Читать книгу Господь симпатизує аутсайдерам (збірник) - Сергій Жадан - Страница 46

Тішитись із такого сонячного часу.

Осіннє повітря, витікаючи з долин, натрапило

на загати понад Атлантикою і не здатне тепер

вирватися, зупиняється, тьмяніє, заливає собою

пасовища та береги.

Коли все зміниться та спалахне і голоси

на холоді втратять свою хрипкувату

розміреність, ніхто не згадає,

як зеленим вогнем

в тумані горіли важкі квіти

листопадової капусти.

Цілу ніч перекочуються вагони,

й провідники в них, як солдати останнього

урядового батальйону,

підтримують вогонь у печах.

Доки підіймається дим

над дахами нічних поїздів

і ще не розірвано зв’язок поміж нами,

ми будемо діставатися міст і сподіватися,

що залізниця в країні

працюватиме до останнього,

даючи нам із тобою шанс.

І ось це тепло і історії, які ти розповідаєш,

схожі тепер

на букіністичні магазини –

я все вже читав,

але так люблю цей досвід чужого життя,

чиєїсь любові.

В жовтні лишається твій розпач

від неможливості змінити бодай слово

у книгах поетів, яких

ти тепер читаєш,

лишається твоє здивування від того,

що робиться в наших серцях

за нашої з тобою відсутності.

За потягом, у тумані,

стояли фургони, циганський табір,

що пустив коріння.

Діти виганяли з трави диких котів,

біжучи за ними сухою землею.

Чоловіки сиділи під дверима фургонів,

проводжали потяг із недовірою – мовляв,

куди можна приїхати в такому тумані,

коли корови щоранку приносять молоко,

наче архангели добру звістку.

Хтось із пасажирів розповів:

– Іноді на них тут влаштовують облави.

Передають у новинах: стільки-то

осіб було затримано й відправлено

на історичну батьківщину.

– Це куди? – запитали в нього. – В Індію?

– У Сваляву.

У Сваляві на них чекають дванадцять баронів.

Сидять собі за дубовим столом

в центральному ресторані

й слухають радіо, в якому крутять для

них теплу музику. Офіціантки ходять

довкола, мов чаплі, і діти ховаються під столом.

Світло падає з високих немитих вікон,

і голоси лунають на кухні – батьківщина

для кожного з нас починається там,

куди нас виганяють

із райського саду.

І ось ми з тобою перебираємо речі,

готуючись до зими, і цей перехід

від тепла до холоду

додає злагодженості

нашим з тобою сумнівам.

Хай облава омине ваші фургони і захриплі пси

не винюшать у повітрі ваші хатні гіркоти.

Хай усі мисливці, послані поцілити ваші серця,

виходять коров’ячими стежками

на далекі передмістя. Бо все, з чим маєте

справу, – духи й тварини в чорній траві.

Заговорюєте до них, доторкаєтесь

до невимовлених і неназваних

спалахів вогню.

Таких, як ви, загублених, завжди будуть

боятися й оминати.

Діти будуть зганяти з гнізд наполоханих птахів.

Птахи, заспокоївшись, вертатимуться

на власні гнізда.

Так довго в дорозі,

що розгублене ними між шпарок у палубі яблуневе

насіння приживається в волозі й поросі.

Дорога – це час, потрачений нами на розуміння

своєї загубленості. Дерева виростають

на кораблях, що рухаються ріками.

І ось восени кораблі

вгрузають у мул і стоять

серед води і темряви.

Що ти знаєш про дерева?

Дерева пускають коріння

в трюми й машинні відділення,

добираються до присмеркових глибин

і тих закутків, де сховано

сухе зерно й запаси питної води.

Що вони мають тепер робити

на кораблях, які повільно йдуть на дно,

обтяжені листям і гіллям?

Коли будеш думати про дерева,

думай про всіх, кого ти бачила в своєму житті,

про довге коріння, яке пов’язує

нас із життям. Коли будеш думати

про зелені яблука,

думай також про тих багатьох, хто працював

на цій ріці, намагаючись хоча б на мить

стримати її течію.

Кінець жовтня.

Жінки йдуть від берега.

Вітер полоще важкі рушники,

мов прапори переможців.

Земля нагрівається і охолоджується.

І ти нагріваєшся і охолоджуєшся

разом із нею.