але я тоді вже ходив та навіть розмовляв, отже, на пригрудча аж ніяк схожим не був, і якщо та зірка щось направду й віщувала, то мене це стосуватися не могло.

Лишень цар переставився, спадкоємець почав збиратися до Риму, до самого імператора Августа на поклон: дай, мовляв, повелителю, ухвалу на моє замість батька царювання. Татусь його вмів із Римом ладити: з тим дружбу водить, цьому лестить, комусь і дарунки шле, а перед імператором плазує, усім видом показує: нема в тебе більш відданого слуги.

Хитрий він був, той Ірод, другого такого не знайти. Спаплюжений та пограбований Крассом Храм відбудував так, що й зарозумілі грецькі купці, схильні геть не цінити чуже, а тільки своє вихваляти, котрі всі світи пройшли, всі чудеса бачили,– й ті в один голос казали: «Дивота дивенна! Чудо світу!». От які велич та розкіш побачили вони в цій будівлі! А до народу Ізраїлю вже він і так і сяк: плем’я ви, мовляв, древнє, чистоти небаченої. На римське поганське багатобожжя не силував, мовляв, ви – носії справжньої віри, і за це належать вам неабиякі привілеї. Із фарисеями повоював попервах та й примирився, а їхнє вивчення Закону підтримував, і садукеїв, хоч якими затятими його супротивниками вони спочатку були, на свій бік привернув. Торговлю завів з Аравією й Ліваном вигідну, потроху багатів край. І примудрився налаштувати справу так, що всі комерційні оборудки з прянощами між Сходом та Римом йшли виключно через Ієрушалаїм, подвоюючи зиск. І – правди ніде діти – головне: за всі тридцять сім років його царювання жодного разу нога римського солдата не ступила не те що на землю Священного Міста – навіть на терени юдейські. І жодного єврея не було продано до римського рабства за те, що він не мав чим відкупитися від загарбників!

Іродове царство, на відміну від інших провінцій імперії, підкорених цілком та остаточно, ані данини, ані податків чи податей Риму не платило, а піддані його не зобов’язані були служити в імператорському війську. Ба більше: в Ірода була власна армія, і всі командири в ній були євреї! А сам Агриппа, відомий на весь світ римський можновладець, приїхавши до Ірода на гостину, всіляко вихваляв царя, давав бенкети на його честь, а Храмові надарував стільки – одною парою рук за місяць не переносити! Та що там Агриппа: Ірод із самою Клеопатрою знайомий був, а клопотався за нього перед Сенатом не хтось, а Марк Антоній!

Усе це так, але Юдея була зобов’язана, зберігаючи вірність Римській імперії, боронити її кордони, а цар її не був вільним на вчинки не те що державницькі – у власній сім’ї нічого важливого не вирішував без згоди римського державця.

І всім, хто мав розум, ставало зрозуміло, що Ірод робив усе це виключно для того, щоби якомога міцніше прив’язати Юдею до Риму й тим самим зберегти свою владу. Бо Храм-то він відбудував, але й на честь імператора Августа звів святилище не менш пишне та багате. Первосвящеників сам призначав і сам зсаджував як заманеться. Друзі в нього – усі з латинської сановної знаті, дітей на навчання відрядив до Риму, а вдома ввів огидні ігрища на кшталт тих, що заведені в греків чи латинців: з перегонами колісниць та змаганнями атлетів. Це б ще півбіди, так він і гладіаторські бої зі справжніми звірячими смертовбивствами запровадив! Звісно, що глядачами там були переважно римляни, навіть греки гидували таким видивом, віддаючи перевагу театрові. І так виходило, що повертав Ірод всю землю юдейську на романський лад. Фарисеям це не сподобалося, вони час від часу заходилися ремствувати й обурюватися. А садукеї – ні. Бо для них найперша людина – первосвященик, а той від Ірода цілком залежний, і як цар скаже, так і буде.

Ну і що з нього взяти, з Ірода? Був же він сином зайди, ідумеянином, і хоч взяв собі дружиною Маріамну, онуку колишнього юдейського етнарха й первосвященика Гіркана Другого, але сином Ізраїлю від того не став.

А смерті Іродової чекав не лише спадкоємець: подолані, здавалося, фарисеї, що звали себе вчителями Закону, одразу ж пригадали покійникові всі гріхи. Єзекію, галілейського ватажка повстанців, хто стратив? А законних юдейських священиків-царів з дому Хасмонеїв – хто винищив до ноги? Отож! Та й то: що їм Ірод, ким він був для них – римським посіпакою? Вони ж чекали на прихід машиаха!

Так от, лишень володар сконав, фарисеї одразу вчинили ворохобний безлад на весь Ієрушалаїм. Отут-то Іродів спадкоємець Архелай не вагався й стратив цілих три тисячі прибічників фарисеїв. Столиця буцімто заспокоїлася, і правонаступник, взявши з Вара, римського легата в Сирії, тверду обіцянку, що римляни в державі до жодних рішучих дій не вдаватимуться до його, Архелаєвого (скорого, він сподівався), повернення, сів на корабель та вирушив до Вічного міста на аудієнцію до Августа – по затвердження свого права на престол. Брат його Ірод Антипа логічно розсудив, що батькові забаганки щодо наступного царя без рішення імператора доброго слова не варті. Він і сам точнісінько такий же син царя, аж ніяк не гірший, а останнє слово все одно за великим державцем, що живе в місті на семи пагорбах понад Тибром. Тому він швиденько спорядив найліпше швидкоплавне судно з тих, що мав під рукою, набив трюми найбагатшими дарами, які тільки зміг зібрати, та щодуху пустився наввипередки з братом до столиці.

Лишень кораблі братів зникли за обрієм, в Ієрушалаїмі знову закуйовдилося безуряддя, приїхав особисто легат Вар, покарав призвідників, місто буцімто упокорилося, і римський посадовець повернувся в Антіохію, залишивши за себе намісника Сабіна. У того був цілий легіон римлян – п’ять тисяч добірних піхотинців у важких обладунках, а ще стільки ж – допоміжного війська, набраного з різних народів. І він довго не думав – зайняв з усіма цими вояками палац померлого Ірода.

Усього того я, звісно, не пам’ятаю, малий був, і про ті події розповіла мені, коли я вже виріс, мати, але в мене жива уява, і все, що відбулося тими днями, я бачу явно та яскраво, як самовидець.

…Близилося свято шавуот16, і до Ієрушалаїма з усіх усюд – з Галілеї, Ідумеї, Віфанії та Зайордання – стікалися паломники, бродячі проповідники, торгівці, філософи, крадії та злодюжки. За тридцять сім років правління Ірода виросли нові покоління, котрі не пам'ятали іноземних солдатів у Святому місті. А тут – чужинські хоругви, вояки ходять, чоботами гупають, зброєю брязкають. А солдати ж – легіонери й частина допоміжних – чужинці, ідоловірці, до місцевих свят – ані краплі поваги: вино п’ють, пісні горлають, сваряться, трапляється, що й б’ються. Служниць тискають. У палаці хазяйнують. А палац – це не тільки хороми з господарськими будівлями. Це ще й люди: лакизи, прибиральники, скарбники, носії царських опахал, кухарі, охорона, конюхи, прачки… Мешканцям столиці, до справ палацу непричетним, просто невтямки, скільки люду комашиться там, обслуговуючи одну-єдину родину.

Звісно, царську охорону римляни вигнали одразу, замінивши вартових своїми солдатами в металевих тьмяно-блискучих обладунках. Вояки Іродової сторожі пішли, затаївши пекучу образу на римлян, що позбавили їх доброго заробітку й стану, що в місті вважався дуже пристойним. Усі решта були з Ієрушалаїма й обітниці мовчанки незваним чужинцям не давали. Вишколена обслуга зазвичай непомітна, але це не означає, що сама вона нічого не бачить та не зауважує. Містом поповз поговір, посипалися й розкотилися, як горох із дірявого лантуха, по найвіддаленіших закутках спочатку шепти, потім поголоски, чутки, перекази… Те, що в хоромах, де завжди пахло вишуканими парфумами та пахощами, що ними обкурювали приміщення спеціальні служники, тепер непереможно панував важкий мускусний запах немитих чоловічих тіл, що підлоги, ще недавно ідеально чисті, затоптувалися брудними солдатськими чобітьми,– це, звісно, не могло подобатися городянам. Палац, хоч і належав царям, а був гордістю міста. Ну, це ще можна пережити. Але всі знали, що Ірод зібрав у палаці незліченні багатства: гроші, самоцвітне каміння з усього світу, посуд золотий та срібний, тонкої роботи коштовні прикраси. Втаємничені казали: на сотні й сотні талантів17 багатств. Здавалося, сума нечувана, але ні, Сабінові муляли й багатства Ієрушалаїмського храму, що стояв поруч, і він ввів своє вояцтво й туди теж. Юдеям це – велика образа: не місце чужакам у Храмі, це ж не просто святилище, скінія зібрання, це ж Дім Святості18! Там же зберігаються сувої Тори! Та бузувір і далі до храмової казни підбирався. Ну, а Іродовим колишнім челядинцям, священикам та храмовим служителям яка з того радість, яка спонука мовчати про Сабінові оборудки? Одразу згадали, як півстоліття тому римлянин Красс до цурки Храм обібрав, а тепер, виходить, і цьому кортить. А в місті – он скільки вірних: своїх та захожих богомольців! Гніву народному не було межі, люди почали виходити на вулиці, озброєні хто чим, і мій татусь Зерах рушив із ними.

Спочатку він хотів зробити списа, прив’язавши до жердини величезного ножа, та мати сказала:

– Чоловіче, не сміши мої сандалії, ти бачив їхні обладунки? Ти що, цим хочеш проштрикнути нагрудник важкого піхотинця?

Це була така нісенітниця, що в батька аж руки опустилися:

– Так що, голіруч іти?

– Чого це голіруч? – здивувалася Шифра.– З метавкою.

Оце була направду слушна порада: дійсно, яке з тички ратище, а з пекаря – списозброєць? А от мистецтво вражати ціль каменем з пращі в наших краях поширене, й усі чоловіки досить пристойно володіють ним з дитинства. Я й сам хлопчиком захоплювався метанням, аж поки в юності не віддав перевагу лукові й мечу. Що й казати: лук потужніший, б’є значно далі й шкоди ворогові завдає більшої, але коли закінчуються стріли, він стає марною та безпорадною річчю, а снарядів для шпурляння у ворога з пращі при дорозі завжди можна назбирати скільки заманеться.

Тато зробив пращу, взяв велику міцну сумку для каміння й пішов до Верхнього міста на площу біля Іродового палацу, а там вже народу було – сила-силенна…