Читать книгу Господь симпатизує аутсайдерам (збірник) - Сергій Жадан - Страница 52
Вогнепальні й ножові (2012)
Розділ третій
Фляга
Оглавление«І жінка з чорним, як земля, волоссям…»
І жінка з чорним, як земля, волоссям,
яку я знаю вже стільки років,
живе собі, не переймаючись зовсім,
поміж вогнів і вечірніх мороків.
Поміж світла й гарячого листя,
поміж стін і пташиних криків,
поміж підземних русел, що переплелися,
поміж усіх своїх снів і фриків.
Вона ходить собі на стадіони й ринки,
ховаючи в куртці телефон і флягу.
І я готовий палити сусідські будинки,
щоби вона звернула на мене увагу.
Я готовий позбавити міста керування
і на портвейн перетворювати озерну воду,
лише б вона, згадуючи про моє існування,
писала мені листи про життя і погоду.
Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,
лише б бути ближче до її ніжності й люті,
і слухати всі її втомлені байки
про те, з ким вона спить і кого вона любить.
Я вигадаю нові літери та розділові знаки
і вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,
щоби вона забувала те, що могла знати,
щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу.
Небо за її вікнами буде холодне й зелене.
Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну.
Хай забуває про все.
Хай забуває навіть про мене.
Лише про мене хай забуває в останню чергу.
«Кожного разу, коли вони зустрічалися…»
Кожного разу, коли вони зустрічалися,
коли сварилися і сперечалися,
все перекочувалося і не закінчувалось,
і кожного разу повітря засвічувалось,
з очей виганяючи найменший сумнів,
і історія їхніх дивних стосунків
не мала продовження і жодного змісту,
але варта того, щоби її розповісти.
Коли вони втомлювалися і поверталися,
коли вивітрювалися і не віталися,
боролися вперто зі своїми видіннями
і говорили тільки з псами і тінями,
вони трималися болю і відчаю,
знаючи, що тільки їхньою вбивчою,
понівеченою, північною ніжністю
можна посперечатися з вічністю.
І коли їх вчергове ламало і кидало,
і планети над ними пливли розхитано,
коли їх знаходили ранками тихими,
відслідковуючи їхнє дихання,
вони зупинялися в мороці теплому
й освітлювали навколишню темряву
зірками, сигналками й сірниками,
переплітаючись язиками.
І кожного разу, коли їх відспівували,
відстрілювали і хором підспівували,
ніби життя кримінальних ангелів
вичитували з церковних Євангеліїв,
переповідали їхню історію,
темну, спотворену і нескорену,
переписану,
недоговорену,
ними самими
вкотре повторену.
«Усе, що ти побачиш уві сні…»
Усе, що ти побачиш уві сні, –
твої аеродроми запасні,
трава в басейнах і птахи в депо,
осіннє пересіяне тепло,
усе лежить під товщею морів,
й команди торговельних кораблів
виловлюють із вугільного тла
підводних духів ламані тіла,
не сплять до ранку, збившись зі шляху,
минають темінь – мічену, суху,
з вогнем і льодом в серці та душі
вганяються в негоди і дощі.
І капітани чорної зими,
тікаючи від втоми та тюрми,
вже сваряться заведено в імлі,
затоплюючи власні кораблі.
Пропалюють ракетами туман
і висипають щедро в океан
печальний чай цейлонських узбереж.
Тепер і ти до ранку не заснеш.
«Я бачив, як ти записуєш чужі адреси…»
Я бачив, як ти записуєш чужі адреси
на серветках, рахунках і в телефонах,
як хвилюєшся, вичитуючи щось із преси,
і виглядаєш знайомих в нічних вагонах,
як бажаєш усім машиністам злагодженої роботи,
як спілкуєшся з митниками, ніби з братами,
пояснюєш їм, як спинити і перебороти
серце полів, що б’ється під снігом,
мов під бинтами.
Як розшифровуєш назви рослин і станцій,
що трапляться їм на шляху зі сходу на захід,
як непомітно вкладаєш до теплих школярських ранців
бомби й ікони, що створять надійний захист.
І ті з них, хто слухав уважно твої поради,
ніколи вже не повернуться на свої обжиті вокзали.
І дирекція залізниці, підраховуючи збитки і втрати,
випитуватиме в свідків,
що вони бачили і що їм казали.
І оскільки ніхто не знає, де їх тепер шукати,
де вони запалюють тепер золоті семафори,
де вони шукають зірки і читають карти,
і де туман уночі наповнює їхні коридори,
про них забуває останній колійний товариш,
і на їхніх ґанках ростуть трави перегірклі стебла,
і лише ти одна про них усіх пам’ятаєш,
тому що й вони усі пам’ятають лише про тебе.
«Доки минала і ця весна…»
«Доки минала і ця весна
і вода забивала старий водогін,
я намагалась, – писала вона, –
говорити щось тобі навздогін.
Я знала, що ти десь неподалік,
збираєш складне подорожнє тепло
й ведеш зупинок внутрішній лік.
Але що з тобою насправді було?»
Я міняв свої паспорти,
я захищав сумнівні права,
і переїжджав залізничні мости,
і перекладав випадкові слова,
і залишав на ранок міста,
і зупинявся, де тільки хотів,
доки натруджена тиша густа
підіймалася від портів.
Доки вигадувались імена
доки минала вся ця пора
і кожна пасажирка сумна
мені була немовби сестра.
І коли туман заливав до тла
повітряні коридори й стежки,
на півдні, в країні, в якій ти жила,
росли циклонів троянди важкі,
і ти робила все навпаки,
і слухала вночі голоси,
й брали цукор із твоєї руки
трамваї, ніби домашні пси.
І коли мої друзі, без жодних порад,
співали мені щось знайоме й гірке
і питали, чому я вертаюсь назад,
я відповідав приблизно таке:
«І я, і вона, і кожен із нас
наділені часом. І тільки час
поєднує нас і кудись жене
і триває, аж доки весь не мине».
««Це і є життя…»
Це і є життя –
її серцебиття,
її медичні картки,
її проїзні квитки,
кожна з її речей,
фарба довкола очей,
час, який минає,
коли вона засинає.
Це й була боротьба –
чорна скашна труба,
братні хрипкі баси,
вимотані голоси,
вересневі міста,
вся її гіркота,
терпкість, яка зникає,
коли вона замовкає.
Коли стирає листи,
залишає пости,
падає в ліжко своє.
Коли усе, що є:
подорожні мішки,
бібліотечні книжки,
бите армійське взуття –
це і є життя,
коли застуда стара,
коли вона завмира
і говорить: стривай,
давай пізніше, давай
іншим разом, бери
випалені прапори,
які я сама несу,
в нас ще стільки часу.
В неї місяць в руці,
змії в рюкзаці,
співи в голові –
злагоджені,
хорові.
«Колись вона жила в цьому будинку…»
Колись вона жила в цьому будинку
і поверталася серед ночі додому,
минала школу і трамвайну зупинку,
яку перенесли кілька років по тому.
Коли була зима й вона не мала роботи,
сусіди бачили, як вона сидить і читає,
дивлячись на засніжені дахи напроти,
схожі на рисові поля в Західному Китаї.
А влітку, коли приходили ранки
і зливи стягувались і виливалися,
у барі внизу юні американки
пронизливо співали і цілувалися.
Цілування було безкінечно довге,
співали вони жагуче й фальшиво.
Я сподіваюсь, їй тут завжди було добре,
не було порожньо і не було паршиво.
Сподіваюсь, усі ці безнадійні поети,
що постійно тут крутяться в тузі й бентезі,
хоча би іноді позичали їй сигарети
і присвячували свої жахливі поезії.
«Я чекав, коли закíнчиться це тепло…»
Я чекав, коли закíнчиться це тепло,
як закінчується вугілля на кораблях,
спливе туманом, ніби його не було,
відійде сонцем на вересневих полях.
А ось коли воно закінчилось
і попереду тільки зима,
і щоби обійти її – потрібні роки,
я зупиняюсь і думаю, що мене тут трима,
що мене зупиняє дотиками руки?
Мене завжди тримали чужі голоси,
які я щоранку чув за своїм вікном,
продавці в крамничках та безтурботні пси
під небесами, вибіленими вапном.
Мене хвилювали нетривкі холоди,
які проступають в повітрі з потойбічних меж
і охолоджують втомлене серце води,
аж воно зупиняється врешті-решт.
Тоді чоловіки і тихі жінки
в темних кімнатах ховаються до пори
і викидають зранку готельні важкі рушники,
мов при капітуляції прапори.
Тоді сніги збираються, мов птахи,
напроти вокзалу, зчиняючи ґвалт і рух,
і сідають насторожено на залізні дахи,
і вихоплюють наполохано хліб із дитячих рук.
І падають без зупинки та вороття.
Мов дирижаблі, поміж деревами усіма.
І щоби їх оминути, не вистачає життя.
І щоби їх перейти, потрібна ціла зима.
Тоді лише срібне повітря й глибокі поля.
Випадкових снів золота земля.
Тоді лише твого серця неспокійна хода –
гірка, наче вода,
солодка, наче вода.
«Ріки завжди її роблять іншою…»
Ріки завжди її роблять іншою,
скільки б вона їх не перепливала,
вони обступають її чеканням і тишею,
і тиша ця залягає в ній, довга й тривала.
Ріки виповнюють її звички і рухи,
зігрівають її піском, сіллю та очеретом,
течуть повз неї на Південь без смутку й напруги,
і повітря над ними гірчить листям і теплим медом.
Ріки завжди її позбавляють спокою,
і печалять гирла з затонулими баржами,
їй шкода рибалок над нічною затокою
й безпритульних птахів над мокрими пляжами.
Тоді вона собі не знаходить місця,
й слухає птахів голоси крикливі,
і животом, наче теплим місяцем,
відчуває, як надходять припливи.
Вона навіть схожа на цю воду чимось,
чимось вони подібні з темною течією.
Мені здається, вона багато чого в неї навчилась –
зникає разом з нею,
повертається разом з нею.
«І коли відлига зупиниться на горбах…»
І коли відлига зупиниться на горбах,
і коли дерева стоятимуть в темних снігах,
свіжий стишений вітер, зірвавшись від узбережжя,
доторкнувшись, відчує тепло на її губах.
Її шкіра світла, як срібло у молоці,
ніби втома, яка приходить наприкінці,
мов зимова ріка, засипана зорями й снігом,
вздовж холодного русла якої стоять мерці.
Але вже минув цей гіркий листопадовий ріст,
просування снігу в темінь грудневих міст,
ці потоки повітря й води на нічних причалах,
нетривкої застуди ламкий невідчитаний зміст.
Це вже потім, коли тумани дійдуть сюди,
затопивши мости й лункі приміські сади,
вона стане щось говорити про чорні притоки,
про човни в снігах, важкі від остуди й води.
Через те, що всі промовлені нами слова
переплетені між собою, як вереснева трава,
і за всім, промовленим нами, вже проступає
збитий подих вологи, музика горлова,
залиши при собі ці повітряні ями тепла,
цю легку недовіру, що вперто її вела –
і коли вона зупинялася й завмирала,
і коли її не було,
і коли була.
«І кожна з рік…»
І кожна з рік,
яким утрачаєш лік,
які чекають, зникаючи, неподалік,
кожна з них,
покірних і мовчазних,
щось постійно приховує між берегів і криг.
І скільки б ти
не ступав на її мости,
ніколи не знаєш, як їй важко текти.
Бо чорна ріка,
але крига така тонка,
ніби вода між пальців тобі витіка.
Ніби сувої тче
і торкає тебе за плече,
і навіть не думай, куди ця ріка тече.
…Так і вона –
тиша і глибина
ховають стільки пітьми, що постійно зрина,
стільки слів,
споминів і голосів,
річкового піску, що на дно осів,
що хочеш чи ні,
чуєш, мов уві сні,
як у ній затихають приголосні і голосні.
І все, що є, –
лише бажання твоє
занурюватись у воду, що дихати не дає,
і попри бої
та всі порахунки свої
просто триматись її, триматись її.