Читать книгу Марадона - Сергій Жадан - Страница 11

Глибока ніч стояла над нами,

і зорі світили нам із піднебесся.

І ось саме цієї глибокої ночі

ми вибирались із бундесу.

І коли така ніч і нікого навколо,

і по радіо всі говорять лише польською мовою,

на крайняк – німецькою,

завжди згадуєш усіх рідних і близьких.

Ось і я згадував собі, згадував, і не міг згадати.

Як же так, думав, все життя – як оце

польське радіо: жодної тобі поваги до православних,

демократія, думав я, їбав я таку демократію.

Що приховувала ця ніч? З чого все почалось?

Партнери в Берліні, стрілки під російською синагогою,

нормальний курс, гарантія на півроку

з правом продовження.

І оця ось жінка, ці ночі, повні вогню,

готель, в якому вона працювала,

і я шепотів їй: Натаха, твоє серце зараз у моїх руках,

я відчуваю, яке воно ніжне й гаряче,

і вона сміялась, відводячи очі: придурок, ну це ж не серце,

це силікон, відпусти його, це зовсім не серце, серце у мене тверде і холодне,

таке, як хокейні шайби.

І ось ми разом вибирались із бундесу, з її документами і моїми боргами,

наче Марія і Йосип на двох віслюках,

купуючи на заправках лише найнеобхідніше —

консерви і презервативи.

Вже десь під Варшавою, коли і консерви не лізли,

і радіо глухло від утоми, я почав засинати,

підіймаючись у піднебесся.

І тоді на трасі з’явився мотель.

Вона його помітила першою.

Першою вона до нього і увійшла.

Натаха, просив я її, тільки не радіо, лише

пару годин, Натаха, дай охолонути своєму силікону,

вимкни на хуй це радіо «Марія», що ти хочеш почути?

Які новини можуть бути у католиків?

В них немає новин з часу останнього хрестового походу.

Дай відпочити своєму серцю, шепотів я, дістаючи

свої пилки і ножиці,

дай йому відпочити.

За дві години, прокинувшись, витягнув її з душу і переніс

до машини. Ну, думаю, справді – не ховати ж її до багажника, тупо якось:

кохану жінку совати в багажник, хай уже сидить поруч зі мною,

доїду до Мостиська – поховаю по-людськи.

І вже на самому кордоні, не знаю, що зі мною трапилось,

ранок був холодний і свіжий, і я

на якусь мить відійшов собі відлити.

І саме тоді вони й випасли наш мерседес —

троє берлінських знайомих, котрі йшли по сліду, винюхували нас

серед темних доріг, тепер стояли біля машини і говорили:

тихо, говорили один до одного, тьолка спить, він десь поруч, тихо,

не розбудіть тьолку,

не розбудіть тьолку.

Що такий смурний, братішка, – запитав український таксист,

вже на виїзді з Мостиська, – що за діла? А що я міг йому сказати?

Я ніби пілот Люфтваффе,

так ніби юнкерс мій підбили, а сам я встиг вистрибнути.

Мені б тішитись, а я стою посеред лісу

і лише повторюю: блядь, ну звідки тут стільки

білоруських партизанів?

Ну що, далі водій почав співати,

ясна річ – бандитські пісні,

такі поморочені, що їх жодними словами не перекажеш,

але приблизно таке:

не плач, моє серце, не плач,

не муч душу свою картонну,

ми ще зустрінемось

з того боку кордону.

з того боку життя,

з того боку державної митниці.

ми ще побачимось

де-небудь в районі Вінниці.

я люблю цю країну

навіть без кокаїну,

небо це березневе,

без тебе, серце, без тебе.

кину все, що виніс,

перепродам свій бізнес,

вийду на берег Дунаю,

там і сконаю.