Читать книгу Марадона - Сергій Жадан - Страница 10

В Карпатах повітря прогрівається швидше,

ніж усюди, ясна річ – гори, ліс, зелений туризм,

але навіть тут трапляються речі загадкові

й моторошні. Скажімо, рік тому на лісовій дорозі,

за пару кілометрів звідси, вбили жінку.

Поліція намагалась когось знайти,

але кого ти в горах знайдеш – найближчі

потенційні вбивці живуть за двадцять

кілометрів звідси, себто в Словаччині.

Але щось вони собі там винюхали, натякали,

що знають убивцю, але не скажуть – аби

не заважати слідству. Не знаю, не знаю,

що вони досліджували, але слідству справді

краще не заважати. І тепер всім, хто

проходить цією дорогою, скажімо о пів

на першу ночі, обов’язково стає

моторошно, ця атмосфера смерті, хапає

тебе за волосся і підіймає над деревами,

і ти бачиш всіх потенційних убивць,

і боїшся ступити на землю,

яка вже прогрівається,

вже прогрівається.

Давайте подумаємо, радились поліціянти поміж собою,

як це могло бути.

Ось вона вийшла на дорогу

і побачила цих похмурих

чоловіків, які переганяли глухими дорогами

свої отари. І ось вона стала просто проти них

і кожен із них подумав – ось ця жінка, яка

несе сум’яття у наші душі, яка внесе розбрат

поміж наших овець, яка дістане флейту

і наші вівці, гордість сільського господарства

республіки, підуть за нею

в безчасся і морок.

І що в такому разі було далі? – далі намагались

докопатись до правди поліціянти. А далі один із них

заговорив: браття, я знаю, що ви думаєте, ви думаєте,

чи стане у нас снаги зупинити її, цю жінку,

яка хоче забрати наші душі і наших овець,

то ось що я вам скажу – подих туману стоїть

за цією жінкою, вільгість і тьма пливуть з-під її повік,

трепет огортає мене, коли я дивлюсь їй у вічі.

Ну, а після цього вони, мабуть, і проламали їй

череп сокирою.

Так, погодились усі поліціянти,

мабуть, так воно і було.

А потім, коли вони лишили її посеред дороги і пішли

далі зі своїми отарами, з лісу сторожко почали

виходити духи, чорні духи туману,

почали виходити потопельники

із найближчого озера, за ними вийшли

дзвонарі з найближчих церков

і крадії побутової техніки з найближчої станції, за ними

йшли одинокі рибалки, котрі виловлювали в гірських

потоках мертвих птахів, йшли

монстри з найближчих урочищ,

тягнучи за собою возики з супермаркетів, ішли

трактористи, які вивозили ліс і платили за нього

золотом і дизельним паливом, за ними

виходили лемки – ці растамани Карпат, з усім своїм крамом,

з клунками, грамофонами, файками і молоком,

виходили, мовчки ставали над нею і говорили —

джа проклав цю дорогу між теплих буків,

джа поклав тобі серце між лопаткою і лівим соском,

дихаймо, сестро, разом,

співаймо разом —

це небо Карпат,

синє, мов кольори пепсі,

зелене, мов океан,

пливімо, сестро, разом,

в теплі нори Гарлему,

в наш тихий лемківський Гарлем,

з його димами і соусами,

з чорних портів Гамбурга,

з барвистих портів Амстердама.

Ага, скоріше за все, так воно все і було —

хитали головами поліціянти, мабуть,

саме так, інших варіантів

просто немає. Ох, – додавали, – це таємниче життя,

невмотивовані вчинки. Трава обплітала їхні

черевики, і лісові жуки заповзали їм до кишень

і мучились там

від самотності.