Читать книгу Еге ж… - Сергій Мисько - Страница 2

Капсула набула горизонтального положення і стала прозорою та звукопроникною. Минуло рівно-рівнісінько вісім хвилин від моменту затримання. Вродор Копицяя почув приємний жіночий голос від якого відразу запаморочилося в голові.

– Вітаю! Я суддя, Надя Безнадійнаа. Шануймося.

Над ним, діловито розставивши ноги й закинувши руки за голову, стояла суддя. Про це свідчила зелена фарба, якою було повністю вкрите її струнке тіло й довге, зібране на маківці в хвіст, волосся.

«Гарна! Отже покарання буде не надто суворим», – Копицяя полегшено зітхнув. Він випростав тіло й приготувався до проголошення вироку.

Він представ перед нею в природному блідо-рожевому кольорі. Як і всі порушники закону він був позбавлений привілею фарбувати шкіру згідно статусу. Суддя аж занадто уважно оглянула свого підсудного, неприховано милуючись його вродою. Відразу було помітно, що він їй сподобався. Але між ними не може бути навіть ритуальних притулять чи елементарного позаштатного орального обміну інформацією. Ситуація вимагала інших взаємин… Опанувавши себе, Безнадійнаа виголосила чітким, приємним голосом:

– Враховуючи всі ваші заслуги, суд передбачає помірне покарання з подальшою реабілітацією. В разі позитивної динаміки – відновлення на посаді. У випадку форс мажорних обставин…, – вона зробила багатозначну паузу. – Вам надається право вибору. Ви понад усе бажали так званих насолод земного життя. Тобто, опісля покарання, маєте змогу прожити повноцінним життям землянина. Один, але завершений фізіологічний цикл. В разі обрання цього варіанту, ви назавжди втрачаєте право займати керівні посади і бути зарахованим до складу груп наглядачів. Коротше…

Вродор уважно слухав. Він не мав права перебивати монолог цієї представниці Феміди, навіть якщо б це тривало цілу вічність.

– За систематичні порушення першого закону сингулярної рівноваги, суд планети Фаетон виніс вердикт: зняти повноваження начальника зміни станції транзитних телепортацій з громадянина Вродора Копицяя та запровадити термін відбування покарання строком на одну добу в реальному плині часу. Локація відбування покарання: планета Земля, місто Львів. Місце відбування покарання: скульптурний барельєф на будинку номер 13, що по вулиці Зелена. Обмеження волі проходитиме в кам’яній шкірі лева. Вирок остаточний і оскарженню не підлягає.

Вродор ще деякий час відчував відлуння останньої фрази: «Вирок остаточний і оскарженню не підлягає». Навіть втрачаючи відчуття зв’язку зі своїм світом, він не міг викинути з голови цей приємний і водночас безжальний жіночий голос.

* * *

Того дня Вродор Копицяя з командою охоронців транзитного порталу на Кафедральній площі, проводили планову заміну коду доступу. Коли він її побачив вперше, відбулося щось неймовірне. Її замріяні, підняті до неба очі. Вологі, пухкі губки шепотіли щойно народжений вірш про кохання… Вродор категорично відхиляв варіант структурних змін в своїй свідомості. Останнім часом йому зачастило відчувати подібний стан. Але він вдало долав ці навали. Він своєчасно зупинявся і нейтралізував ланцюгову реакцію поки що контрольованого почуття. Цього разу все інакше, бо добровільно відмовився чинити опір нестримно приємному душевному лоскоту.

Вона звичайна людина! Інформаційна база структури ДНК в прийнятних межах Патологічні збої відсутні. Майже ангельська душа. Переглянув усі можливі варіанти змін її циклу життя у випадку його втручання. Абсолютна посередність з огляду на претензії переміщення на Фаетон в якості постійного колоніста чи хоча б гості з тимчасовою втратою пам’яті.

Оттоді все і почалося. Вірніше закінчилося не встигнувши дійти до точки кипіння, з огляду на ті два побачення, які перевернули, стабільний до нині уклад його безтермінового існування на станції Фаетон.

Вона ходила по площі, нашіптуючи одну й ту ж фразу. Мабуть не могла знайти достойної рими. Він стояв оддалік і любувався нею. Нарешті наважився… Проходячи мимо прошепотів їй на вушко:

– Кохання.

Вона відповіла:

– Тут воно не римується…

– Римується. Я знаю. Мене звати Вродор. Можна просто Вродя. Ти божественна…

– Я звичайна і звати мене Секлетка. Ти красивий… Вродя. Незвичайне ім’я. Ти, що інопланетянин? – Її посмішка остаточно його обеззброїла.

Вродор скористався службовим становищем, аби знову побачити Секлетку. На другому побаченні вони продовжили складати вірша і… цілувалися до сходу сонця.

* * *

Термін покарання добігав кінця. Залишалися лічені хвилини. Він так собі міркував: «Якщо все буде, так, як я спланував, то вона має прийти за лічені хвилини. Тоді… Головне зачепитися за фізіологічний цикл. Тоді отримаю шанс, хоч і примарний, повернутися на Фаетон, але вже не одному, а з Секлеткою. До сих пір не вірю, що все це зі мною. Відбуваю покарання в кам’яній шкірі. Я свідомо йшов на порушення закону, керуючись давно забутими мотивами. Нарешті, ось і вона…»

* * *

Домовилися зустрітися на Зеленій вулиці. За словами Вроді, там нещодавно відкрили цікаву кав’ярню «Фаетон» з напрочуд гарним левом на фасаді. Для закоханих парочок там за спеціальним рецептом безкоштовно готують одну порцію кави, яку подають у одній, великій філіжанці.

Спекотний літній день. Невблаганне сонце нмагається випалити на поверхні землі свій автограф. Повітря потроху перетворювалося на вакуум. Порятунок прийшов вчасно. Мов за чиєюсь командою, посеред ясного неба, зненацька виникли з десяток пухнастих хмар, що нагадували казкових велетнів, які відразу заходилися кидати пригоршнями воду на спрагле, розпечене місто.

На превеликий жаль «Фаетон» зачинена на перерву.

Невеличкий балкончик під яким вона вчасно знайшла порятунок ледве міг прикрити її від зливи. Але цього було достатньо аби залишатися сухою. Хоча Секлетці довелося вмоститися на лева в чудернацькій позі. Ноги й руки обхопили гарячу кам’яну тварину, мов рятівну паличку. Притулившись до гриви грудьми, схилила голову, закривши леву очі своїм довгим, чорним волоссям. Прохолода дощу і гарячий лев, такого незвичайного контрасту годі й чекати.

Вона навіть трішки впріла від нагрітого каменю. Груди з краплинками поту, прикриті коротким топіком, неслухняно вислизали назовні через глибоке декольте. Вона торкнулася ними шорсткої кам’яної гриви і їй стало лоскотно. Від такої пози коротка спідничка підскочила вище стегон. Сороміцькі місця Секлетки від повного контакту з кам’яною шкірою відділяла лишень тонка смужка трусиків…

Як не дивно, але вона примудрилася задрімати під заспокійливий шум падаючої з неба вологи. Чи то вві сні, чи наяву, але незчулася, як кам’яний лев лизнув її обличчя своїм великим, теплим язиком. Вона чітко бачила, як відкрилася його паща…

* * *

Вродор навіть не сподівався, що останні хвилини перебування у кам’яній шкірі будуть напрочуд емоційно і… еротично насиченими. Вони притулялися! По справжньому, хоча й не свідомо.

Разом з цим скінчилася й злива, так раптово, як і почалася. Зненацька Секлетка відчула, як сповзає з лева. Руки хапають повітря. Вона закриває очі і падає… Але, що це? Її хтось вправно підхопив на руки і ніжно поцілував. Знайомий голос, прошепотів на вушко:

– Назвемо новий вірш «Кам’яна шкіра». Дощ скінчився. Кав’ярня вже відчинена.

Лише тепер Секлетка відкрила очі. Кам’яний лев зник, ніби його ніколи й не було. Натомість Вродя несе її на руках до кав’ярні. Вона на ходу, сором’язливо, поправляє піддиркану спідничку.

– Вродя, скажи чесно. Як ти встиг? Чи може той лев – ти? – вона грайливо чмокнула його в щічку.

– Так, Секлетко, в це складно повірити, але…

– Жартуєш, левчику?

– Як би ж то… Тепер я твій. На все життя!