Читать книгу Еге ж… - Сергій Мисько - Страница 3

– Тут і зараз. Нічого не питай, – впевнено сказав мольфар Тринда.

– Заходь, не роззувайся. Справу для тебе маю… та й випити нема з ким.

* * *

Петро Чорт – письменник початківець. Талант літератора був у нього від народження. Так Петро називав свою появу на білий світ вісім токів тому, опісля того, як прийшов до тями в лікарні… Він сім діб перебував у глибокій комі. Хоча своє ім’я згадав відразу. Тільки от звідки сам та хто його батьки, ніяк не міг пригадати. Перше, що попросив у лікарів щойно «народившись», так це дати йому папір і олівця, аби записати казки, які він бачив у своїх снах…

Знайшли його у Києві, на Хрещатику. Чорт ходив босоніж, серед літа одягнений в чорного, вивернутого кожуха і питав у перехожих: «Хто я?» А якийсь жартівник візьми та й скажи йому: «Ти – чорт!» Щойно почувши це слово, Петро відразу втратив свідомість.

Лікарська комісія визнала його цілком нормальним і життєздатним. Згодом він отримав паспорт, в якому було записане його нове ім’я: Петро Петрович Чорт. Прописку дали йому в гуртожитку заводу залізобетонних конструкцій. Після проходження всіх необхідних процедур був зарахований на посаду контролера в метрополітені… У вільний від роботи час він писав досить цікаві казки. Навіть вийшло друком декілька його книжок. Вони так і називалися: «Казки Чорта».

Щороку, восени, Петро брав відпустку та подорожував країною.

Цієї весни він вирішив податися в Карпатські гори за новими сюжетами для своїх казок. Нічого путнього поки що не знаходив, бо всі історії вже писані-переписані до нього. Хоча йому все ж пощастило. Однієї погожої днини, блукаючи лісом, Петро зайшов дуже високо в гори. Він не сподівався когось тут зустріти, а даремно. Може й не випадково натрапив на закинуту землянку, в якій цієї пори року поселявся місцевий мольфар Тринда.

* * *

Вже добряче набравшись, письменник уважно слухав розповідь не менш п’яного мольфара, одягненого у сучасний спортивний костюм зеленого кольору. Довгі штани з широкими холошами, оздоблені трьома білими смужками по боках, що скоріше нагадували брюки-кльош бравого моряка, закривали його босі ноги. Неприкритими залишалися тільки довгі пальці. Всі дванадцять… Начищені до блиску чорні мешти, стояли справа від дверей носками до виходу. Колоритності образу додавала дуже старий гуцульський капелюх з білою пір’їною.

Мольфар Тринда покурював глиняну люльку, поважно відаючи, своєму гостю, дуже правдиву історію Тринадцятої гори. Зрідка він замовкав аби випити з Петром чергову порцію самогону. Дим він випускав, якимись чудернацькими фігурками, схожими на звірів і дерева, щоразу посміхаючись прищуреними, хитрими очима. Тільки вони видавали настрій старого, бо густа, довга борода приховувала майже все його обличчя. Петро було намагався записувати розповідь на мобільний, але безуспішно. Техніка відмовлялася працювати.

* * *

«Ти в Карпатах, синку. Жива магія гір. Тут ще й не таке буває. Тринадцята гора. Проведу я тебе туди. Не переживай, напишеш ти свою казку. Чому тринадцята? Ця гора час від часу вибухає вулканом. Зникає безслідно, а на її місці – нова – точна копія попередньої. Була вона і Другою, і П’ятою, і Десятою… А от коли Першою стала нікому невідомо. Навіть я не знаю хто придумав її так називати.

Оселилася під нею якось нечиста сила, за часів, як звалася вона Дванадцятою. Краще не згадувати… Мабуть тому передчасно і сталося все. Гора вибухнула вулканом з такою силою, аж земля порепалася. Трусилося все навкруги, палало… Що було – загуло. Ойо-ййой. Тепер там навіть найменшого сліду нема того армагедону: лісом поросло, травою вкрило, водою змило… Тоді з-під землі всі чорти повистрибували. Гарминували пакосні по всій окрузі…

З’їхалося, відразу з усього світу на порятунок, сила-силена мольфарів. Мабуть сто, а може й більше. Ледве вгамували харцизяк. Загнали таки назад нечистих до пекла. А одного чорта, самого смирного, залишили. Зробили з нього добру людину, та так майстерно, щоб він сам не знав ким раніше був. Охрестили його Петром та пустили поміж людей казки розповідати. Тепер Чорт міг не тільки хитрувати і ненавидіти, а ще й кохати і бути коханим. Опісля порішили мольфари більше не давати горі нових імен. Перейменувати востаннє на Тринадцяту і наклали печатку від нечистого всього аби вже ніколи не вибухала. Не віриш? На ось нашу місцеву газету „Гора“. Там про все це написано. Потім прочитаєш. Поклади її до рюкзака, а поки що слухай.

Я наглядаю тепер за всим тутечки. Ото ж… не ображайся, ти ж не винен. Таке в тебе прізвище – Чорт. Просто співпало, а може й ні.

Знайдеш ти там своє диво. Не переживай. Скільки я вас, отаких, туди-сюди кидаю. Вже давненько сюди ніхто не приходив за казкою. Перед тобою був один чоловік. Того насправді, як він сам казав, інше цікавило. Що він шукав? Мабуть сам не знав до пуття. І прізвище в нього відповідне – Шукевич. Мабуть таки знайшов щось, бо записав, чорним по білому, все побачене тут в якийсь зошит.

Та наразі не про це. Гора тепер має величезну печеру. Вершиною, цій горі, слугує дно озера. Все там перевернуте догори низом. Ось. Чим вище ти на неї підніматимешся, тим глибше опускатимешся, а чим глибше опускатися, тим вище підніматимешся. Отака ото колізія. Не бійся, нижче дна озера не піднімешся. Дно завжди буде зверху. Побудеш там деякий час, роздивишся, що до чого. Якщо ти чистий чоловік казка вийде добра…

В печері вічний ранок. Ніч не відступила, а день не почався… Ще там є відображення верхнього озера зі справжнісінької срібної води. Назване Сльозою вершини. А в ньому риби, як бліх у бродячого пса. Знаю, ти рибалка ще той. Риболовля буде знатна. Човник біля берега припнутий. В ньому сіть. Наловиш… Розпалиш багаття і юшка тобі, і запекти рибку можна. Тільки от забув, як її ловити правильно. Пий, пий. Тепер я. Будьмо!»

Отак вони сиділи на земляній підлозі, встеленій смерековими гілочками, передавали один одному літрову пляшку скажено-міцного самогону, аж поки не осушили її до дна.

«Залиш свою мобілку. Повернешся – забереш. Не знадобиться вона там. Мабуть куртку залиш і кросівки – теж зайве. Там тепло. Літо буде для тебе. А ще тримай шматочок зеленого олівчика», – сказавши це, він дістав з кишені олівця, відламав третину та передав Чорту.

* * *

Петро Чорт знову сидів у човнику посеред озерця. Він вже вкотре згадував історію Тринадцятої гори, говорив сам до себе, але вже особливо цим не переймався:

«Знущався. Якесь безглуздя. Чи я казав йому що? До чого тут оця рибалка? Яке багаття? З чого? З каміння чи з водорості? Напився сам, мене споїв. Завів до чорта на роги. Зник без сліду і запаху. От пройдисвіт. Не хочу я вже ніякого дива. Бажань у мене нема. Казку я й так напишу без дідових витребеньок.»

Чорт був у тій самій величезній печері, біля невеличкого озерця… Що разу, переступаючи її поріг, щоб піти звідси, опинявся в човнику. Тринадцята гора не хотіла випускати його без подарунку на згадку.

Дивне відображення дивилося на нього з поверхні водойми. Чи то вода була такою прозорою чи й справді замість вершини гори він бачив дно озерця, яке було на самісінькій вершині гори.

«Якась маячня. Може Тринда не туди мене привів?», – подумав Чорт – «Недарма він говорив, що з таким прізвищем краще було сидіти вдома і дивитися телевізор.» Щей жартував: «Тринадцята гора, Петро Чорт – це тобі не в магазин піти за пивом».

Іноді йому здавалося, а може це було насправді, що він бачить свої думки, які напрочуд швидко вкривали важкими, кольоровими краплями стінки величезної печери, а потім розтікалися донизу аби за лічені секунди перетворитися на сталагміти. Хоча для цього потрібен був тривалий час. Років так з двадцять-тридцять, а може й сто. Чорт вже в котре спостерігав за цією феєрією, залишаючись лише безвідмовним свідком.

* * *

Це був якийсь сон у сні, що снився Петру наяву.

Жива картина справжньої казки безсоромно вабила своїми пікантними подробицями, примушуючи стати її головним героєм.

Насолодившись таємницями, здійснених амурних бажань, ніч втомлено готувалася до відпочинку. Їй вже набридло милуватися своїми прикрасами, дивлячись на їхнє відображення в дзеркалах води, тому вона почала манірно від них звільнятися. Першими почали зникати зорі. Найяскравіші і найкращі залишала наостанок…

Молодий місяць неохоче розчинявся в променях світанку, ніби намагався затриматися для того, щоб позмагатися з сонцем. Та скоріше за все йому кортіло діждатися безсоромний ранок аби вмовити явити всю наготу того, що буде далі. Бо ніч відмовила йому, прикривши все пеленою своїх темних шат. Вона не наважувалась бути зовсім голою, тому він не бачив її справжніх спокусливих принад.

…Розплющив очі. Світанок… Не зовсім свідомо відчув, що не спить, а скоріше навпаки. Кліпнув повіками, але вона не зникла. Неприродно гарна русалка продовжувала старанно витирати скло і посміхатися. Він виявляється за брудним склом, а дівчина хвостом рятує його – витирає скло аби показати справжню реальність становища. Він ще раз кліпнув – безрезультатно. Русалка не зникала. З кожним помахом риб’ячого хвоста скельця його окулярів ставали дедалі чистішими. За мить зробилися чистими-чистими, прозорими-прозорими. Дівчина чмокнула його в скельця і нарешті зникла.

Тепер Чорт бачив все. Довго дивився на босі, брудні ноги. Згодом зрозумів, що вони його. Він чомусь не відчував рук. Вони оніміли і здавалося знаходилися десь далеко звідси… Солодкий сон не відпускав, знову кликав у свої липкі обійми. Перехилившись через край човна, занурив голову у воду. Витягнув. Подіяло. Кволі, ще не зовсім свідомі, думки, наповнені нічними спогадами, дали відчути де він і хто він:

«Заснув у човні… Дивно, не перший раз рибалю вночі. Тверезий. Здається… Пам'ятаю. Тягнув сітку. Вона заплуталась в водоростях… Мабуть втомився. Не наснилося ж… А може я взагалі не спав? Все… Нічого не пам'ятаю. Хм… Ти глянь. Так і залишилася на тому місці…»

* * *

…Після непорозумінь з самим собою Чорт швидко, та не без зусиль, справлявся з нею.

Він говорив сам до себе. Чув свій голос. Ставив питання, відповідав:

– Ого! Там таки щось є. Нарешті пощастило.

Зовсім важко і цікаво, і страшно, і…

– Може щука або сом? Кілограмів… Ого!

Мимоволі Петра почав лоскотати холодок страху. Коли з води виглянув хвіст – зовсім втратив контроль. Такого з ним ще ніколи не було. Руки тремтіли, пальці стали дерев'яними і зовсім не слухалися свого господаря. Було схоже на те, що вони навіть заважали тягти сітку, чіплялися за неї, немов великі гачки…

Нарешті затягнув її у човен. Цікавість, підігріта адреналіном, змусила обережно розгорнути водорості… Серце закалатало так, ніби приготувалося вистрибнути з грудей аби втекти безвісти. Холодний піт цівочками стікав по голій спині, і, великими краплями вкрив розпашіле лице. Він закривав та відкривав очі, щипав себе. Вона не зникала. Залишалася лежати в якійсь непристойно відвертій позі.

Місячне сяйво та перші спроби світанку сонця додали таємничості. Його наповнило відчуття неприкритої «солодкої» загрози. Відверта краса заворожила і ніби кликала до сороміцьких випробувань. Він безуспішно намагався відповісти на свої ж питання: «Що зі мною? Хто вона?» Розум чинив спротив, а непідвладне перемагало, штовхало до невідомої прірви, примушувало його до жаху і безумства. Всі заборони раптом зникли, залишилася тільки її зваблива невідомість. Він насмілився доторкнутися. Відчув гладеньку, вологу шкіру, волосся… Воно переплелося з водоростями і ледь прикривало маленькі, налиті груди, залишаючи назовні соски. Раптом він почув слова дуже сумної пісні, співаної тоненьким жіночим голоском: «Мене мати породила, нехрещену схоронила…»

Неначе від удару струму відсмикнув руку.

– Нежива! Невже я? Я… Я не хотів. Я… Може штучне дихання? Та це ж не…

Вона ніби у відповідь посміхнулася, поволі відкрила очі. Великі, чорні, бездонні… Перша поцілувала його, в засос – мокрими, холодними і водночас нестримними вустами, намагаючись забрати залишки його свідомості солодким, липким язичком. Не існувало нічого, окрім неї. Та він спромігся не переступити заборонену межу, за якою була невідомість. Петру забракло повітря. Він відсторонив її від себе.

– А ти часом не Чугайстер? – пристрасно дивлячись на Чорта, несподівано запитала незнайомка.

Петра огорнув невимовний жах. Волосся на голові стало дибки, очі округлилися, але він знайшов в собі сили відповісти.

– Н-ні. Я Ч-ч-чорт. Петро Чорт. Ч-ччи я схожий на Чугайстра? – запинаючись, прошепотів Петро.

– Ніби так. Борода он яка. Скільки ти вже тут рибалив? – продовжувала зводити з розуму письменника мокра красуня.

– Нема в мене ніякої… бороди і зросту я нормального, – невпевнено промурмотів Чорт, хоча помацав своє підборіддя тремтячими руками.

– Жартую. А ти симпатичний блондинчику і окуляри тобі до лиця. А в твоїх волошкових очах я хочу втопитися…Заспокойся, – лагідно промовила русалочка і ніжно провела кінчиком хвоста по його брудним ногам. – І тіло в тебе ладне. Зніми свій одяг. Запацьорився ти з цією рибалкою. Я його виперу. Буде чистим-пречистим.

– Не треба, – майже благав Петро.

– Добре, як скажеш любчику. А в тебе є гребінець?

– Нема. Я тебе можу розчесати своїми пальцями.

– Розчеши. Розчеши мене, красунчику.

Чорт, тремтячими руками, замість розчісувати, просто гладив їй скуйовджене волосся.

– Любий, який ти вправний, які ніжні в тебе в руки…

Петро трохи оговтався, руки вже не тремтіли. «Розчісування», як на диво, його заспокоїло.

– Чого тобі боятися Чугайстра? Він їсть мавок, а ти русалка, – вже впевненіше продовжив розмову Чорт.

– Не вгадав. Я не русалка і не мавка. Я – Настуня, – заявила красуня, – Захочу, буду ким завгодно…

Опісля, не в змозі ні наполягти, ні стримувати себе, тільки спостерігав за тим, як вона вистрибнула з човна. Вже з води, на прощання, помахала рукою і зникла.

Несказані Настунею слова, відчеканились в його свідомості: «Коханий!.. Тепер ти мій! Якщо тут тобі буде завтра, чекай, на цьому місці…»

* * *

В човні не було жодної рибини. Тільки порвана, забруднена мулом сітка, непотребом, лежала під його ногами. Та ще мокрий рюкзак з речами…

Чорт перевів погляд на свої брудні руки, які втомлено лежали на бортах човна. Вони, виявляється вже не десь далеко, а поряд. Спробував ворухнути пальцями. Пальці, переплетені водоростями, неохоче йому підкорилися. Деякі, найдовші стеблинки, в перших променях світанку, як йому здалося, були дуже схожі на русяві волосинки. Через силу підняв свої руки і почав звільняти від водоростей. Потім перехилився через борт, занурив їх у прозору воду. Подивився на долоні. Вони виблискували чарівним світлом золотавих кружалець луски. Потер їх одна об одну, змиваючи бруд разом з відблисками нічної пригоди. Золотаві кружальця вкрили собою пурпурову поверхню озерця, утворивши невеличкий килимок, біля борту човна, на якому вималювалося дуже знайоме, усміхнене дівоче обличчя. Петро зачерпнув пригорщу води разом з килимком. Тепер воно було в його долонях. У нього не залишилося сумніву, хоча він відмовлявся вірити своїм очам, але це була дійсно… Дівчина з риб’ячим хвостом. Вона змовницьки підморгнула.

Чорт почув знайомий голос, від якого по тілу побігли мурахи. Руки затремтіли і вода крізь пальці стекла йому на коліна. За мить образ зник. Перед ним знову були золотаві відблиски луски. Зачарований цим мерехтінням, він незчувся, як почав знову говорити сам до себе. Слова, несказані Настунею, перетворилися на шепіт його пересохлих губ:

– Коханий!.. Тепер ти мій! Якщо тут тобі буде завтра, чекай, на цьому місці…

* * *

– Ось він – справжній вихід. Несказані слова мають бути записані. Якщо тут для тебе буде завтра. Якщо буде завтра! Треба почати писати казку тут і зараз.

В даній ситуації це говоріння з самим собою, як йому здалося, стало єдиним засобом від божевілля.

Він витягнув із рюкзака вологу газету:

– От, Тринда так Тринда. Газетка. Чистий лист. Тільки назва «Гора№ 13».

Порвав її на шматки. Взяв огризок олівця…

– Тут і зараз, – Петро декілька разів повторив ці слова. – Так я й почну нову казку.

Вже було списано декілька аркушів. Підстругано разів зо три олівця. Петро Чорт все писав та писав свою казку, аж доки не закінчилися шматки газети і не списався до пальців олівець. Петро Чорт переможно тримав тринадцять аркушів вологого паперу списаного словами, скоріше схожими на дитячі каракулі.

Тепер його крок через поріг печери був справжнім. Промені вранішнього сонця примусили примружити очі. Голос мольфара Тринди остаточно повернув йому реальність:

– Здоров був. Знайомся, моя помічниця, Настуня. Молода ще, зелена. Та нічого, буде з неї діло. Настуня, а це і є той чорт, про якого я тобі розповідав. Не даремно кажуть: «Не шукай чорта, він сам тебе знайде.»

Чорт ніяковіло потис дівчині руку:

– Петро. А де твій хвіст?…

– Настуня. Смішний ти Чорт. Папірчики розстели на камені. Хай сонечко підсушить твою нову казку, – дівчина загадково посміхнулася і поцілувала Петра в щічку. – Тепер ти мій…