Читать книгу Марадона - Сергій Жадан - Страница 2

Скільки доводилось бачити даунів,

але таких навіть я не бачив —

один у футболці Звоніміра Бобана,

інший – у футболці Бобана Марковіча,

така собі збірна Югославії з клоунади.

Ага, і ось вони сідають до вагона і відразу

дістають карти і починають грати на гроші.

А грошей ні в того ні в іншого немає.

Але чорта з два, – думає Звонімір Бобан, – зараз

я роздягну цього клоуна, – думає він

про Бобана Марковіча, – зараз

я виб’ю

з нього

все гівно.

І Звонімір Бобан говорить Бобану Марковічу: братіку,

братішка, нам головне, аби нас не зсадили до Відня, бо вже у Відні

все буде до наших послуг, і шенген упаде нам до рук,

мов перестигла груша. Проститутки, братіку, витиратимуть

нам кросівки

своїми косами,

ми в’їдемо з боку Братислави, на віслюках,

як два Ісуса,

ти і я, братіку,

ти і я.

Ага, – відповідає Звоніміру Бобану Бобан

Марковіч, – аякже: як два Ісуса,

виб’ємо з цього міста все гівно, перехопимо в цих йобаних

українців ринок крадених мобільних телефонів.

Ти лише уяви, братішка, скільки у

світі загадок і таємниць, скільки борделів

і крадених телефонів:

нам життя не стане, аби об’їхати наші угіддя

на віслюках.

А той йому і відповідає: стане, братіку, стане,

життя розтягується, мов баян, я буду

тягнути його в один бік,

а ти – в інший.

І ось вони їдуть, закинувши

нагору чорну валізу,

в якій лежить, складена вдвоє, їхня

велика слов’янська ідея,

і ця їхня велика слов’янська ідея —

акробатка з женевського цирку,

дівчинка, яку вони склали вдвоє і запакували до валізи,

час від часу

витягуючи її назовні

й ділячись із нею хлібом і ракією.

Головне – довезти слов’янську ідею до Відня,

в’їхати в місто

на чолі автоколони прочан.

У світі стільки незайманих душ,

стільки нескорених протестантів

і некрадених мобільних телефонів,

що лише встигай розтягувати

це життя.

Ну що, далі вони починають співати,

зрозуміло – балканські пісні,

такі безкінечні, що їх навіть своїми словами не перекажеш,

але приблизно таке:

Коли сонце стає над Балканами

і першим своїм промінням торкається хвиль Дунаю,

вони – хвилі Дунаю – починають підсвічуватись,

ніби на дні лежать золоті червінці,

і тоді хоробрі солдати сербської гвардії

стрибають у Дунай, разом зі своїми рушницями,

аби дістати золоті червінці для дівчат

з портових кварталів;

так вони й тонуть – разом зі своїми рушницями,

і хвилі Дунаю волочуть їх піщаним

дном у напрямку моря,

і від їхніх темних-темних мундирів

море називається Чорним.